Ринковий капіталізм у своїх основних операціях може бути узагальнений як взаємодія між власниками, працівниками та споживачами. Споживчий попит створює потребу у виробництві через власника (капіталіста), який потім наймає працівників для творення процесу виробництва. Цей цикл по суті бере початок у «попиті», а отже справжнім двигуном ринку є інтерес, можливості й діяльність всіх покупців на ринку. Всі рецесії та депресії[287] є на тому чи іншому рівні наслідком зниження обсягів продажу. Тому найбільш критичною необхідністю для того, щоб підтримувати рівень зайнятості, а отже підтримувати рівень економіки в стані «стабільності» або «росту», є постійне циклічне споживання.
Економічний ріст, який загалом визначається як «посилення здатності економіки виробляти товари та послуги в порівнянні одного періоду часу з іншим періодом»[288] є постійним інтересом будь-якої національної економіки сьогодні і, відповідно, глобальної економіки загалом. Впродовж періоду рецесії часто застосовують багато макроекономічних тактик для того, щоб сприяти позикам, виробництву та споживанню задля підтримання функціонування економіки на певному рівні або, в ідеалі, вище поточного рівня[289]. Економічний цикл, період коливального зростання та спадання, довгий час визнавався характерною рисою ринкової економіки у зв’язку з природою «ринкової дисципліни», або корекцією, яка, за словами теоретиків, частково є природним припливом та відпливом успіхів та невдач у бізнесі[290]. Якщо коротко, то рівень (підвищення чи зниження) споживання – це те, чим створюються періоди економічних циклів зростання чи спадання разом з макроекономічним грошовим регулюванням, яке назагал збільшує чи зменшує легкість ліквідності (часто через процентну ставку) для того, щоб «керувати» цим зростанням та спаданням. Тоді як сучасна монетарна макроекономічна політика не є об’єктом вивчення в даному есе, тут варто зазначити як відступ, що історично не існувало обопільного схвалення економічних циклів зростання та спадання. Періоди зростання грошової маси в обігу (часто через здешевлення кредитів), які зазвичай корелюються з періодами економічного зростання (оскільки в обіг надходить більше грошей), сприймаються громадськістю як національний успіх для суспільства, тоді як періоди спадання розглядаються як політичні помилки. Тому політичні правлячі кола (які хочуть добре виглядати) та головні, впливові ринкові інститути (які захищають корпоративні прибутки) виявляють інтерес до підтримки періодів зростання настільки довго, наскільки це можливо, та борються з усіма формами спадання. Такий підхід є природним для системи цінностей, яка властива капіталізму, оскільки нападам «болю» завжди намагаються перешкоджати, часто в недалекоглядний спосіб. Жодна компанія добровільно не хоче зменшуватись у своїй діяльності, так само, як жодна політична партія за власним бажанням не хоче «виглядати погано», навіть якщо традиційні економічні теорії кажуть нам, що ці періоди спадання є «природними» і що їх потрібно допускати.
Якщо коротко, то постійне збільшення надходження грошей в обіг (тобто збільшення купівельної спроможності та капіталу) в період рецесії врешті-решт призводить до величезного глобального боргу, як державного, так і приватного[291]. Реальність же полягає в тому, що всі гроші входять в оборот через позики, і кожна така позика відбувається із застосуванням боргового відсотка, який до неї прив’язується, відтак позика повинна бути повернена разом з виплатою боргового відсотка, нарахованого на цю позику (банківський прибуток); це означає, що сама природа створення грошей автоматично тягне за собою негативний баланс за замовчуванням. Існуючий борг завжди буде більшим за кількість грошей в обігу[292].
Отже, повертаючись до головного питання, яке стосується потреби у попиті чи споживанні для того, щоб підтримувати функціонування економіки, можна сказати, що такий процес обміну та загальне фокусування на зростанні є в самому центрі ринкового розуміння «ефективності». Неважливо, що виробляється чи який ефект це справляє на стан людини або на земні справи. Все це, знову ж таки, залишається «зовнішніми обставинами». В ролі збірного прикладу такої логіки виступає фондовий ринок, який сам по собі не є чимось більшим, ніж торгівля грішми, а його сьогоднішні численні «деривативи» створюють величезний ВВП та «зростання», що досягається завдяки продажам та прибутку[293].
