Середньовічний феодалізм (приблизно з IX до XVI століття), що був панівною соціально-економічною системою, яка по суті передувала «капіталізму вільного ринку» в Західній Європі, разом з тим, що пізніше назвали «меркантилізмом», служив тому, що можна розглядати як перехідний етап.
Феодалізм ґрунтувався на системі взаємних зобов’язань та послуг, які змінювалися, відповідно до встановленої соціальної ієрархії, разом з соціальною системою, яка цілком ґрунтувалася суті головним чином на сільськогосподарській основі. Середньовічне суспільство було переважно аграрним, а соціальна ієрархія ґрунтувалася здебільшого на зв’язках людини із землею. Базовими економічними інститутами були «гільдії», і якщо хтось хотів виробляти або продавати товари чи послуги, він повинен був, як правило, вступити до гільдії. Можна би було багато чого в детально розповісти про цей тривалий період історії, та, як це зазвичай буває, історія є об’єктом різноманітних інтерпретацій і дебатів. Натомість у цьому есе ми подамо лише загальний огляд того, що стосується економічного переходу до ринкового капіталізму[184].
З удосконаленням аграрних та транспортних технологій відбулося розширення торгівлі, й до XIII століття, з появою, наприклад, чотириколісних вагонів діапазон ринкової взаємодії стрімко розширився. В той же час підвищення спеціалізації праці викликало збільшення густоти міської агломерації та ріст населення[185]. Ці зміни у поєднанні з результатом збільшення влади «торгових капіталістів», як їх можна назвати, повільно послабили традиційні, узвичаєні зв’язки, що утримували феодальну соціальну структуру.
З часом почали з’являтися більш комплексні міста, які мали успіх в отриманні незалежності від феодальних панів, та більш складні системи обміну, кредитування та законодавства, які, як виявляється, в багатьох основних аспектах відображали сучасний капіталізм. В узвичаєній феодальній системі «ремісний» виробник зазвичай був також і продавцем, що продавав товари покупцю для їх використання. Проте, з еволюцією ринку, яка відбувалася навколо цих нових урбанізованих центрів, ремісники почали продавати товари зі знижкою великій кількості торгівців, які займалися не виробництвом, а перепродажем товарів на віддалені ринки заради «прибутку» - це ще одна особливість, яка пізніше теж стала властивою ринковому капіталізму.
До 16-го століття «реміснича» промисловість, звична для феодалізму, перетворилася на грубе відображення того, що ми знаємо сьогодні, разом з передачею праці підрядчикам, єдиною власністю на засоби виробництва, та великою кількістю людей, які все більше й більше знаходять себе радше в якості «найнятих робітників», аніж самі займаються виробництвом. Поступово логіка, вибудувана навколо грошового прибутку, почала бути головним, вирішальним фактором усіх дій на систематичних началах, і справжні паростки капіталізму почали проростати[186].
Меркантилізм, який з 16-го до кінця 18-го століття по суті домінував в західній європейській економічній політиці[187], характеризувався торговими монополіями, якими керувала держава задля забезпечення позитивного «торгівельного балансу»[188], в поєднанні з багатьма іншими екстенсивними регулюваннями виробництва, заробітної плати та торгівлі, які з’явилися з часом і які надалі збільшували могутність держави.
Змова між державою й такими новими підприємствами була загальнопоширеною, а відтак багато війн відбулося саме завдяки цій практиці, оскільки вона ґрунтувалася на обмеженнях торгівлі між націями, що часто мало ефект ведення економічної війни[189].
Адам Сміт, про якого йтиметься пізніше в цьому есе, виступив з обширною критикою меркантилізму в своїй класичній роботі 1776 року «Дослідження про природу і причини багатства народів»[190].
Саме з цього моменту можна стверджувати, щоідеологічне зародження «вільного ринку» капіталізму насправді вкоренилося в теорії, із запереченням того, що часто називають «державним» капіталізмом в сучасній термінології, коли держава «перешкоджає» такій «свободі» ринку – визначальної особливості меркантилізму[191].
Сьогодні «капіталізм» як особливий термін зазвичай визначається в теоретичному контексті «вільного ринку», а не «державного» капіталізму, хоча багато хто все ще сперечається щодо деталей відносно того, який тип системи ми насправді маємо серед усіх варіантів визначення цього терміну. Насправді не існує системи, що ґрунтується чисто на «вільному ринку» чи «державному втручанні», а є, загалом кажучи, їх складний сплав. Знову ж таки, як зазначалося на початку цього есе, переважна більшість економічних дебатів та докорів щодо економічного розвитку часто обертаються навколо цих поляризованих ідей[192].
