Лекции.Орг

Поиск:


Устал с поисками информации? Мы тебе поможем!

Фоми Аквінського




 

Деонтологічний аспект філософсько-теологічної концепції Фоми Аквінського можна виділити трактуючи його твори «Сума теологій», «Про правління государів», а також у коментарях до «Політики» та «Етики» Арістотеля. Зазначимо, що йдеться про належне в душі християнина, а також про належний лад у державі, тому з переконливістю можна стверджувати, що вчення про належний лад у державі є політичною доктриною Фоми Аквінського.

Філософ увібрав у своє вчення про належний лад в державі все, що можна було увібрати без шкоди для християнських догм із учень, сформованих до нього, зокрема із вчення Арістотеля. У вченні Фоми про належний лад у державі вплив Арістотеля, Ціцерона і стоїків доповнюється впливом традицій теологічної літератури, зокрема Августина, Альберта Великого та інших мислителів Середньовіччя.

Держава, згідно з вченням Аквінського, є певною частиною універсального порядку, творцем і правителем якого є Бог. Мета держави полягає в тому, щоб наділити людину належними засобами існування, дати основу для інтелектуального та морального розвитку, який, у свою чергу, повинен надавати державі допомогу в духовному вихованні християнина. Той факт, що людина, на відміну від тварини, керується не інстинктом, а розумом, робить можливим організоване суспільне життя. Цей взаємозв’язок розуму і соціальної організованості Фома виводить з божественної визначеності. До цієї ж визначеності належить і боговстановлення необхідності буття людини як суспільної істоти. Власне у своєму трактуванні належного ладу в державі Фома не здійснює ще розмежування між державою і суспільством. Здатність до розсудливості допомагає людині у її власних турботах, вона ж робить її придатною до співробітництва на розумній основі у людській спільності. Це співробітництво охоплює не тільки представників одного покоління, одного народу, але й людей різних країн і епох. Саме ця здатність до розсудливості дає кожному поколінню можливість процвітати, спираючись на успадковані багатства і досягнення попередників, залишати наступним поколінням те, що не вдається вдосконалити власними зусиллями. Саме розсудливість, розум є, на думку Фоми Аквінського, основою прогресу інтелектуального, духовного, суспільного.

Згідно з філософом, держава, як форма закономірної людської спільності і співробітництва, виникає з потреб «природи» і «розуму». Такою ж природно-необхідною стає у людській спільності й об’єднуюча її влада, яка відповідає закономірним потребам людської природи бути моральною, розумною, релігійною, соціальною істотою. Для того, щоб спільно жити і працювати, необхідний авторитет, який би скеровував кожного члена суспільства на досягнення спільного блага, тобто влада.

У своїй класифікації форм правління Фома знаходиться під помітним впливом Арістотеля, виділяючи три чисті форми: монархія, аристократія і політія, і три спотворені: тиранія, олігархія і демагогія (демократія). При цьому, розмежовуючою ознакою є моральний характер правління, відповідно до якого розрізняється правління справедливе (правильне, розумне, належне) і правління несправедливе – з точки зору загального блага, як мети суспільства. За цією ж ознакою він проводить розмежування між владою «політичною» та «деспотичною».

Політична влада існує там, де (при правлінні одного або кількох осіб) виконуються закони і договори. Влада деспотична нічим не обмежена і подібна до влади власника над рабами. Фома Аквінський виділяє ще й третій різновид влади – королівську владу – це влада правителя, який опирається не на закони, а на мудрість, причому в цій мудрості правитель знаходить виправдання своїм діям, бачить у ній «свою свободу». Власне такий володар виступає не тільки як правитель держави, але і як її творець.

У державній владі Фома виділяє три головні моменти: по-перше, відношення пануючих до підданих і можливість встановлювати закони; по-друге, набуття влади; по-третє, користування нею. Таке виділення різних моментів влади необхідне йому для того, щоб підкреслити людський аспект у набутті та користуванні державною владою. Згідно з Фомою, влада, за своєю суттю, має божественний характер, але це не стосується її набуття і користування, оскільки як набуття, так і користування владою може виявитися таким, що суперечить божій волі. Первинним джерелом людської влади, яка вручається одній або кільком особам, є політична спільність людей, народ.

Ідеальною формою правління Фома Аквінський, слідом за Арістотелем, Полібієм і Ціцероном, вважає змішану з трьох «чистих» форм, при якій монарх уособлює єдність, аристократія – перевагу належних заслуг, а піддані (народ), також задіяні в державному управлінні, служать гарантією соціального миру і згоди.

