До цього моменту ми коротко розглянули загальний внесок чотирьох найважливіших історичних фігур та обов’язкові головні характеристики, притаманні капіталістичній філософії. Слід зауважити, що ці погляди ґрунтуються на припущеннях щодо людської поведінки, соціальних (класових) стосунків у поєднанні з «метафізичною» логікою ринку, яка полягає в тому, що все буде справно працювати за умови, що учасники ринку приймуть деякі цінності та загалом «егоїстичну» перспективу разом з невеликими «обмеженнями» самого ринку.
В якості короткого відступу варто зауважити, що ніде в роботах цих мислителів, так само, як і в більшості робіт пізніших теоретиків, які відстоювали ідеї вільного ринкового капіталізму, не обговорювалася фактично існуюча структура та процеси виробництва і розподілу.
Між «промисловістю» та «бізнесом» є очевидна різниця, оскільки перша стосується технічних та наукових процесів справжнього розвитку економіки, тоді як останній стосується лише системної ринкової динаміки і переслідування гонитви прибутком. Як буде більше обговорюватися трохи пізніше, головною проблемою, властивою капіталістичному методу виробництва є те, що досягнення «промислового підходу», які можуть дозволити полегшити вирішення проблем і надалі досягти достатку, блокуються традиційними і на перший погляд безальтернативними доктринами «бізнесового підходу». Останній скеровує дії першого в напрямку зменшення його потенціалу.
Таке протиріччя або обмежена компетенція також простежується в інших галузях, як, наприклад, у панівних теоріях праці, вартості та людської поведінки, які неухильно служать для виправдання інститутів капіталізму. Як зазначалося раніше, «трудова теорія вартості», яка загалом стала популярною завдяки роботам Локка, Сміта та Рікардо, є узагальненим припущенням, що вартість товару пов’язана з працею, яка необхідна для його виробництва чи отримання. Оскільки ця ідея загалом є інтуїтивною, то коли йдеться про кількісний вимір, на багатьох рівнях виникає невизначеність. Існує безліч історичних спростувань щодо того, як різні види праці, які потребують різних типів вмінь та рівнів зарплати, не можуть поєднуватися належним чином, разом з тим, як прийняти до уваги при таких розрахунках природні ресурси і сам «робочий» інвестиційний капітал.
Розвиток «засобів виробництва»[232] в ХХ столітті, таких, як машинна автоматизація праці, також кидає виклик спрощеній концепції трудової теорії вартості, при якій вартість походить з праці, оскільки після певного моменту вартість праці виробничих машин, які сьогодні часто задіяні у виробництві ще більшої кількості машин, зменшуючи людські зусилля, являє собою в цьому контексті постійне зникання передачі вартості. Беручи до уваги швидкий розвиток інформаційних та технологічних наук, деякі економісти сьогодні вважають, що використання машинної автоматизації в поєднанні зі штучним інтелектом може дуже легко повністю витіснити людей як традиційну робочу силу. Тож можна сказати, що капітал раптом став працею[233].
Така неоднозначність стосується і конкуруючих теорій вартості, які без доказів приймаються економістами, включаючи найпомітнішу з них, яка називається теорією корисності. В той час як теорія праці в основному розглядає вартість з перспективи праці та виробництва, теорія корисності виходить з того, що ми називаємо «перспективою ринку», що означає, що вартість походить не від праці, а від результату (або корисності), одержаних при використанні (споживча вартість) споживачем, як їх сприймає споживач.
Французький економіст Жан-Батіст Сей (1737-1832) є визначною фігурою стосовно теорії корисності. Самопроголошений послідовник Адама Сміта, він не погоджувався зі Смітом щодо питання вартості, зазначаючи: «Після появи…вдосконалень, за які наукова та політична економіка завдячує др. Сміту, мабуть буде не зайвим вказати на…деякі моменти, в яких він помилявся… Здатність створення вартості він приписував виключно лише людині. Це є помилкою»[234].
Він продовжує пояснювати як «мінова вартість» (ціна) будь-якого товару або послуг цілковито залежить від «споживчої вартості» (корисності). Він стверджує: «Вартість, якою людський вид наділяє об’єкти, походить від користі, яку він від них має… Що стосується властивої деяким речам відповідності або можливості задовольняти різноманітні бажання людства, я буду використовувати закріплену назву «корисність»… Корисність речей є основою їхньої вартості, а їхня вартість складає багатство… Хоча ціна є виміром вартості речей, а їх вартість вимірюється їхньою корисністю, було б абсурдом робити висновок, що примусове збільшення їхньої ціни може збільшити їхню корисність. Мінова вартість або ціна є показником визначення корисності речей[235].
Теорія корисності відрізняється від теорії праці не лише в своєму відхиленні щодо визначення вартості, але й у своєму застосуванні відповідного типу суб’єктивної раціоналізації при прийнятті людиною рішень на ринку. Утилітаризм[236], який став глибокою характеристикою мікроекономічних припущень, що просуваються сьогодні неокласичними економістами, часто моделюється комплексними математичними формулами в спробі пояснити, як люди на ринку «максимізують свою корисність», особливо що стосується ідеї збільшення щастя та зменшення страждань.
В основі цих ідей щодо людської поведінки, як і в більшості самої економічної теорії, лежать традиціоналізовані припущення. Економіст Сеніор Нассау (1790-1864) підтримував загальнопоширену думку, яка сьогодні часто повторюється і полягає в тому, що людські бажання є нескінченними: «Ми хочемо зазначити, що жодна людина не може відчувати, що всі її бажання задоволені в достатній мірі; кожна людина має якісь незадоволені бажання, які, як вона вірить, могли би бути задоволені додатковим багатством»[237]. Такі заяви щодо природи людини є постійними, виходячи з таких поняття жадібності, страху та інших гедоністичних рефлексивних механізмів, які, серед іншого, припускають, що матеріальні надбання, збагачення та прибуток пов’язані зі щастям.