Визначення капіталізму
Капіталізм[193], яким ми його сьогодні знаємо в деталях, включаючи не лише його економічну теорію, але й потужні політичні та соціальні ефекти, як уже зазначалося, набував своєї форми радше повільно, впродовж декількох століть. Потрібно перш за все зазначити, що серед істориків та теоретиків економіки немає повної згоди щодо того, які суттєві особливості насправді має капіталізм. Ми, однак, скоротимо його історичну характеристику (яку дехто може вважати суперечливою) до чотирьох основних особливостей.
1) Ринково орієнтоване виробництво та розподіл: виробництво товарів ґрунтується на радше комплексних взаємозв’язках та залежностях, які не містять прямої персональної взаємодії між виробниками та споживачами. Ринок є посередником між попитом і пропозицією.
2) Приватна власність на засоби виробництва: це означає, що суспільство надає право приватним особам диктувати, як будуть використовуватися сировинні матеріали, інструменти, техніка та необхідні для виробництва будівлі.
3) Розмежування праці та права власності: якщо коротко, то йому властивий постійний класовий поділ, на вищих рівнях якого знаходяться «капіталісти»[194], які, за історичним визначенням, володіють засобами виробництва, але при цьому не мають зобов’язань робити внесок у саме виробництво. Капіталісти володіють усім, що виробляють робітники, які, своєю чергою, на юридичних підставах володіють лише своєю власною працею.
4) Припускається стимул самомаксималізації: індивідуалістичні, конкурентні, корисливі інтереси є необхідними для успішного функціонування капіталізму, оскільки для уникання спаду, депресії та інших негативних наслідків потрібен постійний тиск на споживання та розширення. В багатьох випадках присутній «раціональний» поведінковий погляд, що система буде функціонувати без перешкод лише якщо всі люди будуть поводитись відповідним передбачуваним чином[195].
Локк: Еволюція «права власності»
Глибоко прихованою філософською течією, властивою капіталістичній системі, є поняття «власності». Англійській філософ Джон Локк (1632-1704) є її центральною фігурою. Звертаючись до впливовішої роботи Адама Сміта «Багатство народів», Локк не лише визначив цю ідею загалом, він також представив її ледь помітні, проте потужні суперечності.
У 5-му розділі під назвою «Власність» другого Трактату про врядування Локка, який опублікований у 1689 році, він наводить аргумент стосовно природи майна та його привласнення. Він зазначає: «праця її (людини. – прим. перекладача) тіла і робота її рук належить саме їй. Все, що вона бере з наданого станом природи і що від цього стану залишається, людина з’єднує зі своєю працею і, додаючи до цього щось, що є її власним, робить це своєю власністю»[196].
Це твердження (що було жестом підтримки того, що пізніше асоціювалося з «трудовою теорією вартості»), припускає логічність, раз працею «володіє» працівник (оскільки він сам же собою і володіє), будь-яка енергія, виявлена через його працю, переносить цю власність на створений товар.
Його філософські настрої по суті походять з християнської точки зору, яка стверджує: «Бог дав світ людям загалом; та оскільки від дав його їм для їхнього ж блага і для найбільших життєвих зручностей, які вони можуть з нього отримати, то неможливо припустити, щоб Бог мав на увазі, аби світ назавжди залишився у спільному володінні й необробленим»[197]. Враховуючи цю заяву про «спільну» природу Землі та її плодів для всього людства до її «обробітку» через привласнення у формі майна, він також висновує, що власники зобов’язані не дозволяти що-небудь зіпсувати («Бог нічого не створив для того, щоб людина псувала це чи знищувала»)[198] і що вони повинні залишити достатньо і для інших («Це привласнення будь-якої ділянки землі – завдяки поліпшенню її – не відбувалося за кошт інших людей, оскільки залишилась ще достатня кількість такої ж хорошої землі для інших...»)[199].
Ці цінності, в спрощеній формі, здаються загалом соціально виправданими. До цього моменту він дає зрозуміти, що контекст власності є актуальним лише доти, доки власник потребує та має змогу обробляти чи виробляти[200].
І все ж у розділі 36 він розкриває унікальну істину, наслідки якої Локк бажав би не передбачувати і яка, багато в чому, скасовує всі його попередні аргументи на захист приватної власності. Він зазначає: «Єдиною річчю, яка цьому перешкоджає, є запровадження грошей і мовчазна домовленість людей про надання їм значення, що призвело до розширення (за згодою) володінь та права на них»[201].
