Філософські погляди Бенедикта Спінози – засновника раціоналістичної етики

 

Бенедикт (Барух) Спіноза народився в Амстердамі 24 листопада 1632 р. в єврейській сім’ї. Голландія була найбільш віротерпимою країною, де євреї з усієї Європи рятувалися від гонінь. Батько – Михайло де Спіноза був купцем, який мріяв бачити свого сина спадкоємцем у торговій справі. Роки молодості Барух проводить у релігійному єврейському училищі, після закінчення якого батько бере його в помічники. Проте любові до торгової справи у Спінози-молодшого немає. Він вивчає латинь, входить в політичне життя, знайомиться з республіканцями, проникається ідеями лібералізму. Барух не живе життям єврейської общини. Її члени кілька разів намагаються напоумити його і повернути в общину, але він не підкоряється, і тоді його навіть погрожують убити. Зрештою Б. Спінозу відлучають від общини. Після цього він виїжджає із Амстердама до села, де займається писанням книг і шліфовкою лінз, унаслідок чого, як припускають, він захворів на сухоти і помер ще нестарим. У цей час він пише багато своїх трактатів, перший із яких – «Про Бога, людину і її щастя».

Згодом філософ поселяється поблизу м. Гааги, знайомиться із главою уряду Амстердама Яном де Віттом, який надає йому заступництво. Б. Спіноза пише інші трактати, зокрема (анонімно) «богословсько-політичний трактат». У 1672 р., де Вітта вбивають, починаються гоніння на його прихильників, і Б. Спіноза знову виїжджає в провінцію, а його трактат забороняють.

Після цього Б. Спіноза вже не займається політикою. Він пише інші трактати, зокрема основний – «Етика», який побачив світ у 1675 р. «Політичний трактат» – один з останніх його творів, який філософ не встиг закінчити: 21 лютого 1677 р. він помирає. Окрім названих робіт, варто виокремити трактат «Про вдосконалення розуму», в якому Б. Спіноза говорить про свої гносеологічні переконання, а також критичну роботу «Основи філософії Р. Декарта».

Відзначимо, що раціоналістична філософія виникає як наслідок загального духу епохи, упевненості в успіхах розуму і наук. Одним із родоначальників цієї філософії був Р. Декарт. Але, знайомлячись із філософією Б. Спінози, бачимо, що ніякий інший філософ не може бути названий раціоналістом в такій мірі, як він.

«Етика» має незвичайну для філософських робіт структуру. Написана вона під впливом природничих наук. Зразком наукового знання у той час була математика, тому як зразок Б. Спіноза бере роботу Евкліда «Початок геометрії». «Етика» побудована за тими ж принципами, що і твір Евкліда. На початку кожного розділу Б. Спіноза дає низку визначень і аксіом, на основі яких доводить теореми. Із теорем виводяться наслідки, які називає королларіями. При доказі кожної з теорем філософ посилається на певну теорему, визначення, аксіому або королларій. Уся «Етика» за структурою та способом міркувань нагадує математичний трактат. Б. Спіноза хотів, таким чином, за допомогою філософсько-математичних методів досягти дійсного пізнання. Метод філософствування Б. Спінози зробив величезний вплив на подальшу філософську думку. Б. Спіноза сходить до декартівського пошуку дійсного методу, опори на дійсні аксіоми. Такою аксіомою для Р. Декарта була впевненість в існуванні суб’єкта, що пізнає. Б. Спіноза є послідовником картезіанської школи.

Етика є головним розділом у будь-якій філософській системі. Свою основну роботу Б. Спіноза назвав «Етикою». Такий же погляд на філософію існував і в епоху еллінізму, коли і стоїки, і епікурейці фізику й логіку вважали допоміжними засобами для етичної частини філософії.

Мета філософії, згідно Б. Спінози, – щастя. Мета життя – щастя, філософія повинна направляти свої зусилля для досягнення людиною щастя. Для того, щоб визначити, що таке щастя людини, потрібно відповісти на питання: що таке людина? Для цього треба відповісти на питання: в чому суть людини? Для відповіді на це питання необхідно дізнатися, що таке природа і суть взагалі? Все упирається в питання про субстанцію. «Етика» Б. Спінози починається з розгляду цих питань: що таке субстанція? що таке природа? і т.д.