Сьогодні панівний та назагал прийнятий мікроекономікою погляд полягає в тому, що вся поведінка людини зводиться до раціональних, стратегічних спроб максимізувати прибуток або дохід та уникнути болю і втрати. Тому експансивні утилітарні аргументи такого роду все ще продовжують використовуватися для морального виправдання конкуруючого, ринкового капіталізму. Одним із прикладів цього є поняття «добровільності» та припущення, що всі дії, які відбуваються на ринку, не є примусовими, а тому кожен може вільно приймати свої рішення задля власної вигоди чи втрати. Ця ідея надзвичайно поширена сьогодні, нібито такий «вільний обмін» відбувається без будь-якого іншого синергетичного тиску; нібито потреба виживання в системі з чіткими тенденціями до основної класової війни та стратегічного дефіциту не породжує характерного примусу, щоб змусити робітників коритися експлуатації капіталістів[238].
Загалом, модель утилітарної (гедоністичної, конкурентної та «завжди незадоволеної») природи людини є найпоширенішим захистом капіталістичної системи сьогодні. Така модель у більшості випадків, що стосуються психологічної теорії того, як людина поводиться, та етичної теорії того, як людина повинна поводитись, дотримується ретроактивної логіки, що часто ставить ринкову теорію перед людською поведінковою реальністю, узгоджуючи останню з першою.
Насправді ж, якщо утилітарну перспективу повністю врахувати, виникають дві серйозні проблеми. Перша полягає в тому, що практично неможливо віднайти яку-небудь передбачуваність у межах «насолоди та болю» після певного етапу на соціальному рівні. Немає ніяких емпіричних засобів порівняння інтенсивності відчуття насолоди одного індивідуума порівняно з іншим індивідуумом, крім самих лише базових припущень щодо надання переваги «прибутку» над «втратами». Тоді як теорія корисності може бути логічною чисто абстрактно при її загальному огляді без кількісного виміру, механізм такої емоційної динаміки насправді піддається сильній варіації.
Порівнюючи весь життєвий досвід однієї людини з іншою, можна виявити деякі дуже загальні спільні підстави для їхніх персональних умов виникнення задоволення і болю, але рідко коли можна віднайти паралельну злагодженість при їх детальному розгляді. Оскільки особисте задоволення вважається основним «моральним» критерієм в утилітаризмі, то насправді не існує жодного методу, щоб робити подібні висновки про задоволення двох окремих осіб.
Економіст Джеремі Бентам, якого часто розглядають як батька утилітаризму, насправді мимохідь визнавав це в своїх роботах: «Якщо відкинути упередження, то можна сказати, що гра в дротики рівноцінна з мистецтвом і наукою музики та поезії. Якщо гра дає більше задоволення, то вона є ціннішою за будь-що»[239].
Другою проблемою є непередбачувана природа гаданої емоційної реакції. Історично люди проявляли інтерес до страждання в теперішньому задля того, щоб отримати (або сподіватися отримати) щось в майбутньому. Альтруїзм, який витримав широкі філософські дебати, цілком може бути вкоріненим у формах «задоволення», яке отримується через самовіддані (болісні) дії заради користі для інших. Як буде обговорюватися пізніше, передумови болю чи задоволення, які висуваються в таких дискусіях та підкріплюються імпульсивною реакцією на прибуток, стали моделлю соціальної винагороди. Це сформувало ментальність при якій шукається короткочасна винагорода, часто отримувана ціною довготривалих страждань.
Проте, абстрагуючись, утилітаризм також пропонує досить дивний вид урівноваження, оскільки його можна розпізнати з перспективи «взаємного обміну», тому капіталізм завжди розглядається радше як система соціальної гармонії, ніж боротьби. Повертаючись до порівняння теорії праці та теорії корисності, перша чітко виявляє конфлікт, оскільки теорія праці враховує підвищення рентабельності, яке капіталісти прагнуть здійснити за рахунок зменшення заробітної плати робітників. Теорія корисності, з іншого боку, не бере ці ідеї до уваги взагалі та стверджує, що кожен прагне того ж самого, а отже поза межами структури усі рівні. Іншими словами, всі види обміну стають взаємовигідними для всіх у вузькій, абсурдно абстрактній узагальненій логіці. Всі людські дії зводяться до цієї системи «обміну», а тому всі політичні чи соціальні розбіжності з цієї теорії зникають.
Розквіт «соціалістів»
Соціалізм, як і капіталізм, не має універсального загальноприйнятого визначення для широких публічних дискусій, але часто він технічно визначається як «економічна система, яка характеризується суспільною формою власності на засоби виробництва та кооперативним управлінням економікою»[240].
Витоки соціалістичної думки беруть свій початок у Європі 18-го століття, що пов’язано зі складною історією «реформаторів», які кидали виклик зародженню капіталістичної системи. Гракх Бабеф (1760-1797) є відомим теоретиком у цій сфері завдяки своїй «Змові рівних», яка намагалась повалити французький уряд. Він заявляв: «Суспільство повинно функціонувати таким чином, щоб викорінити раз і назавжди бажання будь-якої людини стати багатшою, мудрішою чи могутнішою за інших»[241]. Французький соціаліст-анархіст П’єр Жозеф Прудон (1809-1865) став відомим проголосивши, що «власність – це крадіжка» у своєму памфлеті «Дослідження про принцип права і влади».
На початку ХІХ століття соціалістичні ідеї швидко набирали обертів, зазвичай як відповідь на відчутні моральні та етичні проблеми, властиві капіталізму, такі, як, наприклад, класовий дисбаланс та експлуатація. Список впливових мислителів є великим і складним, тому тут обговорюватимемо лише трьох осіб, звертаючи увагу на їхні найдоречніші внески: Вільяма Томпсона, Карла Маркса та Торстейна Веблена.
