Філософська система Джорджа Берклі

Народився Д. Берклі на півдні Ірландії в 1685 р. в англійській дворянській сім’ї, навчався спочатку в школі, де до нього вчився Джонатан Свіфт, а в 15 років вступив до коледжу Святої Трійці Дублінського духовного університету. У 1704 р. Д. Берклі стає бакалавром мистецтв, а з 1707 р. викладає в цьому ж коледжі. У 1709 р. його висвячують в диякони англіканської церкви. У цей же час виходить його перша робота «Досліди нової теорії зору».

Після цього роботи у Д. Берклі виходять досить часто, він інтенсивно розробляє свою нову теорію, коріння якої сягає сенсуалізму Д. Локка. У 1710 р. він публікує трактат «Про принципи людського знання» (основна його робота), а в 1713 р. ідеї, викладені в цьому трактаті, Д. Берклі викладає в популярнішій формі в роботі «Три розмови між Гиласом і Філонусом». Це діалоги між вигаданими героями («Гилас» з грецької – «матерія», а Філонус – «любитель розуму», «філософ»).

У 1728 р. він виїжджає до Америки на острів Лонг-Айленд, де хоче заснувати коледж для навчання проповідників для місіонерської діяльності в Америці, але справа ця не вийшла, і в 1731 р. він повертається на батьківщину. У 1732 р. виходить «Антіфрон» – богословська робота, апологія християнства. В 1734 р. Д. Берклі стає єпископом англіканської церкви і до 1752 р. служить в м. Клейн на півдні Ірландії. В цей час він практично не пише, єдина робота – «Сейріс», де він піддає критичному аналізу математичні ідеї І. Ньютона і Г. В. Лейбніца. У 1752 р. його запрошують до Оксфорда, але в 1753 р. він помирає.

Завдання своєї філософії Д. Берклі бачив в апології християнства і критиці атеїзму. Саме виходячи з цього і слід розуміти всю його філософію, інакше трактуватимемо Д. Берклі як суб’єктивного ідеаліста, яким він, звичайно ж, не був. Інакше він взагалі не був би християнином, навіть членом англіканської церкви, як би до неї не відносилися. Навіть представники англіканської церкви не беруться стверджувати істинність суб’єктивного ідеалізму і доводити, що окрім суб’єкта, який пізнає, в світі нічого немає.

Отже, мета філософії Д. Берклі – апологія християнства і критика атеїзму. Своїм головним ворогом філософ вважав атеїзм і матеріалізм. Звідки береться віра в об’єктивне, незалежне від людини існування матерії? Саме відповідь на це питання і намагається знайти Д. Берклі в своїй першій роботі «Досвід нової теорії зору».

Причину цієї віри Д. Берклі знаходить у переконаності в об’єктивному існуванні простору і піддає критиці ньютонівське розуміння простору як деякого вмістилища тіл. У наступній роботі – трактаті «Про принципи людського знання» (і в «Трьох розмовах між Гиласом і Філонусом») Д. Берклі вже більш послідовний і бачить причину існування матеріалізму у вірі людей в існування матерії. Саме критиці цієї упевненості Д. Берклі і присвячує дві дані роботи.

Спочатку Д. Берклі розглядає проблему загальних понять. Він пише, що основна помилка людей полягає в тому, що вони вірять в існування загальних понять, створених за допомогою абстракції. Людина, спостерігаючи різні предмети (скажімо, крейду, цукор, сніг), виявляє властивість всіх цих предметів бути білими, тому вона абстрагує властивість білизни від носія цієї властивості і вважає, що таким чином утворюється поняття білизни. Далі людина може проводити такий ступінь абстракції – вводити поняття кольору і т.д. аж до найзагальніших понять, найбільш загальним з яких є поняття матеріальної субстанції. Тому для спростування віри в існування матерії (матеріальної субстанції) Д. Берклі спочатку розглядає проблему утворення загальних понять.

