Стан освіти в Україні і проблеми її модернізації

Система освіти в Україні переживає радикальні зміни, які торкаються всіх її елементів і ланок. Поруч з традиційною школою з'явились ліцеї, гімназії, коледжі, школи і класи з поглибленим вивченням предметів, профільні класи і т.д. Паралельно з системою безкоштовної освіти існує платна (комерційна) освіта у всіх ланках – від дитячих садків до університетів.

Змінюється система відносин між інститутом освіти і церквою, яка розвиває свої семінарії, відкриває богословські факультети та університети, недільні школи тощо.

Ще на початку 90-х рр. XX ст. в монолітній системі державної освіти України виникли окремі недержавні (приватні) навчальні заклади, які значно розширюють можливості вибору варіативних форм освіти. На сьогодні частка недержавного сектору освіти України становить приблизно 17%.

Необхідність і можливість появи приватних навчальних закладів на початку 90-х рр. XX ст. в Україні обумовили такі фактори:

– надання особистості права на варіантність вибору в отриманні освіти і кваліфікації відповідно до власних нахилів і інтересів;

– неможливість для держави забезпечувати зростаючі потреби населення в отриманні освіти з причини обмеженості бюджетних джерел фінансування;

– необхідність удосконалення існуючої мережі навчальних закладів у різних регіонах;

– зміна ринкового попиту на окремі спеціальності, напрями освіти і види освітніх послуг;

– входження закладів освіти в систему ринкових відносин, коли освітні послуги стають товаром на ринку послуг;

– необхідність надання матеріальної підтримки науково-педагогічному персоналу закладів освіти з метою запобігання відтоку кадрів за межі освітньої системи.

Ключовим елементом розвитку освіти України в XXI ст. є розробка національної концепції освіти. Вона має включати систему взаємопов'язаних принципів розвитку на найближчі 20-30 років початкової і середньої освіти, професійної підготовки, розвитку вищої школи, системи підготовки наукових кадрів з відповідними організаційно-правовими формами установ і організацій. Розробка саме такої концепції, визначення пріоритетів і напрямків діяльності окремих підсистем та контроль за забезпеченням конституційних прав громадян України на отримання освітніх і наукових послуг має бути, на думку спеціалістів, головною формою державного регулювання системи освіти і науки.

Основними напрямками модернізації вітчизняної, в тому числі й вищої освіти у XXI ст. є такі:

– реальне фінансування освіти, науки і культури в розмірі не нижчому від 5% внутрішньо валового продукту, податкове стимулювання підприємств і фізичних осіб до благодійництва в гуманітарній сфері;

– розробка системи конкурсного фінансування гуманітарних програм;

– гарантії безкоштовної середньої освіти та рівних умов здобуття вищої освіти за рахунок держбюджету і безвідсоткового кредитування молоді, яка прагне й спроможна вчитись;

– фінансово забезпечене державне замовлення на підготовку спеціалістів та гарантії їхнього працевлаштування;

– розміри оплати праці та пенсій вчителям, викладачам вузів, науковцям і працівникам культури на рівні державних службовців;

– оптимізація мережі та спеціалізації навчальних закладів;

– вдосконалення державних стандартів підготовки студентів, наукових і педагогічних кадрів;

– визначення державних гарантій здобуття освіти, форм працевлаштування;

– оптимізація кількості, регіональної структури, організаційних форм і типів закладів освіти;

– оптимізація контингенту студентів за формами і напрямами підготовки;

– вирішення проблеми спеціалізації та універсалізації закладів освіти;

– реальне забезпечення ступеневої підготовки фахівців і можливості продовження навчання в інших закладах освіти відповідно до одержаного диплома;

– вдосконалення взаємодії вищих закладів освіти з міністерством;

– вдосконалення організаційної структури та управління закладами освіти: поєднання централізації, децентралізації та колегіальності управління;

– розробка рейтингової оцінки вищих закладів освіти за рівнем підготовки фахівців;

– розробка механізмів реорганізації вищих закладів освіти;

– перехід від підтримуючих та репродуктивних форм освіти до інноваційних;

– розробка механізмів швидкого реагування вищої школи на потреби суспільства щодо форм, змісту, характеру та якості підготовки кадрів;

– відповідність вищої школи сучасним вимогам за рівнем матеріальної бази, науково-педагогічних кадрів, бібліотечного фонду, соціальної інфраструктури тощо;

– широке запровадження і використання в навчальному процесі інформаційних технологій;

– розробка механізмів запровадження наукових досліджень на практиці, їх відповідність реальним потребам економіки та суспільства;

– взаємозв'язок систем, якості навчання та рівня підготовки в середній, професійній та вищій школі; забезпечення безперервної освіти;

– підвищення ролі та авторитету вчителів та викладачів у суспільстві;

– стимулювання мотиваційних чинників здобуття вищої освіти, підвищення наукового та професійного рівня;

– забезпечення безперервної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів;

– орієнтація на новітні науково-місткі та інформаційні технології;

– запровадження нових методів, форм і технологій навчання;

– поглиблення взаємозв'язку теоретичної, фахової і практичної підготовки студентів;

– розширення можливостей для студентів паралельного здобуття другої вищої освіти;

– підготовка нових підручників і навчальних посібників;

– створення в навчальних закладах відповідного культурного та інтелектуального середовища;

– оцінювання потреби у фахівцях з вищою освітою, платоспроможного попиту на послуги вищої школи;

– забезпечення культурного та освітнього розвитку особистості на основі широкої доступності вищої освіти;

– забезпечення конкуренції між закладами освіти за рівнем кадрів, матеріальної бази, підготовки кадрів;

– розробка і введення системи забезпечення якості освіти та її конкурентоспроможності на світовому ринку експорту освіти.

