Першочергове призначення та першопричини

Отже, коли йдеться про мислення в процесі здійснення якогось винаходу чи вирішення проблем, ми повинні бути настільки близькими до першочергового призначення(його прояву) або першопричини (проблеми), наскільки це можливо. Це потрібно, щоб провести найбільш точний аналіз для визначення подальших дій. Як інструменти і техніка в своєму потенціалі ефективні лише тоді, коли є хороше розуміння їх фундаментального призначення, так і дії щодо вирішення проблем є ефективними тоді, коли є розуміння першопричин цих проблем. Все це може здаватися очевидним, але в багатьох сферах мислення в сучасному світі це часто упускають з поля зору, особливо коли справа стосується суспільства. Замість зосереджувати на цьому увагу, більшість соціальних рішень базуються на традиційних звичаях, які мають властиві їм обмеження.

Простим прикладом такого упущення є сучасні методи ув’язнення людей за так звану «кримінальну поведінку». Для багатьох із нас проблему агресивної поведінки людини найлегше вирішити, просто ізолювавши індивідуума від суспільства та покаравши його.

Всі ці міркування базуються на серії припущень, які тягнуться вглиб історії на багато тисячоліть[45].

Проте наука, яка вивчає поведінку людини, несказанно змінилася в своєму розумінні причинно-наслідкових зв’язків.

Соціальні науки сьогодні загалом визнають, що більшість «злочинних» вчинків, ймовірно, не сталися б, якби для цих людей були забезпечені певні базові, підтримуючі умови навколишнього середовища[46]. Ув’язнення людей насправді не вирішує нічого, що стосується першопричини проблем. Це, швидше, схоже на «залатування дірок», якщо висловлюватися метафорично, яке лиш тимчасово придушує певні ефекти більшої проблеми[47].

Іншим прикладом, який, на перший погляд, відрізняється від попереднього, але при цьому так само «технічний», є притаманна більшості манера мислення при вирішенні загальних побутових проблем (скажімо, дорожньо-транспортні пригоди). Яким може бути вирішення проблеми в ситуації, коли водій робить помилку і випадково змінює смугу, зачіпаючи при цьому сусідній транспортний засіб, що призводить до аварії? Може, треба поставити велетенську стіну між ними? Або, можливо, потрібно ретельніше тренувати водійські навички під час навчань? Чи варто просто забрати права цієї людини, щоб вона більше не могла водити автомобіль? Це знову той випадок, коли поняття першопричинності часто втрачається через вузькі рамки мислення, загальноприйняті культурою.

Першопричину аварії можна лише частково розглядати в контексті водія. У той же час важливішим питанням є доцільність застосування певних технологій чи інфраструктури. Чому? Частково тому, що людська схильність до помилок – історично підтверджена і незмінна[48]. Отже, як перші транспортні засоби не мали загальноприйнятих сьогодні бокових подушок безпеки для водіїв та/або пасажирів, які дають змогу уникнути значної кількості ушкоджень[49], так само слід оцінювати системи взаємодії між самими транспортними засобами, беручи до уваги нові технічні можливості для посилення безпеки, які дають змогу компенсувати невідворотні людські помилки.

За аналогією з розробленими багато років тому подушками безпеки, сьогодні існують технології, що роблять можливими автоматизовані транспортні засоби без водія, які здані не лише виявляти будь-який елемент на вулиці, необхідний для точного керування, а й розпізнавати один одного, роблячи зіткнення майже неможливим[50].

Це лише поточний варіантом такого рішення, за якого ми розглядаємо першопричини й першочергове призначення взагалі.

Однак яким досконалим не здавалося б таке рішення (особливо для тих близько 1,2 млн людей, які щороку гинуть в автомобільних катастрофах[51]), його прояв може бути все ще неповним, якщо ми продовжимо розширювати його контекст відповідно до головних цілей. Можливо, існують інші неефективні рішення, які стосуються транспортної інфраструктури та інших сфер, які потрібно брати до уваги і вдосконалювати їх. Можливо, скажімо, експлуатація індивідуальних автомобілів, незалежно від їх безпечності, має інші властиві їм проблеми, які можна логічно вирішити, відмовившись від використання самих автомобілів. Можливо, в містах, де постійно зростає кількість населення, такий незалежний вид транспорту стає невиправдано обтяжливим, повільним і взагалі неефективним[52].