Він іронічно пише, що якщо хтось із людей і володіє здібністю до абстрагування (властивістю утворення абстракцій), то він готовий зустрітися із цією людиною, тому що сам він такою здатністю не володіє. Яке б загальне поняття Д. Берклі не намагався собі уявити, він завжди уявляє його в сукупності із якимсь матеріальним носієм. Якщо Д. Берклі намагається уявити собі білизну, він уявляє собі сніг або крейду, якщо він намагається уявити собі людина взагалі, то це йому теж не вдається – в його думці завжди виникає образ якоїсь конкретної людини. Тому загальних понять не існує – це помилка філософів, яка, по Д. Берклі, виникає унаслідок неправильного вживання слів (точніше, унаслідок зловживання словами), оскільки люди, користуючись словами (а такі слова, як «білизна» і «людина», звичайно ж, існують), вважають, що ці слова дійсно щось позначають.

Згідно Д. Берклі, ці слова нічого не позначають, окрім конкретного матеріального предмету. Немає людини взагалі – є тільки конкретна індивідуальна людина; немає ідеї людини – є ідея конкретної людини. Тому слово є знаком (тут Д. Берклі погоджується із Т. Гоббсом), але знаком не загальної ідеї, що існує в нашій думці, а знаком ідеї, відповідної конкретному предмету. Тому немає і поняття матерії, як немає ідеї матерії як найбільш загального поняття, а те, що це поняття до того ж ще шкідливе і суперечливе, Д. Берклі намагається показати в своєму трактаті.

Своє завдання філософ розглядає з погляду філософії Джона Локка, який стверджував, що існують первинні і вторинні якості. Д. Берклі зазначає, що відмінності між ними немає. Первинними якостями Д. Локк (а до нього Г. Галілей і ще раніше Демокріт) називає якості, що належать самому матеріальному предмету. Такими є його форма, вага, розміри і т.д., а вторинні якості (смак, колір і запах) предмету не належать, а виникають у думці суб’єкта, який сприймає ці якості.

Д. Берклі стверджує, що немає різниці між первинними і вторинними якостями, а тому матеріальним предметам не належать ні ті, ні інші якості. У своїй ранній роботі «Досліди нової теорії зору» мислитель піддав критиці тільки зір, вважаючи, що речам не властива така первинна якість, як колір, а потім, застосовуючи ці ж принципи до всіх інших якостей, він довів, що у предмета немає ніяких якостей.

Д. Берклі виходить з принципу, що про існування речі ми судимо на основі того, що ми її сприймаємо, тобто стверджує, що існувати – означає бути сприйнятим. Тому чуттєві речі – це такі речі, які можуть бути сприйняті відчуттями безпосередньо, а не через слова, поняття і т.д. Що ми сприймаємо за допомогою відчуттів? Звичайно ж, у відчуттях нам даються якості, але не самі предмети, тому чуттєві речі є лише набір цих якостей або поєднання їх, але не сам предмет. Філософ розглядає кожну конкретну якість, щоб показати, що ніщо із них не належить предмету.

Спочатку він розглядає теплоту і говорить, що оскільки сильна теплота і сильний холод викликають страждання, а страждання є властивість лише живої мислячої істоти, то теплота не може належати неживому матеріальному предмету. Наприклад, якщо людина помістить одну руку в холодну, а іншу – в гарячу воду і потім занурить обидві руки в теплу воду, то ця вода здасться одній руці теплою, а інший – гарячіше. Оскільки одна і та ж вода не може бути одночасно і теплою і гарячою, то, означає, вода не має в собі теплоти або холоду. Теплота і холод – це властивості сприймаючого суб’єкта.

Те ж саме Д. Берклі проробляє і з іншими вторинними якостями – смаком і запахом. Смаку й запаху теж не може бути в предметі, вони можуть бути тільки в людині. Звук також не може належати самому предмету, хоча він і є, як стверджують учені, коливання повітря (дзвін не звучить, якщо його помістити у вакуум). На це Д. Берклі заперечує: якщо звук є коливання атомів або молекул повітря, то тоді ми повинні були б звук бачити або відчувати його коливання. Якщо ж ми звук чуємо, то, таким чином, ми також відрізняємо звуковий образ, який виникає в нашій свідомості, від тих коливань, які відбуваються в повітрі або в самому тілі. Тому і звук також належить тільки суб’єкту.

Про колір. Якщо колір належить суб’єкту, то, скажімо, хмара буде на заході пурпуровою, а не білою, якою вона є вдень. Ще з часів античності існують й інші докази суб’єктивності кольору. Так, хворий жовтухою сприймає кольори зовсім інакше, ніж здорова людина; якщо на предмет, пофарбований в один колір, подивитися в мікроскоп, то там ми побачимо зовсім інші кольори. Тому не можна сказати, що колір належить самому предмету – колір є властивістю суб’єкта.