Тепер, по суті, стає дуже важко захищати його початкові засновки, наведені в цій же частині, про те що: «Будь-хто завдяки своїй праці може мати у своїй власності стільки, скільки може використати для своїх потреб, перш ніж це зіпсується. Все, що поза цим, перевищує його частку й належить іншим»[202], оскільки гроші тепер не лише дозволяють «[людині] розширювати володіння», без вагань обходячи в цьому контексті ідею, що «все, що поза цим, перевищує її частку й належить іншим», це також означає, що працю можна купувати за гроші, що позбавляє сили ідею про те, що «людина (в цьому випадку покупець праці) з’єднує зі своєю працею і, додаючи до цього щось, що є її власним, робить це своєю власністю»[203].
Врешті-решт, умова, що «Бог нічого не створив для того, щоб людина псувала це чи знищувала»[204] стає недійсною в зв’язку з тим, що гроші, які є золотом або сріблом, просто не можуть псуватись. «І таким чином було запроваджено використання грошей, певної тривкої речі, яка може зберігатись у людини і не псуватись, і яку за взаємною згодою люди приймають в обмін на справді корисні, але нетривкі засоби існування»[205].
Саме тут ми знаходимо, принаймні в межах літературного трактату, зерно істини для виправдання капіталістичної власності, коли використання грошей, які самі по собі розглядаються тут як абстрактний товар (через те, що вони нібито містять в собі «працю»), дало початок еволюції мислення та практики, яка суттєво змістила свій фокус з релевантного виробництва («обробітку» за Локком) до простого механізму привласнення та гонитви за прибутком[206].
Адам Сміт
Адама Сміта (1723-1790) часто визнають одним з найвпливовіших філософів-економістів у сучасній історії. Його роботу, яка, природно, ґрунтується на багатьох філософських творах, що були написані до нього, часто розглядають як вихідну точку економічного мислення в контексті сучасного капіталізму. Досягнувши повноліття на світанку промислової революції[207], Сміт жив у часи, коли можна було стверджувати, що властиві капіталістичним «методам виробництва» риси ставали все більш вражаючими, враховуючи впровадження концентрованих, централізованих виробничих фабрик та ринків. Як вже зазначалося, в 1776 році Сміт опублікував свою нині всесвітньовідому працю «Дослідження про природу і причини багатства народів». Він, здається, був першим, хто серед багатьох доречних спостережень помітив три принципові на той час категорії доходу: а) прибуток, б) рента, в) зарплата, – і як вони пов’язані з головними соціальними класами того періоду: а) капіталісти, б) землевласники та в) робітники. Варто зазначити, що роль землевласників та ренти, які сьогодні рідко обговорюють в сучасних економічних дискусіях, була переважно в центрі уваги в той час, оскільки доіндустріальні системи були все ще здебільшого аграрними, в яких головне місце відводилося землевласникам (що пізніше перетворилися на клас простих власників в майбутніх ринкових теоріях).
Найважливішим внеском Сміта у філософію капіталізму було його відстоювання ідеї, що навіть якщо індивідууми і могли діяти вузьким, егоїстичним чином від імені своєї персони або від класу чи групи, до якої вони належали, і навіть якщо здавалося, що наслідком цих дій був конфлікт, індивідуальний або такий, що базувався на класі, існувало те, що він називав «невидимою рукою», яка оберігала позитивний соціальний результат від виняткових, егоїстичних, несоціальних намірів. Ця концепція була представлена як у праці «Теорія моральних почуттів»[208], так і в «Багатстві народів».
В останній він зазначає: «Оскільки кожен індивідуум, тому він намагається, наскільки це можливо, використати свій капітал для підтримки місцевої промисловості і спрямувати цю промисловість таким чином, щоб її продукція мала найвищу цінність; кожен індивідуум обов’язково працює над тим, щоб зробити щорічний дохід суспільства настільки великим, наскільки це можливо. Загалом, насправді він не має наміру сприяти інтересам суспільства і не знає, якою мірою він їм сприяє… для нього має значення лише його особиста вигода, і в цьому, як і в багатьох інших випадках, він скеровується невидимою рукою до сприяння тим результатам, які не були частиною його намірів. Те, що вони не були їх частиною, не завжди гірше для суспільства. Переслідуючи свої власні інтереси, він часто більше сприяє інтересам суспільства ніж тоді, коли він справді має намір їм сприяти»[209].
