Лекции.Орг

Поиск:


Устал с поисками информации? Мы тебе поможем!

Деонтологічний аспект творчості Шарля Луї Монтеск’є




 

Деонтологічні політико-правові погляди Шарля Луї Монтеск’є викладені у таких працях, як «Персидські листи» (1721 р.), «Роздуми про причини величі та падіння римлян» (1734 р.), «Про дух законів» (1748 р.).

Деонтологічна політико-правова теорія Ш.Л. Монтеск’є – це перший систематичний виклад величезного історичного матеріалу, набутого в XVIII ст. Він синтезував і систематизував усі розпорошені деонтологічні політико-правові знання, розглянувши їх в історичному взаємозв’язку та взаємодії.

Розглядаючи державу, він був одним із перших, хто розмежував поняття суспільства та держави. Виходячи з цього, він пов’язував появу держави з певним етапом історичного розвитку суспільства. Згідно з Ш.Л. Монтеск’є, головна мета держави – примирити суперечності, що виникли між людьми у суспільстві, і скерувати їх у русло правової форми вирішення спорів між приватними особами, використовуючи загальну силу, якщо окремі індивіди не захочуть підпорядковуватися створеному правопорядку. Поділяючи концепцію суспільного договору, мислитель, разом з тим, розглядає державу не як довільну, а як історично необхідну умову, що визначається об’єктивними факторами суспільного розвитку. Загалом слід зазначити, що для Ш.Л. Монтеск’є характерне розуміння фізичного світу як такого, що має у своїй основі природні причини і частиною якого є і соціальні явища. Разом з тим, він виділяв якісну відмінність суспільства та природи. Він не погоджувався з ідеями французьких матеріалістів, які стверджували, що суспільство розвивається на законах, аналогічних законам розвитку природи, тобто суспільні явища є прямим продовженням природних явищ, тільки в інших проявах і якостях. Ш.Л. Монтеск’є вказував на більш складну організацію соціального світу порівняно зі світом природи, заперечував фатальний вплив дії суспільних законів і звертав увагу на вільну волю у вчинках людей. Закономірності соціального світу отримують у Ш.Л. Монтеск’є концентроване втілення у категорії загального духу нації кожного історично даного суспільства, яке є результатом взаємодії фізичних і моральних причин, що впливають на суспільство і визначають його розвиток чи занепад. На думку мислителя, саме загальний дух є основою державної влади. Ш.Л. Монтеск’є заперечував договірні теорії, які розглядали утворення держави як своєрідну цивільну угоду, де дві сторони (правителі та народи) визначають свої взаємні права й обов’язки. Розумну угоду між народами та правителями Ш.Л. Монтеск’є трактував як акт прийняття основних законів держави, які регулюють їхні взаємовідносини. Тобто, він обґрунтовував ідею правління законів, а не людей, ідею конституційного правління. Суверен у концепції мислителя зобов’язаний виконувати не тільки природні, але й позитивні закони в державі.

Значну увагу мислитель приділяв формам правління. Він обґрунтував теорію множинності природних форм правління, які відповідають загальному духу нації. В історії держави він виділяв чотири типові форми правління: демократію, аристократію, монархію і деспотію. Центральне місце в розумінні вченим державного ладу займає протиставлення поміркованих і непоміркованих форм правління. Демократія, аристократія і монархія, де відносини між правителями і громадянами здійснюються у правовій формі, а державна влада розділена та розподілена між різними соціальними силами, установами і посадовими особами, які здійснюють взаємний контроль і стримування від зловживання владою та порушення законів, належать до поміркованих форм правління. У непоміркованих формах правління державна влада здійснюється свавільно, там немає розподілу і розподілення позицій влади, і вона, частіше всього, концентрується в одній особі, органі або станові. Непомірковані форми правління Ш.Л. Монтеск’є характеризує як деспотію. Ідеал держави для мислителя – це вільна держава, яка базується на концепції розподілу влади. Мета теорії розподілу влади – гарантувати безпеку громадян від свавілля і зловживання влади, забезпечити їхню політичну свободу, зробити право справжнім регулятором відносин між громадянами й урядом.

