Деонтологічний аспект творчості Ж.-Ж. Руссо

Жан-Жак Руссо (Rousseau), один з найбільш яскравих представників Просвітництва у Франції. Деонтологічний аспект його творчості представлений у політико-правових працях «Роздуми про походження і причини нерівності між людьми» (1754 р.) і «Про суспільний договір, або принципи політичного права» (1762 р.).

Основою політико-правової концепції Ж.-Ж. Руссо була ідея народного суверенітету. Філософ, як і багато його попередників, виходить з ідеї про наявність в історії людства природного стану, в якому всі люди рівні. На відміну від Т. Гоббса, він вважає цей період «золотим віком». Цей період характеризується станом свободи і рівності всіх. Появу суспільної нерівності Ж.-Ж. Руссо пов’язує з виникненням приватної власності, перш за все на землю. Люди, поступаючись своєю природною свободою, отримують свободу громадянську і, уклавши суспільний договір, створюють державу і право. У концепції Ж.-Ж. Руссо є важливим те, що він заперечує необхідність наявності правителя і того, ким правлять.

Свобода, як і рівність, є найвище блага для людей. Для досягнення такої свободи він висуває ідею народного суверенітету, суть якої полягає у тому, що, укладаючи такий суспільний договір, всі його учасники отримують рівні права. Для цього необхідно, щоб кожен індивід відмовився від прав, що належали йому раніше, зокрема права на захист своєї особи і свого майна, і замість цих прав, основаних на силі, отримав громадянські права і свободи, включаючи і право власності. Після укладення такого договору особа та її майно поступають під захист спільноти. Індивідуальні права, таким чином, набувають юридичного характеру, оскільки вони забезпечуються взаємною згодою і сукупною силою всіх громадян. В результаті суспільного договору, утворюється асоціація рівних і вільних індивідів, або республіка. Як і Ш. Л. Монтеск’є, він заперечує договір, як угоду між правителями і тими, ким правлять. У його концепції договір – це угода між рівними суб’єктами. Підпорядковуючи себе спільноті, індивід не підпорядковує себе нікому конкретно і залишається таким же вільним, як і був раніше.

Свобода і рівність учасників договору забезпечують об’єднання народу в єдине ціле – колективну особу, інтереси якої не можуть суперечити інтересам окремої особи. Власне в цьому полягає суть ідеї Ж.-Ж. Руссо про народний суверенітет, тобто приналежність суверенітету народові як базовий принцип республіканського ладу. Суверенітет народу проявляється у здійснюваній ним законодавчій владі, оскільки політична свобода можлива тільки у такій державі, де законодавцем виступає народ. Свобода, згідно з Ж.-Ж. Руссо, полягає у тому, щоб громадяни знаходилися під захистом законів і самі їх приймали. А, даючи визначення закону, він підкреслював: «Будь-який закон, якщо народ не затвердив його безпосередньо сам, недійсний; це взагалі не закон». Участь усіх громадян у законодавчій владі виключає, на думку Ж.-Ж. Руссо, прийняття рішень, які б спричинили шкоду окремому індивіду. При народному суверенітеті, відповідно, відпадає необхідність у тому, щоб верховна влада була обмежена природними правами індивіда. Її межами служить загальна згода громадян. Загальне благо, як мета держави, за переконанням Ж.-Ж. Руссо, може бути виявлене тільки більшістю голосів. Характеризуючи народний суверенітет, мислитель виділяє дві його важливі ознаки – невідчужуваність і неподільність.

Отже, деонтологічна політико-правова доктрина Ж.-Ж. Руссо значною мірою лягла в основу державно-правової практики періоду Великої французької революції, з усіма її позитивними і негативними рисами. Окрім цього, визначальним був вплив Ж.-Ж. Руссо на формування низки нових деонтологічних політико-правових доктрин вже у пізніші часи. Зокрема, на формування такої течії, як радикалізм.

Французькі матеріалісти Д. Дідро, К.А. Гельвецій,