Впродовж сторіч ведуться дебати щодо того, яку культуру повинно сповідувати суспільство – конкуренції чи співпраці, – припускаючи, що людська природа назагал схиляється до конкуренції[305]. Сьогодні економісти переважно обговорюють конкуренцію як необхідний стимул для продовження інновацій[306], що, як правило, також містить в собі припущення, що для всіх просто не вистачить місця на цій планеті, а отже немає іншого вибору, крім як боротись один з одним, і що неминуче мають бути ті, хто програє[307]. Беручи до уваги такі припущення, нам потрібно вивчити тематичний контекст протистояння ринкової ефективності технічній в тому, що стосується їхніх вигід та/або наслідків.
Є два основні підходи до розгляду цього питання: перший (а) – як конкуренція впливає на саме індустріальне виробництво; другий (б) – як вона фактично впливає на інновації або на розвиток креативності.
(а) Якщо ми будемо досліджувати схему промислового виробництва сьогодні, ми побачимо складну глобальну систему взаємодій та переміщення ресурсів, компонентів і товарів, яке відбувається від однієї точки розміщення до іншої з різною виробничою метою або з метою розподілу на постійній основі. Бізнес, в переслідуванні гонитві за прибутком та ефективністю витрат, постійно шукає недорогу працю, обладнання та виробничі потужності для того, щоб залишатися конкурентоздатним на ринку. Це може набувати форми місцевого залучення праці іммігрантів з мінімальною зарплатою, поганих умов праці на виробничих потужностях за кордоном, невисокої прибутковості фабрик, які функціонують в межах країни і таке інше.
Головним моментом є те, що з погляду ринкової ефективності, відношення витрат до прибутку – це все, що має значення, навіть якщо у фактичному акті цього глобального процесу буде використана непропорційно марнотратна кількість палива, транспортних ресурсів, робочої сили та інше[308]. Поняття «проксимальної ефективності», яке в цьому випадку означає ефективність, що визначається відстанню між промисловим виробництвом та точками розподілу, не береться до уваги, а сьогоднішня практика глобалізації займається марним переміщенням великої кількості ресурсів по всьому світу, майже повністю виходячи з інтересів збереження грошей, а не оптимальної, технічної ефективності.
Таке ігнорування важливості «проксимальної ефективності» у виробничій діяльності, незалежно від того, чи вона внутрішня чи міжнародна, є джерелом реального великого марнотратства. Сьогодні промислове виробництво є майже повністю міжнародним, особливо в епоху технологій. Тож рівень необхідності цього, з технічного погляду, є невисоким, в кращому випадку.
Тоді як сільськогосподарське виробництво історично є регіональним, враховуючи схильність деяких регіонів виробляти певні типи товарів, або, можливо, більшу екологічну сприятливість для їх вирощування, такі проблеми відносно рідко виникають при виробництві більшості промислових товарів, не беручи при цьому до уваги наявні на сьогодні різноманітні технічні можливості для подолання таких регіональних вимог[309].
«Локалізація», яка означає навмисне зменшення відстані між всіма перехресними аспектами виробництва та розподілу, є технічно найефективнішим способом функціонування суспільства, беручи до уваги очевидні винятки, як, наприклад, те, що видобуток мінералів повинен відбуватися на місці їхнього походження в надрах землі і т.д. Легко побачити, особливо щодо сучасних технічних додатків, які нині залишаються незастосовуваними, як величезна кількість товарів для життєзабезпечення може створюватися в безпосередній близькості від місця, де вони мають бути використані.
Як буде детально описано в Частині ІІІ цього тексту, технічно ефективним є хід думок, що стосується застосування близькості, коли йдеться про видобування, виробництво, розподіл, переробку чи знищення відходів. Кінцевим результатом цього стало би збереження величезної кількості ресурсів та людської енергії – збереження виробничих потужностей, які, фактично, можна перенести при потребі на інші прогресивні проекти, замість того, щоб розтринькувати їх через марнотратство сьогоднішньої ринкової моделі[310].
Останнім зауваженням щодо того, як конкурентні обмеження технічної ефективності промислового виробництва посилюють марнотратство, є реалії «різноманітності» товарів, що становить іншу проблему. Тоді як виробництво конкуруючих компаній зазвичай орієнтується на історичні статистичні дані, які стосуються їхньої «частки ринку» й того, як багато товарів вони в середньому можуть продавати в якомусь регіоні, сам факт численної кількості корпорацій, які працюють у сфері виробництва того ж товару, виробляючи майже ідентичні продукти лише з незначними варіаціями, тільки розширює список джерел непотрібного марнотратства.
Крім того, як буде описано в наступному підрозділі, ідея щодо того, наприклад, що численні компанії, які виробляють мобільні телефони, конкурують одна з одною за частку ринку шляхом простого урізноманітнення дизайну, створюючи внаслідок цього відносну неефективність при розробці товару, зумовлену різними стратегіями досягнення ефективності витрат у поєднанні з загальною відсутністю сумісності компонентів, враховуючи фінансові вигоди від просування власних запатентованих стандартів та системи сумісності, створює іншу комплексну мережу неефективності[311].
Очевидно, що з погляду технічної ефективності, одна компанія з комплектування мобільних телефонів, яка працювала б над виробництвом стратегічно найкращого, найбільш адаптивного, універсально сумісного дизайну, була б не лише більш ощадливою щодо екології, вона б також значно полегшила та зробила ефективнішим їх використання, оскільки проблема пошуку відповідних запчастин для ремонту та проблема сумісності були би значно зменшені.
І все ж часто наводиться аргумент, що прагнення конкуренції та видозміни продуктів, яке виникає в зв’язку з пошуком комерційними компаніями частки ринку, є способом подати громадськості нові ідеї. Однак, цього можна було б досягти застосуванням системи прямого, масового зворотного зв’язку від громадськості щодо того, чого вони потребують, разом з новою інформаційною кампанією з приводу того, що момент зараз є можливим, враховуючи емпіричну еволюцію технологічного прогресу.
