Конкуренція, експлуатація та класова війна

Спираючись на попередні дані можна сказати, що експлуатація, притаманна конкурентному типу мислення, проникла в саму суть того, що означає «успіх» загалом. Ми зустрічаємо всі ці риторичні слова про «отримання переваг» у багатьох аспектах нашого життя. Акт маніпуляції та експлуатації задля конкурентних вигод став основною силою в сучасній культурі, яка поширюється далеко за межі контексту ринкової системи.

Позиція з якої всі інші та сам світ розглядається як засіб для досягнення своїх інтересів або інтересів якоїсь окремої групи для того, щоб «завоювати» та утримуватись попереду, на сьогодні є рушійною психологічною деформацією, яку можна спостерігати в романтичних стосунках, дружбі, сімейних структурах, націоналізмі та навіть у тому, як ми ставимося до середовища, в якому існуємо: ми намагаємося експлуатувати та занедбувати фізичні ресурси навколишнього середовища задля короткотермінової персональної вигоди та переваги. Всі елементи нашого життя неодмінно розглядаються з погляду «що особисто я можу з цього отримати?».

Дослідження, проведене на факультеті психології Каліфорнійського університету, Берклі, у 2011 році показало, що: «…вищі класи людей ведуть себе більш неетично, ніж нижчі класи… вищі класи більш схильні порушувати закон під час водіння транспортних засобів порівняно з нижчими класами. У наступних лабораторних дослідженнях вищі класи частіше демонстрували неетичні тенденції в прийнятті рішень, відбирали цінне майно в інших, брехали на переговорах, обманювали для того, щоб підвищити свої шанси виграти приз, схвалювали неетичну поведінку на роботі порівняно з людьми із нижчих класів. Проміжні та регулятивні дані демонструють, що неетичні схильності людей з вищих класів частково пояснюються їхнім прихильним ставленням до жадібності»[346].

Дослідження природи цього явища є дуже цікавими, оскільки вони показують, що поширений аргумент про природу людини у своєму крайньому контексті, нібито людина є неминуче «конкуруючою та експлуатуючою», що часто використовується для захисту сучасної соціальної системи, є помилковим. Класові зв’язки не є генетичними зв’язками, навіть якщо деякі нюанси індивідуальних схильностей можуть бути суперечливими. Це дослідження відображає повсюдний культурний феномен, оскільки самоочевидним є те, що загальна позиція нехтування зовнішніми негативними наслідками, або так звана «неетична поведінка», яка демонструється вищим класом, результатом випливає з виду цінностей, необхідних для досягнення позиції, яка фактично і робить їх «вищим класом»[347].

У загальній поетичній риториці інтуїтивне чуття, яке з’явилася внаслідок спостережень, що ті, хто досягає «успіху» в плані бізнесу, часто є «бездушними» та «безжальними», вважалося правдивим впродовж багатьох століть. Тому виявлялась загальна втрата емпатії тими, хто досяг такого «успіху»; й інтуїтивно стає очевидним, чому так відбувається, враховуючи такий розлад системи цінностей, як конкурентна зневага, властива психології ринкової системи. Загалом, що більше турботливим та емпатійним ви є, то менше ймовірності, що ви будете успішним у фінансовому плані; це не відрізняється від звичайного спорту, де ви не маєте намірів допомагати суперникові досягти його мети, тому що для вас це означало б більшу можливість програти.

Загалом, як виявляється, нижчі класи більш соціально гуманні в багатьох аспектах. Наприклад, було виявлено, що бідні віддають більший відсоток свого доходу (4,3%) на доброчинність порівняно з багатими (2,1%). Дослідження 2010 року показало, що «…нижчі класи людей виявилися більш великодушними… добродійними… довірливими… та готовими допомогти… порівняно з відповідними їм особами з вищих класів. Проміжні та регулятивні дані продемонстрували, що нижчі класи людей діяли більш просоціальним чином через більшу прихильність до егалітарних цінностей та співчуття. Зараз вивчаються наслідки для соціальних класів, просоціальна поведінка економічна нерівність»[348] [349].

Дослідження, проведене газетою «The Chronicle of Philanthropy» з використанням податкових даних зі Служби Внутрішніх Доходів США (англ. Internal Revenue Service, IRS), показало, що сім’ї, які заробляють від $50 000 до $75 000 на рік, віддають в середньому 7,6% свого дискреційного доходу на благодійність. Для порівняння, люди, які заробляють $100 000 і більше, витрачають на це лише 4,2%. А в найбагатших районах, де люди переважно на рік заробляють від $200 000 і більше, середній відсоток благодійності склав 2,8%[350] [351].