Значно ефективнішим рішенням в таких умовах може стати створення єдиної, інтегрованої системи громадського транспорту, яка буде швидшою, енергоефективнішою, скоротить використання ресурсів та зменшить забруднення навколишнього середовища, вирішивши заодно чимало інших супутніх проблем. У результаті це призведе до того, що використання автомобілів стане лише частиною проблеми. Якщо метою суспільства буде робити «правильні», а відтак і стійкі речі, знижуючи загрозу для людей та середовища їх перебування, розпочнеться постійне зростання ефективності, розвинеться динамічна самогенеруюча логіка щодо наших технічних можливостей та підходів до проектування.

 

Наші технічні реалії

Звісно, застосування такого типу вирішення проблем не обмежується згаданими фізичними прикладами. Чи є політика, якою ми її знаємо, найкращим засобом подолання наших соціальних нещасть? Чи має вона намір апелювати до їх першопричин? Чи є грошова та ринкова системи найбільш оптимальним методом для забезпечення стабільного прогресу, вирішення проблем та прояву економічного потенціалу? Що сучасний стан науки і технологій може дати для розуміння причин і наслідків соціальних проблем? Як буде зазначено в подальших есе, таке розуміння створює природний, зрозумілий хід думок стосовно того, наскільки кращим може бути наш світ, якщо ми просто слідуватимемо за логікою наукового мислення, щоб досягнути нашої спільної мети стійкості людства. Мільярд людей, які голодують на цій планеті, не мають достатньо харчів через деякі незмінні природні наслідки наших фізичних реалій. Навколо нас багато їжі[53]. Але наша соціальна система з огляду на свою застарілу химерну логіку увіковічує соціальну жорстокість разом з іншими незліченними проблемами.

Важливо зазначити, що первинна мета руху «Дух часу» – не «залатування дірок», чим, на прикрість, займається сьогодні переважна більшість активістських інститутів на планеті[54].Ми хочемо активізувати найбільш ефективний набір рішень вищого порядку, що доступні на цей момент часу і приведені у відповідність з природними процесами, для поліпшення життя всіх, забезпечуючи водночас цілісність середовища нашого перебування. Ми хочемо, щоб кожен ясно зрозумів цей «хід думок» і синхронізував з ним свою систему цінностей. Врешті-решт, не існує якогось одного рішення – лише близька до емпіричних законів природи розсудливість, яка й приводить нас до рішень та результату.

 

-ЛОГІКА ПРОТИ ПСИХОЛОГІЇ-

«Ми чинимо правильно не тому, що наділені доброчесністю й гідністю, –
скоріше, ми наділені ними тому, що чинимо правильно» [55]

- Аристотель

 

Впливовим, але все ще недостатньо визнаним результатом вразливості нашого навколишнього середовища є те, що для адаптації до існуючої культури наша індивідуальність та особистість часто прив’язуються до інститутів, практик і трендів, а відтак і цінностей, в яких ми народжуємося та існуємо.

Психологічна адаптація та неминуча близькість створюють зону комфорту, з якої з часом буває боляче вирватися, – незалежно від того, наскільки обґрунтованими можуть бути нові дані, які суперечать тому, у що ми віримо.

Скажімо, переважна більшість заперечень, висунутих сьогодні проти руху «Zeitgeist» (зокрема проти моментів, які стосуються рішень, а відтак і змін), зумовлені, швидше, вузькими рамками мислення й емоційним упередженням, ніж розумовою оцінкою. Загальною типовою реакцією є дивні припущення, які, замість критичного посилання на фактичні вихідні умови, підкріплені аргументом, служать для цілковитої відмови від них через безсистемні асоціації. Найбільш загальною класифікацією таких аргументів є «проекція»[56], тож стає зрозумілим, що такі опоненти, зазвичай, більше зацікавлені в захисті своєї психологічної ідентичності, ніж в об’єктивному розгляді нової точки зору[57].

 

Розумовий замок

У класичній праці авторів Коена і Нагеля «Вступ до логіки та наукового методу» досить добре висвітлене питання логічної оцінки та її незалежності від людської психології.

«Сукупність доказів – саме по собі не тимчасове явище, а співвідношення сенсу між певними класами або типами тверджень… Звісно, мислення є необхідним для розуміння такого сенсу… однак це не робить фізику відгалуженням психології. Усвідомлення того, що логіка не може стримуватися психологічним явищем, допоможе нам розрізняти науку та риторику, сприймаючи останню як мистецтво переконування або суперечки з метою здобути відчуття впевненості. Наші емоційні схильності роблять дуже складним прийняття певних тверджень, незалежно від того, наскільки сильними є докази на їх користь. А оскільки всі докази залежать від прийняття певних тверджень в якості правди, жодне твердження не може бути перевірене на правдивість для тих, хто для себе вже вирішив не вірити в нього»[58].

