Епоха Відродження для найбільш передових країн Європи – це епоха зародження капіталістичних відносин, створення національних держав і абсолютних монархій. Це епоха піднесення буржуазії в боротьбі з феодальною реакцією, епоха глибоких соціальних конфліктів – селянської війни в Германії, релігійних воєн у Франції і Нідерландської буржуазної революції.
Філософія епохи Відродження найтіснішим чином пов’язана з розвитком сучасного їй природознавства, з великими географічними відкриттями, з успіхами у області природознавства. Відбувається приріст обсягів знання про живу природу, зроблені перші кроки в галузі систематизації рослин, виникає наукова анатомія, дослідницька медицина (відкриття кровообігу, дослідження причин епідемічних захворювань) тощо. Крім того, одержані нові знання в області математики, механіки, астрономії. Особливу роль у розвитку онтологічних уявлень відіграло створення Ніколою Коперником нової космології.
Розвиток природознавства був відповіддю на потреби розвитку нового буржуазного способу виробництва, зачатки якого формувалися в XIV–XVI століттях у містах західної Європи.
Епоха Відродження йшла під гаслом відродження культурної спадщини класичної старовини. Вирішальну роль при цьому грало звернення до філософії стародавніх греків і римлян. Разом з тим, в різкій полеміці проти схоластичної традиції здійснювалося не тільки засвоєння знань, накопичених в античності, але й оригінальна їх переробка. У філософії епохи Відродження зустрічаємо оригінальні модифікації арістотелізму і платонізму, стоїчної і епікурейської філософської думки. Спроби погоджувати ідеї представників різних шкіл і напрямів минулого використовувалися для пошуків відповідей на нові філософські питання, які ставилися перед філософами самим життям.
Філософська думка Відродження створює нову картину світу, що ґрунтується на уявленні про те, що Бог розчинений у природі. Таке ототожнення Бога та природи називається пантеїзмом. При цьому Бог розглядається вічним, як і світ, зливається із законом природної необхідності, а природа виступає як матеріалізована першооснова всіх речей.
Філософія Відродження вирізняється яскраво вираженим антропоцентризмом. Людина є не тільки найважливішим об’єктом філософського розгляду, але й виявляється центральною ланкою всього ланцюга космічного буття. Для гуманістичної філософії Відродження характерний розгляд людини перш за все в її земному призначенні.
В еволюції філософської думки епохи Відродження доцільним є виділення трьох характерних періодів, що різняться не тільки часовими межами, але й предметом дослідження:
· гуманістичний, або антропоцентричний, що протиставляє середньовічному теоцентризму інтерес до людини в її відносинах із світом (період часу з середини XIV ст. до середини XV ст.);
· неоплатонічний – пов’язаний із постановкою широких онтологічних проблем, тобто значно розширені уявлення про буття, матерію, рух, простір і час (з середини XV ст. до першої половини XVI ст.);
· натурфілософський (друга половина XVI ст. – початок XVII ст.).