(б) Друга проблема, як зазначалося, пов’язана з тим, як конкуренція впливає на інновації або сам креативний розвиток. Тоді як сьогодні все ще існують припущення, що різниця в оплаті праці за відповідний вклад в роботу мотивує інших людей шукати таку ж винагороду, що є також поширеним виправданням існування «класів», сучасні соціологічні дослідження виявляють безліч даних, які цьому суперечать[312]. Ідея, що людей мотивує потреба «перемогти» інших шляхом, наприклад, отримання більшої, ніж у інших, матеріально-фінансової винагороди,не має надійних підтверджень поза інтуїтивним поглядом, породженим існуючими, надзвичайно конкурентними, дефіцитними ринковими умовами, в яких сьогодні структурно перебуває людство.
Однак, знову ж таки, соціологічні дебати можна залишити осторонь, оскільки тут йдеться про те, як конкуренція безпосередньо пов’язана з ринковою та технічною ефективністю. Якщо коротко, то конкурентна система вдається до секретності, коли йдеться про бізнес-ідеї, часто і повсюдно перешкоджаючи відкритому потоку знань. Використання патентів та права власності або «комерційні таємниці» увічнюють не розвиток інновацій, як багато захисників конкурентного ринку вважають, а їх сповільнення.
Надзвичайно цікаво порозмірковувати над тим, що собою являють знання, як вони генеруються та наскільки дивно звучить, коли хтось свідомо претендує на «володіння» якоюсь ідеєю чи винаходом. Ніколи в історії людства жодна окрема особа не породила ідеї, яка б не була періодично породжувана багатьма людьми до неї. Історичне накопичення знань є соціальним процесом, а отже будь-які претензії людини чи корпорації на володіння ідеєю є насправді хибними. Поширеним напівекономічним терміном, який сьогодні часто застосовується, є «узуфрукт», що означає «законне право користування й володіння результатами чи вигодами чого-небудь, що належить іншим»[313]. Однак насправді всі властивості кожної ідеї, що існує сьогодні, існувала в минулому і завжди існуватиме в майбутньому, мають, без сумніву, явно соціальне, а не персональне походження.
Стає очевидним, що поняття інтелектуальної власності, ніж мається на увазі володіння думками та ідеями, проявлялося впродовж довгого періоду історії людства, де креативність пов’язувалась з чиїмось особистим виживанням. В економічній системі, де ідеї людей мають властивість персонально для них генерувати прибуток, ідея такого володіння стає надзвичайно значущою. Врешті-решт, якщо ви «винаходите» щось в сучасній системі, що можна продати, а отже що може допомогти вашому персональному економічному виживанню, то було б занадто неефективно, в ринковому сенсі цього слова, дозволити, щоб ця ідея стала «відкритою», оскільки інші люди, які також прагнуть виживання, ймовірно, дуже швидко скористаються цим винаходом для свого власного фінансового використання.
Також легко побачити, як таке явище, як «его», робиться очевидним навколо ідеї інтелектуальної власності як блага, оскільки основна винагорода в такій системі постійно має психологічний зв’язок з персональним почуттям власної гідності. Якщо особа «винаходить» щось, реєструє це як свою інтелектуальну власність, використовує це для отримання прибутку, а потім маніфестує величезний будинок і надмірний достаток, то його чи її «статус» як людської істоти традиційно підвищується, відповідно до стандартів, встановлених культурою, а отже він чи вона розглядаються як «успішні».
Однак, якщо ми поміркуємо про це загалом, поширення знань не має ніякого негативного ракурсу поза межами економічних умов володіння задля отримання прибутку. Ми нічого не втрачаємо, і, насправді, ми надзвичайно багато змогли б досягти в соціальному плані завдяки обміну інформацією. Повертаючись до попереднього прикладу в цьому есе – про конкуруючі компанії, які виробляють мобільні телефони, ми можемо помітити, що в межах нарад керівництва компанії, де маркетологи, дизайнери та інженери часто обмірковують, як загалом покращити свій продукт, спільне використання їхніх ідей набуває надважливого значення.
Однак, уявіть собі, якби принцип таких зустрічей поширився одразу на всі компанії з виробництва мобільних телефонів, де вони могли б не лише позбутися свого надуманого, малопродуктивного «ринкового» погляду, зосередженого на отриманні частки ринку своїх конкурентів (як, наприклад, на комплексі естетичних хитромудрих прийомів), а й разом працювати над створенням спільного «найкращого» продукту. Якщо ми підемо ще далі, то що, якби усі проекти були «суспільним надбанням» у тому сенсі, що будь-хто в світі, хто зацікавлений допомогти в удосконаленні ідеї, мав би таку змогу?
Принципові схеми конструкції мобільного телефону могли би бути оприлюднені в системі технічної взаємодії, де люди з різних куточків світу могли б допомагати з розробкою технічної ефективності та корисності, якщо б вони мали відповідні здібності. Хоча це все абстрактний гіпотетичний приклад, очевидним є те, що результат такого відкритого підходу до спільного користування інформацією міг би сприяти вибуху креативності та продуктивності, якого ми ніколи раніше не бачили. Як буде обговорюватися в Частині ІІІ, скасування грошово-ринкової системи є вирішальним для досягнення такої продуктивності.
Праця задля прибутку
В основі ринкової системи лежить продаж людської праці як товару. В багатьох аспектах здатність ринку забезпечувати зайнятість населення стала мірилом його цілісності. Проте, розвиток «механізації», або автоматизації людської праці, з плином часу все більше посилює свій вплив[314]. Історично застосування машинних технологій в роботі розглядалось як питання не лише соціального, а й «економічного» прогресу в ринковому розумінні, в основному завдяки підвищенню продуктивності.
Основним припущенням є те, що механізація (або, в ширшому сенсі, технологічні інновації) сприяє розвиткові промисловості і, отже, неминучий перерозподіл витісненої машинами праці в нові сектори, які постійно розвиваються. Це є поширеним аргументом[315]. З історичного погляду можна сказати, що є деяку правда в тому, що зменшення застосування людської робочої сили в одному секторі, як у випадку з автоматизацією в сільському господарстві на Заході, сприяла до якоїсь міри розвиткові інших секторів зайнятості, як, наприклад, сектора нинішньої сфери послуг. Однак припущення, що технологічні інновації будуть створювати нові форми зайнятості, пов’язані з тими, які будуть ними заміщені, створюючи таким чином рівновагу, насправді дуже складно захищати, якщо брати до уваги темпи зміни інновацій у поєднанні з ціною збереження інтересів бізнесу[316].
