Василь Васильович Розанов (1856-1919 рр.) – мислитель, прозаїк, публіцист, літературний критик. Народився 20 квітня (2 травня) 1856 р. у місті Ветлуга Костромської губернії в сім’ї лісничого. Рано осиротів, дитинство минало в убогості. Закінчивши гімназію в Нижньому Новгороді, вступив до філологічний факультет Московського університету, який закінчив у 1880 р. До 1893 р. був учителем історії і географії в гімназіях Брянська, Єльця і міста Білого (Смоленської губернії).
Найважливішим чинником філософського становлення В. В. Розанова слугували твори Д. С. Мілля, Д. І. Писарева, М. О. Добролюбова і західноєвропейських матеріалістів. Цілком у цьому руслі написана перша стаття В. В. Розанова «Дослідження ідеї щастя як ідеї верховного начала людського життя», в 1881 р. знехтувана журналом «Російська думка» «внаслідок важкого складу». Натомість інше його дослідження «Про підстави теорії поведінки» удостоїлося університетської академічної премії і стало зародком «суцільного міркування на 40 друкарських листів» «Про розуміння. Досвід дослідження природи, границь і внутрішньої будови науки як суцільного знання». Воно вийшло в Москві в 1886 році.
Філософічні спрямування В. В. Розанова поступово змінювалися релігійними, про що свідчать його насичені полемікою статті «Органічний процес і механічна причинність» (1889 р.); «Відречення дарвініста» (1889 р.) проти професора К. А. Тимірязєва; «Місце християнства в історії» (1890 р.), «Ціль людського життя» (1892 р.), «Краса в природі і її сенс» (1894 р.).
Свою публіцистичну творчість 1890-х років В. В. Розанов іменував «Катковсько-Леонтьєвським періодом». Він регулярно публікувався в «Російському віснику», «Питаннях філософії і психології», «Біржових відомостях», «Московських відомостях» і особливо в газеті О. С. Суворіна «Новий час» – штатним співробітником цього видання В. В. Розанов став у 1898 р.
На початку 1900-х років В. В. Розанов створив собі міцну репутацію консервативного журналіста. Його статті цього періоду зібрані в книгах «Сутінки просвіти» (1899 р.), де на основі власного досвіду мислитель аналізує російську систему шкільної освіти; «Природа і історія» (1899 р.), «Релігія і культура» (1899 р.), «Літературні нариси» (1899 р.). Проте головним і найбільш відомим його твором стала опублікована в 1891 р. у «Російському віснику» «Легенда про Великого Інквізитора Ф. М. Достоєвського. Досвід критичного коментаря», що вийшла декількома окремими виданнями (з додатком двох етюдів про М. В. Гоголя).
На початку 1900-х років світогляд філософа цілком сформувався. Роздуми В. В. Розанова, нерідко спонтанні, надихнули його на статті, зібрані в двотомнику «Сімейне питання в Росії» (1905 р.), а також, за власними його словами, «головну ідейну книгу» «У світі неясного і невирішеного», що вийшла у 1904 р. двома виданнями.
Спробу вирішального узагальнення релігійної проблематики представляють книги В. В. Розанова «Темний Лік» (1911 р.) і «Люди місячного світла» (1912 р.), де виявляється й оцінюється «метафізика християнства» та доводиться неспроможність християнської релігії з погляду облаштування буденного життя. Кульмінацією творчості В. В. Розанова явилися його твори незвичайного жанру, що вислизає від строгого визначення. Ним опубліковані твори «Відокремлене» (1912 р.), «Смертне» (1913 р.), «Опале листя» (1913-1915 рр.). У творах «Швидкоплинне» і «Останнє листя» автор намагається розкрити сенс процесу «розуміння». Його твір «Апокаліпсис нашого часу» публікувався неймовірним по тому часу двохтисячним тиражем в Росії з листопада 1917 по жовтень 1918 року (десять випусків).
Прив’язаний серцем і розумом до усього земного, В. В. Розанов жадав від релігії прямого та безпосереднього порятунку і визнання (звідси тяжіння до язичництва й Старого Завіту). Шлях через голгофу, через «знехтування» смерті Хрестом представлявся пізньому В. В. Розанову чи не рівносильним запереченню буття взагалі. Помер В. В. Розанов у Сергієвому Посаді 23 січня (5 лютого) 1919 року.
