Загальна характеристика філософської системи В. С. Соловйова

В. С. Соловйовим (1853-1900 рр.) уперше в історії східнослов’янської філософії створена цілісна філософська система. У кінці XIX століття В. С. Соловйов передбачив те, що реалізується в теперішньому столітті. Він передбачав і космологічні тенденції грядущого розвитку людства, які нам дотепер ще не очевидні, як сталі очевидні йому – містикові та провидцеві. Суттєвий інтерес становить морально-етична проблематика російського філософа як своєрідне резюме російської філософської рефлексії проблем моральності й права у XIX столітті.

Головні філософські праці В. С. Соловйова: «Криза західної філософії. Проти позитивістів» (1874 р.), «Філософські начала цілісного знання» (1877 р.), «Читання про боголюдство» (1878 р.), «Критика абстрактних начал» (1880 р.), «Виправдання добра» (1887 р.), «Три розмови» (1900 р.). Ще за життя навколо В. С. Соловйова групувалися його послідовники. Після смерті на основі його вчення склалася самостійна й оригінальна школа, найбільш яскравими представниками якої були С. М. Булгаков, С. М. Трубецький, Є. М. Трубецький, П. О. Флоренський, Л. П. Карсавин.

Провідною у філософській системі В. С. Соловйова є ідея всеєдності – «всесвітньої ідеї творіння», яка послідовно реалізується в його онтології, гносеології, антропології та історіософії. Осмислюючи картину всесвіту, ґрунтовану на ідеї Бога як абсолютного надприродного ідеального начала, російський філософ розглядав світ як універсальний організм, в якому єдині Бог, людство, космос, істина, добро і краса.

З часів І. Канта філософська думка усвідомила – без рефлексії морально-етичних і правових проблем неможливо розглядати цілісну картину універсуму. Кожен великий філософ змушений був у тому чи іншому контексті завершувати свою систему морально-етичною проблематикою, предмет якої менше всього піддається вербалізації. В. С. Соловйов – один із небагатьох, хто осмислював морально-етичні проблеми в контексті містичного і художнього духовного досвіду. Тим не менше, він не встиг збудувати свою морально-етичну проблематику в завершену систему – написанням низки творів. Певно, краще за багатьох філософів раціоналістичної орієнтації він відчував усі труднощі, які стоять перед мислителем, що береться за таку працю, і відкладав цю роботу на пізніші роки, які йому не були відпущені. Першою із задуманих робіт морально-етичної спрямованості стала його праця «Виправдання Добра» (1897-1899 рр.). Проте завершити початий напрям філософ не встиг, померши в 1900 році.

У історії східнослов’янської культури В. С. Соловйов був першим філософом у новоєвропейському значенні цього слова, ученим, що створив цілісну всеосяжну філософську систему. При цьому він не нехтував і художньою творчістю, більше того – його поезія зайняла досить високе місце в історії російської літератури. У ньому вдало поєдналися кращі риси східнослов’янської ментальності, далекої від вузько раціоналістичного філософствування, але такі, що становлять велику цікавість. В. С. Соловйов був першим, хто поєднав у собі дух східнослов’янського мудреця із західною пристрастю до строго дискурсивного схоластичного мислення. З основних начал людської природи – почуття, мислення, воля – В. С. Соловйов виділив три основні сфери «загальнолюдського життя»:

1. Сферу творчості, що ґрунтується на відчутті і має своїм предметом об’єктивну красу. Вона має три ступені або «міри» реалізації, від вищої до нижчої: містику – абсолютний ступінь, витончене мистецтво – формальний ступінь і технічне мистецтво – матеріальний ступінь.

2. Сферу знання, яка ґрунтується на мисленні і має своїм предметом об’єктивну істину. Три її ступені: теологія, абстрактна філософія і позитивна наука.

3. Сферу практичного життя, що ґрунтується на волі і має своїм об’єктом спільне благо. Реалізується ця сфера в «духовному суспільстві» – церква, в політичному суспільстві – держава і економічному суспільстві – земство.

В. С. Соловйов детально роз’яснив суть своєї ієрархічної системи для сучасників, зосереджених на позитивістських, матеріалістичних або вульгарно-соціологічних поглядах. Сфера практичної діяльності, що орієнтована тільки на рівень матеріально-соціальної організації життя людей, є найважливішою, але нижчою з точки зору духовних цінностей. Сфера знання займає більш високий рівень, але вона орієнтована тільки на пасивне пізнання різних сфер буття. Творчість знаходиться на найвищому рівні, це активна творча діяльність людей, що нерозривно пов’язана з божественною сферою. Творчість орієнтована на втілення краси і здійснюється не по людському свавіллю, але на основі сприйняття «вищих творчих сил». «Технічне мистецтво», верхнім ступенем якого є архітектура, має в основному утилітарні цілі.

На основі принципу всеєдності В. С. Соловйов прагнув в онтології здолати дуалізм духу і матерії, побачити взаємопроникнення різних субстанційних начал, їх повну тотожність, у гносеології – відтворити «цілісне» знання, в етиці – ствердити єдину для всіх абсолютну мораль, у релігії – обґрунтувати необхідність злиття усіх церков і утворення вселенської церкви, в історії – представити єдність і цілісність людства.

Контури всеосяжної філософської системи намічені В. С. Соловйовим у працях «Філософські начала цілісного знання» і «Криза західної філософії (Проти позитивістів)», але остаточно набули рис завершеності в роботі «Читання про боголюдство».

Для філософської концепції системність означає, що вона містить фундаментальний принцип, з якого розгортається увесь зміст вчення. Для Платона таким основоположенням було поняття ідеї, для Р. Декарта – принцип «мислю, отже, існую», для Г. Ф. В. Гегеля – абсолютна ідея. Для В. С. Соловйова системність і цілісність відбилися в принципі всеєдності. У системі цілісного знання або вільної теософії В. С. Соловйова взаємне відношення трьох філософських елементів визначається вказаною аналогією. Містицизм за своїм абсолютним характером має найперше значення, визначаючи верховне начало й остаточну мету філософського знання. Емпіризм за своїм матеріальним характером служить зовнішнім базисом і в той же час крайнім застосуванням або реалізацією зовнішніх начал, і, нарешті, раціоналістичний, власне філософський елемент, що за своїм переважно формальним характером постає загальним зв’язком усієї системи.