Із французьких матеріалістів найбільш відомий Д. Дідро – не стільки тим, що був найбільш яскравим виразником ідей французького матеріалізму (таким, як відомо, був П.А. Гольбах), і навіть не оригінальністю своїх поглядів (оскільки Ж.О. Ламетрі найбільше вражав сучасників несподіванкою своїх переконань), а саме своєю організаторською, громадською та іншою, зокрема літературною, діяльністю.
Д. Дідро був організатором роботи над «Енциклопедією». У той час з’являється інтерес до різного роду словників, і Д. Дідро отримує замовлення від одного видавця на переклад з англійської мови енциклопедичного словника, надзвичайно популярного в Англії. Він береться до роботи, але розуміє, що словник має безліч недоліків, і пропонує видавцю написати власний словник, який врешті-решт розростається до тридцятип’ятитомної «Енциклопедії». Це перше в історії людства енциклопедичне видання, в якому були зібрані й узагальнені всі наукові, філософські, релігійні, літературні та інші знання. Головною метою видання була мета просвітницька, сприяння прогресу людства. «Енциклопедія» була завершена і користувалася величезною популярністю, не зважаючи на багатотомність і дорожнечу. Було продано декілька тисяч примірників – дуже великий тираж для Франції того часу.
У коло енциклопедистів, окрім Д. Дідро, входили у різні часи Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, Ш.Л. Монтеск’є, Е. Кондільяк, П.А. Гольбах. Найбільш активну участь у роботі над «Енциклопедією» взяв відомий математик Д’Аламбер, що відповідав за природничо-наукову частину.
Робота над книгою зайняла майже все життя Д. Дідро – з 1751 р. по 1780 р. (помер він у 1784 р.). Окрім статей в «Енциклопедії», перу Д. Дідро належать безліч робіт, у тому числі й літературні («Племінник Рамо», «Черниця» і ін.). Серед філософських творів найбільшу популярність набули невелика робота «Розмова Д’Аламбера і Дідро», в якій сформульовано світогляд Д. Дідро, і «Лист про сліпих, призначений зрячим», де він уперше висловив свої думки як зрілий філософ, що позбавився деяких своїх сумнівів. Оскільки Д. Дідро вчився в ієзуїтській школі, йому готували кар’єру священика. Якийсь час він вважав себе християнином і був деїстом, але в останній роботі відкрито висловлює матеріалістичний, атеїстичний світогляд. В роботі «Філософські думки» написаній в афористичній формі, Д. Дідро розкриває свої атеїстичні погляди, що вражають своєю логічністю.
Проте в найбільш розгорненій формі механістичний матеріалістичний світогляд викладено у П.А. Гольбаха. Так, на прикладі його творів розглянемо матеріалістичні ідеї. У роботі філософа «Система природи» принципи матеріалізму викладені найбільш систематизовано. Хоча першою роботою, що стала маніфестом французьких матеріалістів, є робота Ж.О. Ламетрі «Природна історія душі» (а найбільш гучною була його ж робота «Людина-машина»).
П.А. Гольбах стверджує, що матерія – це єдина, ніким не створена, вічно існуюча субстанція. Отже, немає і Бога-Творця. Визначення П.А. Гольбаха звучить так: «Матерія є все те, що впливає на наші відчуття».
Сила цього визначення очевидна: воно дається через пізнавальну здатність людини, а здатність ця врешті-решт доводиться через визначення матерії, тому що окрім матерії нічого не існує. Ми бачимо коло у логічній побудові визначення. Якщо людини не існує, то не існує і принципу, на якому можна будувати яке-небудь уявлення про матерію. Сила визначення у його логічності, у тяжінні до соліпсизму (уявленні, відповідно до якого людина є мірою всіх речей і критерієм істини, з цього уявлення витікає твердження про існування не тільки людини, а і навколишнього середовища, існування світу речей).