Термін «розумовий замок» запровадили філософи[59] на позначення явища, що визначається як «стан, при якому чиясь точка зору стає самоорієнтацією, в закритому вузлі логіки». Очевидно, що емпіричні припущення формують та захищають чийсь світогляд, тож усе суперечливе, що приходить зовні, може блокуватися або відхилятися, часто навіть підсвідомо. Така реакція може бути пов’язана з загальним психічним рефлексом захищати себе від стороннього об’єкта, який рухається в напрямку Вашої персони, однак за таких умов це «рефлекс» захисту чиїхось вірувань, а не тіла. У той час як фрази на кшталт «мислити поза рамками» можуть бути поширеною риторикою в активістських спільнотах, вони рідко є фундаментом нашого способу мислення, яке кидає виклик недоторканості наших найбільш устояних інститутів. Вони здебільшого приймаються як «даність» і вважаються такими, що не піддаються змінам. Наприклад, у так званих демократичних країнах світу «президент» або його еквівалент є загальною точкою сфокусованості щодо якості управління країною. Велику увагу приділяють його особистості, його поглядам і діям. Проте дуже рідко хто відступає на крок назад і запитує себе: «Для початку – для чого нам взагалі потрібен президент?» або «Яким чином його/її влада в якості інституційної фігури виправдовує себе як оптимізована форма соціального управління?», або ж «Чи немає протиріччя термінів, коли суспільство називають демократичним, хоча громадськість, фактично, не має права голосу щодо дій президента після того, як він оголошується обраним?».

Такі запитання виникають дуже рідко, оскільки людям властиво адаптуватися до своєї культури без заперечень, вважаючи, що «все просто є так, як повинно бути». Така статична орієнтація майже завжди є результатом культурних традицій і, як зазначали Коен та Нагель, дуже складно передавати нові складні ідеї тим, хто абсолютно визначився для себе не вірити в них.

Такі традиційні припущення, що сприймаються в якості емпіричних, виступають первинним джерелом персональної та соціальної відсталості в сучасному світі. Це явище, поєднане з системою освіти, яка постійно фіксує такі устояні поняття через «академічні» інститути, дедалі посилює культурне гальмування й перешкоджає впровадженню відповідних змін[60].

У той час як спектр цієї тенденції залишається широким щодо дебатів, існують дві поширені аргументаційні помилки, які варто тут згадати, оскільки вони виникають постійно і стосуються набору застосувань та ходу думок, який відстоює рух «Zeitgeist». Виражені у барвистих термінах, такі тактики містять у собі те, що можна назвати «війною цінностей»[61], яку (свідомо чи ні?) ведуть ті, хто має емоційний чи матеріальний інтерес зберегти порядок речей незмінним, протистоячи змінам.

 

Омана «першого погляду»

Фраза «перший погляд» одразу викликає певні асоціації. Вона означає всього лиш «по першій появі», «до дослідження»[62].

На сьогодні це найпоширеніший тип заперечень. Класичним прикладом є поширені заяви, що результати наукових досліджень та рішення, представлені рухом «Zeitgeist», – це просто перероблений «марксистський комунізм».

Для прикладу, проведемо коротке дослідження. Посилаючись на «Маніфест комуністичної партії»[63], Маркс і Енгельс подають результати досліджень еволюції суспільства, зокрема «класової боротьби», яка властива структурним стосункам у зв’язку з «капіталом», разом із загальною логікою того, як соціальний порядок буде змінено через «революцію» на безнаціональну, безкласову систему, у той же час частково вказуючи на серію таких прямих соціальних змін, як «централізація засобів комунікації і транспорту в руках держави», «однаковий обов’язок праці для всіх» та інші особливості. Маркс створює гравців у схемі, яка, на його думку, є постійною битвою між «буржуазією і пролетаріатом», виражаючи презирство до властивої їй експлуатації, яка, по суті, породжена ідеєю «приватної власності». Зрештою, загальною кінцевою метою є пошук «бездержавного і безкласового суспільства».