Фома Аквінський розрізняє два види людських спільнот: спільність людей у державі і спільність віруючих у церкві. Держава регулюється правилами правління, влада обмежена законами, а також «волею народу», на яку правитель повинен обов’язково зважати. Тому, наприклад, Фома виправдовує непокору тим монархам, які узурпували владу або примушують підданих до неправедних дій. Тому у випадку нестерпної тиранії правомірним є, за Фомою, навіть тирановбивство, тобто народ в інтересах загальної користі і порядку має право повстати проти тирана і скинути його. У цій боротьбі проти тирана народу належить діяти за «загальним рішенням», яке спрямоване на обмеження влади тирана або його усунення.

Важливе місце у вченні Фоми Аквінського посідає проблема права та закону. У трактуванні філософа, бог (обов’язок) – першопричина всього, у тому числі й людського буття і людських дій. Разом із тим людина – істота розумна, наділена вільною волею. При цьому розум (інтелектуальні здібності) є основою всякої свободи. Не можливо, на думку Фоми, бажати того, що до цього не було пізнане. Згідно із природним порядком, інтелект передує волі, він первинний. Розумна діяльність потребує такої вільної волі, яка, спираючись на розум і пізнання, спрямована на здійснення визначених цілей добра та блага. Фома, власне, і розуміє закон, як обов’язок слідування божественній цілі, належний порядок її реалізації.



На думку Фоми, свобода людини, її волі, є виявом міри, ступеня розумності людини, міри пізнання нею вищих (божественних) цілей свого буття і діяльністю відповідно до необхідних правил, які диктуються цими цілями і випливають з них. З огляду на це, Фома принципово відрізняється від Августина, який визнавав вільну волю як начало зла і прояв гріховності людини. Згідно із концепцією Аквінського, вільна воля – це добра воля. Він вважає діяльність відповідно до вільної волі здійсненням розумності, справедливості та добра в земному житті, дотриманням божественного за своїми першоджерелами закону, який визначає необхідний порядок світобудови і людського співжиття. У світлі такої, розвинутої Фомою, теологічної концепції взаємозв’язку свободи та необхідності, опосередкованої здатним до пізнання і визначальним для людської практичної поведінки розумом, свобода повстає як діяльність відповідно до розумно пізнаної необхідності, що випливає з божественного статусу, характеру, цілей порядку світобудови й обумовлених цим законів. Власне його розумінням вільної волі та свободи обумовлюється і розуміння обов’язку громадянина в державі та права.

Закон є, на думку Фоми, певним правилом і мірилом дій, до яких хто-небудь спонукається або утримується від них. Конкретизуючи свою характеристику закону, як спільного блага, мислитель підкреслює, що закон повинен виражати загальне благо всіх членів суспільства і повинен встановлюватися або суспільством безпосередньо, або тими, кому воно довірило турботу про себе. Крім того, до суттєвих характеристик закону Фома відносить і необхідність його обнародування, без чого неможлива сама його дія, як мірила людської поведінки. Загальну характеристику закону Фома визначає таким чином: закон є певне встановлення розуму для спільного блага, обнародуване тими, хто має турботу про суспільство.

Хома обґрунтовує наступну класифікацію законів:

1) вічний закон;

2) природний закон;

3) людський закон;

4) божественний закон.

Вічний закон є загальним законом світового порядку, виражає божественний розум і якості верховного загальносвітового спрямовуючого начала, абсолютного правила та принципу, який керує загальним зв’язком явищ і світобудови (включаючи природні та суспільні процеси), забезпечуючи їхній цілеспрямований розвиток. Вічний закон, як загальний закон, є джерелом для всіх інших, які мають більш конкретний характер. Безпосереднім проявом цього закону виступає природний закон, згідно з яким уся богостворена природа і природні істоти, включаючи людину, в силу притаманним їм від природи властивостей рухаються (прагнуть) до реалізації цілей визначеними і обумовленими правилами, тобто законами їхньої природи.

Сенс природного закону для людини полягає у тому, що вона за своєю природою наділена здатністю розрізняти добро і зло, причетна до добра і схильна до дій і вчинків вільної волі, спрямованої на здійснення добра як мети. Відмінність у природних (фізичних, емоційних та інтелектуальних) властивостях і якостях різних людей, різноманітність життєвих обставин та ін. призводить до неоднакового розуміння та застосування вимог природного закону, різного ставлення до нього. Обумовлена цим невизначеність, пов’язана з неконкретністю велінь природного закону, суперечить його загальнообов’язковому і єдиному для всіх людей характерові та значенню. Звідси, тобто з існування самого природного закону випливає необхідність людського закону, який, з врахуванням потреби у встановленні визначеності і дисципліни в людських відносинах, бере під захист правила і принципи природного закону і конкретизує їх відповідно до різноманітних обставин людського життя.