Що стосується останнього, то «роль» механізації з погляду ринкової ефективності полягає майже виключно в сприянні «ефективності витрат». Робототехніка в наші дні набагато перевищує фізичні можливості середньостатистичної людини, а її стрімко прогресуючі розрахункові процеси продовжують і далі значною мірою перевищувати людське мислення. Результатом цього стала можливість індустрії залучати машини, які безумовно мають вищу виробничу продуктивність порівняно з людською працею, що поєднується з надзвичайно помітним фінансовим стимулом в плані зменшення відповідальності для власників бізнесу у багатьох аспектах. Тоді як машини можуть потребувати обслуговування, їм не потрібне медичне страхування, страхування з безробіття, відпустки, захист профспілок та багато інших атрибутів, які сьогодні є поширеними стосовно зайнятості людей. Тому, в межах вузької логіки, яка властива гонитві за прибутком, для бізнесу природним є постійне прагнення до автоматизації, враховуючи довготермінові вигоди від цього, а отже й ринкову ефективність.
Що стосується припущення, що зрештою завжди буде встановлюватись рівновага між новими робочими професіями та витісненою через технологічні інновації робочою силою, то тут проблема полягає в тому, що темпи технологічного розвитку набагато перевищують темпи створення нових робочих місць[317]. Ця проблема є унікальною, оскільки вона також припускає, що людське суспільство буде завжди відчувати нестачу нових професій для зайнятості. Саме тут потрібно звернути увагу на питання культурних цінностей. Враховуючи, що наші сьогоднішні соціологічні умови вимагають зайнятості людей, що є основою ринкової стабільності, ринкова ефективність, етика «роботи» та пов’язані з нею асоціації увічнили примус, тоді як актуальна функція професії – її справжня корисність – стає все менш важливою порівняно із самим актом праці[318].
Так само як ринкова ефективність загалом не бере до уваги, що насправді купують і продають, доки все це підтримує циклічне споживання на прийнятному рівні, роль, яку має сьогодні праця у виробництві, є однаковою мірою довільною з погляду ринку. Теоретично ми могли би уявити світ, де людям платять за роботу на, як їх можна назвати, «безглуздих» посадах, коли йдеться про корисність, створюючи таким чином високий рівень ВВП без фактично справжнього соціального вкладу. Насправді, навіть сьогодні ми можемо відійти назад і запитати себе, якою дійсно є роль багатьох інститутів, і, можливо, ми дійдемо висновку, що вони служать лише для підтримки обігу грошей, а не для того, щоб створити або насправді внести щось відчутне на користь суспільства.
Це складні філософські питання, оскільки вони кидають виклик панівним традиційним моральним уявленням і самій природі того, що насправді означає «прогрес» в багатьох аспектах. Для прикладу варто розглянути наступну розумову вправу. Уявіть, якщо б ми повернули нашу соціальну систему назад у XVI століття, де про багато сучасних (властивих XXI століттю) технологічних реалій навіть і не чули. Населення тієї епохи, цілком природно, мало очікування стосовно того, що є технічно можливим, і ці очікування були набагато нижчими, ніж те, що загалом сприймається як можливе сьогодні.
Якщо це суспільство змогло дуже швидко знайти застосування велетенському технологічному потенціалу сучасної епохи, немає ніяких сумнівів, що практично все, що пов’язано з основами виживання населення може бути автоматизовано. Але тут постає питання, що вони тепер робитимуть зі своєю новоявленою свободою? Що стане в центрі їхньої життєвої культури якщо усунути основну необхідність обтяжливої роботи задля фундаментального виживання? Чи будуть вони винаходити нові види роботи просто тому, що мають змогу це робити? Чи піднімуться вони на вищий рівень, зберігаючи та втілюючи цю нову свободу, змінюючи саму соціальну систему та видаляючи з неї обов’язкову в минулому вимогу «роботи заради доходу»? Ці питання сягають суті того, що насправді являє собою прогрес і персональні чи соціальні цілі та успіх.
І все-таки домінуючою культурною цінністю на сьогодні є те, що «заробляння на життя» та застосування механізації, в сенсі ринкової ефективності, є насправді палицею на два кінці. Тоді як для механізації характерною є ефективність витрат, а отже і загальне підвищення прибутку власників бізнесу завдяки скороченню їхніх витрат, витіснення людської робочої сили, відоме сьогодні як «технологічне безробіття», насправді працює проти ринкової ефективності в тому сенсі, що ці безробітні працівники тепер не зможуть робити свій вклад в необхідне циклічне споживання, яке живить економіку, оскільки вони втрачають свою купівельну спроможність як «споживачі».
Це протиріччя в межах капіталістичної моделі є унікальним. З погляду ринкової ефективності, механізація створює як позитивні, так і негативні наслідки в цьому плані, і коли ми розуміємо, що рівень технологічного розвитку, по всій ймовірності, буде витісняти людей набагато швидше, ніж будуть створюватися нові сектори зайнятості, механізація як перешкоджаючий фактор капіталізму стає все очевиднішою. Загалом вона знижує ринкову ефективність за таких обставин.
Проте, з іншого боку, з погляду технічної ефективності ми вкотре бачимо значні покращення та неосяжні можливості на багатьох рівнях. Виробничі потужності, які уможливлюються її застосуванням, ясно показують значне зростання ефективності стосовно не лише ефекту промислового виробництва, але й загального підвищення ефективності самих товарів через розширення точності та працездатності, властивих такому виробництву. Також застосування нового рівня виробничої ефективності є тим, що допомагає досягти такого рівня задоволення потреб населення планети, який раніше ніколи не був можливим. Легко побачити, що без втручання ринкової логіки в ці нові технічні потужності, що невідворотно перешкоджає розкриттю їх потенціалу, це може означати можливість створення «достатку» найнеобхідніших товарів життєзабезпечення для населення цілого світу[319].