Перш ніж перейти до аналізу трактату Б. Спінози, скажімо декілька слів про те, як він розумів пізнаваність світу. Так, світ пізнаваний, більше того – пізнаватися він може як за допомогою чуттєвих способів, так і за допомогою розуму. Відмінність двох здібностей людського пізнання в тому, що ідеї, які породжуються за допомогою відчуттів, сумнівні та недостовірні. Вони істинні, але їх істинність обмежена, тим більше що через смутність ідей людина не завжди може побачити ту частку| істини, яка міститься в ідеях, які дані за допомогою органів чуття. Ідеї ж, які даються за допомогою розуму, істинні є достовірні. Тому розум є основним знаряддям людини в досягненні істини. Звідси і наполягання Б. Спінози на раціональних доказах.

Наведемо низку визначень, з яких Б. Спіноза розпочинає свою «Етику». «Субстанція – те, що існує само в собі і представляється само через себе». «Причина самого себе є тим, сутність чого містить у собі існування» (як і філософія Р. Декарта, філософія Б. Спінози своїм корінням сягає середньовіччя). «Бог є субстанцією, яка складається з нескінченно багатьох атрибутів».

Виходячи з цих визначень, Б. Спіноза доводить низку теорем. Перша свідчить: не може бути двох або більше субстанцій однієї і тієї ж природи з одним і тим же атрибутом, оскільки субстанція представляється сама через себе і тому завжди є причиною самої себе. Інший висновок стосовно субстанції свідчить: одна субстанція не може вироблятися іншою субстанцією. Внаслідок цього Б. Спіноза доводить, що природі субстанції властиве існування – субстанція необхідно існує. Він доводить це таким чином: оскільки субстанція є причиною самої себе, отже, субстанція-суть містить у собі існування, а оскільки субстанція не може вироблятися іншою субстанцією, то, субстанція необхідно існує. Це нагадує онтологічний доказ буття Бога.

Ще одна властивість субстанції, яку виводить Б. Спіноза: субстанція не може бути скінченою, вона необхідно нескінченна. Субстанція одна, і якби вона була скінчена, то було б і ще дещо крім субстанції. З цієї ж причини субстанція не може бути і тимчасовою, оскільки, якщо субстанція обмежена в часі, то тоді вона змінює в своєму існуванні що-небудь інше – інакше ми повинні припустити, що існують дві або три субстанції (чого не може бути). Тому субстанція вічна. Субстанція не змінюється, тобто не розвивається; вона неподільна. Тому визначимо, що Бог є субстанція, що складається з нескінченно багатьох атрибутів.

Усі вислови Б. Спінози про субстанцію відносяться і до поняття про Бога. Бог є Істота, що необхідно існує; Бог є Істота, що існує вічно; Бог є Істота проста; Бог один; він неподільний, нескінченний і т.д. Звідси витікає 14-а теорема Спінози: окрім Бога, ніяка субстанція не може ні існувати, ні бути такою, що уявляється. Висновок: існує тільки Бог і лише одна субстанція.

Яким чином людина мислить субстанцію? Атрибут є тим, що розум уявляє в субстанції, що становить її сутність. Атрибут представляється суттєвою властивістю субстанції – те, без чого субстанція не може бути уявлена. Модус є станом субстанції. Субстанція завжди представляється нами не сама по собі, а за допомогою різних атрибутів. Внаслідок того, що субстанція одна, неподільна і нескінченна, людський розум не може помислити субстанцію інакше, ніж за допомогою атрибутів.

За Б. Спінозою, у Богові існує нескінченна кількість атрибутів, у ньому всі атрибути співпадають. Оскільки Бог є істота неділима і проста, в ньому немає ніяких відмінностей і він несуперечливий. Тому в Богові, або в субстанції, всі атрибути і всі модуси співпадають.

Хоча атрибутів і нескінченна множина, Б. Спіноза називає лише два атрибути субстанції: протяжність і мислення. Очевидним є заперечення філософом позиції Р. Декарта, який вважав протяжне і мислення двома субстанціями, не залежними одна від одної.

Згідно Б. Спінози, ні протяжність, ні мислення не можуть бути субстанціями, протяжність є завжди протяжністю чогось. Субстанція не може представлятися про щось ще, вона є причина самої себе і, за визначенням, представляється сама через себе. Доводячи якесь положення, Б. Спіноза завжди посилається на теорему або визначення. Так і тут: він доводить, що протяжність не може бути субстанцією, оскільки субстанція завжди представляється сама через себе, а протяжність представляється через якийсь інший носій протяжності.

