Філософія епохи Відродження є достатньо строкатою картиною, набором різноманітних філософських шкіл, часто несумісних одна з одною, і не є чимось цілим, хоч і об’єднана багатьма загальними ідеями. Ця філософія постає як складне явище. Якщо звернемося в глиб століть, то побачимо, що багато ідей Відродження зародилися набагато раніше, ніж почався відлік епохи, – в XIII столітті, коли ще вирували суперечки в середньовічних університетах, основними були ідеї Фоми Аквінського і лише ще з’являлися ідеї пізніх номіналістів. Але тоді ж в Італії зародилися ідеї, опозиційні пануючому у той час схоластичному світогляду.
Європейський гуманізм пов’язаний із такими іменами, як Леон Баттіста Альберті, Лоренцо Валла, Еразм Роттердамський, Монтень, Томас Мор та ін. Це час відкидання догматичної схоластики, критики середньовічного мислення, яка пов’язла в теологічних і логічних доктринах, а також обґрунтування ідеї відродження людини, властивої духу античності.
Наука епохи Відродження пов’язана з іменами Леонардо да Вінчі, Н. Коперника, Г. Галілея, І. Кеплера та інших. В епоху Відродження формуються основи сучасного природознавства, сучасний образ науки. Тезі Фоми Аквінського «мале знання про високі речі краще, ніж найдокладніше знання про речі низькі і дрібні» Г. Галілей протиставляє такий принцип: «Я вважаю за краще знайти одну істину, хоч би і про незначні речі, ніж довго сперечатися про найбільші питання, не досягаючи ніякої істини». Для І. Кеплера і Г. Галілея наука займається відносинами, які можна висловити в математичній – абстрактній формі, а питання, що традиційно вважалися науковими (про сутність світу, про сенс життя та інші) відходять на другий план як непіддатливі науковому аналізу.
Реформація, пов’язана з іменами М. Лютера, Ж. Кальвіна, Т. Мюнцера, спричинила переворот не тільки в світській, але й духовній культурі. На рівні буденного життя протестантизм стає релігією, проникаючою у прямому розумінні в кожен будинок, що призводить до зростання загальної освідченості. У політиці протестантизм стає формою переходу до правової держави. Надалі ці тенденції реалізуються в становленні філософії держави і права (Н. Макіавеллі, Т. Гоббс, Д. Локк), в якій розвивається вчення про природне право і відбувається розділення моралі та політики.
Італійська філософія, пов’язана з іменами Б. Телезіо, Д. Бруно, Т. Кампанелла, П. Помпонацци, Ф. Патріцци та іншими, висловлює в цей період особливу, гуманістичну тенденцію, що базується на ідеалах античної культури. Відбувається «нове відкриття» Платона і розвиток ідей Арістотеля, а також його послідовників. Філософи спеціально досліджують проблему людських відчуттів і взаємостосунків, розглядаючи людину як цілісну істоту, якій властиві і розумність, і афекти («пристрасті душі»).
Таким чином, термін «відродження» з’являється як відображення ціннісних установок мислителів нової епохи: це, з одного боку, свідоме протиставлення себе похмурому середньовіччю, де панували теологія і схоластична філософія, а з іншого, – повернення до цінностей античної культури з її культом Розуму і Гармонії. Значна кількість винаходів і науково-технічних досягнень, а також зміни в цінностях культури буквально у всіх сферах життя людей у Західній Європі – все це свідчило про настання нової епохи – епохи Відродження. Нова орієнтація в культурі шукає власного теоретичного виразу у філософії.