Дефіцит проти достатку
«Попит і пропозиція» є загальноприйнятим ринковим співвідношенням, яке частково відображає як вартість ресурсу або товару співвідноситься з тим, наскільки він доступний і в якій кількості. Наприклад, діаманти з кількісного погляду розглядаються як рідкісні, а отже мають вищу вартість ніж вода, яку загалом можна знайти в достатку на планеті. Так само деякі людські вироби, якщо вони створені в невеликій кількості, також є об’єктом такої динаміки, навіть якщо сприйняття рідкісності суб’єктивне. Так, наприклад, знаменитий художник за продаж єдиного живописного полотна може отримати набагато більше, ніж його фактична ресурсна вартість[320].
З погляду ринкової ефективності, загальний дефіцит є загалом хорошим явищем. Тоді як надмірний дефіцит є насправді дестабілізуючим як для промисловості, так і для економіки загалом («недостача»); найоптимальнішим станом, в межах якого може існувати ринкова система, є відповідний вид збалансованого дефіцитного тиску, що означає гарантію попиту на виробництво та продаж. Знову ж таки, життєві потреби людей не беруться до уваги у цьому рівнянні.
Задоволення людських потреб у вигляді їжі, житла, низькостресового середовища для психічного здоров’я та іншого є зовсім «зовнішнім» тут, і не має прямого зв’язку з ринковою ефективністю. Задоволення людських потреб в прямому сенсі, знову таки, є неефективним, виходячи з ринкової логіки, оскільки воно усуває тиск дефіциту, що живить циклічне споживання. Іншими словами, для того, щоб підживлювати цей тиск попиту, існує потреба в дисбалансі, і цей дисбаланс може проявлятися в багатьох формах. Борг, наприклад, є формою нав’язаного дефіциту, що ставить людину в становище, в якому вона часто змушена погоджуватись на роботу, яка за своєю природою є більш «експлуататорською», – це означає, що винагорода цієї людини (зазвичай у вигляді зарплати) значною мірою є непропорційною до того, що необхідно, щоб підтримувати здоровий спосіб життя в її умовах. У зв’язку з цим боргова система сприяє певним формам ринкової ефективності, тому що вона є вигідною для роботодавців, оскільки збільшення рівня приватних боргів цілком природно надає можливість знижувати рівень зарплат (ефективність витрат).
Що більше боргу мають люди, то ймовірніше, що вони будуть погоджуватись на роботу з низьким рівнем зарплати, а отже, це буде створювати більше прибутку для власників бізнесу. Фактично та сама логіка може застосовуватись до використання неконтрольованої законом праці на «потогінному виробництві» в країнах третього світу, яку часто «експлуатують» західні компанії. Надмірна кількість робочих годин у поєднанні із сумнозвісними низькими зарплатами є загальнопоширеним явищем – при цьому ці люди буквально не мають іншого вибору, щоб вижити в своєму регіоні, часто через борги, що є наслідком суворих заходів[321].
Насправді регулювання випуску грошей повністю ґрунтується на загальному дефіциті, оскільки, як вже зазначалося раніше, всі гроші сьогодні створюються з боргів, і такі боргові гроші продаються на ринку як товар через «позики», з додаванням кредитного відсотка, який створює прибуток для банків. При цьому сама надбавка «кредитного відсотка», яка створює банківський прибуток, не надходить в обіг разом з грошовою масою. Наприклад, якщо якась особа бере позику 100 доларів і повинна заплатити 5% кредитної ставки, це означає, що ця особа повинна повернути назад 105 доларів. Але в економіці, де гроші створюються через позики, що є реальністю, в грошовий обіг надходить лише «сума основного боргу» ($100), а «борговий відсоток» ($5) в грошовий обіг не надходить.
Тому розмір створеного боргу завжди буде більшим за кількість грошей, що існують в обороті і які є необхідними для виплати цього боргу. Крім того, оскільки бідні верстви населення загалом беруть більше позик, щоб заплатити за будинок, машину і таке інше, в порівнянні з багатими, які мають позитивне фінансове сальдо, то весь борговий тиск має тенденцію до падіння на нижчі класи, що створює нездоланні проблеми з боргами, а отже залишає дуже мало вибору. В цій моделі банкрутство, наприклад, не є наслідком якогось поганого ведення бізнесу – воно є невідворотним наслідком – це як грати в гру «хто перший сяде на стілець»[322].
Отже, повертаючись до головного питання, можна сказати, що реалії дефіциту в сучасній економічній системі є джерелом високої ефективності в ринковому сенсі, тому що, якщо потреби людей будуть задовольнятися, або якщо люди зможуть задовольняти свої потреби без зовнішнього тиску нездоланного боргу, який продовжує підтримувати відсутність рівноваги – циклічне споживання, прибуток та приріст від цього постраждають. Наскільки підступним би це не здавалося для нашої інтуїції і всього людства, але реальністю є те, що такі позбавлення людей є насправді позитивною передумовою для роботи ринку.
Немає потреби говорити, що з погляду технічної ефективності, розглядаючи людські створіння як біохімічні машини з універсальними основними потребами в харчуванні, стабільності та іншими психологічно-соціологічними вимогами, які за відсутності їх задоволення можуть призвести як до фізичних, так і до психічних хвороб, ми повинні визнати, що людський та соціальний добробут розходяться з такою «логікою ринку»[323].
Як останній аргумент в цьому питанні можна сказати, що ринок постійно потребує проблем для обслуговування. Фактично, можна стверджувати, що технічна неефективність є двигуном ринкової ефективності. Ринок не шукає вирішення проблем, оскільки це позбавляє його прибутків, а отже означає втрату грошового доходу та руху. Наслідком цього є, зокрема, посилення спотворених стимулів до увічнення або навіть створення проблем загалом. Ще століття назад ідея продажу питної води в пляшках здалася б дивною, враховуючи, що загалом незабрудненої води було достатньо. В наші дні постачання питної води є індустрією, яка щорічно отримує багато мільйонів доларів прибутку, головним чином через проблему забруднення води внаслідок невідповідальної практики виробництва[324]. Прибуток та робочі місця нині пов’язані з реаліями технічної неефективності, які стосуються забруднення та знищення ресурсів, і які своєю чергою, знову ж таки, підвищують економічну ефективність ринку, потрібну для підтримки циклічного споживання.