Цей майже релігійний ідеал мав потужний ефект на постсмітову епоху, даючи соціальне виправдання егоїстичній, антисоціальній поведінці, яка загалом властива капіталістичній психології. Ця основна філософія частково стала підґрунтям «неокласичної»[210] економіки, яка бере свій початок наприкінці дев’ятнадцятого століття. Сміт, досить добре розуміючи класові конфлікти, властиві капіталізму, продовжує обговорювати природу того, як деякі люди отримують «…вищість над більшою частиною своїх побратимів»[211], посилюючи те, що все більше і більше розглядається пізнішими теоретиками як «закон природи» стосовно влади та підкорення людей. Його погляд на власність гармоніював з позицією Джона Локка, уточнюючи, як навколо нього починає впорядковуватися саме суспільство. Він зазначив: «Хоча громадянський уряд нібито засновувався для захисту права власності, насправді ж він засновувався для охорони багатих від бідних або тих, хто має якусь власність, від тих, хто її не має взагалі»[212].
Власність як інститут також вимагає засобів для виправдання своєї відповідної вартості. Для цього приймалися і продовжують прийматися різні постулати «теорії вартості». На внесок Сміта, який в багатьох аспектах бере початок в «Політиці» Аристотеля, все ще часто посилаються як на роботу, що має кардинальний вплив. По суті, Сміт спирається на Локкове «змішування праці» при виробництві та привласненні як на передумову, і розширює її, створюючи «трудову теорію вартості».
Він стверджує: «Праця була початковою ціною, початковою купівельною сумою, що була сплачена за всі речі. Не на золото чи срібло, а тільки на працю спочатку були придбані всі багатства світу; і вартість їх для тих, хто володіє ними і хто хоче обміняти їх на які-небудь нові продукти, достоту дорівнює кількості праці, що він може купити на них чи отримати в своє розпорядження»[213]. Багато розділів першої книги «Багатства народів» мають на меті пояснити природу ціни та вартості відповідно до вказаних ним прибуткових та класових категорій «зарплати», «ренти» та «прибутку». І все ж, як буде з’ясовано пізніше, його логіка є радше круговою особливо щодо того, що визначення ціни починається виключно від іншого визначення ціни в ланцюгу, що не має початкової точки, а не в точному визначенні докладеної праці, якій, звісно, не властиве статичне кількісне грошове вираження. Пізніше в цьому есе ми детально розглянемо проблему невизначеності в панівній теорії вартості «праці» і «корисності», що є спільною для капіталістичної ринкової теорії.
Загалом, економічна теорія Сміта підтримувала «принцип необмеженої свободи підприємництва», властивий капіталізмові, як найвищу модель соціально-економічної діяльності, зазначаючи, що: це була «система природної свободи» і «кожна людина, за умови, що вона не порушує законів справедливості, залишається абсолютно вільною, щоб переслідувати свої власні інтереси своїм власним шляхом, і приводити як своє індустрію виробництво, так і свій капітал до конкуренції з будь-якою іншою людиною чи групою людей»[214]. Ця концепція, як пізніше буде описано в есе «Розлад системи цінностей», є радше наївним припущенням щодо людської поведінки і, по суті, являє собою очевидну суперечливість.
Мальтус і Рікардо
Томас Мальтус (1766-1834) і Давид Рікардо (1772-1823) були добре відомими провідними теоретиками політичної економіки початку XIX століття. Між ними було «дружнє суперництво» на певному рівні, але їхні загальні погляди на історію практично однакові та тісно пов’язані з Адамом Смітом.
Пізня революція в Європі та Америці була періодом величезних конфліктів між працівниками та власниками капіталу. Численні повстання та страйки у відповідь на негідні та образливі умови праці не лише для чоловіків, але й для жінок та дітей були загальнопоширеними.
Це стало поштовхом до швидкого зростання поширених сьогодні трудових спілок, а загальна боротьба між «робітниками та власниками» триває ще й досі. Доказом посилення цієї класової війни є прийнятий в Англії Акт про об’єднання 1799 року, який в головно забороняв будь-які об’єднання робітників в групи для отримання влади, щоб, по суті, здійснювати вплив чи перешкоджати інтересам своїх роботодавців[215].
Історик Поль Манту, який писав про цей період, наголошував на «абсолютній та безконтрольній владі капіталістів. У цю героїчну епоху великих починань її було прийнято, схвалено і навіть проголошено з брутальною простотою. Цей бізнес належить лише роботодавцю, він діє так як хоче і не вважає за потрібне виправдовувати якимось чином свою поведінку. Він повинен платити зарплату своїм робітникам, і поки вона виплачується, люди не повинні мати до нього жодних претензій»[216]. Саме в цей час Мальтус і Рікардо постійно контекстуалізували свої економічні та соціальні погляди.