Людський закон, у трактуванні Фоми Аквінського, – це позитивний закон, наділений примусовою санкцією проти його порушень. Досконалі та доброчесні люди можуть обходитися і без людського закону, для них достатньо природного, але щоб знешкодити людей зіпсованих, таких, що не піддаються переконанням і настановам, необхідні страх покарання і примус. Згідно з Фомою, людським (позитивним) законом є тільки ті людські встановлення, які відповідають природному законові (велінням фізичної і моральної природи людини), в іншому ж випадку ці встановлення – не закон, а тільки перекручення закону та відхилення від нього. Власне, Фома розрізняє справедливий і несправедливий людський (позитивний) закон.

Мета людського закону – спільне благо людей, тому законом є тільки ті встановлення, які, з одного боку, мають на увазі це спільне благо і виходять з нього, а з іншого, – регламентують людську поведінку тільки в її зв’язку зі спільним благом. З відповідності людського закону природному випливає також необхідність встановлення у позитивному законі вимог, які можуть бути реально виконаними, яких можуть дотримуватися звичайні, недосконалі у своїй більшості, люди. Закон позитивний повинен брати людей такими, якими вони є, з їхніми недоліками і слабкостями, не ставлячи надмірних вимог. Цим обумовлюється і однаковість вимог, які ставить позитивний закон перед усіма людьми. Таким чином, всезагальність закону означає момент рівності, тобто застосування рівної міри і однакового масштабу до всіх. Крім того, позитивний закон повинен бути встановлений належною інстанцією в межах її компетенції, без перевищення влади, і обнародуваний. Тільки наявність усіх цих властивостей і ознак робить людські встановлення позитивним законом, обов’язковим для людей. В іншому ж випадку, йдеться про несправедливі закони, які, на думку Фоми, не будучи власне законами, не є обов’язковими для людей.

Флософ розрізняє два види несправедливих законів. Перші, які не відповідають вимогам, що ставляться перед законом, хоча і необов’язкові для підданих, але їхнє дотримання не забороняється з огляду на загальний спокій і небажаність культивувати звичку недотримуватися законів. До другого виду несправедливих законів належать ті з них, які суперечать божественним законам. Такі закони не тільки необов’язкові, але й повинні не дотримуватися і не виконуватися.

Під божественним законом розуміється закон, даний людям в божественному одкровенні (у Старому і Новому Заповітах). При обґрунтуванні необхідності божественного закону мислитель вказував на ряд причин, які обумовлюють необхідність доповнення людського закону божественним.

По-перше, божественний закон необхідний для вказівки на кінцеву мету людського буття, розуміння якої перевищує власні обмежені можливості людини. По-друге, божественний закон необхідний як вищий і безумовний критерій, яким слід керуватися при неминучих суперечках про належне і справедливе, при численних людських законах тощо. По-третє, божественний закон потрібний для того, щоб скеровувати внутрішні душевні прагнення, які повністю залишаються поза сферою людського закону, який регулює тільки зовнішні дії людини. На цьому Фома робить особливий акцент і відстоює у всьому вченні про закон і право. По-четверте, божественний закон необхідний для викорінення всього злого і гріховного, включаючи і те, що не може бути заборонене людським законом.

Фома розмежовує поняття закону і права. Право, згідно з його вченням, – це дія справедливості в божественному порядку людського співжиття. Справедливість – це одна з етичних чеснот, яка має на увазі ставлення людини не до самої себе, а до інших людей, і полягає у віддані кожному свого, йому належного. Фома розрізняє людське право, яке встановлюється людським законом, природне право, яке є спільним для всього живого, та божественне право.

 

У якості висновку зазначимо,що оригінальність Аквінського проявляється в тому, як він зумів пристосувати метод Арістотеля до християнської догми, піддавши його вчення лише самим незначним змінам. Фома вважався сміливим новатором. Навіть після його смерті багато з його доктрин були засуджені Паризьким і Оксфордським університетами. Ще яскравіше, ніж навіть здатність до оригінального мислення, в Аквінському виявляються здібності до систематизації. Якщо б навіть усі його доктрини були помилкові, «Summa contra Gentiles» та «Summa theologiae» все одно залишилися б значними надбаннями. Коли Аквінський ставить за мету спростувати будь-яку доктрину, він спочатку формулює її, часто з великою силою та майже завжди намагаючись зберегти неупередженість. Чудові виразність і ясність, з якими він відрізняє докази, отримані за допомогою розуму, від доказів, набутих у результаті одкровення.

 

 






Дата добавления: 2015-09-20; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 782 | Нарушение авторских прав | Изречения для студентов


Читайте также:

Поиск на сайте:

Рекомендуемый контект:





© 2015-2021 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.004 с.