Висновок
Ринкова ефективність, загалом кажучи, проявляється на макро- та мікрорівнях. В макроекономічних масштабах все, що посилює об’єм продажів, ріст або споживання, незалежно від того, чи дійсно є на це попит або від того, що саме продається та купується, розглядається як ефективне в цьому контексті. На мікрорівні така ефективність набуває форми створення умов, які підвищують прибуток та зменшують витрати («ефективність витрат») з боку бізнесу.
Така «ефективність», властива капіталізму, працює без урахування соціальних чи екологічних витрат, які виникають внаслідок процесу циклічного споживання та постійного прагнення прибутку, а світ, який ви бачите навколо, – сповнений екологічного безладу, людських втрат і загальної соціальної та екологічної нестабільності, – є результатом всього цього. З іншого боку, технічна ефективність, яку можна охарактеризувати як, фактично, перешкоду ринковій ефективності, намагається зберегти навколишнє середовище, людське здоров’я, а також підтримати баланс у природі. Зниження витрат, вирішення проблем та узгодженість із законами природи є логікою здорового глузду, яка при цьому втілюється.
На жаль, мусимо визнати, що сьогодні ми маємо дві протилежні системи економіки, які працюють одночасно, – тобто, фактично, вони працюють одна проти одної. Ринкова система втілює застарілу, традиціоналізовану логіку й абсолютно не синхронізується з природною (технічною) економікою, яка на сьогодні існує. Наслідком цього є величезний дисонанс та дисбаланс з постійно мутуючими проблемами та негативними наслідками для людського виду. Зрозуміло, яка система «переможе» в цій битві. Природа буде зберігатися зі своїми природними законами, незалежно від того, скільки ми теоретизували те чи інше рішення, яке стосується способу, за яким ми за традицією організувалися на цій планеті.
Природу не хвилюють наші численні ідеї грошової економіки, її теорії «вартості», ускладнені фінансові моделі чи докладні рівняння, пов’язані з нашим розумінням того, як і чому виявляється відповідна поведінка людини. Технічні реалії прості: або ти вивчаєш, адаптуєшся та рівняєшся на панівні закони природи, або страждаєш від наслідків. Безглуздо думати, що людський вид, враховуючи його еволюцію в межах одних і тих самих законів природи, з якими і повинна збігатися його економічна практика (та цінності), був би несумісним з такими законами. На сьогодні це всього лише питання зрілості та усвідомленості.
І як останній аргумент, який загалом потребує окремого обговорення, можна сказати, що в ХХІ столітті з’явилася тенденція зростання та загострення екологічних проблем, що вимагає пошуку того, що можна назвати «зеленою економікою». Дехто навіть ділить такий економічний підхід на сектори, які передбачають використання поновлюваних джерел енергії, еко-будинки, екологічно чистий транспорт та інші категорії, на яких варто зосереджувати увагу[325]. Слід зауважити, що таке розуміння та застосування взагалі пов’язується з перспективою технічного чи наукового усвідомлення, яке обговорювалося в цьому есе.
На жаль, якими позитивними не були б наміри цих нових організацій та такого бізнес-планування, неефективність, властива капіталістичній моделі економіки – з усіма її потребами в деяких формах вигаданої «ефективності» для того, щоб саму себе підтримувати, – буде відразу ж псувати і сильно обмежувати такі спроби, що пояснює, чому такі підходи технічної ефективності все ще не були застосовані. Сумна реальність така, що тоді як деякі покращення можуть бути зроблені, такий прогрес буде все більше обмеженим до певного рівня, оскільки, як описувалося раніше, сама структурна основа функціонування ринкового капіталізму активно протистоїть тій ефективності, яка розглядається з погляду законів природи. Єдине логічне рішення – знову переглянути всю цю структуру, щоб зрозуміти, чи сприяє вона реальній ефективності, підвищенню добробуту та вирішенню проблем у далекій перспективі.
- РОЗЛАД СИСТЕМИ ЦІННОСТЕЙ -
«Я вірю в те, що жадібність і конкуренція не є результатом незмінного людського темпераменту. Я дійшов висновку, що жадібність і страх дефіциту насправді постійно виникають і підсилюються як прямий наслідок характерної особливості грошей, які ми використовуємо… Прямим наслідком є те, що ми повинні боротись один з одним для того, щоб вижити» [326]
- Бернард Ліетер
Розумові гени
Беручи до уваги відносно повільний темп зміни людини в плані біологічної еволюції, широкі соціальні зміни, які відбувалися протягом останніх 4000 років відомої нам історії, відбувалися завдяки еволюції знань - отже «культурної еволюції». Якщо ми збираємось дослідити механізм культурної еволюції, нам варто розглянути таке поняття як «мем»[327]. Тоді як його визначення звучить як «ідея, поведінка, манера або звичай, який поширюється від людини до людини в межах культури», меми розглядаються як соціологічні або культурні аналоги генів[328], які є «функціональними (біологічними) елементами, що контролюють передачу та вираження однієї й більше характерних особливостей».
Тоді як гени в основному передають біологічну інформацію від людини до людини через спадковість, меми передають культурну інформацію – ідеї – від людини до людини через людські комунікації в усіх можливих формах[329]. Якщо ми, наприклад, з часом визнаємо силу технологічного прогресу й те, наскільки сильно він змінює наш стиль життя та цінності, і будемо продовжувати в тому ж дусі, то ми зможемо спостерігати цей повсюдний, новий феномен, який проявляється як еволюція ідей та інформації, що повторюючись та мутуючи, змінює нашу культуру, наче час прискорює рух.