Почнемо з Мальтуса та його класичної роботи «Досвід про закон народонаселення», яка по суті орієнтувалася навколо двох припущень. Перше – це те, що класова структура багатих власників та бідних робітників з’явиться неминуче, незалежно від того, які реформи будуть прийняті[217]. Він розглядав це як закон природи. Друга ідея випливала з першої і означала, що бідність та страждання, а отже й економічний поділ були неминучими наслідками закону природи[218].
Його теза про народонаселення ґрунтується на дуже простому припущенні, що «народонаселення за відсутності контролю зростає у геометричній прогресії. Засоби ж існування зростають лише в арифметичній прогресії»[219]. Тож, якщо стандарт життя кожного члена суспільства підвищити, то це призведе до того, що кількість дітей у більшості людей теж зросте. Своєю чергою, через те, що зростання народонаселення почне випереджати виробництво засобів існування, це дуже швидко призведе до збіднення народонаселення. Це було лише питанням «моральної стриманості»[220], соціальною рисою, яка, як він вважав, стосується лише більш гідного вищого класу, де ця проблема контролюється поведінкою. Очевидно, різниця між багатими та бідними була у вищих моральних характеристиках перших та низькій моральності других[221].
Знову ж таки, як зазначалося раніше в цьому есе, підсвідомий культурний стан мав багато спільного з превалюючими передумовами мислення, що скерували економічні процеси в сьогоднішній день. Тоді як багато хто може ігнорувати Мальтуса та ці явно застарілі ідеї, їхні паростки глибоко проросли в економічних вченнях, цінностях та класових стосунках, що існували впродовж та після цього часу. Фактично люди з більш «консервативним» способом мислення досі повсюдно цитують варіації його теорії народонаселення, коли мають справу з економічно менш розвинутими країнами. Мальтус, разом з Локком та Смітом, теж дотримувався глибоких християнських переконань у своїх поглядах, незалежно від того, чи були вони взяті зі священних писань, чи ґрунтувалися на власних інтерпретаціях. Мальтус cформував свої «моральні обмеження», розраховуючи, що справжній християнин буде справедливо осуджувати основні пороки і схвалюватиме неминучі страждання, необхідні для того, щоб утримувати населення від переважаючого ресурси виробництва засобів існування. Подібно до того, як сьогодні відбуваються грандіозні дебати щодо законів, які стосуються поняття та застосування «добробуту» чи «програм соціальної допомоги» для допомоги бідним[222], Мальтус, звичайно, так само, як і Давид Рікардо, був палким прихильником скасування того, що тоді називали «законами про бідних».
Щодо Рікардо, то він, по суті, схвалював теорію народонаселення Мальтуса і його висновки стосовно природи та причин бідності, але не погоджувався з деякими економічними теоріями, наприклад, з такими елементами теорії Мальтуса, як вартість, теорія надлишків та деякими класовими припущеннями. Оскільки детальний розгляд більшості цих відмінностей є зайвим у нашій дискусії (і, ймовірно, вони загалом застаріли), ми сфокусуємося тут на найвидатніших внесках Рікардо в економічну думку.
У 1821 році Рікардо завершив третю редакцію своєї впливової роботи «Принципи політичної економії та оподаткування». В передмові він стверджує наголошує на своїй меті: «Продукти землі…все, що походить з її поверхні через об’єднане застосування праці, устаткування та капіталу розділяється між трьома класами суспільства, а саме: власником землі, власником основного капіталу для її обробітку та робітниками, працею яких вона обробляється. Визначення законів, які регулюють цей розподіл, є основною проблемою в політичній економії»[223].
Критикуючи деякі аспекти трудової теорії вартості Адама Сміта, він все ще підтримує її основні характерні ознаки, стверджуючи: «Володіючи корисністю, товари одержують свою взаємозамінну вартість з двох джерел: від рівня їх дефіциту та від кількості праці, необхідної для її отримання»[224]. Так само як і Сміт, він розвиває цю ідею: «Якщо кількість праці, реалізована в товарі, регулює його взаємозамінну вартість, то кожне збільшення частки праці повинно супроводжуватися підвищенням вартості товару, для виготовлення якого ця праця застосовувалася, так само, як кожне зменшення частки праці повинно цю вартість знижувати»[225].