Те ж саме у Б. Спінози і щодо мислення: воно не може бути субстанцією, оскільки мислення є завжди мисленням про щось. Отже, протяжність і мислення є атрибутами субстанції, а не самою субстанцією.

Оскільки субстанція існує реально, то реально існують протяжність і мислення. А оскільки в субстанції співпадають всі атрибути, то, відповідно, співпадають і атрибут мислення, і атрибут протяжності. Тому і виявляється можливим за допомогою мислення осягати світ протяжних речей. У мисленні низка ідей співпадає із низкою речей. Звідси виникає і сама можливість пізнання світу. Таким чином, Б. Спіноза вирішує проблему, що здавалася нерозв’язною для багатьох філософів: яким чином виявляється можливим пізнати за допомогою нематеріального розуму матеріальний світ речей, адже подібне пізнається тільки подібним.

Оскільки протяжність співпадає із мисленням, а протяжність сама собою є той світ, в якому ми живемо, званий природою, то як протяжність, так і мислення можна назвати природою. Тому Б. Спіноза далі говорить: Бог, або природа. Природа розуміється Б. Спінозою не тільки як її матеріальна складова. Природа існує постільки, поскільки співпадає і з мисленням і з Богом.

Хоча Б. Спіноза і називає всього два атрибути (а їх існує нескінченна множина), то модусів існує дійсно нескінченна множина. Модус є станом субстанції, – конкретна реальна річ, якою ми її уявляємо і спостерігаємо в світі. Модуси є прості та складні. Прості модуси – це довжина, ширина (те, що представляється саме через себе). Складний модус – це, наприклад, модус простору (простір складається з довжини, ширина та інших складових). Один із видів модусу – тіло. Це є модус протяжності, а оскільки субстанція існує реально і протяжність як атрибут субстанції існує реально, то і тіло як модус протяжності також існує реально. Тому немає сенсу сумніватися в існуванні чуттєвого світу, як це робили скептики або Р. Декарт.

Б. Спіноза спочатку довів можливість і необхідність пізнання за допомогою розуму світу речей, а потім доводить існування світу речей, реальність існування світу. Але оскільки протяжність у Богові співпадає із мисленням (іншим атрибутом Бога), то тіло як модус протяжності співпадає із душею як модусом мислення. Душа, на думку Б. Спінози, є не що інше, як ідея тіла: людина мислить своє тіло і таким чином має поняття про тіло, це і є його душа. Але це ще не вся душа, тому що окрім такого поняття про душу є ще поняття про самообізнану душу. Це є ідея ідеї тіла, ідея душі.

Окрім кінцевих модусів, якими є душа і тіло і все різноманіття речей у світі, існують нескінченні модуси. Їх всього два. Один – рух і спокій (нескінченний модус, що відноситься до атрибуту протяжності), а інший – нескінченний розум (модус, що відноситься до атрибуту мислення). Ці модуси є нескінченними, оскільки немає жодної речі, яка не мала б цих модусів. Не можна уявити собі жодну матеріальну річ, яка не знаходилася б в стані руху або спокою. З іншого боку, не можна уявити собі жодної мислячої речі, яка не володіла б мисленням, а всі мислячі речі об’єднуються нескінченним розумом.

Завдяки нескінченному модусу – руху, все в світі пов’язано. Таким чином, у світі панує детермінізм (об’єктивна закономірність і причинна обумовленість усіх явищ природи).

Модус нескінченного розуму є посередником між нескінченним Божественним розумом, атрибутом мислення, і нашими кінцевими душами, кінцевими мисленнями. За допомогою нескінченного розуму всі люди мислять однаково, а не так, що у кожної людини є свої закони мислення. Як будь-яка матеріальна річ знаходиться в русі або у спокої і це є нескінченний модус, властивий всім матеріальним речам, так і нескінченний розум властивий кожному індивідуальному розуму, кожній душі. Через це кожна індивідуальна душа мислить однаково з усією рештою душ. Модус нескінченного розуму дозволяє нам розуміти один одного, пізнавати світ і усвідомлювати самих себе як частину природи.

Людина, згідно вчення Б. Спінози, дійсна частина природи, а не її вінець або центр всесвіту. Вона підкоряється всім законам природи, а не диктує їх.

