Франческо Петрарка – предтеча філософії епохи Відродження

Предтечею філософії епохи Відродження та фактично першим ренесансним філософом вважається Франческо Петрарка (1304-1374 рр.), можливо, відомий більше як чудовий поет, але саме він заснував гуманістичний напрям у ренесансній філософії, який є першим етапом в загальноприйнятій її класифікації.

Свої основні ідеї він виклав у двох трактатах: «Про своє і чуже неуцтво» і «Моя таємниця» («Про презирство до світу»). На початку першого трактату Петрарка говорить, що він нічого не знає, що він неук у філософії. Ці слова – одночасно іронія й істина, оскільки Петрарка дійсно не мав філософської освіти. А далі він робить висновок: про Божественні справи нехай міркують небожителі, а людина як істота земна повинна міркувати про земні, людські справи. Петрарка іронічно помічає: ми живемо в щасливий час, тому що раніше був один, два, найбільше – сім мудреців, тепер же їх буквально натовпи, стада, які наповнили всі університети.

Він викриває університетську освіту та мудрість, яка у вустах Петрарки постає як псевдомудрість. Вона оперує різними термінами, але ні до пізнання Бога, ні до пізнання людини не має ніякого відношення.

Схоласти взяли за зразок для себе філософію Арістотеля, проте арістотелізм у трактатах схоластів багато в чому збочений. Тому Петрарка обмовляється, що, виступаючи проти сучасної філософії, він виступає не проти Арістотеля як філософа, що жив в Стародавній Греції, а проти арістотеліків. Щоб знати Арістотеля, потрібно вивчати самого Арістотеля і всю античну філософію та літературу. Петрарка вперше знов піднімає інтерес до такого генія античної філософії, як Платон. Саме з Петрарки веде свій початок платонічна лінія у філософії Відродження.

Петрарка виступає проти «варварської латині», якою пишуться трактати і ведуться диспути в університетах. Цій латині, в якій немає нічого живого, він протиставляє латинь, на якій писали Вергілій, Цицерон та інші давньогрецькі поети і філософи.

Головна проблема для Петрарки – пізнання не Бога, а людини, бо пізнанням Бога повинні займатися небожителі. Попутно він помічає, що не всі небожителі досягли успіху в пізнанні Бога, а деякі, найвидатніші із них, навіть відпали від Нього, то що ж говорити про людину? Людина тим більше не може пізнати Бога і тому повинна вивчати тільки сама себе. Тому акцент у філософії Петрарка ставить на пізнанні людиною самої себе, різноманіття всіх своїх відчуттів такими, які вони є. Саме в цьому пафос всієї творчості Петрарки, його філософських трактатів і віршів.

У трактаті «Про презирство до світу» Петрарка міркує про сенс людського життя. Цей твір побудований у формі бесіди трьох дійових осіб – Августина, Франциска й Істини. Проте Істина, хоч і позначена учасницею бесіди, жодного разу не вступає в суперечку. Тому трактат є, власне, діалогом між Франциском і Августином. Іноді говорять, що між цими двома дійовими особами існує аналогія, що тут йде суперечка самого Франческо Петрарки з християнським світоглядом, який він уявляє під ім’ям Августина. Але швидше за все тут бесіда Петрарки із самим собою, і не випадково, що Істина весь час мовчить. Петрарка шукає істину, він намагається розібратися в самому собі, саме в цьому і полягає зміст діалогу. Августин проповідує істини християнської віри, говорить про те, як слід жити, з чим Франциск погоджується, але при цьому говорить, що в людини є і земні справи, яким він повинен приділяти увагу, і справи ці настільки захоплюючі, що далі їм йдуть просторові похвали.

Августин не заперечує проти такого розуміння цінностей земного життя і не засуджує його. В діалозі бачимо, що Петрарка намагається розібратися в самому собі і вирішити питання про сенс життя і цілісності земного людського буття в межах християнського світобачення. Наскільки це йому вдається, сказати важко: Істина мовчить, а сам Петрарка не дає остаточної відповіді. Петрарка вважає себе християнином, хоч і вказує на необхідність гуманізації існуючого християнства, його спрямованості на людину. Саме Петрарка вперше вводить термін «гуманізм». Він є основоположником гуманістичного напряму в ренесансній філософії і – в ширшому плані – основоположником гуманізму взагалі.