Враховуючи це, ми можемо, безсумнівно, розглядати психічний стан людини та її схильності до дій як певний вид програми. Так само, як гени кодують набір інструкцій, які спільно з іншими генами та навколишнім середовищем створюють послідовні результати, обробка мемів інтелектуальними потужностями людини, відповідно, схожим чином створює моделі поведінки. Як «свобода волі» є, безумовно, предметом складних дискусій, які стосуються того, що насправді спричиняє і виявляє людські рішення, принципово очевидним є й те, що ідеї людей обмежені тими вхідними даними (освітою), які ці люди засвоїли. Якщо людині дати обмаль знань про світ, то рішення, які вона приймає, будуть настільки ж обмеженими[330].
Точно так само, як гени можуть видозмінюватися шкідливим для свого носія способом (це відбувається, наприклад, при захворюванні на рак[331]), так і меми можуть діяти стосовно ідеологічних та соціологічних передач, де створюється психологічна структура, що спричиняє шкоду носію (або суспільству). Саме тут вводиться термін «розлад». Розлад визначається як «збій або ненормальність функції»[332]. Тому, коли йдеться про соціальний процес, розлад може означати інституціалізовану ідеологічну структуру, яка не є узгодженою з керуючою системою вищого рівня. Іншими словами, така структура є неправильною відносно до того контексту, в якому вона намагається існувати, що часто створює дисбаланс та шкідливу дестабілізацію.
Звісно, історія від початку сповнена дестабілізуючих, перехідних ідей, а така постійна інтелектуальна еволюція є, очевидно, природною та необхідною для людського стану, оскільки не існує такого поняття як «абсолютне» розуміння. Проте, тут варто зазначити, що коли ідеї втримуються впродовж достатньо довгого періоду, вони часто створюють емоційні зв’язки на персональному рівні («ідентифікація») та інституційні установи на культурному рівні, які мають тенденцію увічнювати певний тип кругового підкріплення, створюючи, звичайно, спротив змінам та адаптації.
Визнання нашої інтелектуальної еволюції як безкінечного процесу та відкритість до нової інформації, що допоможе нам краще узгодитися зі стійкими практиками, є, очевидно, тією основною етикою, яка нам необхідна як на персональному, так і на соціальному рівні, якщо ми хочемо продовжувати адаптацію до кращого в контексті культурної еволюції. На жаль, у сучасному світі існують потужні сили, які працюють проти цього. Структури, як ідеологічні, так і ті, що закодовані в поточній соціальній інфраструктурі[333], активно працюють проти цієї критичної потреби в культурній адаптації. Аналогією може бути кисневе голодування наших біологічних клітин внаслідок зниження концентрації кисню в навколишньому середовищі – тільки в цьому випадку ми обмежуємо здатність навчатися та адаптуватися, для якої «киснем» є знання, за допомогою яких ми, як вид, можемо вирішувати проблеми та продовжувати прогрес.
Як буде описано пізніше, цей розлад властивий ринковій капіталістичній традиції. Потужну проблематичну силу створюють не лише фактичні рішення, які приймаються всупереч інтересам адаптації, що свідомо чи ні увічнюють шкідливі ефекти на багатьох рівнях, але й система цінностей - використання «ідентичності» та нормалізованого чуття звичаю. Все це посилюється навіть більше, коли мета, якій вони служать (або якій, можливо, намагаються служити) за своєю суттю безпосередньо пов’язана з нашим виживанням та існуванням. Для нас немає нічого особистішого ніж те, як ми себе ідентифікуємо, а економічна система, яку ми всі разом утворюємо, постійно визначається рисами нашої ментальності та світогляду. Якщо з цією системою щось не так, то це означає, що щось не так і з нами, враховуючи, що ми є тими, хто її створює.
Розлад системи цінностей
Так само як у випадку з раком, що частково є розладом імунної системи, соціологічні традиції, які продовжують існувати, створюючи проблеми для суспільства, що постійно посилюються, можна назвати розладом системи цінностей[334]. Цей розлад пов’язаний з видом структурної психології, де деяким припущенням довіряють впродовж довгого періоду, ґрунтуючись виключно на їхній культурній витривалості в поєднанні з властивим їм самопосиленням при їх використанні. Що більшим є соціальний контекст цього розладу, то складнішим є його вирішення, не згадуючи навіть про складність самого його визначення.
В масштабах соціальної системи це стає дуже складним завданням, оскільки суспільство загалом постійно перебуває в умовах динаміки своєї власної структури, що часто створює потужні реакції самозбереження, як тільки в його цілісності сумніваються. Це те, що можна назвати «закритими інтелектуальними механізмами зворотного зв’язку» і що містить в собі більшість аргументів на захист нашої сьогоднішньої соціально-економічної системи, які були впродовж багатьох поколінь до цього. Фактично, це стало загальною соціологічною тенденцією з того часу, як, знову ж таки, сама ідентифікація людей постійно пов’язувалася з панівними системами вірувань та породженими ними інститутами.
За словами Джона МакМартрі, заслуженого професора філософії у відставці університету Гвелфа у Канаді: «Ви можете уважно розглядати збережені в останній темний вік дослідження мислителів тієї епохи від Августина до... Оккама, і ви не знайдете жодної сторінки критики вкоріненої соціальної структури, проте в той час існувало раціонально нестерпне феодальне рабство, абсолютний патерналізм, божественні права королів та інше. Чи все так вже й змінилося остаточно в сучасних порядках? Чи можемо ми побачити в ЗМІ або навіть університетській пресі хоч один параграф, що відкрито зривав би маску всесвітнього режиму, який прирікає третину всіх дітей на недоїдання, коли доступної їжі більш ніж достатньо…? В такому соціальному порядку мислення стає нерозривно пов’язаним з пропагандою. Оголошується лише одна доктрина, а каста священиків через своїх фахівців призначає всім необхідності та зобов’язання… Соціальна свідомість стає ув’язненою в межах ролі певної церемоніальної логіки та функціонує повністю в межах прийнятої структури, встановленої виключно регулятивним апаратом, який захищає привілеї привілейованих. Методична цензура тріумфує під виглядом наукової строгості, і єдиним місцем, залишеним допитливому мисленню, стає гра конкуруючої раціоналізації»[335].
