IV. Встановлення психологічного контакту із свідком.

Вже на попередній стадії, під час вільної розповіді, потрібно намагатися встановити психологічний контакт із свідком. Для цього потрібно спостерігати за ним, дивитися у вічі, хи­тати головою на знак розуміння та ін. Це так звані невербальні способи.

Вербальними способами встановлення психологічного контакту є:

1) звернення до закону;

збудження інтересу до допиту чи допитуючого; 3) звернення до логіки; 4) підвищен­ня емоційного стану - збудження.

Особливість допиту свідка в цивільному процесі в тому що на встановлення психологічного контакту немає часу. '

V. Перехресний допит. Перехресний допит полягає в то­му, що кожна із сторін опитує свідка. Питання є основним інструментом допитувача.

За цільовим призначенням запитання поділяються на основ­ні, доповнюючі, уточнюючі, нагадувальні, контрольні, спів-ставляючі, деталізуючі, спрямовувальні та ін.

Ось основні правила допиту свідка, сформульовані ще на­прикінці позаминулого століття П. Сергеїчем:

1) не питати свідків про очевидні та встановлені обста­вини;

2) не питати про те, що не має значення;

3) не ставити випадкових запитань;

4) встановлювати джерело інформації свідка. Не допуска­ти показань з чужих слів;

5) зупинитися вчасно;

6) ставити запитання так, щоб свідок не міг вгадати очіку­ваної відповіді;

7) відокремлювати факти від суб'єктивної думки свідка про ці факти.

До цього можна додати, що запитання повинні бути конк­ретними і торкатися однієї обставини.

Вважається, що недоцільно використовувати навідні запи­тання. Таку думку упродовж тривалого часу обстоюють різні автори. У практиці американських адвокатів, навпаки, вимага­ється, щоб усі запитання були такими. Можлива відповідь на більшість із них - «так» або «ні». Ідея використання навідних запитань полягає в тому, що вони дають змогу особі, яка веде допит, висвітлювати інформацію, корисну для справи. Вони ефективні, коли допитувач сам знає відповідь на запитання, і не звертається до свідка із запитанням «чому». Цивільне процесуальне законодавство не містить жодних вимог до за­питань свідкові чи іншим учасникам, тому навідні запитання можна використовувати.

Потрібно завчасно продумати послідовність постановки запитань, щоб одне слідувало з іншого і було його логічним продовженням. Визначена послідовність та предметна спря­мованість запитань називається програмою допиту. Допит рекомендують розпочинати із запитань, які не викликають негативної реакції, далі давати нейтральні запитання, потім -суттєві, які цікавлять допитувача.

Наступне запитання потрібно ставити після того, як свідок відповів на попереднє. Не потрібно питати про те, на що мож­на одержати небажану відповідь.

Відповідно до ч. 6 ст. 182 ЦПК України, судді вправі стави­ти запитання свідкові в будь-який час його допиту. Несвоєчас­не запитання судді може зламати заплановану послідовність допиту, а деколи звести нанівець намагання сторони розкрити свідка. Передбачаючи, що таке може статися, зацікавлена сто­рона може звернутися до суду з проханням не ставити запитань під час допиту свідка. Судді переважно погоджуються, їм стає цікаво - про що ви будете питати.

Формулювання запитань повинно бути індивідуальним, враховувати особливості допитуваного, його фізичні і пси­хологічні особливості, відношення до справи. Одна й та са­ма обставина у різних осіб повинна з'ясовуватися по-різ­ному.

Р. Гарріс, книжка якого «Школа адвокатури» є, без сумні­ву, одним із найкращих посібників у роботі молодим адвока­там, рекомендує ніколи не допитувати своїх свідків повторно та не сумніватися в їх правдивості. Непотрібно також повто­рювати запитання, на які отримана бажана відповідь, не про­понувати свідкам одні й ті самі запитану по суттєвих обста­винах, якщо протиріччя вже встановлено.

Найбільшу складність під час допиту становить викриття завідомо неправдивих показань. Це явище вражає своїм масш­табом: неправдиві показання було виявлено у 54% вивчених справ.

Методика викриття завідомо неправдивих показань вклю­чає в себе:

1. Оцінка загальної правдоподібності показань та вста­новлення неправдивих. Для цього потрібно встановити, чи могла особа в описуваних нею умовах сприйняти те, про що дає показання; чи могла бути така кількість об'єктів чи суб'єктів; чи могли події відбуватися у такій послідовності; чи могли ті чи інші предмети мати властивості, про які повідом­ляє свідок.

Потрібно перевірити внутрішню відповідність окремих ча­стин показань; перевірити відповідність показань іншим дока­зам; спостерігати за поведінкою та емоціями свідка.

Явища зовнішнього світу відбуваються у супроводі та у зв'язку з іншими явищами. Жодна подія не може існувати сама по собі. Розповідь свідка складається з декількох фак­тів. Якщо вони дійсні - вони будуть поєднуватися з багатьма іншими фактами. Якщо показання неправдиві, то при всьому мистецтві вигадки, події, що повідомляються свідком, не можуть підійти до навколишніх фактів у всіх своїх дріб­ницях.

2. Виявлення мотиву неправдивих показань. Причини неправдивих показань завжди пов'язані з мотивом. Таким мо­же бути небажання псувати стосунки із іншими особами; страх помсти; намагання скрити власну негідну поведінку; намагання допомогти чи зашкодити особі, що бере участь у справі та ін.

