Найзначнішим після Петрарки філософом-гуманістом можна назвати Лоренцо Валлу (1407-1457 рр.). Основний його твір – «Про насолоду». Вже із назви виявляється, що Валла був філософом, що відроджував епікурейський світогляд. Друга частина назви цього твору – «...або Про дійсне і помилкове благо». Крім того, у нього є трактати «Про красу латинської мови» (проти сучасної йому варварської латинської мови), «Про свободу волі», «Про чернечу обітницю», «Зіставлення Нового Заповіту», а також знаменита робота «Міркування про підробленість так званої Дарчої грамоти Костянтина». Згідно загальноприйнятому в католицькому світі погляду, в IV столітті імператор Костянтин подарував патріарху Сильвестру I, в подяку за своє чудове зцілення і за перемогу у відомій битві, грамоту, в якій мовиться про передачу папі всієї влади над західними областями Європи, в першу чергу, над Італією. Саме на цьому документі римські папи засновували пріоритет папської влади над владою імператорської. Лоренцо Валла, використовуючи філологічний аналіз, довів, що ця грамота не могла бути написана в IV столітті, а є набагато пізнішою підробкою. З тих пір все більше почало міцнішати скептичне ставлення до пріоритету папської влади.
Лоренцо Валла був неабияким лінгвістом, що виходить з назви й іншої роботи – «Про красу латинської мови», в якій він виступав як критик варварської латині. Він заперечує проти термінів, що вводилися прихильниками Іоанна Дунса Ськота («чтойність», «битійність», «этовость» і т.п.), і закликає повернутися до живої латинською мови, не спотворювати нововведеннями Іоанна Дунса Ськота. Валла робить також висновок про те, що реалістичне філософствування також не може бути істинним, оскільки не може відповідати нормальній людській мові. Всі універсалїї, які необхідно висловлювати такими незрозумілими для людського вуха термінами, є не чим іншим, як вигадкою псевдонауковців.
Філософія Лоренцо Валли бачить свій ідеал у фігурі Епікура, але відроджує вона не його атомізм, а відношення до життя. Трактуючи поняття «насолода», Валла розуміє насолоду не так, як розумів її історичний Епікур, який не був епікурейцем у сучасному змісті цього слова. Валла ж розуміє епікуреїзм саме як перевагу насолоди всій решті людських цінностей, а іноді навіть жалкує про те, що в людини всього п’ять органів чуття, а не 50 або 500, щоб одержувати насолоду в набагато більшому обсязі.
Окрім такого роду перебільшень, Валла наводить і серйозніші аргументи, доводячи, що відчуття, крім того, дарують нам здатність випробовувати насолоду, ще служать і для пізнання світу. Завдяки відчуттям жива істота зберігає своє життя, а насолода є тим критерієм, завдяки якому людина може уникати небезпеки або прагнути до того, що допомагає їй вижити. Не випадково живлення приємне і тому корисне для життя, а отрута гірка і, як будь-яка небезпека, не доставляє насолоди. Валла робить висновок: жити без насолоди неможливо (чого не скажеш про доброчесність), тому насолода є дійсним благом, дійсною цінністю, і католики (та й взагалі християни) лукавлять, коли говорять, що насолода не є дійсним благом. Бо чого боїться християнин після смерті? Мук у пеклі. А чого він чекає від раю? Вічної насолоди. Валла вважає, що його погляд на насолоду не суперечить християнству, а є чеснішим і послідовним.
Людина існує для насолоди, і всі висловлювання типу «краще смерть за батьківщину, чим ганьба» Валла називає дурницею, бо разом із смертю людини вмирає для неї і її батьківщина. Тому краще зрадити батьківщину (або кого завгодно), але залишитися в живих. Доброчесність може розумітися тільки як корисність для людини, а критерієм корисності для Валли є насолода.