Проте, такі дії, безперечно, не продукують ніякої реальної, життєпідтримуючої вартості. Система фондового ринку та сьогоднішні масові потужні фінансові інститути є повністю лише допоміжним механізмом реальної, виробничої економіки. Тоді як багато хто сперечається, що ці інвестиційні інститути полегшують бізнес та роботу завдяки застосуванню капіталу, ці дії, знову ж таки, є лише системно доречними в поточній системі (ринковій ефективності) і зовсім недоречними в умовах реального виробництва (технічній ефективності).
Якщо коротко, то коли йдеться про ринкову логіку, то що більший товарообіг або обсяг продажу, то краще, – от такі справи – незалежно від того, що продається: чи це кредит, каміння, «надія» чи коржики. Всі забруднення, випадки марнотратства або інші шкідливі явища є, знову ж таки, «зовнішніми».
До уваги не береться технічна роль фактично існуючих виробничих процесів, стратегія для ефективного розподілу, дизайнерські програми тощо. Вважається, що такі фактори метафізично досягають апогею в найбільшій користі для людей та середовища їхнього проживання просто тому, що це те, що забезпечує «невидима рука» ринку[294].
Однак, прискорення революції в плані створення «більшого з меншого» (295) в індустріальних науках створило нові реалії, в яких розвиток індустріальних технологій змінив на протилежне модель «сукупних матеріальних зусиль» що стосується її ефективності. Логіка, що «більше праці, більше енергії та більше ресурсів» будуть пропорційно приводити до ефективніших результатів, була взята під сумнів. Наслідком все частішого застосування наукових та технічних досягнень стало зменшення витрат енергії, праці та матеріалів для виконання деяких завдань[295].
Наприклад, тоді як супутникові засоби комунікації сьогодні є інтелектуально складними та втілюють в собі велику кількість еволюційних знань, у фізичній реальності вони є більш простими та ресурсоефективними, порівняно з колишніми засобами комунікацій, які при глобальному застосуванні потребували величезної кількості громіздких матеріалів, таких, наприклад, як важкі мідні проводи разом зі складним, часто ризикованим завданням їх прокладання, що потребувало застосування робочої сили людей. Те, що сьогодні досягається набором маленьких, як правило, глобальних супутників на орбіті є справді вражаючим при порівнянні[296]. Така революція конструкції, яка по суті є тим, що означає справжня економічна (технічна) ефективність, протиставляється циклічному споживанню, економічній моделі, яка ґрунтується на зростанні.
Знову ж таки, намірами ринкової системи є підтримувати та збільшувати рівень товарообігу, оскільки це те, що тримає людей зайнятими та підвищує зайнятість і так зване зростання. Отже, за своєю суттю всі ринкові передумови ефективності ґрунтуються на тактиці забезпечення цього, а отже будь-який фактор, який зменшує потребу в роботі або товарообіг розглядається як «неефективний» з погляду ринку, навіть якщо він може бути дуже ефективним в умовах справжнього визначення самої економіки, яка означає збереження, зменшення витрат та виготовлення більшого з меншого. Якщо ми гіпотетично зменшимо наше глобальне суспільство до одного маленького острова з відносно малою кількістю населення та з дуже обмеженим набором технологій порівняно з тим, що маємо сьогодні, приймаючи те, що природна регенерація землі здатна відновлювати лише певну кількість їжі та предметів виживання, чи було би правильним застосовувати економічну систему, яка намагається посилити, наскільки це можливо, використання та обіг ресурсів острова заради «зростання»? Цілком природно, що за таких умов в моральних уявленнях суспільства розвивалася б етика стратегічного використання та збереження ресурсів. Правильною ідеєю було би зменшувати витрати, а не збільшувати їх, – що, знову ж таки, є справжнім значенням «економіки», – тобто економити.