Отже, Рікардо розглядає суспільство та класовий поділ свого часу з ракурсу праці, яка цілком логічно приводить до протиріччя між інтересами робітників та капіталістів. «Якщо зарплати виростуть», як він часто зазначав, «тоді…прибуток обов’язково впаде»[226]. Проте, хоча ця дисгармонія пов’язана з основним інтересом кожного класу, який полягає в отриманні переваг над іншим класом заради прибутку, що часто призводить до загального дисбалансу більшою мірою через можливість капіталістів контролювати працю (та формувати свою політику) в поєднанні з розвитком механізації (застосуванням машин), яка систематично зменшила потребу в людській праці в ужиткових галузях, він посилається на переконання, що теорія капіталізму при правильному застосуванні повинна в кінцевому результаті завжди створювати повну зайнятість.
Щодо питання застосування машин з метою витіснення людської праці задля збільшення прибутку виробників, він зазначає: «Виробник…який…може скористатися машинами, які…[знижують витрати] на виробництво його товарів, буде мати виняткові переваги за умови, якщо він утримає незмінними ціни на свої товари; але він…змушений буде знизити ціни на товари, інакше капітал буде надходити в його торгівлю, доки прибуток не опуститься до загального рівня. Ось так громадськість отримає вигоду від машинізації»[227]. Проте тут, як і в інших аспектах його робіт, присутнє протиріччя. Тоді як він висловлював основну ідею, що громадськість загалом матиме вигоду від витіснення людської праці машинами, виходячи з припущення, що ринкові ціни почнуть неодмінно знижуватись, а заміщені робітники завжди зможуть спокійно змінити місце роботи, в третьому виданні своїх «Принципів…» Рікардо починає 31 розділ, зазначаючи: «Відтоді як я вперше звернув свою увагу на питання політичної економії, я дотримувався думки, що… застосування машин у будь-якій галузі виробництва повинно мати ефект зниження необхідності праці, що загалом було би добре… але заміна людської праці машинами часто є дуже шкідливою стосовно інтересів класу робітників»[228].
Пізніше він перетрактовує свій аргумент, заявляючи: «Я сподіваюсь, мої твердження не приведуть до висновку, що устаткування не повинно заохочуватись. Щоб роз’яснити цей закон, я засвідчую, що вдосконалене устаткування буде з’являтися раптово і застосовуватися повсюдно. Але правда полягає в тому, що такі винаходи є поступовими, і означають радше підвищення задіяності капіталу, який при цьому зберігається та накопичується, аніж перешкоджання його фактичному використанню»[229].
Його загальне розкриття проблеми витіснення людської праці машинами, назване пізніше «технологічним безробіттям», прослідковується загалом в працях багатьох інших економістів, що йшли за ним, включаючи Джона Мейнарда Кейнса (1883-1946), твердження якого збігалися з загальним припущенням Рікардо щодо «адаптації»: «Ми піддаємося новій хворобі, назву якої деякі читачі могли навіть і не чути, а саме – технологічному безробіттю. Воно означає безробіття, викликане винайденням нових засобів економного використання праці, які розвиваються швидше, ніж ми можемо знайти альтернативне застосування людській праці. Але такі труднощі адаптації є лише тимчасовою фазою. В кінцевому результаті все це означає, що людство вирішує свої економічні проблеми»[230].
Це питання порушується тут лише для того, щоб звернути на нього увагу, оскільки більш детально ми розглянемо його в Частині III цього тексту, де буде представлено контекст технологічних застосувань, які є очевидно нереалізованими або ігноруються більшістю економічних теоретиків сучасної історії, часто скутих обмеженим мисленням.
На завершення, що стосується Рікардо, то йому також приписують вклад в міжнародну «вільну торгівлю». Особливо це стосується теорії порівняльних переваг, разом з увічненням фундаментального уявлення про «невидиму руку» Адама Сміта. Рікардо зазначає: «В умовах системи абсолютно вільної торгівлі кожна країна, природно, пропонує свій капітал та працю тим заняттям, які є найприбутковішими для кожної з них. Це прагнення індивідуальних вигод дивним чином поєднується з універсальним благом загалом. Стимулюючи промисловість, винагороджуючи майстерність та використовуючи найуспішніше специфічні сили, дані природою, воно розподіляє працю найбільш ефективним та економічним чином: збільшуючи загальну масу виробництва, воно поширює загальне благо і скріплює спільними узами інтересу та суспільних зв’язків світову спільноту в усьому цивілізованому світі»[231].