На перший погляд, реформи, запропоновані рішеннями, що їх відстоює рух «Zeitgeist», можуть здатися віддзеркаленням атрибутів «марксизму», якщо хтось повністю ігнорує основну аргументацію. Ідея суспільства «без класів», «без права універсальної власності» та цілковите перевизначення того, що може означати «держава», насправді свідчить лише про скупчення самих понять, особливо якщо брати до уваги, що західний академічний світ назагал підтримує «двоїстість» між «комунізмом» і «капіталізмом» з вищезгаданими характерними рисами, які згадуються як основні відмінності. Поза тим, фактичний хід думок щодо підтримки цих, здавалося б, подібних висновків абсолютно від них відрізняється.

Критерії прийняття рішень, які відстоює рух «Zeitgeist», не є моральною філософією[64], яка за глибшого вивчення виявляється, по суті, марксистською філософією. Рух «Zeitgeist» не зацікавлений у поетичних, суб’єктивних або довільних поняттях «справедливого суспільства», «гарантованої свободи», «всесвітнього миру» або «покращення світу» просто тому, що це звучить «правильно», «гуманно» або «добре». Без технічного підґрунтя, яке має пряме фізичне посилання на такі терміни, подібний моральний релятивізм практично не має короткострокових цілей.

РДЧ зацікавлений, скоріше, в застосуванні науки для забезпечення соціальної стабільності – як фізичної, так і культурної[65].

Як буде докладно пояснено в наступних есе, науковий метод не обмежується в своєму застосуванні межами «фізичного світу»[66], а відтак соціальна система, інфраструктура, доречність освіти та навіть розуміння самої поведінки людини – все це існує в межах наукової причинності. Своєю чергою, існує природна система зворотного зв’язку, вбудована у фізичну реальність, яка з часом дуже чітко виражатиме себе в контексті того, що «працює», а що ні[67], керуючи адаптацією нашої свідомості.

Марксизм не ґрунтується на «калькулятивному» світогляді взагалі, навіть якщо йому й властиві деякі риси, що базуються на науці. Наприклад, марксистське поняття «безкласового суспільства» служило для подолання капіталістичної «антигуманності», від якої потерпав робітничий клас, або «пролетаріат».

З іншого боку, хід думок, який відстоює рух «Zeitgeist», виходить із досягнень у вивченні людини. Наприклад, дослідження показують, що соціальна стратифікація, властива капіталістичній/ринковій моделі, є насправді формою непрямого насильства широкої більшості як результат еволюційної психології, природно властивої людям[68].

Це породжує непотрібну форму людських страждань на багатьох рівнях – дестабілізуючу, а при впровадженні – технічно нестабільну. Інший приклад – зацікавленість руху «Zeitgeist» у скасуванні універсальної власності[69] та встановленні системи «спільного доступу». Все це дуже часто приписують марксистській ідеї «скасування приватної власності». Однак, назагал, логіка марксизму пов’язує існування приватної власності з увіковічуванням «буржуазії» та постійною експлуатацією «пролетаріату». У Маніфесті зазначено: «Відмінною рисою комунізму є не скасування власності взагалі, але скасування власності буржуазії».

З іншого боку, логіка, яку відстоює рух «Zeitgeist», ґрунтується на факті, що практика універсальної, індивідуальної власності на товари є екологічно неефективною, марнотратною та нестабільною в практичному плані. Вона підтримує обмежувальну поведінку системи і створює безліч непотрібних утисків, а відтак злочини стають звичним явищем у суспільстві з нерівномірним розподілом ресурсів. У будь-якому разі, такі звинувачення, на перший погляд, доволі поширені, й про це можна говорити багато. Втім, до завдань цього розділу не входить обговорення всіх імовірних зв’язків між марксизмом та ходом думок, який відстоює рух «Zeitgeist». Врешті-решт, така дискусія, по суті, безглузда, оскільки сперечатися про ці взаємозв’язки – все одно що ігнорувати справжні цілі та заслуги самої соціальної концепції.

 

Логічна пастка «опудало»

Друга аргументаційна помилка, широко відома як «опудало», пов’язана з навмисним чи запланованим спотворенням позиції[70].

Коли йдеться про рух «Zeitgeist», це, зазвичай, пов’язано з приписуванням інтерпретацій, які без легітимних доказів розглядаються як такі, що стосуються суті питання.

Наприклад, коли ми говоримо про організацію нової соціальної системи, люди часто проектують свої поточні цінності та інтереси на нову модель без урахування широких змін властивого їй контексту, що, найімовірніше, негайно робить такі речі недійсними. Загальною демонстрацією «опудала» в цьому контексті було б те, що в суспільстві, де матеріальне виробництво базується на безпосередньому застосуванні технологій, а не на системі обміну, яка потребує оплати людської праці, люди не мали б стимулу щось робити, а відтак модель зазнала б невдачі, оскільки при цьому нічого не вироблялося б.