3. Викриття неправдивих показань. У літературі пропо­нуються різні тактичні прийоми виявлення протиріч у пока­заннях свідка:

- допитувати свідка від загального до конкретного. Конк­ретне не повинно суперечити загальному. Запитання повинні бути побудовані з розрахунком на поступове звуження кола фактів, що встановлюються. Потрібно враховувати, що-допи-туваний може виявити під час опитування невідомі йому ві­домості і скорегувати наступні показання;

- використовувати раптові запитання. Умисно переска­кувати через декілька логічних, з точки зору послідовності, запитань. Якщо свідок не знає як відповісти на запитання, він або на ходу придумає неправдиве пояснення або скаже правду;

- поступово підводити свідка до головного запитання. Таким чином досягається маскування головних запитань дру­горядними;

- допитувати по епізодах. Застосування цього прийому доцільно тоді, коли є відомості про те, що допитуваний, мож­ливо, буде давати неправдиві показання, або якщо такі вияв­ляються на початку вільних пояснень. Ефективним є відступ від традиційної послідовності допиту і проведення його з окремих фактів. Зміна послідовності у допиті порушує проду­маний свідком план показів, відсутність часу не дозволяє йому зосередитися на₅ обмірковуванні взаємозв'язку та логічної чіт­кості показань;

- демонструвати докази, що спростовують неправдиві по­казання;

- здійснювати логічний аналіз протиріч між фактами та

показаннями свідка;

- створювати враження про повну обізнаність допитувача з обставинами справи;

- приховувати інформацію;

- деталізувати отриману від свідка інформацію;

- ставити додаткові та уточнюючі запитання;

- підштовхувати свідка на спір;

- надавати свідкові додаткову інформацію, яка у нього відсутня і врахування якої впливає на його мотивацію або оцінку фактів;

- надати свідкові можливість висловити всю неправду, навіть допомоги йому підсилити її з метою полегшення наступ­ного викриття («провокація неправдивих показань»);

- задавати запитання, на які потрібна розширена відпо-I відь. Чим більше неправдивих свідчень повідомить допитува­ний, тим легше їх виявити, оскільки їх неможливо продумати до дрібниць, а тим більше зберегти у пам'яті.

Треба пам'ятати, що свідок утаює саме те, що ви хочете викрити. Якщо вам потрібна відповідь на запитання, не ставте цього запитання. У протилежному випадку, свідок зрозуміє, до чого це запитання, і намагатиметься не сказати те, що вам потрібно. Робіть вигляд, що вірите свідкові.

Найскладніше викрити неправдивість показань, які лише частково не відповідають дійсності. За словами Р. Гарріса, хороший брехун - не той, хто вигадує факти, а той, хто пристосовує їх. Найкращий брехун той. хто вміє додати наймен­ше брехні до дійсних обставин.

4) спонукання до правдивих показань. Спонукання здійс­нюється шляхом психологічного впливу на свідка з метою стимулювання до правдивих показань. Зміна мотивації здійс­нюється переконанням у неправильності зайнятої позиції, роз'ясненням правових наслідків завідомо неправдивих пока­зань, апелюванням до позитивних сторін особистості свідка.

Психологічний вплив припустимий лише у межах, коли він залишає свідкові альтернативу поведінки. Психологічний вплив на свідка досягається такими методами:

- підтримання стану збудження, створення емоційної напруги. Свідок завчасно інформується про час та місце роз­гляду справи. З моменту отримання повістки до судового засі­дання він неодноразово уявляє себе в суді, думає що саме він розкаже суду. Ці роздуми формують у нього певний психоло­гічний настрій, так би мовити «психологічне настановлення». Раптова зміна цього стану, виведення свідка із емоційної рів­новаги дестабілізує його дії. Емоційний вплив здійснюється голосом, інтонацією, жестами, мімікою та ін.

Постійність збудження передбачає розумову діяльність людини, основою якої є систематичне повернення до співстав-лення певних фактів, що перебувають у сфері збудження, з іншими фактами, спроби передбачити можливі логічні зв'язки між запитаннями допитувача, продумування своїх пояснень, утаювання фактів, підготовка нових фактів, що підтверджу­ють опрацьовану неправдиву версію. У стані емоційного на­пруження свідок може обмовитися. Тобто, надати правильну інформацію, яку він бажав приховати.

- форсування допиту. Темп допиту має важливе значен­ня. Коли на запитання треба відповідати швидко, без роздумів, то свідок може прохопитися. Свідка потрібно стимулювати до відповіді, не давати йому пауз для роздумів, заповнювати її спонукальними словами, наприклад: «Свідок, відповідайте!», «Суд чекає!». Можливе поєднання форсованого та уповільне­ного темпу. Малозначним запитання рекомендовано задавати повільно, а під час опитування з приводу суттєвих фактів темп допиту потрібно збільшувати.

VI. Фіксація показань свідка. Доказове значення будуть мати лише ті покази, які зафіксовані в протоколі судового за­сідання. Тому представник повинен слідкувати, щоб секретар записував ті чи інші відповіді. Можна навіть повторити ту чи іншу фразу, вимовлену свідком.

До запровадження в судах систем фіксації процесу, пока­зання свідка доцільно фіксувати з допомогою диктофона.

VII. Оцінка показань свідка. Оцінка показань свідка здійс­нюється як під час допиту, так і в судових дебатах. На оцінку достовірності показань свідка впливають такі фактори: 1) мо­ральність особи; 2) ступінь та характер зацікавленості свідка; 3) фізичні та психічні особливості; 4) об'єктивні умови сприй­няття фактів; 5) відповідність показань іншим доказам, відсут­ність протиріч у самих показаннях.