Ш.Л. Монтеск’є розрізняє природну і політичну свободу. Природна свобода існує тільки у досуспільному стані; як і рівність, вона – «предмет турботи дикунів» і забезпечується звичаями. На зміну досуспільному станові приходить суспільство, як результат природного бажання людей жити у колективі. Але у суспільстві люди втрачають природну свободу і рівність, оскільки між ними починаються війни, розбрат, боротьба за владу. Щоб покласти цьому кінець люди змушені приймати закони, які регулюють відносини між людьми і створюють державу для управління суспільством. Закони в державі відновлюють свободу і рівність, але останні неминуче набувають політичного характеру і перебувають у тісному взаємозв’язку з правом. «У природному стані люди народжуються рівними, – писав Ш.Л. Монтеск’є, – але вони не можуть зберегти цієї рівності: суспільство забирає цю рівність у них – і вони знову стають рівними тільки завдяки законам». Керуючись таким уявленням, філософ так визначав політичну свободу: «свобода є право робити те, що дозволено законами. Якщо б громадянин міг робити те, що цими законами забороняється, то в нього не було б свободи, оскільки те ж саме могли б робити й інші громадяни». Зв’язок політичної свободи з правом і його реальним здійсненням мислитель підкреслював, визначаючи також свободу, як безпеку громадянина, яка забезпечується наявністю в державі справедливих кримінальних законів. Таким чином, Ш.Л. Монтеск’є не пов’язував політичну свободу з якоюсь певною формою правління, зокрема з демократією, підкреслюючи, що політична свобода може бути тільки в державі, де всі відносини регулюються правом і де закони панують над волею правителів. В деспотії немає законів, а отже, немає і політичної свободи, там панує свавілля і рабство. Тобто, мірою свободи у Ш.Л. Монтеск’є незмінно виступає право.

Свавілля, зловживання владою випливає з людської природи. «Будь яка людина, наділена владою, схильна зловживати нею, і вона йде в цьому напрямі, доки не досягне встановленої для неї межі», – писав мислитель. Тому верховенство права, у концепції Ш.Л. Монтеск’є, може бути забезпечене лише розподілом влади на законодавчу, виконавчу і судову, з тим щоб «різні влади могли би взаємно стримувати одна одну». Законодавча влада у вільній державі є тільки виразом загальної волі. Її головне призначення – сформулювати право у вигляді позитивних законів, обов’язкових для всіх громадян. Найкращим Ш.Л. Монтеск’є вважав належність законодавчої влади народові; там, де це не може бути реально здійснене через велику кількість народу, ці функції повинен брати на себе представницький орган. Виконавча влада, згідно з Ш.Л. Монтеск’є, виступає, як виконавчий орган загальної волі держави, і розповсюджується на всіх її громадян. Її функції – виконувати закони, встановлені законодавчою владою. У цьому аспекті, вона обмежена за самою своєю природою.



Виконавча влада повинна зосереджуватися в одних руках, оскільки ця «сторона правління, майже завжди вимагає швидких дій, виконується краще одним, ніж багатьма». Цю владу можуть здійснювати й інші люди, але тільки не члени законодавчого органу, оскільки в іншому випадку можлива повна втрата політичної свободи. Судова влада «карає злочинців і вирішує спори приватних осіб», тоді як дві попередні влади регулюють і виконують спільні справи держави. Таким чином, свобода і безпека громадян залежить, перш за все, від функціонування судової влади.

Враховуючи принцип верховенства права у концепції Монтеск’є, слід мати на увазі, що не йдеться про рівновагу влад, оскільки законодавча влада відіграє домінуючу роль – вона створює закони, які виражають загальну волю, дві інші влади тільки реалізують і виконують встановлені закони.