Такі реакції є також поширеними щодо встановлених практик у специфічних галузях. Наприклад, Ігнаца Філіпа Земмельвайса (1818-1865), угорського лікаря, який виявив, що пологовій лихоманці в акушерських клініках можна рішуче запобігти, просто добре миючи руки (цим він, по суті, обґрунтовував мікробну теорію хвороб, повністю прийняту сьогодні), уникали, відкидали та висміювали за це відкриття. Лише через багато років після його смерті це основне на сьогодні розуміння набуло поширення. Сьогодні дехто використовує фразу «рефлекс Земмельвайса» як метафору для рефлексоподібної тенденції відхиляти нові докази або нові знання через те, що вони суперечать встановленим нормам, віруванням чи парадигмам[336].
Загалом, як тільки сформований набір ідей приймається достатньо великою кількістю людей, він перетворюється на «інститут» – і як тільки цей інститут якимсь чином стає панівним, наприклад, через своє існування впродовж якогось періоду часу, тоді цей інститут може розглядатися як «установа». «Інституційна установа» – це просто соціальні традиції, які створюють ілюзію незмінності, і що довше вони існують, то сильнішим часто стає захист їхнього права на існування більшістю культури.
Якщо ми зробимо дослідження інституційних установ, які існують сьогодні – від атрибутів макросистем, таких як фінансова система, правова система, політична система та основні релігійні системи, до атрибутів мікросистем, таких як матеріалізм, шлюб, популярність тощо – то ми повинні нагадати собі, що жодна з цих ідей не є насправді реальною у фізичному сенсі. Це тимчасові структури мемів, які ми створили і які служать нашій меті в цих умовах в цей момент часу, і неважливо, наскільки ми емоційно прив’язані до таких результатів; неважливо, наскільки великими можуть бути ці інститути; неважливо, скільки людей можуть вірити в такі інститути – вони все одно є обманом мислення та несталі за своєю природою.
Отож, повертаючись до контексту розладу системи цінностей, варто сказати, що ринковий капіталізм – попри те, що він серйозно відокремлений від фізичної реальності та є основним джерелом більшості соціальних лих у сучасному світі, – продовжує існувати завдяки набору цінностей, посилених культурою, та владним структурам, на яких, фактично, тримається суспільство й які воно повсюдно схильне захищати. Це переконання дедалі посилюється, оскільки розлад системи цінностей, що домінує сьогодні, породжений припущеннями, які стосуються самого критичного виживання людини.
Характеристика патології
Для того, щоб критично оцінити існуючу структуру мислення, потрібно сформувати основні, взаємно прийняті стандарти. «Культурний релятивізм»[337] є антропологічним поняттям, яке стосується того факту, що різні культурні групи створюють різне сприйняття «правди» або «реальності». «Моральний релятивізм»[338], який є схожим поняттям, пов’язаний з варіативністю того, що сприймається як «правильне» або «етичне». Впродовж усієї історії людства такі відмінності стають дедалі вужчими, оскільки наукова революція причинно-наслідкового мислення, починаючи з епохи Ренесансу й далі, суттєво зменшила «відносну цілісність» різних переконань.
Справа в тому, що переконання не є рівними у своїй вагомості. Деякі з них правдивіші, ніж інші, а отже – більш дієздатні в контексті реального життя, ніж інші. Науковий метод здійснення умовиводів є первинним критерієм, за яким можна вимірювати цілісність людських цінностей, і ця сучасна реальність розвіює загальноприйняті аргументи на захист «релятивізму» суб’єктивного людського переконання.
Тут йдеться не про те, що «правильно», а що «неправильно», а про те, що працює, а що не працює. Цілісність наших цінностей та переконань є настільки хорошою, наскільки вони узгоджені з реальним світом. Це є спільною основою, яку ми всі поділяємо.
Ця концепція напряму пов’язана зі стійкістю в широкому контексті самого виживання людини, оскільки стійка соціальна система безумовно повинна мати стійки цінності для підтримки та збереження структури. На жаль, еволюційний багаж історії нашої культури зберіг в собі ціннісні структури, які є настільки потужними, але водночас настільки відокремленими від реальності, що продовжують доволі сильно перекручувати наші персональні та соціальні припущення щодо того, що собою являє щастя, успіх і сам прогрес та розходяться з керуючими законами середовища нашого проживання та людської природи. Люди дійсно мають спільну природу, і в той час, коли немає нічого на 100% універсального для всього виду, певний тиск і фактори стресу можуть в середньому створювати серйозні проблеми з охороною здоров’я[339]. Також, якщо наші цінності підтримують моделі поведінки, які не відповідають нашій фізичній стійкості на планеті Земля, то, безумовно, ми можемо сподіватися постійного збільшення проблем на рівні навколишнього середовища[340].
Панівна система цінностей, яку увічнює капіталістична соціально-економічна модель є, вірогідно, глибоко патологічною для людського стану, оскільки механізми, пов’язані з виживанням і загальною винагородою містять у собі емоційну прив’язаність та деякі форми самозбереження, які, по суті, беруть свій початок у видах примітивного відчаю та страху. Фундаментальним етосом є антисоціальний тиск дефіциту, який змушує всіх гравців цієї гри бути загалом експлуатуючими і ворожими один до одного та до навколишнього середовища. Він також має вбудовані фактори тиску до уникання соціально корисних інтересів, результатом задоволення яких може стати втрата прибутків[341], що ще більше посилює цей породжений стресом емоційний дисбаланс. У підсумку маємо зачароване коло загального зловживання, обивательського егоїзму та соціальної й екологічної зневаги.