Таким чином, через зв’язаність за допомогою атрибутів і модусів ми виявляємо у Б. Спінози загальний детермінізм. Немає жодної події в світі, яка відбувалася б випадково або свавільно. Причиною самої себе є тільки субстанція, тільки Бог, все інше діє постільки, поскільки причетно субстанції і існує в субстанції, тобто в Богові.

Звичайно з цього вчення Б. Спінози про детермінізм виводять і його вчення про фаталізм – визнання неминучості того, що всі події в світі протікатимуть саме так, а не інакше, і нездатності людини вплинути на ці події. Тут і виникає одна з основних складнощів філософії Б. Спінози. Яким чином довести і обґрунтувати свободу людини в межах детермінізму. Останній охоплює собою всі модуси, не тільки модус протяжності, але й модус мислення, що говорить про те, що всі події, які перебувають як у матеріальному, так і в духовному світі, обумовлені єдино Богом, як серед речей, так і серед думок. Жодна наша думка, жодне наше уявлення, жодна наша ідея не мають причини в самій собі або в іншій ідеї. Усі думки, уявлення та ідеї сходять до субстанції, – до Бога.

Аналізу людської свободи Б. Спіноза присвячує дві останні глави «Етики». Четвертий розділ називається «Про людське рабство, або про сили афектів», п’ятий розділ – «Про могутність розуму, або про людську свободу». Розглянемо, яким чином філософ поєднує уявлення про детермінізм, про людське рабство, з упевненістю в людській свободі.

Мислитель дає визначення того, що таке свобода. Свобода є тим, що спонукає себе до дії або діє відповідно до необхідності тільки своєї власної природи. Свобода протиставляється не необхідності, а примушенню. Вільним є той, хто сам визначає себе в своїй власній дії. Вільним у власному сенсі є тільки Бог. Тільки Бог, або субстанція, є причиною самої себе; тільки Бог сам визначає себе до дії і діє відповідно до необхідності тільки своєї власної природи.

Субстанція, таким чином, абсолютно вільна, але вона ж і абсолютно необхідна. Її свобода існує внаслідок того, що суть субстанції містить в собі існування і тому абсолютна свобода субстанції співпадає в ній з абсолютною необхідністю. Тому в Бозі свобода і необхідність співпадають. Цю суперечність людина може бачити тільки на рівні реального світу.

Основне завдання Б. Спінози полягає в тому, щоб довести, що і в матеріальному світі свобода так само не суперечить необхідності, а співпадає з нею. Звідси інше завдання – довести існування людської свободи.

З усіх попередніх роздумів Б. Спінози витікає, що модус через свою скінченість не може бути вільним, модус завжди з’являється згідно абсолютної необхідності, витікає із субстанції. Але існує модус не із абсолютною необхідністю. Абсолютно необхідною істотою є тільки Бог. Якби модус існував із абсолютною необхідністю, він існував би завжди, був би вічним і мав би ті атрибути, які властиві лише субстанції. Значить, модус існує необхідно, він включений у причинно-наслідковий зв’язок світових подій, але не існує із необхідністю, як існує лише Бог.

Перш ніж розглянути поняття про людську свободу і її необхідність, Б. Спіноза розглядає людські афекти (пристрасті). Так, він стверджує, що в людини немає свободи волі. Щоб довести, що людина є істота вільна, автор доводить, що людина є істотою, яка не має свободи волі. Усі філософи пропонували протилежний підхід: якщо людина істота і не вільна, то принаймні свободу волі вона вже напевно має. Б. Спіноза міркує інакше: свободи волі не існує тому, що воля і мислення є одне і те ж. Воля є мислення за допомогою неявних, невиразних ідей (воля є невиразна ідея).

Б. Спіноза стверджує: немовля переконане в тому, що воно вільно просить у матері молоко; боягуз переконаний в тому, що він вільно біжить з поля бою; п’яниця переконаний у тому, що він вільно кожного разу прикладається до пляшки. Але будь-яка розсудлива людина розуміє, що у них немає ніякої свободи, ці люди не розуміють того, що роблять (через своє моральне падіння або дитячий вік). У немовляти, п’яниці і боягуза ідея свого власного існування є неявною, невиразною. Як тільки людина починає мати виразну ідею, вона розуміє, що вчинок обумовлений якимись іншими явними причинами. Чим виразнішою є ідея, тим більше людина розуміє, що в неї немає ніякої свободи волі, що його свобода волі є незнанням усіх причинно-наслідкових зв’язків. Таке ж уявлення було у Демокріта, який говорив, що випадковою річ може здаватися тільки по нашому невіданню. Б. Спіноза погоджується із таким уявленням і також говорить, що випадковою подія може здаватися тільки тоді, коли людина не знає дійсної його причини, але переносить цей підхід і на внутрішній світ людини, розуміючи під випадковістю те, що називають свободою волі.