Вільям Томпсон (1775-1833) мав потужний вплив на соціалістичну думку. Він підтримував ідею «кооперативів», яка стала відомою завдяки Роберту Оуену як альтернатива капіталістичній бізнес-моделі і у філософському плані набувала утилітарної перспективи, коли йшлося про поведінку людини. Він перебував під значним впливом Бентама, але його застосування та інтерпретація утилітаризму радше відрізнялися. Наприклад, він вірив, що якби до всіх членів суспільства ставитися однаково, а не займатися класовою боротьбою та експлуатацією, то всі вони мали би рівні можливості, щоб зазнати щастя[242].
Він докладно аргументував ринковий соціалізм у своїй роботі «Дослідження найсприятливіших для щастя людини принципів розподілу багатств», де переважали егалітаризм та рівноправність. Він ясно дав зрозуміти, що капіталізм був системою експлуатації та ненадійності, зазначаючи: «Тенденція існуючого стану справ щодо багатства полягає в збагаченні небагатьох за рахунок маси виробників, що робить бідність незаможних ще безнадійнішою»[243]. І все ж, він продовжував визнавати, що навіть якщо такий гібрид капіталізму та соціалізму з’явився би, основні передумови конкуренції все ще залишатимуться серйозною проблемою. Він детально писав про проблеми, властиві природі ринкової конкуренції, підкреслюючи п’ять суперечливих питань, які стали поширеною риторикою соціалістичної думки з тих пір.
Першою проблемою було те, що кожен «працівник, ремісник і торговець (бачив) конкурента та суперника в кожному іншому… (і цей кожен бачив те саме); другий тип конкуренції та суперництва виникає між… (його чи її професією) та громадськістю»[244]. Він продовжував стверджуючи, що «в інтересах всіх медиків було те, щоб хвороби існували та поширювались, інакше їхня торгівля зменшилась би в десять або сто разів і припинилась би»[245].
Другою проблемою було характерне гноблення жінок та перекошування сімей, беручи до уваги, що поділ праці та переважаюча етика конкуруючого егоїзму призводила би до тяжкої праці жінок в домашньому господарстві та гендерної нерівності[246].
Третьою проблемою, пов’язаною з конкуренцією, була властива економіці нестабільність, генерована в ній самій. Він зазначав: «Третім злом тут, яке приписують самому принципу індивідуальної конкуренції є те, що вона може іноді приводити до неприбуткових чи нерозсудливих способів індивідуальних зусиль… кожна людина повинна судити сама про можливість успіху того роду занять, яким вона займається. Тож якими є її засоби оцінювання? Кожен, хто має успіх у своїй професії, зацікавлений приховувати свій успіх, щоб конкуренція не могла зменшити його прибуток. Хто може судити чи ринок, який часто знаходиться на великій відстані, інколи навіть в іншій півкулі,є переповнений, або близький до того, товаром, спад кількості якого може привести людину до його виробництва?... і які будуть наслідки якщо помилка в такому судженні… приведе її до маси непотрібних, а отже неприбуткових зусиль? Проста помилка в такому рішенні… може закінчитися страшним лихом, якщо не повним розоренням. Такі випадки здаються неминучими при схемі індивідуальної конкуренції в її найкращій формі»[247].
Четвертою відомою проблемою є те, що егоїстична природа конкурентного ринку представляє небезпеку для підтримки базового життєзабезпечення, як, наприклад, забезпеченість людей похилого віку, хворих або постраждалих від нещасних випадків[248].
П’ятою проблемою, яка була помічена Томпсоном стосовно ринкової конкуренції було те, що вона сповільнює розвиток знань. «Отже індивідуальну конкуренцію супроводжує приховування від конкурентів того, що є новим та ефективним… тому що найсильніший персональний інтерес є протилежним до принципу доброзичливості»[249].
Карл Маркс (1818-1883) разом з усіма іншими перебував під впливом робіт Томпсона і є, мабуть, одним із найвідоміших економічних філософів сьогодні. Хоча його ім’я часто використовують у зневажливий спосіб, вказуючи на небезпеку радянського комунізму чи «тоталітаризму», Маркс також є, можливо, найбільш неправильно зрозумілий з усіх популяризованих економістів. Хоча широкому загалу найбільше відомі його соціалістично-комуністичні ідеї, насправді більшість свого часу Маркс присвятив дослідженням капіталізму та особливостей його функціонування.
Його внесок у розуміння капіталізму є більшим, ніж багато хто може собі уявити. Багато загальноприйнятих економічних термінів та фраз, які сьогодні використовуються в розмовах про капіталізм, насправді беруть свій початок в літературних трактатах Маркса. Його погляди були значною мірою історичними та характеризуються надзвичайно детальною обізнаністю щодо еволюції економічної думки. Через значний обсяг його робіт, тут ми будемо розглядати лише деякі важливі питання.
Одне з таких вартих уваги питань стосується його обізнаності щодо того, як така характерна риса капіталізму, як «обмін», була принциповою та виступала основною підставою для соціальних відносин. У своїх «Основах критики політичної економії» (нім. Grundrisse) він зазначав: «Справді, оскільки товар чи праця розглядаються виключно як мінова вартість, а відносини, при яких різні товари між собою контактують, розглядаються як обмін цими міновими вартостями… то окремі особи… розглядаються лише як просто обмінювачі. Допоки до уваги не береться їхній формальний характер, між ними немає абсолютно ніякої різниці… Тому, як суб’єкти обміну, вони є рівними у своїх відносинах»[250].
«Незважаючи на те, що індивід А відчуває потребу в товарі індивіда В, він не привласнює його силою, і навпаки. Вони радше взаємно розглядають один одного як власники… Ніхто не захоплює чужого силою. Кожен позбувається своєї власності добровільно»[251].
Знов-таки, як зазначалося раніше щодо людських стосунків та класових припущень (або заперечень), Маркс наголошував на тому, що можна розглядати у якості трьох основних помилок: ілюзія свободи, рівності та соціальної гармонії, які зводилися до надзвичайно вузьких асоціацій з ідеєю «взаємовигідного обміну», який повинен був бути єдиним реальним видом економічних відносин, за допомогою якого оцінювалось би ціле суспільство.