Непотрібна застарілість: конкурентна та запланована
Під час роздумів про застарілість ми часто маємо можливість спостерігати за швидкими технологічними змінами, які відбуваються в сучасному світі. Здається, кожні декілька років наші пристрої зв’язку та опрацювання інформації, тобто комп’ютерні технології, зазнають стрімкого розвитку. Наприклад, «Закон Мура», який по суті вказує на те, як обчислювальна потужність подвоюється кожні 18-24 місяці, поширює своє застосування на інші подібні використання технологій, проливаючи світло на потужні тенденції наукового прогресу загалом[297].
І все ж, коли мова заходить про товарне виробництво, сьогодні є дві форми (можливої) застарілості, які ґрунтуються не на природній еволюції технологічних можливостей, а радше є наслідком (а) вигаданої, конкурентної структури правил ринкової системи, а також (б) ринкової «ефективності», яка стимулює пришвидшення товарообороту та збільшення прибутку.
Першу (а) можна назвати «конкурентною (або внутрішньою) застарілістю». Ця застарілість є наслідком, який логічно випливає з природи конкурентної економіки, оскільки кожна виробнича організація працює над тим, щоб отримати характерні переваги над іншою, знижуючи витрати на виробництво для того, щоб утримати низьку «конкурентоздатну» ціну для споживача. Цей механізм традиційно називають «ефективністю витрат» і його наслідком є продукти, які мають відносно низьку якість на момент їх виробництва. Ця конкурентна необхідність пронизує кожен крок виробництва, що, по суті, веде до зниження технічної ефективності через використання дешевших матеріалів, засобів виробництва та дизайну.
Уявіть собі, гіпотетично, якщо ми взяли б до уваги всі вимоги до матеріалів для, скажімо, створення автомобіля, намагаючись максимізувати його ефективність, міцність та якість стратегічно найбільш оптимізованим методом, заснованим на самих матеріалах, а не на їх вартості[298]. Життєвий цикл автомобіля в такому разі визначався би лише його природним зношуванням, а найбільша увага приділялась би продуманому дизайну атрибутів автомобіля, які будуть підлягати модернізації, коли вийдуть з ладу чи будуть пошкоджені в умовах природного використання.
Результатом стало би виробництво продуктів, що розроблені для тривалого використання, яке, отже, зменшить марнотратство та неминуче підвищить рівень корисності. Можна з упевненістю припустити, що багато хто в сучасному світі вірить, що це саме те, що зараз відбувається при розробці та виробництві товарів, але насправді це не так. Для будь-якої конкуруючої компанії є математично неможливим виробляти стратегічно найкращі товари на ринку з технічного погляду, оскільки механізм «ефективності витрат» гарантує виробництво на рівні нижчому за оптимальний.
Друга форма (b) застарілості відома як «запланована застарілість», і такий метод виробництва забезпечує циклічність споживання, до якого почали виявляти зацікавлення на початку ХХ століття, коли індустріальний розвиток набирав ефективності швидкими темпами, виробляючи кращі товари швидше. Справді, в той момент виникла потреба не лише в тому, щоб підвищити обсяги купівлі населення[299]. Через те, що збільшився життєвий цикл та загальна ефективність товарів, виникла проблема, яка полягала у сповільненні темпів споживання. Знову ж таки, внаслідок цього дуже швидко почало страждати таке явище, як «створення більше з меншого».
Замість того, щоб дозволити визначення життєвого циклу товару його природною здатністю, з логічним природним наміром збільшити його настільки, наскільки це можливо, враховуючи обмежену кількість ресурсів на обмеженій планеті, та проявити природний інтерес до збереження енергії, як матеріальної так і людської, корпорації вирішили, що замість цього було би краще створити свій власний «життєвий цикл» товарів, навмисне перешкоджаючи ефективності для того, щоб відбувалися повторні покупки[300].
У 1930-х роках дехто навіть хотів зробити це легально обов’язковим для всіх галузей виробництва, щоб життєвий цикл визначався не природним станом технологічної здатності, а лише постійною потребою в робочих місцях та посиленням споживання. Фактично найвизначнішим історичним прикладом цього періоду є електричні лампи картелю Phoebus в 1930-х роках: хоч електричні лампи могли працювати близько 25 000 годин, картель змушував кожну компанію обмежувати життя електричних ламп до менш ніж 1000 годин для того, щоб відбувалися повторні покупки[301].