Праворозуміння Ш.Л. Монтеск’є – одна з ключових проблем його концепції. Він був першим, хто у Франції почав розробляти систему правових поглядів, що базувалася на ідеалах Просвітництва і була світською за своїм характером. Право, на його думку, має загальнолюдську цінність, оскільки його мета полягає у свободі, рівності, безпеці та щасті всіх людей. Для праворозуміння Ш.Л. Монтеск’є характерним є принцип історизму – порівняльно-історичного вивчення і трактування правових явищ. Ця обставина відрізняє вчення Монтеск’є від інших природно-правових концепцій, які виводили право з абстрактно зрозумілої природи людини, вічної і незмінної. Крім того, Монтеск’є стверджував, що позитивні закони держави – не результат свавільної діяльності законодавця, не проста проекція природних законів, що випливають з розумної і вічної природи людини, а результат закономірного впливу факторів суспільного розвитку на правотворчий процес. Ці фактори обумовлюють поведінку законодавця і проявляються у тому, що Ш.Л. Монтеск’є назвав «духом законів». Тобто, концепції філософа притаманний і соціологічний підхід. Для успішної законодавчої діяльності потрібне правильне визначення «духу законів» – необхідна умова створення розумних позитивних законів, які адекватно відображають справедливе право. Законодавець, у концепції Ш.Л. Монтеск’є, – це, перш за все, вчений, дослідник, який керується у процесі створення законів об’єктивними закономірностями, що діють у суспільстві. Заперечуючи свавілля у встановленні законів, мислитель вважав, що законодавець повинен виражати у позитивних законах суспільні відносини, що склалися у суспільстві. Мислитель підкреслював, що тільки освічений законодавець, наділений достатньо розвиненими розумовими здібностями і який має знання про цілі, принципи та правила нормотворчості, може адекватно відобразити у своїй діяльності справедливе право в державі.

Отже, творча спадщина Ш.Л. Монтеск’є має визначальний вплив на формування нової і новітньої європейської правової та політичної думки.

 

 

Вольтер – перший мислителель, що вжив поняття «просвіта»

 

Першим мислителем, що вживав слово «Просвіта» (і тому першим просвітителем у власному сенсі слова), є Вольтер. Це його псевдонім, а справжнє ім’я – Франсуа Марі Аруе (1694-1778 рр.). Жив у Франції, був висланий за критику релігійного фанатизму. Мешкав в Англії, потім повернувся до Франції, з часом потрапив до Голландії, потім – знову до Франції. Жив у Германії, але врешті-решт влаштувався в передмісті Женеви – місті Фермі.

Крім літературної діяльності, займався, як відомо, бізнесом і накопив собі досить великий капітал. Купив замок недалеко від Женеви і останні роки життя присвятив літературній діяльності.

Основні ідеї Вольтера викладені ним у різних книгах. Він був багатогранно обдарованою людиною, його перу належить безліч літературних творів – драм, поем, а також філософських робіт.

Якщо охарактеризувати в декількох словах переконання Вольтера, то можна сказати, що в теорії пізнання він знаходився на сенсуалістичних позиціях, вважаючи себе філософом, який розвиває та пропагує ідеї Д. Локка, його сенсуалізм і критику вроджених ідей. У творах Вольтера багато полемічних відступів, сам він був завзятим сперечальником і знаходив радість в суперечках із іншими людьми. Тому його філософська концепція часто висловлюється в полеміці із різними філософами, в т.ч. його попередниками.

Вольтер виступав проти Д. Берклі, він говорив, що матерія існує, оскільки існує простір (тут Вольтер стояв на позиціях І. Ньютона). Критикував Г. В. Лейбніца і його «Монадологію», протиставляв лейбніцівським монадам демокрітовські атоми. Критикував Р. Декарта і стояв на позиціях філософії І. Ньютона, який вважав, що потрібно пізнавати матерію і її властивості (принаймні так вважав про І. Ньютона Вольтер, хоча насправді І. Ньютон, вважав трохи інакше – зводити І. Ньютона до чистого матеріалізму у жодному випадку не можна).

