Сучасні соціологи звертають увагу на перебіг в останній чверті XX ст. глобальної кризи освіти і прагнуть виявити основні шляхи її подолання. Вказується, зокрема, на такі ознаки кризи глобальної кризи освіти:
– зростання "функціональної неосвіченості" у світі, яка охоплює 1 млрд. чоловік;
– розрив між освітою та культурою;
– відставання освіти від науки;
– збереження застарілих освітянських систем, що обумовлює зниження якості освіти;
– послаблення впливу освіти на соціалізацію молоді;
– зростаюча диспропорція між потенціями людської культури, досягненнями суспільства і культури мас;
– низький коефіцієнт корисної дії використання людством своїх могутніх ресурсів, наукових відкриттів, нових технологій, інформаційних систем;
– постійно зростаючий розрив між вищими досягненнями, професійною майстерністю окремих видатних особистостей і діями в цій галузі основної маси працівників та ін.
Слід відмітити, що й Україна не запобігла освітянській кризі, наслідуючи як набутки й досягнення, так й невирішені проблеми й суперечності радянської системи навчання і виховання. Освітянська криза у нашій державі була зумовлена не тільки глобальними, а й деякими національними факторами.
Фактори кризи освіти в Україні:
– крах головних принципів та догм радянської освіти, спричинений падінням минулої політико-ідеологічної системи;
– одержавлення та бюрократизація освітянської системи;
– викривлення цілеспрямованості та соціальних функцій школи;
– залишковий принцип фінансування освіти і культури;
– відсутність нових моделей освіти, наукової та формальної альтернативи;
– соціальний та етичний розрив між викладацьким корпусом, студентами та учнями;
– зниження соціального престижу освіченості й інтелекту у кризовому соціумі, яким залишається українське суспільство.
Спроби подолання кризи освіти в нашій державі сконцентровані у Державній національній програмі "Україна XXI століття: стратегія освіти", що визначила інноваційні цілі, напрями й антикризові завдання модернізації національної освіти. Цей комплекс дій та заходів концептуально відповідає світовій практиці, що понад 10-15 років впроваджує реформацію освітянських систем, як найважливіший засіб подолання глобальної кризи: міжнародні проекти "Освіта для 2000року" (ФРН); "Освіта американців для XXI сторіччя" та "Нація у небезпеці" (США); "Освіта майбутнього" (Франція); "Модель освіти для XXI ст." (Японія) та ін.
Серед шляхів, що характеризують вихід освіти із кризи, спеціалісти називають такі:
– Демократизація всієї системи навчання і виховання та інституційної структури освіти шляхом залучення до загальнолюдських цінностей та дійсна реалізація прав особистості.
– Структурне оновлення: демонополізація та роздержавлення монопольних систем освіти; формування альтернативного (позабюджетного) сектора та передумов "вільного освітянського середовища"; диверсифікація (вертикальна та горизонтальна) освітніх систем.
– Прагнення змістовно оновити освіту підвищенням фундаменталізації, гуманізації та гуманітаризації, посиленням екологічного й психологічного компоненту в освіті, впровадженням комплексної інформації.
– Використання провідних, найновітніших технологій навчання, що насамперед розвивають методологію пізнання, саморефлексію та мотивують подальше і поглиблене навчання.
– Інтеграція та глобалізація освіти як на національному, так і на світовому рівні. Збільшується міжнародна освітня мобільність, йдеться про сумісність різних форм і систем навчання, що гарантує, з одного боку, його спадкоємність, а з другого – найефективніші комплексні рішення інформаційно-методичного забезпечення.
– Розвиток освіти за принципом безперервності, створення єдиної системи неперервної освіти, що становитиме органічний комплекс державних і громадських (приватних) освітніх установ, який забезпечить організаційну єдність додержання змістових стандартів в освіті, буде здатний відтворювати інтелектуальний потенціал та духовність суспільства у всьому розмаїтті громадських потреб.
Спеціалісти вважають, що в сучасній Україні реалізація наведених провідних тенденцій поки що гальмується дією визначальних об'єктивних і суб'єктивних факторів.
Фактори, що гальмують антикризову діяльність в Україні:
– катастрофічне матеріальне та фінансове становище освітніх установ на фоні загальної соціальної кризи в державі;
– втрата інтелектуалів та загальної якості кадрового потенціалу викладацького корпусу української освіти, спричинене дією розбійницьких законів ринку епохи "початкового нагромадження капіталу";
– нерозвиненість соціологічних механізмів та правового забезпечення самоспішності, ініціативи й експериментування в освіті;
– слабкість альтернативного сектора освіти як в організаційних формах та стабільності, так і в якості набуття державних освітніх стандартів;
– відсутність у навчальних закладів свободи, необхідної для реалізації власних моделей підготовки фахівців, систем оплати праці тощо.