«Характерним для грошових відносин – оскільки до цього моменту вони проявлялися в усій своїй чистоті, – не беручи до уваги більш складні виробничі відносини, є те, що всі протиріччя, властиві буржуазному суспільству, розчиняються в грошових відносинах, які сприймаються у простій формі; і буржуазна демократія знаходить собі притулок в цьому аспекті навіть більше, ніж буржуазні економісти… для того, щоб створити апологетику для існуючих економічних відносин»[252].
У своїй роботі «Капітал: критика політичної економії» Маркс докладно аналізував багато факторів капіталістичної системи, а саме: природу самих товарів, динаміку між вартістю, споживчою вартістю, міновою вартістю, теорію праці та корисності, разом з глибоким дослідженням того, що означає «капітал», як система еволюціонувала і, зрештою, природу ролей в межах цієї моделі. Важливою темою, на яку варто звернути увагу, є його погляди на «додаткову вартість», яка показана в «трудовій теорії вартості» Рікардо і являє собою присвоєну вартість, привласнену капіталістами у формі прибутку, котрий є надлишком над вартістю (витратами), яка стосується самої праці та виробництва.
Для спростування виникнення цього «надлишку» при обміні він заявляє: «Як не крути, але факт залишається незмінним. Внаслідок обміну рівноцінних величин не виникає ніякої додаткової вартості. В процесі обміну нерівноцінних величин додаткова вартість також не виникає. Кругообіг чи обмін товарів не породжує вартості»[253]. Потім він коротко аргументує різницю між «працею» та «робочою силою», остання з яких складається зі «споживчої вартості» та «мінової вартості», а також те, що робітник отримує компенсацію лише задля задоволення потреб існування, що представлена його зарплатою, тоді як все, що понад вартість, є надлишком, який теоретично переходить в «прибуток», створюваний капіталістом, і який зрештою проявляється як «націнка» при ринковому обміні[254].
Це твердження, яке він надалі розширює в контексті та динаміці, що стосуються кругообігу та застосування різних форм капіталу (капітал все ще визначається як засоби виробництва, але в цьому випадку виражений здебільшого в грошовій формі), приводить до висновку, що експлуатація робітників є неминучою при створенні «додаткової вартості» або «прибутку». Іншими словами, тут мається на увазі, що в систему капіталізму вбудована форма фундаментальної нерівності, і поки одна маленька група «власників» контролює додаткову вартість, яка створюється робочим класом, завжди будуть існувати багаті та бідні, багатство та бідність.
Пізніше Маркс розширює цю ідею до переоцінки поняття «власності», яка тепер по суті була легальним фундаментом самого «капіталу», що дозволяв відкриту примусову експропріацію «додаткової праці» (тієї частини праці, яка створює додаткову вартість). Він стверджує: «Спочатку здавалося, що право власності ґрунтується на власній праці людини. Принаймні, ми повинні були прийняти це припущення, оскільки лише власники товарів з рівними правами протистояли один одному, а єдиним способом, за допомогою якого людина могла стати власником чужого товару. було відчуження (відмова) від свого власного товару, який міг бути створений лише завдяки праці. Однак тепер виявляється, що власність перетворюється на право капіталіста привласнювати чужу неоплачену працю (додаткову працю) або її продукт, а для робітника це перетворюється на неможливість привласнювати собі свій власний продукт. Відокремлення власності від праці є неминучим наслідком закону, який, як здавалося, брав свій початок в їхній тотожності»[255].
Маркс інтенсивно розвивав такого роду аргументи у своїх роботах, включно з ідеєю про те, що праця робочого класу не може бути «добровільною» в цій системі, а лише примусовою, оскільки прийняття остаточних рішень щодо застосування найманої праці було в руках капіталістів. Він зазначав: «Тому робітник тільки поза працею почуває себе самим собою, а в процесі праці він почуває себе відірваним від самого себе. Собою він є тоді, коли не працює; а коли працює – уже не є собою. Через це його праця не добровільна, а вимушена: це – примусова праця. Тому це не задоволення потреби в праці, а лише засіб для задоволення інших зовнішніх потреб»[256].
Зрештою, його турбувала саме складна багатогранна деградація, експлуатація та дегуманізація середнього робітника, що й штовхало його до реформ. Він навіть придумав вислів «закон зубожіння», щоб описати, як загальне щастя робочої верстви населення було протилежністю до багатства класу капіталістів. Зрештою, Маркс був переконаний, що властивий системі тиск штовхатиме робітничий клас до повстань проти капіталістичного класу, що зробить можливим новий «соціалістичний» метод виробництва де, зокрема, робочий клас працюватиме задля власної вигоди.
Торстейн Веблен (1857-1929) буде останнім так званим «соціалістом», чиї впливові ідеї щодо розвитку та недоліків капіталізму будуть тут розглядатися. Так само як і Маркс, він провів багато часу над вивченням історії економіки. Веблен викладав свого часу економіку в багатьох університетах, видаючи багато літератури на різноманітні соціальні теми. Веблен був дуже критичним до неокласичних економічних припущень, особливо щодо застосовуваних утилітарних уявлень про «людську природу», бачачи ідею, що вся людська економічна поведінка мала бути зведена до гедоністичної взаємодії само-максимізації та збереження абсурдно спрощеною[257]. Можна сказати, що він мав «еволюційний» погляд на історію людства, з деякими відхиленнями від того загальноприйнятого, що переважав у соціальних інститутах. Щодо тогочасного стану (який він називав «матеріалістичним») він констатував наступне:
«Як і всі людські культури ця матеріальна цивілізація є системою інститутів – інституційної структури та інституційного розвитку… Розвиток культури є накопиченою послідовністю звикань, а шляхами та засобами для цього є звичайна реакція людської природи на гострі потреби, які постійно та в сукупності змінюються, але щось у такій відповідній послідовності в сукупних змінах залишається і надалі; постійно, тому що кожен новий крок створює нову ситуацію, яка викликає наступні нові зміни у звичний спосіб відповіді; в сукупності, тому що кожна нова ситуація є варіацією того, що було до цього та втілює в собі як причинний фактор все те, що було здійснено раніше; відповідно, тому що основні характеристики людської природи (схильності, здібності та протилежне їм) через які відбувається реакція і на основі яких формуються звички, залишаються по суті незмінними»[258].