Будь-який трактат Вольтера, особливо раннього, починався з розгляду питання про те, чи існує Бог. Саме це питання, вважав Вольтер, є одним із основних для вироблення світогляду. «Метафізичний трактат» у цьому плані не відрізняється від інших робіт. Тут Вольтер відразу ж озброюється проти матеріалістів, що заперечують існування Бога. Він наводить приклади існування проблем, нерозв’язних без допущення Бога. Зрозуміло, що йдеться про філософського Бога (перефразовуючи Б. Паскаля, можна сказати: про «Бога філософів, а не Бога Аврама, Ісаака й Іакова»).

Перша із цих проблем – проблема джерела руху. Друга – проблема доцільності в біологічному світі (чому всі живі істоти діють виходячи з якоїсь мети?). Третя – проблема законів природи (очевидно, вважав Вольтер, що повинен бути якийсь Законодавець або, як Вольтер його називав, «Верховний Геометр»). На противагу матеріалістичним поглядам Вольтер вибудовував свою власну концепцію, яка називається деїзмом (Бог створює світ, дає йому закони і більше не бере участі в розвитку світу; Бог – Творець, але не Промислитель). Ця концепція виникає вперше в Анаксагора, хоча прийнято вважати, що вона з’являється в XVII столітті (ймовірно, серед учених, які прагнуть примирити науку та релігію: з одного боку, хочуть залишатися вірними і послідовними християнами, а з іншого – хочуть пізнавати незмінні закони, які у разі допущення Бога-Промислителя незрозуміло звідки беруться).

Вольтер розвивав деїстичну концепцію і висував на противагу матеріалістам декілька доказів існування саме такого, філософського Бога. Оскільки, на думку Вольтера, світ може бути уподібнений годиннику, де все так злагоджено, що мимоволі приходить у голову порівняння із годинникарем: так само як годинник не може показувати час без того, щоб його не завів раніше годинникар, так і у світу є свій Годинникар, Який створив цей світ і завів його. Інший аргумент (висхідний до Фоми Аквінського) – космологічного плану. Він свідчить: оскільки буття матеріальне скороминуще (воно може існувати і не існувати), то повинна існувати деяка сутність, що існує абсолютно, – та, яка і дає існування нашому світу.

Третій аргумент увійшов до історії у вигляді фрази: «якби Бога не було, його слід було б вигадати» (ця фраза часто використовується в іншому контексті, мається на увазі, що Вольтер був атеїстом). Це аргумент соціально-етичний і витікає з того, що моральність у світі не може існувати без долучення Бога. Навіть якщо Бога не було б, його потрібно було б вигадати, оскільки суспільство атеїстів не може існувати.

Наступними роками Вольтер змінив свої релігійні переконання і став на позиції більш пантеїстичні, вважаючи, що Бог все ж таки деяким чином бере участь в управлінні світом, хоч Вольтер і не казав про Бога як про особисту істоту.

Вольтер боровся проти Церкви, а не проти релігії (слова «Роздавіть тварюку» мають на увазі не релігію, а католицьку церкву; релігію ж він намагався звільнити від усіх, на його думку, кошмарних нашарувань, які принесло християнство). Вольтера жахають десятки тисяч жертв старозавітного іудаїзму і християнства. Йому неприємні християнські обряди та звичаї своїм безглуздям і нелюдяністю. У Христу він бачить тільки мудру людину, якій він готовий поклонятися, але не як Богу.

Проблема людини – одна з головних для Вольтера: «Метафізичний трактат» починається так само, як роботи Д. Юма і Дж. Локка, з того, що основною задачею стає проблема людини. Людина, по Вольтеру, істота вільна, але смертна в абсолютному сенсі, тобто душа людини не безсмертна.