Ці аргументи зустрічалися у Демокріта, Г. Галілея, Д. Локка. Д. Берклі ж стверджує, що не тільки вторинні, але і первинні якості предметам не належать. Дійсно, величина, тобто протяжність і форма, не може бути властиві самому предмету, оскільки один і той же предмет може здаватися і великим, і маленьким – зважаючи на ту обставину, як близько або далеко від його ми знаходимося. Бувають дрібні тварини, яким одна і та ж річ може показатися значно більшою, ніж нам (річ не може бути і великою і маленькою одночасно). Інша первинна якість, рух, також не властива самим речам, тому що рух відносний і ми можемо сказати, що річ рухається швидко, поволі або покоїться залежно від того, з якої точки ми на неї подивимося. Щільність – це опір тіла діючій на нього силі, тому й щільність ми сприймаємо також виходячи з наших органів чуття, а значить, вона не належить предметам. Отже, немає ніяких первинних якостей.

Інший аргумент. Як ми сприймаємо первинні якості – скажімо, протяжність, форму та рух? Не може бути тіла, що має протяжність, не пофарбованого ні в який колір. Ми не можемо сприймати щільність тіла без дотику. Тому ми завжди сприймаємо первинні якості за допомогою якостей вторинних. Якби тіло не було пофарбоване ні в який колір, то ми не сприймали б ні форму, ні рух, ні розміри цього тіла. Отже, немає ні первинних, ні вторинних якостей, і помилка людей, що визнають об’єктивність первинних якостей, полягає в тому, що первинні якості при дії на людину не викликають у неї ніяких емоцій, а вторинні якості викликають у людини стан задоволення або незадоволення. На цій підставі робиться висновок, що вторинні якості існують в людині, а первинні є об’єктивними. Але та обставина, що первинні якості не викликають ніякого задоволення і взагалі ніяких емоцій, ще не говорить в захист їх об’єктивності.

Далі Д. Берклі переходять до критики поняття матерії, матеріального субстрата.

Що означає, що матерія протяжна? Що взагалі означає слово «підтримувати», яке ми вживаємо, кажучи про субстрат, про субстанцію (що субстанція є підтримка, якась речовина, що знаходиться під усіма речами – те, що підтримує все різноманіття матеріальних речей)? Що таке «підтримувати», що таке «тягнутися під», – міркує Д. Берклі. Я бачу конкретні предмети, але що під ними знаходиться, що їх підтримує, я не сприймаю. Я сприймаю відчуття про ці предмети; ніякого відчуття про матерію у мене немає. Тому поняття матерії на підставі відчуття не виникає, а тому немає і ніякого матеріального субстрата (пригадаємо, що для Д. Берклі основним принципом було існувати – означає бути сприйманим).

На підставі даних аргументів можна було б зробити висновок, що не існує ні матерії, ні матеріальних речей. Але це не зовсім так. Д. Берклі хоче показати, до яких абсурдних висновків можна дійти, якщо припустити об’єктивне, незалежне існування матерії. Виходить, що припустивши існування матерії приходимо до протиріччя: припустивши, що матерія існує і що вона впливає на наші органи чуття, ми приходимо до висновку, що не існує ні матерії, ні матеріальних тіл. Але Д. Берклі стверджує, що матеріаліст впадає у властиву йому помилку: виходячи з існування матеріального субстрата приходить до висновку, що матеріального субстрата не існує. Тобто якщо ми допускаємо, що відчуття відображають властивості реального матеріального світу, то ми приходимо до висновку, що цього світу не існує. Тому поняття матерії не тільки надмірне (оскільки ми пізнаємо лише дані своїх органів чуття і ніякого поняття матерії для цього нам не потрібно), але і суперечливе, оскільки допускаючи, що існує матерія, ми приходимо до висновку, що ніякої матерії не існує. Тому, говорить Д. Берклі, ми повинні виходити з абсолютно інших принципів пізнання, оскільки ми довели, що матеріалізм суперечливий і приводить до заперечення самого себе.