Веблен кидав виклик фундаментальним підвалинам капіталістичного методу виробництва, піддавши сумніву багато факторів, які були по суті «даними» або вважалися емпіричними впродовж століть економічних дебатів. Тепер застарілі інститути «зарплати», «ренти», «права власності», «вигоди» та «праці» були порушені у своїй гаданій простоті думкою, що жоден з них не можна вважати інтелектуально життєздатним поза межами чисто категоріальних зв’язків з екстремальними межами застосування. Він жартував стосовно того, як «група алеутських острів’ян, які бовтаються у водоростях та прибоях з граблями та магічними заклинаннями для ловлі молюсків, розглядається з погляду таксономічних реалій як така, що має стосунок до гедоністичної рівноваги ренти, зарплати та вигоди. І що нібито все це є для них характерним»[259].
Він розглядав виробництво й саму промисловість як соціальний процес з розмитими межами, оскільки він незмінно має в собі спільне використання знань (узуфрукт) та вмінь. З багатьох поглядів він розглядав категоріальні характеристики капіталізму як такі, що були властиві лише капіталізму, а не фізичній реальності, тобто як такі, які були переважно вигадкою. Він помітив, що панівні неокласичні теорії існували частково для того, щоб затьмарювати фундаментальну класову війну та властиву їй ворожість і для того, щоб і надалі оберігати інтереси тих, кого він називав «привілейованими колами» або «відсутніми власниками» (тобто капіталістами)[260].
Він відкидав ідею про те, що приватна власність була «природним правом», як вважав Локк, Сміт та інші, часто жартуючи про абсурдність думки, якою керуються «відсутні власники», що проголошують «власністю» товари, які насправді вироблені працею «звичайного робітника», та вказуючи на абсурдність давнього принципу, що власність походить із праці[261]. Далі він описує властиву виробництву соціальну природу і те, як справжня природа накопичення знань та вмінь повністю позбавляла чинності припущення про право власності. Він зазначав:
«Ця теорія про природне право власності перетворює творчі зусилля ізольованого самостійного індивіда основою власності, яка закріплена за ним законом. При цьому випускається з уваги той факт, що ізольованого самостійного індивіда не існує… Виробництво відбувається тільки в суспільстві і тільки через співпрацю промислової спільноти. Така промислова спільнота може бути великою або маленькою…але у ній завжди є досить велика група людей, що зберігає та передає традиції, інструменти, технічні знання та звичаї без яких не може бути ніякої промислової організації і ніяких економічних стосунків індивідів один з одним чи з оточенням… Не може бути виробництва без технічних знань; отже ні накопичення, ні багатства не мають бути привласнені одноосібно чи якось інакше. Немає ніякого технічного знання окремо від промислової спільноти. Оскільки немає ніякого індивідуального виробництва і ніякої індивідуальної продуктивності, упередженість щодо природності такого права…зводиться до абсурду, навіть в межах логіки своїх власних припущень[262].
Так само як і Маркс, він не бачив іншого способу розрізняти два найголовніші класи суспільства ніж як тих, хто працює і тих, хто експлуатує цю працю[263] для прибутку, створюючи частину капіталізму («бізнес»), яка повністю відокремлена від самого виробництва («промисловості»). Він проводить межу між бізнесом та промисловістю, вказуючи на те, що перший функціонує як засіб для «саботажу» промисловості. Він бачив абсолютне протиріччя між моральними намірами суспільства забезпечувати ефективне виробництво й надавати якісний сервіс та законами приватної власності, які мали можливість керувати виробництвом виключно заради одного лише прибутку, послаблюючи цю ефективність та наміри. Термін «саботаж» в цьому контексті визначався Вебленом як «свідоме перешкоджання ефективності»[264].
Він зазначав: «Промислове обладнання все частіше простоює або працює в режимі очікування, використовуючи не повною мірою свою виробничу потужність. Робітників звільняють… І весь цей час ці люди відчувають велику потребу в усіх видах товарів та послуг, які ці непрацюючі заводи та звільнені робітники могли би виробляти. Але з міркувань бізнесової доцільності неможливим є дозволити цим непрацюючим заводам та незайнятим робітникам працювати – тобто з міркувань недостатнього прибутку бізнесменів, які в ньому зацікавлені, або іншими словами, через недостатній дохід осіб, зацікавлених в отриманні фінансової вигоди»[265].
До того ж, Веблен, на відміну від більшості сучасників, які засуджують акти «корупції» з етичних міркувань, не розглядав проблеми зловживань та експлуатації як питання «моралі» чи «етики». Він розглядав ці проблеми як такі, що вбудовані в саме єство капіталізму, властиві йому. Він зазначав: «Непристойним є не те, що ці капітани великого бізнесу користуються цією спасенною крихтою саботажу у виробництві. І не те, що вони націлені на скорочення людського життя або збільшення людського дискомфорту, замишляючи збільшення злиднів серед своїх ближніх… Питання не в тому, чи цей рух до злиднів гуманний, а в тому, чи це здорове управління бізнесом»[266].
Щодо природи уряду, бачення Веблена була дуже чітким. Уряд згідно із самою своєю політичною структурою є для того, щоб захистити існуючий соціальний порядок і класову структуру, зміцнюючи закони приватної власності та, як прямий наслідок, підкріплюючи непропорційність владного (правлячого) класу. Як він зазначав: «Законодавство, поліцейський нагляд, адміністрування судів, армія та дипломатична служба – переважно всі вони пов’язані з бізнес-відносинами, фінансовими інтересами, і мають не більш ніж випадковий стосунок до інших людських інтересів»[267].
