Деонтологічний аспект філософської творчості Бенедикта Спінози

Новий раціоналістичний підхід до проблем суспільства, держави і права отримав у творчості Б. Спінози свій розвиток. У 1663 році було опубліковано його працю «Основи філософії Декарта» – перший і єдиний твір, який побачив світ за життя автора під його іменем. У 1670 році він анонімно опублікував працю під назвою «Богословсько-політичний трактат» (у папському Індексі заборонених книг вона знаходилася до 1966 р.). Закінчена в 1675 р., головна праця мислителя «Етика, доказана геометричним методом» за життя автора не була опублікована. Незакінченою залишилася й остання праця – «Політичний трактат».

Раціоналістичні філософські та політико-правові погляди Б. Спінози розвинуті ним у загальному руслі натуралістичного пантеїзму. Заперечуючи теологічне і деїстичне уявлення про Бога, Б. Спіноза ототожнює Бога, субстанцію з розумно зрозумілою природою. При цьому, субстанція трактується ним як причина самої себе, чим відкривається шлях до пізнання світової цілісності (субстанції, природи) з неї самої. Єдиним адекватним способом раціонального пізнання природи, в якій все здійснюється за необхідністю, є дедуктивно-аксіоматичний математичний або, як він його називає, геометричний метод. Відповідно до пантеїстичної позиції Б. Спінози, закони природи характеризуються ним як рішення Бога, відкриті людським розумом. Разом із тим, закони та правила природи, згідно з якими споконвічно все відбувається, – це сила і могутність дії самої природи. На такому натуралістично-пантеїстичному розумінні законів природи базується і трактування мислителем природного права, оскільки людина – це частинка природи, і на неї, як і на всю іншу природу, розповсюджуються всі природні закономірності та необхідності. «Отже, – писав Спіноза, – під правом природи я розумію закони, або правила, згідно з якими все здійснюється, тобто саму могутність природи. І тому природне право всієї природи і, отже, кожного індивіда сягає так далеко, як і сягає їхня могутність». Природне право забороняє тільки те, чого ніхто не хоче і чого ніхто не може. За природою і за природним правом, люди – вороги, і у природному стані «людина людині – вовк». У природному стані всі (люди та інші живі істоти) рівні у тому сенсі, що всі вони однакові, на одній і тій же підставі мають право на все за своїм бажанням, хоча реальний зміст та об’єм цих природних прав різних людей та інших живих істот різний і залежить від розміру їхньої фактичної могутності (інтелектуальної і фізичної). У цій постійній боротьбі окремих сил-прав «вищий закон природи» полягає у прагненні кожного до самозбереження, до того, щоб залишитися у своєму стані, і, при цьому, не зважати ні на що інше, крім як на самого себе. Однак, у природному стані самозбереження людей, реалізація ними своїх бажань і безпечне існування не можуть бути забезпечені. Разом з тим, сама природа і природна необхідність показують і диктують людям спосіб і шлях виходу з цього природного стану і переходу, за допомогою договору, у громадянський стан, тобто до суспільства і держави, які у вченні Б. Спінози не диференціюються.

З цього Б. Спіноза виводить загальний закон людської природи: «ніхто не буде зневажати що-небудь, що він вважає за благо, хіба тільки в надії на більше благо або зі страху перед більшою шкодою; і не терпить якого б то не було зла, крім як для уникнення більшого або в надії на більше благо. Це означає, що кожен вибере з двох благ те, яке він вважає більшим, а з двох зол те, яке він вважає меншим». Цей закон належить до числа вічних істин, він притаманний суті людської природи і всі знають його. Формулювання такого «всезагального закону» дозволило Б. Спінозі об’єднати у своєму вченні, по суті, дві різні концепції виникнення держави: 1) арістотелівську концепцію природного походження держави; 2) договірну концепцію утворення держави.

Центральне місце у творчості Спінози займає формування нової самостійної світської науки про мораль – етики, – розробленої на основі раціоналістичного «геометричного» методу. Важливе місце, при цьому, відводиться поняттю свободи. Ступінь свободи індивіда або держави, визначається не межами дозволеного їм самовілля, а ступенем їхньої розумності, оскільки свобода можлива тільки на основі і в межах пізнання природної необхідності.

«Воля і розум – одне і те ж, – підкреслював Б. Спіноза, – і тільки розумна воля є свободою». Відповідно до такого розуміння свободи, філософ підкреслював, що найбільш вільною є та держава, закони якої базуються на здоровому глузді, у такій державі кожен може бути вільний, тобто, не кривлячи душею, жити за покликом розуму. Людина вільна лише на стільки, на скільки вона керується розумом, так як в цьому випадку вона діє зі знанням тих причин, які необхідно визначають її дії, бо свобода не усуває необхідності діяти, а, навпаки, передбачає таку необхідність. Мислитель зазначав, що кінцева мета держави – звільнити кожного від страху, забезпечити його безпеку і можливість найкращим чином утримати своє право на існування і діяльність без шкоди для себе і для інших, тобто кінцева мета держави – це свобода.

У правовому аспекті важлива розробка Б. Спінозою питання про межі могутності і права держави. Ці межі визначаються, по-перше, розумно зрозумілою необхідністю, тобто держава не може робити нічого такого, що б суперечило її природі. По-друге, ці межі обумовлені природою самих підданих держави, тобто «все те, до виконання чого ніхто не може бути змушений ні нагородами, ні погрозами, не належить до права держави». Так, поза сферою держави, тобто поза державним втручанням в життя і справи людей, знаходяться здатність суджень, істинне пізнання Бога і любов до нього, питання взаємної любові і ненависті людей, право людини не свідчити проти себе, право на спробу уникнути смерті. Тобто, по суті, йдеться про невідчужувані природні права людини і про такий важливий правовий принцип, як те, що правовій регламентації підлягають тільки дії людей, а не думки, судження тощо. По-третє, межі права держави встановлюються і думкою більшості населення, на яку держава не може не зважати.

Розглядаючи різні форми держави, такі як монархія, аристократія і демократія, мислитель надає однозначну перевагу останній, підкреслюючи, що демократична держава «найбільш природна і найбільш наближається до свободи, яку природа надає кожному, бо в ній кожен переносить своє природне право не на іншого, позбавивши себе на майбутнє права голосу, але на більшу частину всього суспільства, одиницею якого він є». Тому в демократії, як попередньо у природному стані, всі є рівними.

Б. Спіноза зробив значний внесок у розробку та розвиток світської раціоналістичної політико-правової концепції, яка стала фундаментом сучасної теорії держави і права, теоретичною основою «юридичного світогляду».