Будь-яка людина завжди прагне підтримувати своє існування. Це прагнення визначає її емоційне життя і виражається в афектах. Б. Спіноза нараховує 4 види афектів:

· ваблення (тобто прагнення до підтримки існування);

· бажання (коли людина усвідомлює своє ваблення);

· радість;

· печаль.

Два останні афекти людина відчуває, коли досягає або не досягає свого ваблення. Усі інші афекти є різновидами цих чотирьох афектів.

Афекти пасивні, вони існують у нас незалежно від нас і тому називаються пристрастями. Але людина може перетворити пристрасті на дійсно вільні активні афекти. Коли людина не усвідомлює, що вона діє в межах залежності від афектів, вона залишається істотою, рабськи залежною від цих афектів. Тому людина, не усвідомлюючи дійсної причини своїх афектів, безсила перед своїми пристрастями і завжди знаходиться в рабстві у них. Але якщо людина починає усвідомлювати свої афекти, розуміти дійсні їх причини, тоді вона стає вільною так само, як вільний Бог. Тут немає суперечності, тому що в Богові необхідність співпадає із свободою.

Людина може діяти вільно, – невимушено. Адже свобода протиставляється не необхідності, а примушенню. Людина може вільно вибирати, вільно діяти в межах пізнаного необхідного ланцюга явищ. Як тільки людина починає діяти вільно, розуміючи, що вона частина природи, і включена в необхідний зв’язок явищ, тоді вона і стає дійсно вільною. Вільною людина стає тоді, коли вона не просто розуміє, але і пізнає необхідний зв’язок явищ. Тому, відчуваючи себе вільною, людина стає і щасливою. Вона живе етичним добродійним життям, розуміючи, що щастя не досягається за допомогою добродійного життя, але є сама доброчесність. Щастя не є результат чогось, зробленого людиною, – щастя є стан свободи, стан добродійного життя. Доброчесність, як затверджує філософ в одній зі своїх теорем, не веде до щастя, а сама є щастям.

Таким чином, філософія Б. Спінози схожа із філософією школи стоїків. Стоїки говорили, що дурня доля тягне, а мудрого веде, і що вільною є та людина, яка пізнала закони долі. Так і Б. Спіноза стверджує, що вільною є людина, що пізнала необхідну природу всесвіту.

Кажучи про пізнавальну діяльність, Б. Спіноза не заперечує достовірність чуттєвого пізнання. Він за допомогою теорем доводить, що оскільки ряд речей співпадає із рядом ідей, а душа є ідея тіла, то відчуття дають нам також дійсне пізнання. Проте істинність ідей, яка осягнулася за допомогою чуттєвих органів, не абсолютна, це всього лише перший етап пізнання. Чуттєвий досвід буває трьох видів: через безпосереднє сприйняття, через знання з чуток і через безладний досвід. Ні той, ні другий, ні третій вид чуттєвого знання не дасть нам абсолютної істини, але приводить до створення образів та абстракцій, – універсалій, якими є всі категорії людського пізнання, у тому числі й філософські категорії. За допомогою цих категорій людина діє на другому рівні пізнання – на рівні розсудливому.

Розум позбавлений від посередника, яким є тіло, дає адекватне пізнання модусів природи, але пізнає їх лише як частини природи. Розум не здатний спіткати природу як ціле. Знання про модуси є адекватним, оскільки розум користується дійсним методом – визначеннями і доказами.

Найбільш адекватне пізнання – інтелектуальна інтуїція. Якщо розсудливе пізнання є пізнанням про частини природи і завжди діє у просторі та часі, то інтелектуальна інтуїція діє, як говорить Б. Спіноза «під знаком вічності». За допомогою інтелектуальної інтуїції людина пізнає всю природу і таким чином пізнає Бога. Рухає її до цього пізнання вже не визначення, не дискурсивний метод, а зовсім інша здатність – любов, природний ерос, який існує в людині, як окрема пізнавальна здатність. Це не звичайна людська любов, а деякий вид інтелектуальної любові до Бога. Оскільки інтелектуальною інтуїцією людина пізнає тільки Бога, то це пізнання є любов до Бога, яку Б. Спіноза іменує інтелектуальною любов’ю до Бога. Тільки це знання є самим дійсним, найадекватнішим знанням, оскільки воно є знання про субстанцію, – про те, що необхідне існує.

