З’ясуванню соціальної сутності системи освіти сприяє чітка уява про основні завдання освіти:
– формування соціальної потреби громадян в освітніх послугах, спрямування інтересів молоді на здобуття середньої професійної та вищої освіти. Визначення на державному рівні потреби у фахівцях, структури спеціальностей, кількісних та якісних орієнтирів, які давали б змогу сформувати відповідну мережу навчальних і наукових закладів, їх матеріально-технічну та науково-методичну базу;
– регулювання характеру, змісту та обсягів набутих і засвоєних знань на основі розробки нових навчальних планів, програм, методів і форм навчання. Здійснення переходу від репродуктивних до інноваційних форм освіти;
– розробка, запровадження і регулювання меж різнорідності культурно-освітнього й наукового простору країни на базі системи міжнародних стандартів, які б враховували альтернативність, забезпечували конкурентноспроможність вітчизняних вищих закладів освіти з відповідними зарубіжними університетами та інститутами;
– значне збільшення варіантів освітніх закладів, установ, систем, (національна школа, навчальні заклади стаціонарного, заочного, міського, сільського, спеціального типів), що віддзеркалюють специфічні, національні, регіональні, релігійні та інші інтереси населення;
– посилення уваги до неформальної освіти і самоосвіти;
– подолання міжнародної ізоляції, входження у європейський та світовий освітянський простір.
Доводячи соціокультурний зміст інституту освіти, соціологія досліджує систему соціальнихпринципів освіти, на яких побудовані освітянські системи сучасності:
– принцип загальності освіти, – визначає доступність освіти для будь-яких соціальних та етнічних верств населення.
– принцип безперервності освіти – демонструє наслідування, вертикальний та горизонтальний зв'язки між всіма ступенями у навчанні, стимулює процеси підвищення кваліфікації та відновлення освіти.
– принцип освіти широкого профілю тяжіє до гуманітарного змісту навчання, його фундаменталізації та багатопрофільності.
– принцип поєднання навчання з вихованням посилює гуманістичний компонент освіти, відбиває координацію дій через школу, всіх навчальних, виховних, культурних, комунікаційних та інших соціальних інститутів у їх впливі на особу.
– принцип інтенсифікації нагромадження знань вимагає від сучасної системи освіти переробки наукової, економічної та соціально-політичної інформації, її ретельного відбору відповідно до потреб навчання, отже, й певної структурної мобільності та механізмів внутрішнього самооновлення.
– принцип полікультурності освіти відбиває певні аспекти побудови плюралістично інтегрованих освітніх систем у етнічно неоднорідних суспільствах.
– принцип інституційної рефлексії означає здатність системи освіти до соціальної та змістової адаптації під впливом науково-технічного та соціального прогресу.
– принцип пріоритетності загальнолюдських духовних цінностей над політичними і класовими інтересами, що вимагає незалежності освіти від політичних партій та рухів.
– принцип випереджуючого розвитку освіти закладається у порівнянні з динамікою соціального руху, він гостро відстоюється сучасною соціологією як провідний фактор соціогенезу освіти.
– принцип інноваційності в освіті сучасна наука вважає за доцільне сполучати з принципами зваженого консерватизму в освітянській політиці для збереження інституційної цілісності та ціннісних надбань в освіті.
– принцип елітарності набуває нового змісту, що пов'язаний як з якісним відбором учнів за рівнем їх здібностей і таланту, так і з диверсифікацією формалізованих інститутів, що становлять структуру системи освіти.
– принцип формування „вільного освітнього середовища”, закладає поширення демократичних можливостей вибору форм, засобів, рівнів та напрямів у навчанні.
Таким чином, методологія побудови освітянської системи та спрямованість змісту її головних соціальних функцій визначає соціокультурний характер інституту освіти.