Такий аргумент не має перевірочної здатності щодо гуманітарних наук і є насправді інтуїтивним припущенням, яке випливає з сучасного культурного клімату, в якому економічна система змушує всіх людей працювати заради виживання (доходів/прибутку). Часто це відбувається незалежно від чиїхось персональних інтересів або соціальної користі, породжуючи психологічні спотворення щодо мотивації.

За словами Маргарет Мід, «якщо Ви подивитеся пильніше, то побачите, що майже все, що для нас має значення, все, що втілює наші найглибші обов’язки щодо того, як потрібно проживати й піклуватися про людське життя, залежить від певної форми волонтерства»[71].

За дослідженнями інституту Ґеллапа, в 1992 році більш ніж 50% дорослих американців (94 млн) добровільно присвячували свій час соціальним справам, що в середньому складає 4,2 години на тиждень, а загалом це 20,5 мільярдів годин на рік[72].

Дослідження також показують, що монотонна, банальна робота піддається більш традиційним винагородам (наприклад, грошова винагорода), тоді як гроші не мотивують інновації та креативність[73].

У подальших есе буде розглянута ідея застосування механізації/автоматизації для звільнення людини від монотонної праці, що продемонструє, наскільки система праці заради доходів застаріла і наскільки вона стримує не лише індустріальний потенціал та ефективність, але й людський потенціал та креативність взагалі.

Іншим загальним контекстним прикладом «опудала» є заява, нібито майно людей повинно бути примусово конфісковане «правлячою владою», якщо відбудеться перехід до нової соціальної системи. У результаті нас чекає сплеск насильства. Це, знову ж таки, неперевірене проектування/побоювання цінностей, нав’язаних логікою, яку відстоює рух «Zeitgeist».

Рух «Zeitgeist» притримується погляду, що матеріалізація нової соціально-економічної моделі відбудеться після досягнення серед населення необхідного консенсусу. Саме його розуміння разом із «біосоціальним тиском», яке відбувається при погіршенні сучасної системи, є базою впливу. Логіка не підтримує «диктаторські» нахили, оскільки такий підхід не просто негуманний – він ще й не працює.

Для того, щоб система працювала, вона повинна бути прийнята без активного державного примусу. Тому все це залишається питанням дослідження, освіти та широкого персонального схвалення в суспільстві. Насправді ж сама специфіка соціальної взаємодії та спосіб життя вимагають схвалення широкою більшістю нових цінностей та механіки системи.

Останнім типовим прикладом «опудала» є плутанина щодо того, як узагалі повинен відбуватися перехід до нової системи.

Фактично, багато хто просто схиляється до відмови від пропозицій руху «Zeitgeist» лише на підставі того, що вони просто не розуміють, як все це може відбуватися. Такий аргумент, в принципі, схожий на ситуацію, коли хвора людина шукає ліки від своєї хвороби, але не знає, як вона може їх отримати, якщо вони є доступними, або що насправді є цими ліками. Чи зупинить її пошуки брак знання того, як і де їх знайти? Ні, не зупинить, якщо ця людина хоче бути здоровою. Беручи до уваги жахливий стан речей на нашій планеті, людство повинно продовжувати пошуки і правильний шлях неминуче з’явиться[74].

Наприкінці варто ще раз наголосити, що битва між логікою та психологією – це насправді центральний конфлікт у сфері соціальних змін. Не існує більш особистого та вразливого контексту, ніж спосіб, в який ми організовуємо наше життя в суспільстві, і в багатьох аспектах важливою метою руху «Zeitgeist» є пошук технік, які можуть просвітити громадськість щодо заслуг цього логічного ходу думок, долаючи тягар застарілих психологічних зручностей, які не служать прогресивним, життєдайним ціннісним ролям в сучасному світі.

 

-СТАН ОБ’ЄДНАННЯ ЛЮДСТВА-

«Моя країна – це весь світ, а моя релігія – це творити добро» [75]

- Томас Пейн

Критичним висновком, який випливає з логіки, що визначає мету руху «Zeitgeist», є те, що людському суспільству потрібно об’єднати свою економічну діяльність та працювати над узгодженням з природною динамікою фізичного світу в якості єдиного виду, що поділяє один ареал помешкання. Це життєво важливо, якщо ми збираємося вирішити чинні проблеми, посилити свою безпеку, підвищити ефективність та забезпечити подальше процвітання. Світовий економічний поділ, який ми маємо сьогодні, є не лише очевидним джерелом конфліктів, дестабілізації та експлуатації, а й сама манера управління та взаємодії також неефективна в чистому економічному сенсі, що суворо лімітує наш соціальний потенціал[76].