З теорії пізнання Б. Спінози бачимо, наскільки він прихильний до релігійно-філософської традиції. Навіть трактування ним вищої здатності пізнання є не чим іншим, як трактування розуму Миколою Кузанським, Плотіном або містичний екстаз середньовічних філософів. Отже, Б. Спіноза є філософом швидше релігійним, ніж філософом-матеріалістом.

Висновки про атеїзм Б. Спінози робляться багато в чому завдяки його «богословсько-політичному трактату», який був заборонений відразу після його виходу і відіграв негативну роль у житті автора. У ньому Б. Спіноза піддав жорсткій критиці текст Святого Писання, перш за все Тору. Ґрунтуючись на аналізі мови (староєврейську мову він знав блискуче) і на логіці, філософ намагався показати, що в Святому Писанні є багато подій, які треба тлумачити не так, як їх тлумачать католицькі та іудейські богослови. Він показав, що П’ятикнижжя Моїсеєво написане не Моїсеєм, – не тією людиною, яка жила в Єгипті і про яку оповідає книга Ісход та інші книги. Аналіз мови і тих реалій, про які йдеться в Торі, говорить про те, що написала ці книги людина, що жила набагато пізніше.

Б. Спіноза протестував проти алегоричного тлумачення Святого Писання, вважаючи, що там міститься тільки релігійна істина. Він був одним із послідовних прихильників теорії двох істин і говорив, те, що доступно розуму, можна осягнути тільки розумом, і ніяка віра для цього не потрібна. Віра потрібна для виховання етичної людини; для цієї мети й існує Святе Писання. Таким чином, Святе Писання – не що інше, як набір історичних подій. У них йдеться про людей, чиїм вчинкам ми можемо слідувати, які висловлювали мудрі думки й навчали нас добру, відвертали від зла – але не більше того. Приписувати пророкам філософські думки – означає приписувати їм те, чого вони ніколи не знали.

Б. Спіноза показує, що деякі пророки були людьми темними, не знали істину і не могли її знати – це було не їх завданням. Святе Писання вчить, що пророки були людьми простими (пастухами, воїнами, ремісниками), але не філософами. Тому розуміти Біблію треба так, як вона написана.

Бог, згідно слів Б. Спінози, істота не особиста, така, що не має свободи волі в тому плані, як ми це розуміємо. Адже свободи волі взагалі немає і тому не можна мислити Бога по аналогії з людиною. Бог є нескінченна субстанція, а наш розум скінченний.

Звернемо увагу на статтю Володимира Соловйова «В захист філософії Спінози». Тоді ж, у XIX столітті, вийшла і стаття відомого російського філософа-кантіанця Введенського «Про атеїзм у філософії Спінози». Як пише В. Соловйов, він вважав своїм обов’язком написати відповідь Введенському, оскільки Б. Спіноза був його юнацькою любов’ю. Введенський же доводить, що Б. Спіноза є атеїстом, посилаючись на розуміння філософом Бога: Б. Спіноза мислить Бога як істоту безособову, абсолютно нескінченну, як субстанцію, що складається з безлічі атрибутів, тому Бог не діє цілеспрямовано і не є особистою істотою. Отже, Б. Спіноза заперечує буття Бога, на що В. Соловйов заперечує, кажучи, що приписувати Богу те розуміння особистості, яке є у нас, це означає занадто принижувати Бога. Будь-який християнин знає, що Бог особистий не в людському плані, що в тому, що він вміщує три особистості і якщо Він і особистий, то не так, як ми. Б Спіноза виразив у своєму вченні поняття про Бога як Вседержителя (а це саме так, тому що Бог сказав про Себе: «Аз єсмь Сущий»). Бог є тим, хто існує сам по собі; решта, всього світу, існує завдяки Богу. А саме це визначення Бога і кладе в основу своєї філософії Б. Спіноза. Тому звинувачувати Б. Спінозу в атеїзмі В. Соловйов у жодному випадку не радить. Звичайно, він погоджується з тим, що у Б. Спінози багато недоліків, що він заперечує у людини свободу волі і т.д., але Б. Спіноза зовсім не атеїст.