Смертність душі Вольтер доводив виходячи з локківського сенсуалізму: оскільки людина пізнає за допомогою відчуттів, то неможливо припустити, щоб душа, покинувши тіло, могла пізнавати, оскільки в неї немає ніяких відчуттів. Із таким же успіхом, як іронічно вигукує Вольтер, «я можу допустити, що ця душа їстиме, питиме і справлятиме природні потреби, не маючи тіла». Тому душа смертна, хоча сучасники і критикували за це Вольтера, дорікаючи йому в тому, що його релігійність непослідовна: якщо він вважає, що Бог необхідний, то тоді навіщо потрібен Бог, якщо Він не може карати грішників і давати подяку праведникам?

Вольтер вважав, що людина, будучи істотою розумною і вільною, зобов’язана самостійно вдосконалювати життя на землі, а не сподіватися на замогильне життя. Вольтер заперечував і песимізм Б. Паскаля, і оптимізм Г. В. Лейбніца. Він вважав, що Б. Паскаль вивів свій песимізм із абсолютизації деяких своїх математичних відкриттів. Пізнання нескінченно малих і нескінченно великих призвело його до емоційного сприйняття місця людини в світі, від чого Б. Паскаль впав в емоційний песимізм. Оптимізм Г.В. Лейбніца, що висловлювався у формулі: «Наш світ якнайкращий із можливих світів, і Бог робить все, щоб цей світ ставав ще кращим» – безґрунтовний. Оптимізм неправильний і навіть шкідливий, оскільки він робить непотрібними людські зусилля по вдосконаленню цього світу.

Зокрема, у Вольтера є поема про загибель Лісабона – про страшний землетрус, в якому місто було зруйноване і загинула величезна кількість людей. Вольтер з усім властивим йому сарказмом обрушується на Г.В. Лейбніца, кажучи, що саме цей світ, в якому гинуть ні в чому не повинні люди, є якнайкращим із можливих світів і що Бог, що такий світ створив, не може бути названий Благим Богом.

На думку Вольтера, зло в світі існує, але не внаслідок того, що Бог його створив таким, а через природні закони. Бог не втручається в поточні події і тому не відповідальний за те, що зараз відбувається. Етичне ж зло виходить з людського нерозуміння і злої волі, тому за нього Бог також не відповідає.

Песимістичним ідеям Б. Паскаля і оптимізму Г.В. Лейбніца Вольтер протиставляв свій просвітницький заклик удосконалити суспільство на основах розуму. Просвітницькою була й історична концепція Вольтера, який власне ввів термін «філософія історії».

Першим філософом, що ввів історію як предмет філософського роздуму, був Августин; термін же «філософія історії» ввів Вольтер. Згідно з його вченням, людство має історію, яка направлена у бік прогресу. Має місце прогрес знань, культури, хоча він може уриватися, чергуючись із епохами занепаду. Проте історія людства показує, що прогрес все-таки існує.

Вольтер виділяє чотири епохи розквіту: епоха Перікла в Стародавній Греції; Августа в Стародавньому Римі; Медічи в епоху Відродження; Людовика XIV у сучасності. Існування цих періодів обнадіює і свідчить про те, що прогрес дійсно існує, і оскільки людство стає розумнішим, то і такі епохи прогресу будуть тривалішими і більш постійними.

Вольтер першим з істориків (а його перу належать і безліч історичних робіт, у тому числі й «Історія Росії») зауважив, що потрібно розглядати не тільки європейські народи, а й включати в історичні концепції всіх народів, що населяють землю, оскільки всі люди рівні і не можна віддавати перевагу одному народу над іншими народами. Історія повинна бути історією народів, а не політичних діячів і урядів. Вольтер указував, що для історії і для людства споруда шлюзу набагато важливіша, ніж діяння якого-небудь полководця. Проте світом правлять саме великі особистості – ті самі полководці, про яких так недбало сказав Вольтер.

 

 






Дата добавления: 2015-09-20; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 568 | Нарушение авторских прав | Изречения для студентов


Читайте также:

Поиск на сайте:

Рекомендуемый контект:





© 2015-2021 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.005 с.