Звісно, історично ці негативні характерні риси зазвичай захищалися просто з позиції «так прийнято» – нібито наша еволюційна психологія повинна й далі перебувати в такому стані. По суті, якщо нав’язані психологічні доктрини традиційної ринкової теорії є правдивими («неокласичний утилітаризм») стосовно наших очевидних обмежень щодо «працездатної» соціальної структури, то дисбаланс, екологічні руйнування, пригнічення, насильство, тиранія, розлади особистості, війни, експлуатація, егоїстична жадібність, марний матеріалізм, конкуренція та інші такого роду розбратні, негуманні та дестабілізуючі реалії є просто безальтернативними, а тому все суспільство не повинно робити нічого іншого, окрім як намагатися обійти таку неминучість, застосовуючи скільки «контролю», скільки ми можемо забезпечити для того, щоб «керувати» такими реаліями людського стану. Все так, ніби людина приречена мати тяжкі, невиліковні психічні розлади – стійку ретардацію – які просто неможливо вилікувати, а отже все в суспільстві повинно бути адаптовано до них у спробі якось з ними впоратися.
Однак, що довше ми існуємо як людський вид, то більший відрізок історії ми можемо проаналізувати, щоб дослідити себе впродовж декількох поколінь; то більше ми можемо порівняти поведінку різних культур в різних куточках світу та в різний період історії – і все очевиднішим стає те, що людські можливості безпосередньо обмежуються застарілим видом винагороди і структурою виживання, які продовжують посилювати примітивні, розпачливі цінності. І якщо в минулому вони, можливо, виконували позитивну еволюційну роль, то сучасність і прогнозоване майбутнє доводять, що такі поведінкові моделі, ймовірно, шкідливі та нестійкі, про що загалом і йшлося впродовж цього тексту.
Параліч самозбереження
Поки кожен з нас, звичайно ж, має бажання вижити і зробити це в здоровому стані, ми, природно, готові захищати наше виживання, коли це потрібно, проте самозбереження в поточних соціально-економічних умовах без необхідності поширює цю тенденцію таким чином, що це значно перешкоджає соціальному прогресу та вирішенню проблем. По суті, можна сказати, що таке короткотермінове збереження часто відбувається за рахунок втрати цілісності в далекій перспективі.
Найяскравішим прикладом цього може бути основний характер пошуку та підтримки доходів, життєвої сили ринкової системи, а отже і людського виживання. Як тільки бізнес має успіх в отриманні частки ринку, що зазвичай дає підтримку його працівникам разом з власниками, він, природно, тяжіє до утримання всіма можливими методами тієї частки ринку, яка створює для нього дохід. У зв’язку з цим виникають глибокі ціннісні зв’язки, оскільки бізнес є не лише довільною сутністю, яка виробляє товари та послуги – тут він є засобом для підтримки життя всіх, хто до нього залучений.
Результатом є постійна, соціально виснажлива боротьба не лише з конкурентами, які також шукають такий же споживчий ринок, але і з інноваціями та самими змінами. Тоді як технологічний прогрес є постійним, щоденним просуванням вперед на науковому рівні, ринкова економіка розглядає цю необхідність як загрозу в контексті існуючих на даний момент прибуткових ідей. Впродовж всієї історії на багатьох рівнях можна бачити історичну «корупцію», картелі, створення монополій та інші кроки для захисту існуючого бізнесу. Кожна така дія спрямована на захист джерел доходів, незважаючи на соціальні втрати[342].
Інший приклад, пов’язаний з психологічним неврозом, викликаним стимулом винагороди, основаної на репутації, що є притаманним ринковій системі. Тоді як інтелектуально очевидним є те, що жодна особа нічого не винаходила, враховуючи ті реалії, що всі знання створюються серійно та без винятків накопичуються впродовж якогось періоду, характерна риса ринкової системи, яка стосується «власності», не лише створює тенденцію до зменшення потоку інформації через патентування та «комерційні таємниці», вона також підсилює ідею «інтелектуальної власності», не дивлячись на справжню помилковість самого поняття.
На рівні системи цінностей це перетворилося на поняття «права на захист репутації автора», а отже, відповідно, його «еґо», що пов’язувалося з презентованими ідеями чи «винаходами». В сучасному світі це явище почало жити власним життям з тією тенденцією, що більшість тих, хто робить якийсь вклад, часто шукають в ідеї «можливість підвищення репутації», яка підвищує їхній статус, навіть якщо цілком очевидним є те, що вони, знову ж таки, є частиною континууму більшого, ніж вони самі. Тоді як висока оцінка часу та праці особи, затрачених на сприяння прогресу ідей є продуктивним соціальним стимулом і має фундаментальне значення для нашої цілеспрямованості в діях, спотворене поняття інтелектуальної власності та всі пов’язані з ним атрибути перетворюють викликане нею задоволення на перешкоду.
Насправді такі дії з «високої оцінки» неминуче втрачають своє значення в історичній пам’яті при великих масштабах накопичення знань. Сьогодні, наприклад, коли ми використовуємо сучасний комп’ютер, який допомагає нам у житті, ми рідко думаємо про тисячолітні інтелектуальні дослідження, які зробили можливим відкриття пов’язаних з ним основ наукової динаміки, так само, як про велетенське нагромадження часу, який був витрачений фактично незліченною кількістю людей для того, щоб сприяти «винаходу» такого інструменту в його сучасній формі.
Все це перетворюється на питання «природної» цінності лише в контексті прояву еґо та захисту грошової винагороди, які стосуються ринкової системи. Якщо люди не «припишуть» винахід собі, вони не отримають винагороди, а отже вони не отримуватимуть засобів для виживання від такого вкладу в ринок. Отже, таке становище ускладнює невроз, який неминуче придушує прогрес через перешкоду поширення знань.
Більше того, розлади, пов’язані з ринковим «самозбереженням», можуть набувати багато різних форм, включаючи використання держави в якості інструмента[343], осквернення наукового співтовариства та самої інформації[344] (оскільки освітні інститути так само підтримуються через отримання доходів), або навіть загальних міжособистісних стосунків[345]. Страх, пов’язаний із втратою засобів для існування, безумовно, переслідує нас майже в усьому, і навіть найбільш «етична» або «морально вихована» людина, коли стикається з ризиком втрати засобів до виживання, може зазвичай виправдати дії, які традиційно називають «корумпованими». Такий тиск є постійним, і частково він є джерелом того, що переважно називають «злочинністю» і соціальним паралічем, які ми спостерігаємо сьогодні.