На його погляд, ідея демократії була також сильно спотворена капіталістичною владою, він зазначав, що «конституційний уряд є бізнес-урядом»[268]. Тоді як Веблен був знайомий з явищем «лобіювання» та «купування» політиків, що зазвичай сьогодні можна спостерігати у формі «корупції», він не розглядав їх як справжню сутність проблеми. Радше державний контроль з боку бізнесу аж ніяк не був чимось ненормальним. Уряд просто зображувався таким за своїм задумом[269]. За самою своєю природою, як інституціалізований засіб соціального контролю, уряд завжди захищав «багатих» від «бідних». Оскільки «бідні» завжди переважали за кількістю «багатих», жорстка законодавча структура, яка була прихильною до багатих («заможних осіб»), мала існувати, щоб зберігати класовий поділ та непорушність вигод капіталістів[270].
Крім того, він також визнавав, наскільки важливим було для уряду капіталістичної держави утримувати соціальні цінності на рівні своїх інтересів – це те, що Веблен назвав «грошовою культурою». Тому хижі, егоїстичні та суперницькі риси, типові для «успіху», що є основою соціальної боротьби, яка властива капіталістичній системі, цілком природно за замовчуванням підтримували ці цінності. В цьому контексті, бути щедрим та вразливим не допомагало «успішності», оскільки лише безжальні та конкурентоспроможні були втіленням соціального успіху[271].
В широкому розумінні Веблен працював над критичним аналізом основної структури та цінностей капіталістичної моделі, викладаючи те, що було суперечливим, як дуже ґрунтовні, соціологічно прогресивні висновки, що стосувалися протиріч, технічної неефективності та розладу цінностей, які були властиві даній моделі. Його робота рекомендована для вивчення всім, хто цікавиться історією економічної думки, а особливо тим, хто ставиться скептично до передумов вільного ринку.
На закінчення. Капіталізм як «соціальна патологія»
Історія економічної думки – це, з багатьох поглядів, історія соціальних відносин людини, з моделями деяких простих припущень, які стали панівними через те, що протягом довгого часу розглядалися як священні та непорушні. Цей елемент традиціоналізму, який став кульмінацією цінностей та системи вірувань ранніх періодів, був основною темою у цьому короткому огляді економічної історії. Головним моментом тут є те, що атрибути, які сприймаються як «дане» для панівних економічних теорій сьогодні, насправді не ґрунтуються на прямій фізичній основі, яка потрібна для того, щоб отримати затвердження шляхом наукового методу. Вони радше ґрунтуються на простому увічненні визначеної ідеологічної структури, яка еволюціонувала химерним шляхом в таку, що посилається на свою внутрішню логіку, виправдовуючи своє власне існування за своїми ж власними стандартами.
Сьогодні найпроблемнішим є не те, що конкретно втілює в собі капіталістична ідеологія, а ймовірніше те, чого вона в більшості не враховує. Так само, як ранні релігії бачили світ плоским і мусили коректувати свою риторику, як тільки наукою було доведено, що він насправді є круглим, традиції ринкової економіки також зіткнулися з подібним випробуванням. Зважаючи на простоту аграрних, і зрештою, примітивних підходів до промислового виробництва, впродовж тривалого часу було дуже мало відомо або не приділялося достатньо уваги його можливим негативним наслідкам, які виявлялися не лише на екологічному рівні (природне середовище), але також на рівні людини (охорона здоров’я).
Окрім того, ринкова система з її дуже давніми припущеннями стосовно можливостей, також ігнорує (або навіть протистоїть) потужний прорив в науці та технологіях, який свідчить про можливість вирішувати проблеми та покращувати добробут. Фактично, як пізніше буде досліджено в есе «Ринкова ефективність проти технічної ефективності», такі прогресивні дії й гармонійне розуміння довкілля та здоров’я людини свідчать, що ринковий капіталізм точно не може застосовувати ці рішення, оскільки сам його механізм за замовчуванням не дозволяє цього або працює проти таких можливостей.
Назагал кажучи, вирішення проблем, а отже і посилення ефективності є, з багатьох поглядів, прокляттям для ринкових процесів. Повне вирішення проблем означає втрату можливості отримувати прибуток від «обслуговування» цих проблем. Збільшення ефективності майже завжди означає зменшення потреби в праці та витратах енергії, і тоді як це може здаватися позитивним для справжньої планетарної ефективності, це також часто означає втрату робочих місць та зменшення грошового обігу після її застосування[272].
Саме тут капіталістична модель починає виконувати роль соціального патогена, не лише стосовно того, що він ігнорує, чому перешкоджає та проти чого працює, але також стосовно того, що він підсилює та увічнює. Якщо ми повернемося до твердження Локка щодо природи грошей, які з мовчазної згоди суспільства стали по суті служити товаром самі по собі, то легко побачимо, як цей колись лише «посередник при обміні» еволюціонував у свою теперішню соціологічну форму, де вся основа ринку функціонує фактично не з наміром щось створювати та сприяти виживанню, здоров’ю та процвітанню людей, а лише для того, щоб сприяти отриманню прибутку і тільки прибутку.
Адам Сміт ніколи б не осягнув, що в ці дні найбільш прибутковою, дохідною сферою діяльності стало не виробництво товарів, які підтримують чи покращують життя, а радше дії щодо переміщення грошей; звідси «робота» фінансових інститутів на зразок банків, «Волл-стріт» та інвестиційних фірм – фірм, які буквально нічого не створюють, але володіють величезним багатством та впливом.
Сьогодні єдиною реальною теорією вартості є та, яку можна назвати «грошовим виміром вартості»[273]. Гроші почали жити своїм життям відповідно до закріпленої психології, яка ними рухає. Вони не мають ніякої іншої безпосередньої мети в своїх намірах, окрім як отримати більшу кількості грошей з їх меншої кількості (інвестування).