Сьогодні кожен великий виробник будує стратегію обмеження життєвого циклу товару, ґрунтуючись на ринковій моделі циклічного споживання. Наслідком цього є не тільки варте осуду спустошування обмежених ресурсів, а й постійне марнування людської праці та енергії. Якщо не брати до уваги динаміку ринкової економіки, то надзвичайно важко виступати проти потреби в оптимальному проектуванні товарів. На жаль, природа ринкової ефективності за замовчуванням не дозволяє досягти такої технічної ефективності.
Власність проти доступу
Традиція приватної власності стала головним елементом сучасної культури з невеликою кількістю фінансових стимулів для застосування системи спільного користування або доступу. Тоді як сьогодні існують деякі приклади спільного користування товарами[302], загальні моральні уявлення про «володіння», а також притаманна самому майну цінність та його інвестиційні характеристики роблять такий підхід для користувача на довгу перспективу більш дорогим, порівняно з безпосередньою купівлею.
З погляду ринкової ефективності, це добре, оскільки що більше товарів купується, то краще. Загалом кажучи, якщо 100 осіб бажають мати свій власний автомобіль, то продаж цих 100 автомобілів є більш «ефективним» для ринку, ніж якби ці 100 осіб ділили між собою 20 автомобілів в системі стратегічно спроектованого доступу, що дозволяє їх використання, ґрунтуючись на часі фактичного користування.
Якщо ми проаналізуємо модель фактичного використання будь-якого середньостатистичного товару, то побачимо, що багато видів продукції використовуються лише періодично. Транспортні засоби, оздоровче устаткування, будівельне обладнання та багато інших типів товарів, якими зазвичай користуються з відносно великими інтервалами часу, роблять володіння ними не лише до якоїсь міри незручним, враховуючи потребу ці речі зберігати у себе, але також неефективним у контексті справжньої економічної цілісності, яка постійно намагається зменшити марнотратство.
Щороку незліченна кількість книг в усьому світі береться з бібліотек фактично задарма, і потім повертаються, не лише зберігаючи величезну кількість матеріальних ресурсів впродовж довгого часу, але й полегшуючи доступ до знань для тих, хто інакше не міг би їх отримати. Знову ж таки, така практика є рідкісним винятком в сучасному світі, який керується ринковою ефективністю, оскільки очевидним є те, що для ринку є невигідним, щоб щось ставало доступним без прямої купівлі на персональному рівні[303].
І все ж, давайте гіпотетично розширимо цю ідею обміну знаннями до спільного користування (дозволеного доступу) матеріальними благами. З погляду ринкової ефективності, це було б украй неефективним. Тоді як у капіталістичній моделі прибуток все ще міг би створюватися через надання людям у позику деяких речей на підставі їхніх потреб, він був би вкрай непропорційним порівняно з показниками прибутку та споживання в суспільстві, яке ґрунтується на окремому, персональному володінні будь-яким товаром.
Проте з іншого боку, технічна ефективність була би вищою. Тут не лише треба буде використовувати менше ресурсів (а також менше робочої сили), оскільки потрібно буде виробляти меншу кількість кожного товару, щоб задовольнити термін його використання всіма громадянами, але й доступність таких товарів може дуже легко поширитись на тих багатьох, хто інакше не мав би можливості дозволити собі насамперед їх купівлю, а тільки «орендну» плату (якщо все ще припускати наявність ринкової системи). У зв’язку з цим технічна ефективність має два рівні – екологічний та соціальний. З екологічного погляду, відбувається різке скорочення використання ресурсів; з соціального погляду (при рівних умовах), відбувається збільшення рівня доступу до таких товарів.
Отже, з погляду технічної ефективності, жертвуючи ринковою ефективністю, суспільство, орієнтоване на спільний доступ, а не на універсальну власність, стало би незвично стійкішим та мало би більше переваг. Звісно, така практика кидає виклик деяким глибоким вартісним орієнтирам, засвоєним в сьогоднішній «власницькій» культурі[304].