За розв'язанням цих проблем – майбутнє освіти в Україні. Необхідно сприйняти модернізацію та адаптацію освіти до нових ринкових умов як складну соціокультурну дію, що вимагає впровадження особливої політики, державної та громадської підтримки, програмування новацій, соціальних проектів, експериментів у цілому комплексі безпосередніх соціальних дій.

 

На функціонування освіти як системи значний вплив здійснюють такі сфери суспільного життя:

Економіка визначає матеріальну базу сфери освіти, обумовлює її зміст в плані структури дисциплін, спектра спеціальностей і професій.

Політична сфера також здійснює найбезпосередніший вплив на систему освіти. В залежності від того, демократичний режим у суспільстві чи тоталітарний, відкрите суспільство чи закрите, формуються і відповідна структура і зміст системи освіти.

Соціокультурна сфера як на макро і так і на мікрорівні також впливає на всю систему освіти. Тут мова йде про релігійні і моральні цінності суспільства і сім'ї, традиції, приналежності до тієї чи іншої верстви і групи іт.д.

В той же час освіта – автономна система, має відносну самостійність. Вона здатна активно впливати на функціонування і розвиток суспільства. Від рівня освіти безпосередньо залежить якість трудових ресурсів, а отже, і стан економіки суспільства. Саме модернізуючи систему освіти, Японія змогла досягнути якісного прориву в економічній сфері.

Система освіти, формуючи громадянина, тим самим здійснює вплив на політичну сферу суспільного життя. Зрозуміло, освіта через культурно-виховну функцію впливає на духовне життя суспільства, є одним із факторів прогресу культури.

 

 

ЛІТЕРАТУРА

 

1. Баранівський А.О. Соціологія. Курс лекцій. – К.: Центр навч. літератури, 2005. – 328 с. (С. 246-263).

2. Дворецька Г.В. Соціологія: Навч. посібник. – Вид. 2-ге, перероб. і доп. – К.: КНЕУ, 2002. – 472 с. (С. 254-270).

3. Лукашевич М.П., Туленков М.В. Соціологія. Загальний курс: Підручник. – К.: Каравела, 2004. – 456 с. (С. 373-388).

4. Пилипенко В.Є., Вишняк О.І. Спеціальні та галузеві соціології: навч. посібник. – К.: Каравела, 2003. – 304 с. (С. 107-120).

5. Примуш М.В. Загальна соціологія. Навч. посібник. – К.: ВД «Професіонал», 2004. – 592 с. (С. 480-498).

6. Сірий Є.В. Соціологія: загальна теорія, історія розвитку, спеціальні та галузеві теорії / Навч. посібник. – К.: Атіка, 2004. – 480 с. (С. 410-419).

7. Соціологія: курс лекцій. Навч. посібник для студентів вищих навч. закладів / За ред. В.М.Пічі. 3-тє видання, стереотипне. Львів: «Новий світ-2000», 2003. – 312 с. (С. 207-227).

8. Соціологія: Підручник / За заг. редакцією проф. Андрущенка, проф. М.Горлача. – Харків–Київ, 1998. – 624 с. (С. 477-508).

9. Соціологія: Підручник для студентів вищих навч. закладів / За ред. В.Г.Городяненка. – К.: «Академія», 2003. – 560 с. (С. 378-392).

10. Соціологія: терміни, поняття, персоналії. Навчальний словник-довідник. Укладачі В.М.Піча, Ю.В.Піча, Н.М.Хома та ін. / За заг. ред. В.М.Пічі. – К.: «Каравела», Львів: «Новий світ 2000», 2002. – 480 с.

11. Соціологія культури: Навч. посібник // О.М.Семашко, В.М.Піча, О.І.Погорілий та ін.; за ред. О.М.Семашка, В.М.Пічі. – К: «Каравела», Львів «Новий світ-2000», 2002. – 334 с. (С. 172-187).

12. Юрій М.Ф. Соціологія: підручник для студентів вищих навч. закладів. – К.: Дакор, 2004. – 552 с. (С. 406-419).

 

 

ТЕМА 9

 

МЕТОДИКА КОНКРЕТНО-СОЦІОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

 

 

1. Функції, етапи і типи конкретних соціологічних досліджень

2. Програма соціологічного дослідження

3. Вибірка в соціологічному дослідженні

4. Основні методи конкретно-соціологічного дослідження

5. Анкетування і його технічний інструментарій

6. Соціометричне опитування

7. Методи аналізу документів

8. Соціологічне спостереження

9. Обробка та аналіз соціальної інформації