Уявлення про матерію у французьких матеріалістів мало чим відрізняються від сучасних діалектико-матеріалістичних: матерія об’єктивна, і первинні, і вторинні якості є об’єктивними (заперечення Г. Галілею, Дж. Локку, Д. Берклі та ін.), окрім матерії немає нічого; вона складається з атомів, які рухаються в результаті причинно-наслідкових зв’язків; матерія ділима, знаходиться в постійному русі, володіє різними властивостями (непроникність, протяжність, здатність до саморуху – хоча Ф. Енгельс і критикував французьких матеріалістів за їх метафізичність, кажучи, що вони не бачили джерела руху матерії, але ця критика не зовсім справедлива, оскільки принцип саморуху все ж таки вони визнавали, заперечивши діалектику, що насправді є їх заслугою, а не недоліком). Рух є способом існування матерії, що витікає з її суті; матерія рухається завдяки власній енергії; матерія вічна; рух так само вічний, як і матерія, а все, що існує, є результатом руху матерії, у тому числі і всі духовні ідеальні явища в світі. Спокій є лише деяка форма руху, тому він також є властивістю матерії. Матерія існує у вигляді природи; природа є єдине ціле; всі явища природи пов’язані одне з іншим, і зв’язок цей виражається у вигляді законів природи. Закони існують не тільки в матеріальному неорганічному світі, але і в органічному світі і в людському суспільстві, тому ніщо не відбувається випадково, все має свою причину і в суспільстві, і в природі. Окрім рушійних причин, немає ніякої іншої причини; мета природи знаходиться в самій собі, оскільки поза природою немає нічого. Спочатку існувала тільки неорганічна природа, потім із неї виникла органічна (тут слід заперечити: що означає «спочатку»? Якщо матерія вічна, то чому життя виникає на якомусь певному етапі? Навіть Геракліт був більш послідовний, кажучи, що світ то згорає, то знову виникає).
Людина – продукт природи, і її пізнавальна здатність є наслідком матеріальної організації. Немає ніякої здатності пізнання, відмінної від матеріальної пізнавальної здатності; все пізнається через відчуття. Розум є також вищою формою організації матерії. Матеріалістам характерний послідовний сенсуалізм, критика вчення про вроджені ідеї. Душа є чистою дошкою. Істина є адекватним відображенням зовнішнього світу; критерієм істини є досвід. Практично у всьому подальші матеріалісти, у тому числі і діалектичного напряму, повторюватимуть положення французьких матеріалістів.
Цікавішими є соціально-етичні погляди французьких матеріалістів. Тут вони не настільки одностайні, вони різняться між собою деякими переконаннями, хоча в чомусь і сходяться: у атеїзмі, запереченні нематеріальності душі, її безсмертя, божественного походження моралі. Але в розумінні суті моралі, сенсу життя людини – були розбіжності.
Найбільш послідовними та цікавими є погляди Ж.О. Ламетрі. На його думку, якщо душа смертна, то потрібно по-іншому поглянути і на мораль. Релігійної концепції моральності не існує, бо немає вічного життя, а мораль існує постільки, поскільки етичне відчуття природжене. Етичний закон існує, як і закони природи. Етичний закон є навіть у тварин, а оскільки людина є породження тваринного світу, то тут немає нічого дивного, людина – вища форма розвитку тварини.
Далі Ж.О. Ламетрі дещо відходить від цієї концепції і в роботі «Людина-машина» висловлює своєрідні і відмінні від інших матеріалістів думки, схиляючись у бік гедонізму. Ж.О. Ламетрі був лікарем, тому його дослідження людини з погляду фізіології було наслідком його професійного інтересу. Філософ розвивав точку зору Р. Декарта: тварина є деяка «машина», яка діє за своїми законами. Ніякої душі (рослинної, тваринної чи якоїсь іншої) або чогось ще, що вигадували різні метафізики і богослови, не існує. У людини ж є душа, але організм її діє за тим же принципом, як і організм тварин, а отже, незалежний від душі.