Успіх та статус

В основі капіталістичної моделі лежить припущення, що ті, хто найбільше вкладають, повинні й отримувати найбільше. Іншими словами: щоб стати, скажімо, мільярдером, ви повинні зробити щось важливе та корисне для суспільства. Звісно, що це припущення є очевидно неправдивим. При більш глибокому вивченні та аналізі можна побачити, що більшість надзвичайно багатих людей отримали своє багатство за допомогою механізмів, які не є соціально корисними на будь-якому рівні[352].

Дії щодо вирішення проблем, інженерії або творчі інновації майже завжди відбуваються на рівні працівників з нижчих ешелонів корпоративного комплексу, і потім просто капіталізуються тими, хто знаходиться на верху (власниками) і хто є кваліфікованим у вигаданій грі зі створення «ринку». Тут ми намагаємося не применшити розумові здібності або важку роботу тих, хто володіє величезними багатствами, а показати, що система винагороди є спотвореною й орієнтованою на тих, хто експлуатує механізми ринку, а не на тих, хто насправді щось створює та винаходить. По суті, одним з найбільш вдячних секторів глобальної економіки сьогодні є інвестування та фінансування[353]. Класичним прикладом є те, що посада менеджера «фонду хеджування», який переміщує гроші лише задля отримання ще більшої кількості грошей, з нульовим вкладом у творчий розвиток[354], є однією з найбільш високооплачуваних в сучасному світі.

Крім того, саме поняття «успіху» в сьогоднішній культурі вимірюється матеріальним багатством само по собі. Слава, влада та інші прояви уваги ідуть нога в ногу з матеріальним багатством. Бути бідним означає бути відразним, тоді як бути багатим означає бути шанованим. Скрізь, майже в усьому соціальному спектрі до тих, у кого високий рівень достатку, ставляться з величезною повагою. Частково це відбувається завдяки системно-зорієнтованому механізмові виживання, через особистий інтерес довідатись, як самому стати таким же «успішним», але загалом це перетворилося на дивний фетиш, де ідея бути багатим, могутнім та відомим, незалежно від того, якими засобами це буде досягатися, стала провідною силою.

Розлад системи цінностей, пов’язаних з винагородою – по суті, найбільш безжалісних та егоїстичних у нашому суспільстві як у фінансовому плані, так і в плані суспільного обожнювання та поваги, – є одним із найбільш поширених і підступних наслідків системи стимулювання, що властива капіталістичній моделі. Він не лише призводить до зниження справжньої зацікавленості в інноваціях та вирішенні проблем, які за своїми властивостями не мають грошової віддачі, але й підтримує саме існування ринкової системи, виправдовуючи себе наданням високого статусу тим, хто в такій системі «виграє», незалежно від їхнього справжнього вкладу або соціальних та екологічних втрат.

Соціолог Торстейн Веблен докладно описував цю проблему, розглядаючи таку ціннісну «якість» як хижу: «Як тільки хижацька культура досягає повного розвитку, одразу виникає розбіжність між заняттями… «Поважна» людина повинна не лише показувати здатність до хижацької експлуатації, але вона також повинна уникати належності до посад, які не передбачають експлуатації. Культурні заняття, що не пов’язані з очевидним знищенням життя та показним насильством над непокірливими противниками, набувають поганої слави і переводяться до нижчої категорії членів суспільства, які є непридатними у здатності до хижацтва; так би мовити, до тих, кому бракує солідності, спритності чи жорстокості… Тому фізично здорові варвари з хижацькою культурою, які дбають про славу свого імені… присвячують весь свій час мужицькому мистецтву війни та витрачають свій талант на пошук шляхів та засобів порушення миру. Цей шлях веде до шани»[355].

Вільям Томсон у своєму «Дослідженні найсприятливіших для щастя людини принципів розподілу багатств» повторно підтверджує реальність цього асоціативного впливу: «Наступна наша позиція полягає в тому, що надмірне багатство викликає захоплення та наслідування, і таким чином поширює вади багатих серед решти суспільства; або створює в них інші вади, які постають з їхнього відносного становища, порівняно з надмірно багатими. На сьогодні ніщо не є настільки очевидним, як універсальна дія найпоширенішого принципу нашої природи – взаємопов’язаності. Багатство, як засіб для досягнення щастя,… є об’єктом бажання або заздрощів для всіх; манера та образ, пов’язані з достатком цих ласощів, завжди змушували наш розум діяти спільно з ними…»[356].

