(епікуреїзм, скептицизм, стоїцизм)
Наприкінці IV – початок III ст. до н.е. посилюються прикмети глибокої кризи грецької рабовласницької демократії. Це викликало глибокі зміни в духовній сфері життя давньогрецького суспільства й посилило споглядальний характер філософії.
У цей час період, названий добою еллінізму, виникають три течії філософії: епікуреїзм, скептицизм та стоїцизм.
Епікуреїзм (вчення Епікура, 341-270 рр. до н.е.)– найвищий етап розвитку давньогрецького атомістичного матеріалізму. Головним завданням філософії Епікур вважав створення етики – вчення про поведінку, що веде до щастя. Але вона може бути побудована тільки за умови, якщо визначене місце, яке людина – частка природи – займає в самій природі. Тому етика повинна спиратися на фізику, котра включає вчення про людину.
Етика Епікура свідомо спрямована проти приниження гідності людини. Головна теза його вчення – «ухиляння від незадоволення». Це той шлях, що веде до мети «мудрого життя»: самозаглиблення, відсторонення від переживань повсякденного життя, досягнення атараксії (незворушності)
Епікур приділяв значну увагу питанням виникнення життя, походження людини і суспільства. Він наголошував на тому, що все виникає природним шляхом. Навіть суспільство створюється внаслідок природних процесів, в основі якого лежить договір між людьми, які жили в умовах одинокого життя, керувалися природним правом, знали добро і зло. Всі люди, стверджував Епікур, мають однакове почуття справедливості. Вільне волевиявлення людей, договір між ними, де кожна людина має право на щастя,- створюють фундамент суспільства. Людина, подібно до атомів, як і раніше керована зовнішньою необхідністю, однак у своєму ставленні до світу вона здобуває певну самостійність. У цьому виявляється Епікурове відхилення атома від лінії необхідності. Ця ж теза наявна й у міркуваннях більш пізньої школи стоїцизму.
Стоїцизм (від грецьк. «стоя» - портик в Афінах, де збиралися представники цієї школи) – одна з основних філософських течій епохи еллінізму. Стоїцизм засновує Зенон з Кітона (333-262 рр. до н.е.) наприкінці IV ст. до н.е. Від Геракліта стоїки перейняли вчення про походження світу з вогню, а також про «логос» чи закон.
Особливої популярності стоїцизм набуває в Римі у перші століття нашої ери. Представники – Сенека (4-65 рр.), Епіктет (50-138 рр.), Марк Аврелій (121-180 рр.). Згідно з їх ученням, людина цілком залежна від усього, що діється у зовнішньому світі, природи. Слід уважно вивчити природу та шукати у ній необхідність. Це дасть змогу добровільно підкорятися останній. Всі підкоряються необхідності, стверджували стоїки, але мудрого необхідність веде, нерозумного тягне. Мудрість допомагає стримувати афекти. Для цього треба виробити в собі чотири риси: розсудливість, невибагливість, справедливість, мужність. Тільки таким чином можна виробити ідеальний спосіб ставлення до світу – апатію (тобто відсутність переживань).
Стоїки розглядали людину водночас і як суспільну істоту, і як частину природи, що прагне до самозбереження та приводить до турботи про благо світу в цілому. Людська душа є частиною космічної душі. Суспільство виникає природним шляхом, воно виступає аналогом космосу, де всі процеси є відкритими для людей, незалежно від статі, соціального стану, етнічного походження, оскільки вони є рівними за природою.
Гносеологічна позиція стоїків була сенсуалістичною: основою пізнання вони вважали чуттєве сприйняття, яке виникає внаслідок дії одиничних конкретних речей.
Ще однією впливовою філософською школою доби еллінізму була школа скептиків (від грецьк. «недовірливий»). Головна ідея скептицизму полягає в сумніві щодо існування істини, у недовірі до будь-яких визначених тверджень. Засновником скептицизму був Піррон (бл.360-270 рр. до н.е.) з Еліди. Піррон вважав, що істинно ніщо не існує, а людські вчинки керуються лише законом і звичаєм. Єдино правильною позицією стосовно світу є утримання від будь-яких категоричних тверджень про нього. Той, хто хоче досягти щастя, на думку скептиків, повинен відповісти на три запитання:
1. з чого створені речі?
2. як ми повинні до них ставитись?
3. яку користь отримаємо ми з нашого до них ставлення?
Щастя може бути тільки в спокої та відсутності страждань – вважали скептики.
Однак, скептицизм вперше звернув увагу і зробив спробу розкрити суперечності в складному процесі мислення, що зближало його з наївною стихійною діалектикою античності. Скептицизм відділив суб”єктивну діалектику від об”єктивної, перетворив її в доведення відмінності мислення від об”єктивної дійсності, що вело до агностицизму, заперечення можливої тотожності змісту знання з об”єктом.
Елліністичний декаданс, як і сама криза античного суспільства, не був розкладом античної культури. Він показав нові шляхи, навіть парадоксальні, у розвитку філософської думки, і вони були успадковані західноєвропейською культурою. Велике історичне значення давньогрецької та римської філософії в тому, що вона висунула важливі питання, рішення яких стало завданням подальшої історії філософської думки. В цей період античності зароджується релігійна філософія, найбільш відомими напрямами якої були неопіфагорейство, вчення Філона Олександрійського, неоплатонізм.