Це концепція психо-фізичного паралелізму і дуалізму (є матеріальна субстанція та духовна субстанція, не залежні одна від одної й існують в гармонії лише в Богові, безпосередньо ж самі по собі вони незалежні і одна на одну не впливають). Тому закони матеріальної субстанції справедливі тільки для матеріального світу, а закони духовної субстанції – для світу духовного. Ж. О. Ламетрі розвиває в певному напрямі цю концепцію: оскільки душі як окремої нематеріальної субстанції не існує, то і людина відповідно, є, також «машина» – в тому сенсі, що всі процеси в людині обумовлені причинно-наслідковими зв’язками, вони необхідні і не залежать ні від якої вільної волі або душевного пориву, а також інших проявів духовної субстанції. У людині абсолютно все є наслідок її матеріальності: і думки, і емоції, і все інше. Такий послідовний вираз матеріалістичної концепції, згодом розроблятиметься багатьма ученими, особливо психологами, в XX столітті.
Для концепції Ж.О. Ламетрі характерний гедонізм: потрібно шукати критерій щастя і мету життя людини у матеріальному середовищі, тому таким критерієм є плотська насолода, що є головною для людини. Отже, моральність як така є поняття вигадане, забобон. Совість також даремна, потрібно звільнити людину від її розкаянь і пояснити людям, що це поняття неіснуюче, бо всі люди етичні постільки, поскільки всі шукають насолоду.
Більш послідовно розробляв етичні погляди Клод Адріан Гельвецій у роботі «Про людину». На думку автора, також не існує ніякої природженої моральності (цю думку поділяв і Д. Дідро), не природжений і порок. Доброчесність і порок є результат виховання, тому саме від суспільства залежить, якою буде людина. Виховання всемогутнє, людина всім йому зобов’язана. Виховання К.А. Гельвецій розуміє широко: це не тільки слова батьків і педагогів, а сукупна дія навколишнього світу – і суспільства, і природи.
Основою виховного процесу, за К.А. Гельвецієм, є фізична чутливість людини до болю та насолоди. Саме через сприйняття того й іншого людина починає розуміти, що для неї добре, а що погано. Кожній людині властива любов до себе, яка є найглибшим імпульсом людської діяльності. Із любові до себе через чутливість до болю і насолоди зростають усі пристрасті. Інтереси, зміст життя, прагнення до щастя – все зростає через чутливість до болю і насолоди.
Апологію пристрастей К.А. Гельвецій навмисно демонструє, протиставляючи її християнському вченню про пристрасті, про те, що людина повинна вміти керувати своїми пристрастями. На думку філософа, пристрасті потрібно культивувати і розуміти їх необхідність, оскільки вони рухають світом. К.А. Гельвецій аналізує різні пристрасті. Наприклад, такі пристрасті, як інтереси, перекликаються із вигодою і користю і призводять до розвитку суспільства і появи приватної власності. У К.А. Гельвеція спостерігаємо спробу вивести мораль і всі етичні пристрасті із власне природи, він відштовхується від тієї точки зору, що мораль існує як деяке незалежне від природи встановлення. Християнська церковна мораль (навіть пантеїстична і деїстична) французьким матеріалістам була чужою, оскільки вони боролися не просто проти Церкви, а проти релігії. Будь-яка релігія, на їх думку, є результатом обману, неуцтва і людського страху, але врешті-решт усе це реалізується в результаті інтересів і пристрастей деяких людей. Тобто релігія виростає із обману одних людей іншими – тими, хто розуміє, що своїми силами утримати людей в покорі не вдасться, тому придумують всемогутню істоту, яка все може і завжди все бачить, таким чином тримаючи в покорі за допомогою цієї істоти темний, неосвічений і забобонний народ. У надії на посмертну подяку пригноблювані люди намагаються знайти своє щастя.
Філософські переконання французьких матеріалістів виражають точку зору буденної свідомості, а не філософськи мислячого розуму. Проблеми пізнання, вторинних і первинних якостей, законів природи і т.д. для них не існують, вони їх обходять. У цьому контексті ідеї французьких матеріалістів не зробили скільки-небудь серйозного впливу на подальшу філософську думку.
Але їх соціально-політичні переконання зробили достатньо серйозний вплив на подальшу філософську думку, оскільки французька демократія – те, що утворилося в результаті втілення в життя ідей французьких просвітителів під час Французької буржуазної революції, – стала зразком| для демократії більшості країн. І те, що зараз на Землі існують правові держави, фактично є результатом реалізації ідей французької Просвіти.