Класи та класова боротьба є природним наслідком цього, оскільки ціннісні асоціації, пов’язані з багатством і владою, які маніфестуються сучасною системою, з часом стають проблемою емоційної ідентичності. Інтерес до підвищення статусу починає жити своїм власним життям і породжує дії самозбереження з боку вищих класів, які намагаються утримати (або підвищити) свій статус таким чином, що може навіть бути не пов’язаний з грошовим чи матеріальним багатством. Самозбереження в цьому разі перетворюється на вид наркоманії. Так само як хронічні азартні гравці, щоб почуватися добре, потребують виділення ендорфіну при виграші, у вищих класів часто розвивається схожий тип примусу, пов’язаний зі станом відчуття свого статусу та багатства.

Термін «жадний» часто використовується, щоб розрізняти тих, хто експлуатує скромно і тих, хто експлуатує надмірно. Отже жадність є відносним поняттям, так само як відносним є й поняття «бути багатим». Термін «відносне позбавлення»[357] стосується почуття незадоволеності у людей, коли вони порівнюють свою позицію з іншими та усвідомлюють, що вони мають менше ніж, на їхню думку, вони мають право мати. Цей психологічний феномен не знає меж, а в контексті матеріального успіху, заохочуваного капіталістичною системою, його прояв у вигляді значного розладу системи цінностей є очевидним на рівні психічного здоров’я. Тоді як підтримка задоволення потреб та стандарту якості життя є важливими для фізичного та психічного здоров’я, все що перебуває поза таким балансом в контексті соціального порівняння має здатність створювати серйозні неврози та соціальні спотворення. Тут не лише немає «користі» в далекій перспективі, коли йдеться про суб’єктивне сприйняття статусу й багатства; це часто служить відокремленню таких людей від більшості людського досвіду, створюючи відчуженість та дегуманізацію в багатьох аспектах. Ця втрата емпатії не має ніякого позитивного результату на соціальному рівні. Хижацькі цінності отримання винагороди, властиві ринковій системі, фактично гарантують нескінченний конфлікт та зловживання[358].

Звісно, міф про те, що цей невроз пов’язаний з прагненням отримати все «більший та більший» статус і багатство, є двигуном соціального прогресу та інновацій. Тоді як в такому інтуїтивному припущенні може бути деяка основна правда, метою в цьому випадку, знову ж таки, є не соціальний вклад, а отримання переваг та фінансового прибутку. Це як казати, що бути переслідуваним зграєю голодних вовків, готових вас зжерти, є корисним для вашого здоров’я, оскільки змушує вас бігати. Тоді як, очевидно, відбуваються деякі досягнення, рушійна сила (наміри), знову ж таки, має мало спільного з цими досягненнями, а шкідливі побічні ефекти та властивий їй параліч вищого порядку зводить до нуля в такому порівнянні ідею, що цінності конкуренції, матеріальної жадібності та даремного статусу є виправданим джерелом соціального прогресу.

Епідеміолог Річард Вілкінсон фактично екстраполював порівняння багатих країн, орієнтоване на нерівність доходів населення кожної з них. Було виявлено, що країни з найменшою нерівністю доходів насправді є більш інноваційними[359], тож коли ми бачимо, що рушійна сила, яка ґрунтується на цінностях конкуренції, грає важливу роль у тому, якою великою є прірва між багатими та бідними, то самоочевидним є вважати, що цінності егалітаризму та співпраці мають більше творчої сили ніж ті, на які претендує риторика традиційних економічних стимулів.

В останньому параграфі цього підрозділу можна зазначити, що тема матеріалізму та статусу може також залучати схожу проблему марнославства. Тоді як це є незначним відхиленням від нашої тематики, тут варто зазначити, що нинішня культура на основі марнославства напряму пов’язана з цією рушійною силою, яка спонукає до пошуку статусу та відповідного визнання «успіху», що зароджуються в психологічних ціннісних стимулах, властивих капіталістичній системі. Враховуючи, що ціннісна система «оволодівання» по суті є необхідною для того, щоб працювала модель споживання, цілком природно, що маркетинг та реклама постійно створюють відчуття незадоволеності, також і в тому, що ми думаємо про наш зовнішній вигляд.

Як доказ можна навести дослідження, проведене декілька років назад на острові Фіджі, де західне телебачення було введене в культуру, яка ніколи до цього не бачила такого засобу масової інформації. Під кінець періоду спостереження величезну роль почав відігравати ефект матеріалістичних цінностей та марнославства. Наприклад, відносний відсоток молодих жінок, які раніше віддавали перевагу здоровій вазі та повним рисам, стали одержимими тим, щоб бути худими. Почали поширюватися розлади харчування, про які раніше в цій культурі фактично не чули, і жінки особливо почали змінюватись[360].