Деонтологічний аспект філософського вчення Джона Локка

Джон Локк (Locke), 1632–1704, – один із найбільших англійських політичних мислителів. Його основною політико-деонтологічною працею є твір під назвою «Два трактати про правління», написаний у 1679-1681 рр. Важливе значення для розуміння політико-деонтологічних поглядів мислителя має також праця «Дослід про людський розум» (1690 р.). Головна мета, яку ставить Д. Локк перед собою, є обґрунтування державного устрою, який би відповідав природі людини.

Єдиним законним джерелом політичної влади є згода народу, тобто суспільний договір, який складає методологічну базу всієї його політико-дентологічної системи. Д. Локк чітко розрізняє владу посадової особи над підданим, як державну, або політичну владу, від влади батька над дітьми, господаря над слугою, чоловіка над жінкою, як неполітичну владу. Політичною владою Д. Локк вважає право видавати закони і застосовувати для їхнього виконання силу спільноти.

Розглядаючи походження держави, Д. Локк, як і його попередники, визнавав існування природного стану. Але, на відміну від Т. Гоббса, він вважав його доволі впорядкованим і благополучним. Відносини в цей період регулювалися продиктованими розумом законами природи. Відповідно розум вимагає узгоджувати свої інтереси з інтересами інших людей. Але недоліком природного стану є відсутність механізму, який би забезпечив справедливе користування людиною своїми природними правами. Кожна людина сама повинна відстоювати своє право і карати його порушників. Саме для створення такого механізму, впорядкування свого життя, надійного забезпечення свободи і власності люди укладають суспільний договір. Тобто, створення держави – це, на думку мислителя, акт розуму, а не прояв крайньої необхідності. Об’єднавшись у політичну спільноту, люди відмовляються від належного їм раніше права самостійно забезпечувати виконання законів природи на користь держави, але вони жодною мірою не відмовляються від своїх природних прав. Тому мета держави – загальне благо. Політична спільність створюється для того, щоб краще гарантувати свободу і можливість користуватися своїми природними правами. Свобода, на думку Д. Локка, – це гарантія від свавілля. Вона – основа всіх інших прав людини, бо, втративши свободу, людина ставить під загрозу свою власність, благополуччя, життя. Свобода передбачає дотримання законів природи, які стали законами суспільства. «Там, де немає законів, там немає і свободи», – підкреслював мислитель.

Оскільки суспільний договір укладається заради кращого забезпечення природних прав, він наділяє владу чітко визначеними правами й обов’язками, які вона не повинна перевищувати. Влада не може посягати на невідчужувані права громадян. Одним із головних є право власності, і будь-яке посягання на нього (позбавлення частини власності, збільшення податків) є проявом деспотизму. Так само, невідчужуваним правом людини Д. Локк вважав свободу думки, оскільки у сфері суджень кожен має вищу і абсолютну владу для себе. Цей принцип розповсюджується і на релігійні переконання. Але свобода віри не безмежна, вона визначається засадами моралі та порядку.

Саме для запобігання перевищенню державною владою своїх повноважень Д. Локк розробив особливий конституційний механізм. Важливим компонентом у ньому є принцип розподілу влади та законність. Щоб не допустити концентрації влади й зловживання нею, філософ пропонував не об’єднувати законодавчу і виконавчу владу і підпорядкувати законодавця ним же створеним законам, здійснюваним виконавчою владою. Це один з найважливіших принципів Д. Локка, який значно вплинув на подальшу політичну та правову думку, став одним із головних принципів правової держави.

Принцип законності полягає у тому, що «для жодної людини, яка знаходиться в громадянському суспільстві, не може бути зроблено виключення із законів цього суспільства». Він також передбачає чітку законодавчу регламентацію структури, цілей і компетенції всіх державних органів. Силою закону може бути наділений тільки акт законодавчого органу, сформованого народом. У той же час Д. Локк розуміє законність не тільки у формальному значенні, тобто як дотримання законів, установлених відповідно до визначеної процедури. Він вважав, що й сам законодавець при створенні закону не повинен порушувати природних законів.

Важливою гарантією забезпечення прав людини на недопущення зловживання з боку влади є розірвання народом договору з урядом. Збереження такого засобу, як надзвичайна міра контролю за урядом з боку народу, обумовлюється тим, що, вручаючи вищу, тобто законодавчу, владу якомусь органові, народ не позбавляється суверенітету. Тому, зазначає Д. Локк, «все ще залишається у народу верховна влада усувати або змінювати склад законодавчого органу, коли народ бачить, що законодавча влада діє всупереч виявленій їй довірі». Звідси – право народу на повстання для відновлення порушеної урядом свободи. При цьому, повстання не може бути справою меншості. Визнання цього права не може призвести до зруйнування громадянського суспільства, як такого, а, навпаки, є додатковою гарантією його збереження. Локк вірив у здоровий глузд суверенного народу і оголошував його єдиним суддею у питанні про те, чи діє влада відповідно до виявленої їй довіри.

Д. Локк сформував політико-деонтологічні принципи, які лягли в основу всіх демократичних правових держав світу. Його можна вважати основоположником лібералізму та сучасного конституціоналізму.