У той час як національні держави, що базуються на конкурентній структурі, можна трактувати як природний результат нашої культурної еволюції, враховуючи дефіцит ресурсів та довгу історію ведення воєн, природним було б також вважати, що людське суспільство могло б дуже легко досягти успіху, відійшовши від цих моделей управління. Однак ми мусимо усвідомити, що це дійсно вигідно для нас, як для цілої групи.

Як не раз буде наголошено тут, шкода та неефективності поточної моделі просто неприйнятні порівняно з можливими перевагами та рішеннями. Можливості забезпечення ефективності й достатку, екстрапольовані в межах ідеї руху «Zeitgeist», полягають у встановленні нової соціально-економічної системи, яка ґрунтується на сконцентрованих зусиллях людства, щоб працювати разом і розумно розподіляти ресурси, а не обмежувати й воювати одне з одним, як ми це робимо сьогодні.

Крім того, соціальний тиск і ризики, які виникають сьогодні внаслідок технологічних воєн, забруднення та дестабілізації навколишнього середовища, не лише демонструють глибоку необхідність тяжіння до справжньої глобальної організації, вони також показують її раціональну необхідність. Властива сьогоднішнім національним державам ксенофобна та мафіозна ментальність, що часто існує у формі «патріотизму», є загалом джерелом жорсткої дестабілізації та негуманності, не кажучи вже про суттєву втрату технічної ефективності.

 

Штучний поділ

Як уже йшлося в попередніх есе, основним базисом нашого виживання (як індивідуального, так і всього виду) та якості життя на планеті Земля є наше розуміння законів природи та їхнього співвідношення з нашими методами ведення економіки. Ця передумова апелює до такого розуміння, при якому фізичні закони природи розглядаються в контексті економічної ефективності як на рівні людини, так і на рівні природного середовища.

Цілком логічно, що будь-який вид, який залежить від природного середовища, в якому він існує, повинен узгоджувати всю свою поведінку з властивим цьому природному середовищу порядком. Будь-яка інша орієнтація просто ірраціональна і може призвести лише до проблем.

Розуміючи те, що Земля з усіма її ресурсами є симбіотичною та синергічною «системою», в поєднанні з властивим для цього розуміння доказовим причинним науковим порядком, що в багатьох аспектах існує як логічний «путівник» для впорядкування людського виду задля найбільшої соціальної ефективності, ми бачимо, що наш ширший контекст глобального суспільства переступає межі всіх понять традиційного чи культурного поділу, зокрема й відсутність відданості країні, корпорації або навіть «політичним» традиціям.

Якщо «економіка» має на меті підвищення ефективності у задоволенні потреб людського населення, працюючи водночас над забезпеченням подальшої стійкості та процвітання, то наша економічна діяльність повинна брати це до уваги й узгоджуватися з найбільш відповідною «системою», яку ми можемо зрозуміти. Відтак, відповідно, сутність національних держав полягає в очевидно помилковому, довільному поділі, який увіковічений культурною традицією, а не логічною, технічною ефективністю.

 

Цінності

Організація суспільства в широкому розумінні сьогодні базується на багаторівневій конкуренції між людьми. Національні країни конкурують одна з одною за економічні чи фізичні ресурси; корпоративні суб’єкти ринку конкурують за прибуток та частку ринку; працівники середньої ланки конкурують за доходи чи посади, які забезпечують їм зарплату, а відтак, по суті, за особисте виживання. В основі такої конкурентної етики лежать базові психологічні схильності зневажати добробут інших людей та навколишнє середовище. Сама природа конкуренції полягає в тому, щоб здобути якісь переваги над іншими задля персональної винагороди, а відтак немає необхідності доводити, що поділ та експлуатація є загальними атрибутами сучасного соціального порядку. Цікаво, що, фактично, вся так звана «корупція», яку ми сьогодні трактуємо як «злочин», базується на тій самій ментальності, яка забезпечує світовий «прогрес» завдяки конкурентним інтересам.