Д. Берклі стверджує, що все різноманіття речей реально існує, але не як незалежна від мого розуму матеріальна дійсність, а як те, що існує лише в думці. Д. Берклі не говорить «у моїй думці», а просто: «у думці». Всі люди сприймають одні і ті ж предмети однаково – отже, вони існують не в моїй думці, але в думці взагалі. Тому якщо ми впевнені, що світ існує, то існує і розум, який породжує цей світ. Таким чином Д. Берклі приходить до доказу існування Бога. Звичайно люди, на думку філософа, проводять інший логічний ланцюжок: вони вірять в Бога і на підставі своєї віри роблять висновок про існування світу. Я ж вірю в існування світу і роблю висновок, про те, що існує Бог.

Зрозуміла логіка Д. Берклі: існувати – означає бути сприйманим; якщо я сприймаю в собі деякі відчуття, то я роблю висновок, що світ існує; я роблю також висновок, що для цього не необхідна ніяка матеріальна субстанція. Оскільки я знаю, що цей світ сприймається так само і іншими людьми, я розумію, що світ існує не тільки в моїй думці, але і в думці іншої людини.

Така ж система побудови філософії була у Плотіна: світ існує в думці, ми пізнаємо чуттєві об’єкти (матеріальний світ) постільки, поскільки кожна душа міститься в світовій душі і має в собі ідеї, що належать до загального розуму. Тому Д. Берклі не стоїть на позиціях суб’єктивного ідеалізму. Якщо кого і можна дорікнути в цьому, то, навпаки, опонента Д. Берклі – матеріаліста, який дійсно, логічно міркуючи, приходить до висновку, що існує лише розум, суб’єкт, що пізнає, що ніякого матеріального носія немає і ніякого взагалі зовнішнього світу немає.

Згідно Д. Берклі, зовнішній світ існує, він реальний, як і кожна людина, а не тільки суб’єкт, що пізнає Я. Це доводить, що існує Бог. Інше було б складно допустити, розуміючи, що філософ був християнином і головну мету своєї філософії вбачав в апології християнства. Вчення Д. Берклі не одержало підтримки з боку англіканської церкви, але й особливих заперечень воно не викликало, оскільки мислитель продовжував своє діаконське служіння, а згодом був навіть рукопокладений в стать єпископа.

Д. Берклі піддає критиці поняття субстанції, але тільки матеріальної субстанції. Не існує матеріальної субстанції – існує лише духовна субстанція, нею є Бог, який повністю активний, оскільки створює ідеї і наші душі. Ідеї повністю пасивні, а наші душі можуть бути і пасивними, і активними. Активні вони, якщо сприймати їх з погляду ідей, що пізнаються, пасивні постільки, поскільки створені Богом. Тому немає ніякого матеріального світу – є лише Бог. Бог створює душі і вкладає в них ідеї; він творить душі, вкладаючи в них однакові ідеї. Тому і працюють всі душі так само однаково і сприймають ідеї однаково – не тільки навколишній світ, але й закони моральності, логіки, естетики і взагалі того, що не можна віднести до матеріального світу.

Якщо виходити з віри в існування матерії, то неможливо пояснити пізнаваність матеріального світу, тому що подібне пізнається подібним, дух може пізнавати тільки дух. Якщо ми пізнаємо зовнішній об’єктивний світ, то це показує, що ми пізнаємо духовну природу, а не матеріальну, інакше б ми його не пізнали. Якщо існують науки, що вивчають закони природи, то закони також не можуть належати до матерії – матерія нерухома; ці закони можуть належати тільки творцю цього світу. Оскільки ми пізнаємо ці закони, ми маємо одну природу із творцем і із цими законами.

Для Д. Берклі очевидно, що не існує ніякої матерії, а існує тільки дух – Божественний Дух і наші душі і що Бог створює в нас ідеї, які зв’язуються, слідують одна за одною, а по їх послідовності ми робимо висновок, що одне явище є причиною іншого і т.д. Насправді ніяке явище не є причиною іншого, а причиною всього є Творець, який розташовує ці ідеї в нашій душі саме таким чином, а не іншим.

Таким чином, Д. Берклі по-своєму виконав своє завдання, показавши, що матеріалізм суперечливий і визнання матерії як об’єктивної реальності надмірне і не витікає ні із яких наших чуттєвих даних. Положення Д. Берклі, які слідували із локківського сенсуалізму, розвивав інший шотландський філософ – Давид Юм.