Таке явище «пошуку грошей через гроші» не лише створює розлад системи цінностей, в якій інтерес грошового прибутку затьмарює все, залишаючи дійсно важливим екологічним проблемам та проблемам охорони здоров’я другорядне та «неістотне» місце в економіці, але разом з постійною схильністю «примножуватись» та «розширюватись» насправді має властивості ракової пухлини, де ця ідея необхідного «зростання» замість сталої рівноваги продовжує свій патологічний вплив на багатьох рівнях.
Можна також багато чого сказати про боргову систему[274] та про те, як фактично всі країни на планеті Земля на сьогодні заборгували самі собі до такої мірі, що весь наш людський вид насправді не має стільки грошей в обігу, щоб виплатити самим собі те, що ми напозичали буквально з повітря. Потреба в усе більшому й більшому «кредиті» для того, щоб підживлювати «ринок» є сьогодні постійною через такий дисбаланс. Це означає, що так само, як і з раковою пухлиною, ми маємо справу з намірами безконечного розширення та споживання. Це просто не може діяти в обмеженій сфері.
Крім того, породжені дефіцитом конкурентні моральні уявлення суспільства, властиві цій моделі, продовжують увічнювати роз’єднувальну класову боротьбу, яка не лише тримає весь світ у війні з самим собою через державний протекціонізм та імперіалізм, але й населення загалом. Сьогодні більшість людей навколо бояться один одного, оскільки експлуатація та зловживання є панівним та заохочуваним етосом. Всі люди, адаптовані до цієї культури, без необхідності розглядають один одного як загрозу для свого виживання у все більше й більше абстрактних «економічних» ситуаціях. Наприклад, коли двоє людей, щоб влаштуватися на роботу, ідуть на співбесіду, шукаючи засоби життєзабезпечення, вони не зацікавлені в добробуті один одного, оскільки лише один з них отримає роботу. Фактом є те, що емпатійна чутливість зазнає негативного тиску в цій системі переваг і залишається абсолютно невинагородженою фінансовим механізмом.
Також і припущення, що в такому конкурентному середовищі може коли-небудь існувати «справедливість», особливо коли природа «виграшу» чи «програшу» означає втрату засобів життєзабезпечення, необхідних для існування, є глибоко наївною ідеєю. Наявні правові акти, які діють для того, щоб зупинити право монополії та фінансову «корупцію», існують лише тому, що в цій моделі буквально не існує жодних вбудованих запобіжних механізмів від так званої «корупції». Як випливає з праць Сміта та Веблена, згаданих в цьому есе, «держава» насправді є проявом економічних передумов, а не навпаки. Використання державної влади для ведення законодавчої діяльності заради безпеки і процвітання одного класу більше за інший – це не спотворення капіталістичної системи, а основна характеристика конкурентної етики вільного ринку.
Багато хто з прихильників лібертаріанства, політики невтручання держави в економіку, австрійської школи, чиказької школи та інших неокласичних відгалужень постійно ведуть розмови про те, що «державне втручання» сьогодні є проблемою, так само, як і протекціоністська політика імпорту й експорту або сприяння певним галузям виробництва з боку держави. Вважається, що ринок якимосьчином може бути «вільним» і функціонувати без прояву монополій чи «корупції», притаманних тому, що сьогодні називають «кумівським капіталізмом», навіть якщо вся його стратегічна основа є конкурентна або, в більш точній термінології, «воююча». Знову ж таки, вважати, що держава не буде використовуватися як інструмент для різноманітних переваг – у якості інструмента для бізнесу – є абсурдом[275].
Врешті-решт, ці явно та невиправдано егоїстичні цінності були причиною людських конфліктів від самого свого початку і, як вже зазначалося, історичне поняття боротьби між людьми на класовому рівні більшістю розглядається як щось «дане», «природне» чи «незмінне». В існуючій соціальній моделі, яка взята по суті із породженої дефіцитом ксенофобської та расистської системи цінностей, немає місця таким речам як мир та рівновага. Такі речі є просто неможливими в капіталістичній моделі. Ба більше, продовжує існувати ілюзія рівності між людьми в так званих «демократичних» суспільствах, яка припускає, що незважаючи на явну економічну нерівність, яка властива такому методу виробництва та виду людських відносин, якимось чином може проявлятися політична рівність.
Раніше в цьому есе мимохідь згадувалася різниця між «історичним» та «механістичним» поглядами на економічну логіку. Важливість «механістичного» (наукового) погляду, яка буде досліджена в пізніших есе, є критичною для розуміння того, наскільки глибоко застарілою та зіпсованою є насправді ринкова економіка. Коли ми беремо до уваги відомі закони природи, як на рівні людини, так і нарівні середовища нашого проживання, і починаємо підраховувати, якими є наші можливості та перспективи, технічно, без багажу таких історичних припущень, то з’являється зовсім інший хід думок. З погляду руху «Zeitgeist» – це новий світогляд, згідно з яким повинно впорядковуватися людство для того, щоб вирішити свої теперішні соціологічні та екологічні проблеми, які постійно посилюються, і щоб відчинити двері для грандіозних можливостей майбутнього процвітання.
-РИНКОВА ЕФЕКТИВНІСТЬ ПРОТИ ТЕХНІЧНОЇ ЕФЕКТИВНОСТІ-
«Синергетичний аспект виробництва, який полягає в тому, щоб робити більше роботи, витрачаючи менше часу та енергії на одиницю продуктивності… ніколи формально не брався до уваги у прирості капіталу в аграрних суспільствах. Синергетична ефективність виробничих процесів, інтегрованих в масштабах світу, набагато більша, ніж обмежений синергетичний ефект окремих систем, які функціонують в межах держави. Отже тільки повна всесвітня десуверенізація може дозволити реалізацію високого стандарту життєзабезпечення для всього людства» [276]
Р. Бакмінстер Фуллер
Загальний огляд
Хоча розвиток науки відбувався паралельно з традиційним економічним розвитком впродовж останніх 400 років, а то й більше, він до сих пір значною мірою ігнорувався та розглядався як «зовнішній фактор» в економічній теорії. Наслідком цього стало «відокремлення» соціально-економічної структури від структури життєзабезпечення, до якої ми всі прив’язані і від якої ми всі залежимо. В більшості випадків сьогодні, за винятком деяких технічних припущень щодо того, як могла би працювати система, яка не ґрунтується на ринковій динаміці та «ціновому механізмі»[277], найбільш поширеним аргументом, що використовується на захист ринкового капіталізму є те, що він є системою «свободи» та «волі».