Не дивно, що в таких умовах все ще доволі поширені інші шкідливі поверхневі соціальні поділи у вигляді рас, релігій, вірувань, класів чи ксенофобських упереджень. Цей обтяжливий багаж, успадкований ще на ранніх, орієнтованих на страх стадіях нашої культурної еволюції, просто не має робочої бази у фізичній реальності й лише перешкоджає прогресові, безпеці та стійкості.

Як буде описано в подальших есе, можлива сьогодні ефективність та методи, які породжують достаток і можуть усунути всі обмеження людини, підвищити середній стандарт життя, поліпшити здоров’я суспільства і значно посилити екологічну стабільність, залишаються незастосованими через старі соціальні традиції, серед яких – ідея національних держав. Насправді, технічно існує лише одна раса – людська[77]; є лише одна батьківщина – планета Земля; існує лише один дієвий спосіб оперативного мислення – науковий.

 

Витоки і вплив

Огляньмо побіжно першоджерела конкурентної конфліктної моделі.

Навіть без заглиблення в деталі очевидним є те, що еволюція суспільства включала довгу історію конфліктів, дефіциту і дисбалансу. Водночас тривають дебати щодо природи суспільства впродовж періоду, який передував Неолітичній революції[78]. Планета Земля з того часу стала полем битви, на якому незліченна кількість життів була втрачена заради конкуренції – матеріальної або ідеологічної[79].

Цей загальновизнаний шаблон став настільки поширеним, що багато хто сьогодні вважає схильність до конфліктів та домінування однією з непримиренних, імпульсивних характеристик людської природи, роблячи на цій основі висновок, що людина просто нездатна діяти в соціальній системі, яка позбавлена таких конкурентних умов, і що будь-які спроби запровадження такої системи призведуть до вразливості, яку експлуатуватимуть шляхом зловживання владою, вираженою явними конкурентними та домінантними рисами[80].

Оскільки тема самої людської природи виходить за рамки цього есе[81], варто зазначити, що припущення «емпіричного зловживання владою» є більшою мірою частиною захисту конкурентної та конфліктної моделі в процесі загального широкого розгляду історії як базису для її життєздатності. Поза тим, специфіка умов тих періодів у згаданих оцінках часто зневажається або ігнорується[82].

Історичні зразки конфліктів просто неможливо розглядати ізольовано. Необхідно ретельно зважати на умови та обставини. Цілком імовірно, правильніше казати, що схильність до конфлікту та домінування, яка, вочевидь, є ймовірною реакцію майже всіх людей, коли йдеться про самозбереження та виживання взагалі[83], спровоковані радше примусом, аніж самі є джерелом негативної реакції. Коли ми досліджуємо, як нацистська армія могла морально виправдовувати свої дії в Другій світовій війні, ми часто забуваємо про величезну пропагандистську компанію, яку вів нацистський режим задля експлуатації цієї, по суті, біологічної вразливості[84].

 

Справжній «егоїзм»

Поняття «егоїзму», вочевидь, властиве людині як загальна спонука до виживання. Це достатньо очевидно, і це легко простежити історично за тим, як базова потреба особистого виживання, часто поширена на сім’ю, а потім і на «плем’я» (суспільство), сформувала протекціоністську парадигму розбрату, в якій ми сьогодні існуємо. З точки зору історії можна очікувати, що велика кількість економічних теорій також базуватиметься на поняттях конкуренції та нерівності – як, наприклад, у роботах Адама Сміта. Його вважають батьком «вільного ринку», який популяризував припущення, що якби кожен мав мораль піклуватися тільки про себе, то світ прогресував би як спільнота[85]. Поняття «невидимої руки» людського прогресу, яке поставало лише з одного вузького персонального егоїзму, було, можливо, напівдієздатною філософією багато років назад, коли простота самого суспільства базувалася на тому, що кожен щось виробляв[86]. Однак із часом природа суспільства дуже змінилася через зростання населення, цілковито інші структурні ролі та експоненціальний розвиток технологій. Сьогодні доведено, що ризики, пов’язані з таким способом мислення, є набагато більш небезпечними, ніж корисними, а справжнє значення «егоїзму» отримує більш широкий контекст, ніж будь-коли раніше.

