Особливості пізнього періоду творчості В. В. Розанова

Творчість пізнього періоду В. В. Розанова відображає його філософсько-релігійний пошук вирішення дилеми – несумісності Христа і світу. Російський мислитель філософську категорію буття зіставляє з книгою Буття Старого Завіту. Але для В. В. Розанова необов’язково, щоб зміст Біблії доповнював абстрактну філософську категорію або наповнював її. Російський мислитель розв’язування онтологічної проблематики вистроює згідно схеми, що показує три іпостасі Бога. У Бога два дитя – Ісус і світ. Світ святий в плоті, Христос же уособлює собою дух применшення світу і всього у світі, тому він має «темний лик». Християнство ж – це релігія смерті, в ній культивується солодкість смерті, небуття, оскільки буття світу протистоїть Христу, що примушує в ім’я солодкості небуття, смерті забути буття, життя, зробивши життя гіркими. «…Ісус – цей «Той Світ», що поборов «цей», наш Світ. …Церква завжди вважала Христа Богом і eo ipso примушується вважати весь світ, буття наше, саме народження, не говорячи вже про науки і мистецтва – демонічними, «що лежать у злі», так вона і чинила. Але це не в сенсі, що чомусь потрібно поліпшуватися, а просто, – що всьому потрібно знищитися»[238]. Світ, земля, плоть – не божественні, божественний лише потойбічний світ. Світ плотський, як небожественний, повинен знищитися. Тільки у смерті і через смерть відбувається пізнання Бога, тому смерть солодка. «...Смерть і пізнання Бога якось взаємно потрібно. Бог все ж таки не світ. І як тільки ви на Бога поглянули – так і стали кудись переходити зі світу, помирати»[239]. Смуток світу вищий за його радість, страждання роблять світ величним. По В. В. Розанову, смерть – це вища скорбота і вища солодкість одночасно. Смерть вінчає скорботу. Бажання знищення і смерті світу, оскільки він небожественний, властиве не лише Христу, який знаходиться в антагонізмі з цим світом (царство його «не від миру сього»), але і Богові-батьку.

В. В. Розанов ставить питання: чи існує зло, якщо смерть солодка? На його думку, зло існує, але усього лише як випадкова помилка, зло не є субстанція, людина може врятуватися від нього, поринувши у своє людське, земне життя – життя представника роду. «Історія, – пише В. В. Розанов, – є продовження і заповнення природи»[240]. Дихотомія роздумів письменника укладається в протиріччя між церквою з її догматами і динамікою індивідуальної екзистенції. На боці Церкви святі обряди та ритуали. На боці індивідуальності – пошук Істини, мислення, філософія.

В. В. Розанов визнає, що релігія – є подолання смерті. Але, все ж таки один з основних чинників, що утримує грішну і слабку людину біля «ніг Божих» – у житті на землі, є сім’я. Але догмат християнської релігії свідчить про те, що первородний гріх не долається одруженням. В. В. Розанов вирішує поставлене протиріччя таким чином. Смерть, що перемагається народженням дітей у шлюбі, проникає з первородним гріхом в саму тканину цього шлюбу. «Сутність чистого шлюбу є любов; шлюб святий, релігія – коли він в істині і в любові; а без любові, при обмані – розпуста»[241]. Російський мислитель не спростовує церковного догмата про первородний гріх, він ставить в одному ряду: шлюб святий» – «релігія». В. В. Розанов відображав цю думку в різних своїх творах, наприклад, таких, як «У світі неясного і невирішеного», «Люди місячного світла (Метафізика християнства)», «Темний лік (метафізика християнства)», «Російська церква» і ряду інших. Таким чином, особистість може і повинна сама боротися і за свою святість, і за духовну чистоту свого життя. У філософсько-релігійній творчості В. В. Розанова останнього періоду затвердження сімейного питання є основним в житті суспільства. Це визначає погляди мислителя на релігію, філософію, культуру. Двотомна праця «Сімейне питання в Росії» є глибоким дослідженням проблеми сімейного життя статі, розлучень і незаконнонародженості, неодруженого побуту і проституції, а також їх відображення в соціальних законах і в релігії. Факти сучасного йому життя сім’ї, що відбивають положення в суспільстві, стали для В. В. Розанова предметом філософського дослідження.

Російський мислитель стверджує головне положення сім’ї в структурі інших соціальних інститутів, підкреслюючи, що «чоловік і дружина вислухали до себе і про себе такі слова з вуст безпосередньо божих, яких ні держави, ні народи, ні ієрархічні установи і приблизно не чули собі і про себе»[242]. Проте, сім’я як вища цінність загублена людьми, і завдання сучасного покоління – відновлення чистої, міцної сім’ї як моральної основи суспільства. В. В. Розанов приходить до обґрунтування святості сімейного начала і вищої субстанції, що визначає першооснову сімейного начала, чим, на його думку, являється релігійно осмислена стать. У праці «Сімейне питання в Росії» він уперше намагається сформулювати сімейно-родову теорію статі, визначити місце сімейно-шлюбних стосунків. «Культура наша, цивілізація, підкоряючись чоловічим інстинктам, пішла під нахилом специфічно чоловічих шляхів – високого розвитку громадянства, виховання розуму із забуттям і зневагою, як незначущого або низького «задоволення», усього статевого, тобто самих джерел, джерел сім’ї, нового і нового народження. Все це зморщилося»[243]. В. В. Розанов розуміє сім’ю як першоджерело життя. Сім’я постає для нього незамінним і непорушним соціальним інститутом, першоосновою людського життя, при цьому відчуває дії з боку пануючих у суспільстві ідеологій.

В. В. Розанов, як і в два попередні етапи своєї творчості, так і в останній, який пов’язаний з його філософсько-релігійними шуканнями, в центрі всесвіту ставить особистість. Етичне навантаження активного запитання саме релігійної проблематики російського мислителя – звернення до певних особливостей особистості. Розглянута вище нами особливість особистості, пов’язана з сімейним життям, статтю, була розкрита філософом у процесі вирішення дилеми Ісус – світ. Але все таки предмет дослідження російського мислителя – релігійна людина, перипетії якої наодинці з релігією вказують на складність питань віри, лише частково пов’язаної з Церквою.

В. В. Розанов по-своєму обґрунтовує класичне положення Євангелія «Царство Боже всередині вас є». На його думку, кожен вирішує сам, який сенс Царства Божого. Становлення Особистості в людині відбувається тоді, коли людина, зіткнувшись із формалізмом у питаннях віри, знаходить сили йти не проти віри, а в руслі її головних заповідей. Православна церква, на думку В. В. Розанова, тобто офіційна релігія, головним чином звертає увагу на Скрижалі Моісея і заповіді блаженства Христа, але мало приділяє уваги облаштуванню внутрішнього Божого Храму, який знаходиться в душі кожної людини. Зокрема, якщо не буде освячено все, що пов’язано з сім’єю, – подружнє життя, народження і виховання дітей, – то назване стане елементом несвободи.

В якості висновку можна зазначити, що етична спрямованість усієї творчості В. В. Розанова при розгляді ним проблем гносеології, філософії освіти, релігії – цілісність гармонійно розвиненої особистості, що визначає своє положення в картині гармонійно влаштованого світу. Таким чином, космоцентризм є метафізичним основоположенням релігійної моральності в творчості В. В. Розанова.