Періодизація творчості В. В. Розанова

У творчості В. В. Розанова слід виділити три періоди: ранній, середній і пізній. До раннього періоду віднесемо роботи російського мислителя, пов’язані з гносеологією та філософією освіти. Другий період його творчості – «публіцистичний». Саме в цей період з’явилися його твори «Легенда про Великого Інквізитора Ф. М. Достоєвського. Досвід критичного коментаря» (1894 р.), а також збірка статей «Природа й історія» (1900 р.). Пізній період творчості В. В. Розанова пов’язаний з його філософсько-релігійними пошуками – це спроба розкриття дилеми несумісності Христа і світу. У контексті цієї проблеми відбувається звернення до проблеми сім’ї – статі, любові, шлюбу. Розглядаючи твори другого періоду творчості В. В. Розанова, розкриємо трансформацію його поглядів у розумінні відношення «світ – особистість».

Поняття «Філософія життя» має в історії філософії певне значення – це філософська течія, до якої, зокрема, відноситься творчість Ф. Ніцше, Ф. Дільтея, О. Шпенглера і низки інших мислителів. До «філософії життя» можуть бути віднесені й філософсько-релігійні погляди В. В. Розанова останнього періоду – «філософії статі», але для другого, виділеного нами етапу творчості російського мислителя, термін «філософія життя» застосуємо лише в якості антитези «філософії розуміння». Філософія, що передбачає, перш за все, увагу до реального життя, від якої В. В. Розанов у подальшому вже не відступав, явилася, в деякому розумінні, і діалектичним запереченням попереднього «гносеологічного» етапу його творчості. Запереченню піддався, у тому числі, й стиль викладу, представлений у книзі «Про розуміння. Досвід дослідження природи, границь і внутрішньої будови науки як суцільного знання». На зміну стилю філософського трактату приходить художня публіцистика. «Філософія життя» вдягається автором у нову форму, а форма викладу думок, особливо у В. В. Розанова, сама несе певний філософський зміст. Переосмисливши власний метод викладу, російський філософ тепер намагається охопити будь-яке питання кільцем суперечливих суджень. Розгляд антиномій і зовнішня безсистемність стають для філософа інструментами пошуку істини.

Будь-яке заперечення повинно містити в собі спадкоємність, яка є присутньою в другому періоді творчості російського філософа. Вона проявляє себе, зокрема, в симпатії до слов’янофільства, що виявляється як на сторінках роботи «Про розуміння. Досвід дослідження природи, границь і внутрішньої будови науки як суцільного знання», так і в творах, що відносяться до етапу «філософії життя». У зазначеній роботі філософ писав про недостатність, однобічність «розуміння» як інтелектуального акту для людини. Аналогічні думки характерні і для слов’янофілів, які представлені, наприклад, у роботі І. В. Киреєвського «Про характер просвіти Європи і про його відношення до просвіти Росії».

Близьким до поглядів слов’янофілів був підхід В. В. Розанова, що оцінює своєрідність російського самодержавства. Близькою до поглядів слов’янофілів за своїм змістом була критика російським філософом юридичного ідеалізму, що властивий, на його думку, західній державності. В. В. Розанов пише про те, що для слов’янофілів було характерне розуміння цілісної дійсності. «Недостатністю і необґрунтованістю відмічені їх (слов’янофілів) синтетичні побудови майбутнього. Вони надто багато вносять в це майбутнє з другої фази нашого історичного розвитку, майже думаючи, що ми лише воскресимо її знову, – знову переживемо, що вже було пережите. Цього ніколи не відбувається в історії, і в дереві життя людського, що раз розкрилося і виразилося, – ніколи не виразиться знову, перейшовши за ту межу буття в іншу сферу, яка лежить по той бік смерті»[235]. На думку В. В. Розанова, на відміну від слов’янофілів, що на свй лад трактували російську історію і вибудовували на підставі власного трактування синтетичне бачення майбутнього Росії, у покоління, що активно діяло на історичній, ідеологічній сцені Росії в 60-70-і роки XIX століття, була відсутня інтуїція цілісності.

Внаслідок неприйнятності гармонії цілого позитивісти, матеріалісти, атеїсти 60-70-х років, аналізуючи всесвіт, упустили його головний сенс – естетику, красу цілісності. Їм не була властива інтуїція естетики цілого саме як позитивістам, матеріалістам і атеїстам. «Глибока співвідносність між органічною енергією та психічною творчістю, яку ми прослідкували фактично на явищі краси в природі й усіх найважливіших, загальніших явищах історії, змусила нас визнати цю єдність; а наростання в часі для спільного, для органічного світу і для начала історії, у зв’язку із законом зростання енергії всякого явища у міру наближення його до свого джерела, спонукало нас визнати це явище за доцільність»[236]. В. В. Розанов вважав, що, зосереджуючи свою увагу лише на частинах, дослідники 60-70-х років відсували на задній план або зовсім забували про взаємозв’язок частин. Вони метафізично розривали на шматки гармонію єдності «живого життя», довільно протиставляли ці відособлені ними частини, а якщо і робили спробу їх синтезу, то робили це невміло, штучно конструюючи безглузді стосунки. Щоб розкрити помилковість радикалізму позитивістів, В. В. Розанов використав інтуїцію цілого – антитезу «природно-штучного», що виконує роль критерію істинності і в його «філософії розуміння». У поняття «штучного», «штучності» В. В. Розанов вкладав негативний зміст, штучність розглядалася російським філософом як насильство по відношенню до природного ходу подій. Штучність ідей і вчинків коренем своїм, на думку В. В. Розанова, має неувагу до «живого життя», а останнє, в свою чергу, виростає з неприйнятності до цілого як гармонійної єдності багатьох речей.

У роботі «Легенда про Великого Інквізитора Ф. М. Достоєвського. Досвід критичного коментаря» В. В. Розанов відмітив, що великому російському письменникові не властиво було конструювати деяку нову штучну дійсність. Ф. М. Достоєвський, на думку критика, прагнув «Утримати її (дійсність) і лише у де-чому виправити»[237]. Такого роду консерватизм, безумовно, був характерний і для самого В. В. Розанова, який відчував ціле не як мертву абстракцію, а як живу єдність конкретних подробиць.

Якщо робота «Про розуміння. Досвід дослідження природи, границь і внутрішньої будови науки як суцільного знання» містила схоластичні, абстрактно-формальні міркування, то в другому творчому періоді, який правильно було б іменувати «консервативним», схоластика в її однобічності сприймається В. В. Розановим як зло, що спотворює істину.

У консервативний період своєї творчості В. В. Розанов постав перед своїми дослідниками релігійним мислителем. Але, з іншого боку, в цьому періоді його творчості вже простежуються спроби відходу в майбутньому від слов’янофільства і від консерватизму загалом.

У першому та другому періодах творчості митця яскраво проявилися елементи космоцентризму – морального принципу його філософського осягнення особистості, світу, в якому особистість існує, суспільства, в якому особистість проявляє себе як індивідуальність. Індивідуальність особистості завжди розкривається у пошуках Істини – визначенні свободи дій, яка вимагає постійного контролю з боку не лише особистості, але й суспільства. У рамках кожного періоду творчості російського мислителя позначалися нові тенденції його філософії. Але еволюція філософських пошуків В. В. Розанова не відбилася на його основоположенні моральності, яким є космоцентризм.