Чи не входить у перелік Ваших власних інтересів захист і турбота про навколишнє середовище, яке підтримує Ваше життя? Чи не входить у перелік Ваших власних інтересів турбота про суспільство загалом, мінімізуючи загрозу «злочинів» для його членів настільки, наскільки це можливо, задля підвищення Вашої особистої безпеки? Чи не входить у Ваші інтереси обміркувати наслідки імперіалістичних війн, які можуть розпалювати люту шовіністичну ненависть на одній частині планети лише для того, щоб поряд з Вами у ресторані вибухнула портативна бомба як наслідок відчайдушного акту відплати? Чи не у Ваших інтересах забезпечити всіх дітей суспільства найкращим вихованням та освітою, щоб Ваше майбутнє та майбутнє Ваших дітей могло проходити у відповідальному, освіченому та значно продуктивнішому світі? Чи не входить у Ваші інтереси забезпечити виробництво, яке буде максимально організованим, оптимізованим і науково точним, щоб не створювати низькопробні, дешеві технології, які при можливій відмові можуть спричинити проблеми в майбутньому.

Суть у тому, щоб ситуація в сучасному світі змінилася, а Ваш егоїзм збігався із соціальним інтересом. Конкуренція з іншими, самоорієнтація, «вбивство» інших дає в довгостроковій перспективі лише негативні наслідки, оскільки заперечує усвідомлення синергічної системи, якою ми поєднані. Дешева, нашвидкуруч збудована атомна електростанція в Японії може не мати особливого значення для народу Америки. Проте, якщо на цій станції станеться масштабна технічна поломка, радіоактивні опади й забруднення можуть досягнути американських будинків. Це доводить, що в довгостроковій перспективі Ви ніколи не будете в безпеці, якщо не буде досягнуто глобального порозуміння.

Врешті-решт, лише погляд з позиції свідомості представника людського виду планети Земля може забезпечити задоволення справжнього особистого егоїзму, а відтак у багатьох аспектах забезпечити нашу соціальну «еволюційну пристосованість»[87]. Сама ідея підтримати «Вашу» країну та ігнорувати або навіть насолоджуватися невдачами інших країн є дестабілізацією системи цінностей.

 

Війна

Часи практичної війни залишилися далеко позаду. Нові технології, що з’явилися на горизонті, дають можливість створювати зброю, яка робить атомну бомбу набагато потужнішою за римську катапульту[88].

Кілька століть тому війни ще могли зводитися до міжусобиць лише певних сторін. Сьогодні ж під загрозою весь світ. Ми накопичили понад 23 000 одиниць ядерної зброї, яка може стерти все людське населення з поверхні Землі кілька разів[89].

У багатьох аспектах сьогодні під питанням сама наша соціальна зрілість. Бійки з палицями та камінням можуть перенести багато людських збочень та злісних намірів. Проте у світі велетенських руйнівних сил нанотехнологічної зброї, яку можна створити навіть у маленьких лабораторіях, наш розвинутий егоїзм потрібно стримувати, а військові інститути слід послідовно закривати. Для того, щоб це зробити, нації повинні технічно об’єднуватися й ділитися своїми ресурсами та ідеями, а не приховувати їх задля конкурентного самополіпшення, що вважається нормою сьогодні. Такі інститути, як Організація Об’єднаних Націй, стали в цьому плані цілком недієздатними, адже вони, по суті, стають інструментом будівництва імперій, підтримуючи поділ країн та орієнтацію соціально-економічної системи на права власності, грошовий прибуток і конкуренцію, що закладені в її природі.

Недостатньо просто зібрати міжнародних лідерів за одним столом для обговорення своїх проблем. Сама структура потребує змін задля підтримки іншого типу взаємодії між цими регіональними «групами», усуваючи вічну «загрозу», властиву національним державам.

Врешті-решт, немає ніякого емпіричного володіння ресурсами чи ідеями. Так само, як усі ідеї послідовно розвиваються в культурі через груповий розум, так і ресурси планети однаково скороминучі в своїх функціях, тож їх можливе застосування потрібно визначати за допомогою наукових методів. Планета Земля – це єдина система, разом із законами природи, які нею керують. Або людське суспільство визнає це і почне діяти й організовуватися відповідно до цієї природної логіки, або ми страждатимемо ще довго.

 

 

-ОСТАННІЙ АРГУМЕНТ: ПРИРОДА ЛЮДИНИ-

 

«Людина від народження через спадковість отримує біологічну будову, яку варто розглядати як фіксовану та незмінну, включаючи природні спонукання, характерні для людського виду. На додачу, впродовж свого життя, вона отримує культурну будову, яку переймає у суспільства через комунікації та завдяки багатьом іншим видам впливу. Саме ця культурна будова, яка з плином часу підлягає змінам, визначає великою мірою стосунки між індивідом та суспільством» [90]

- Альберт Айнштайн