Міра істинності цього твердження дуже сильно залежить від того, ким воно інтерпретується, хоча таке узагальнене визначення часто є повсюдним у риториці захисників цієї моделі[278]. Як виявляється, такі погляди є насправді реакціями на спроби впровадження альтернативних соціальних систем у минулому, які створювали проблеми з владою на зразок «тоталітаризму»[279]. Отже, з того часу, основуючись на цих побоюваннях, будь-яка модель, зароджена поза межами капіталізму, часто імпульсивно сприймалася як така, що пов’язана з передбачуваною історичною схильністю до тиранії, а відтак від неї відмовлялися.
Як би там не було, цей основний жест «свободи», незалежно від контексту його суб’єктивного використання, створив невроз або плутанину стосовно того, що для такого виду, як наш, означає виживання та процвітання в середовищі існування – середовищі, яке очевидно керується законами природи. Що ми виявляємо – це те, що на рівні наших стосунків з довкіллям ми просто не є вільними, тож вважати свободу основним ціннісним орієнтиром, який своєю чергою застосовується до того, як ми повинні обслуговувати нашу глобальну економіку, стає все більше й більше небезпечним для людської сталості на цій планеті[280].
Крім складності соціальних стосунків, люди, незалежно від їхніх традиційних соціальних звичаїв, безпосередньо прив’язані до природних, діючих законів Землі, і відхилення від узгодженості з ними є неминучою перешкодою для нашої сталості, процвітання та охорони здоров’я. Треба пам’ятати, що основні припущення сучасної соціально-економічної системи впродовж довгого часу розвивалися переважно без наукової обізнаності як про наше навколишнє середовище, так і про нас самих[281]. Багато негативних наслідків, спільних для сучасних суспільств, просто не виявлялися в минулому, а тепер саме ця невідповідність систем і продовжує дестабілізувати наш світ в багатьох аспектах.
Тут буде обговорюватися те, як цілісність будь-якої моделі насправді найкраще вимірюється тим, наскільки добре вона узгоджується з відомими, панівними законами природи. Це поняття законів природи не подається тут як щось езотеричне чи метафізичне, а як фундаментально доступне для огляду. Тоді як правдою є те, що наше розуміння законів природи постійно удосконалюється та змінюється з плином часу, певні причинно-наслідкові реалії залишилися і продовжують залишатися як остаточно правдиві. Незаперечним є те, що людський організм має специфічні потреби для виживання, як, наприклад, потреба в їжі, воді та повітрі. Незаперечним є те, що стосується фундаментальних екологічних процесів, які забезпечують екологічну стабільність середовища нашого проживання та які повинні залишатися непорушними в своїх симбіотично-синергетичних зв’язках[282]. Незаперечним є також те, наскільки б комплексним це не було, що людська психіка має, в середньому, основні передбачувані реакції, коли йдеться про стреси навколишнього середовища, а отже і те, внаслідок чого виникають реакції насильства, депресії, зловживання та інші шкідливі проблеми поведінки[283].
Цей науковий, причинно-наслідковий або технічний погляд на економічні відносини зводить всі суттєві фактори до набору вихідних даних та ходу думок, що пов’язані із сучасним розумінням фізичного світу та його природної, відчутної динаміки. Ця логіка бере наукові знання, пов’язані з вивченням людини, а отже, знову ж таки, із загальним характером людських потреб та охорони здоров’я, і поєднує їх з перевіреними законами нашого навколишнього середовища, з яким ми синергетично та симбіотично пов’язані. Складена «з нуля» раціональна модель економічних процесів може бути насправді впроваджена в загальний ужиток без великої потреби в традиціоналізованій за минулі століття економічній теорії[284].
Тут мається на увазі не те, що такі історичні аргументи не мають значення стосовно розуміння культурної еволюції, а радше те, що якщо науковий світогляд буде по-справжньому прийнятий щодо того, що «працює» або «не працює» в стратегії ефективності, що є необхідним у цій шаховій грі людського виживання, то в таких історичних посиланнях буде взагалі дуже мало потреби. На цьому погляді ґрунтується реформістська логіка руху «Zeitgeist», яка буде розглядатися в частині ІІІ цього тексту.
Суть полягає в тому, що ці моменти майже незмінної наукової обізнаності залишаються невизнаними в економічних моделях, які сьогодні є панівними. Тут фактично буде аргументуватись, що ці дві системи не лише непов’язані між собою, вони діаметрально протилежні в багатьох аспектах, з огляду на те, що реалії конкурентної ринкової економіки є насправді «нефіксованими» в цілому, а отже нова система, яка ґрунтується безпосередньо на таких реаліях «законів природи» повинна будуватися з нуля. В цьому есе буде випробовуватись та протиставлятись серія «економічних» міркувань з погляду ринкової системи (ринкової логіки) та цієї згаданої механістичної або «технічної» логіки. В ньому буде відображено, як «ефективність» набуває двох дуже різних значень з кожного з цих поглядів, а також обґрунтовуватись те, що «ринкова ефективність»[285] може бути ефективною лише щодо самої себе і що вона використовує штучні набори правил, які переважно пов’язані з класичною економічною динамікою, що сприяє прибутку та росту, тоді як «технічна ефективність», посилаючись на відомі закони природи, шукає найоптимальніший метод індустріального розвитку, який є можливим, щоб зберегти навколишнє середовище, зменшити відходи та практично забезпечити охорону здоров’я, ґрунтуючись на науковому знанні, яке постійно розвивається[286].
