Головні принципи селянської реформи були викладені у царському маніфесті від 19 лютого 1861 і в "Загальному положенні про селян, звільнених від кріпосної залежності". За цими документами селяни ставали особисто вільними, проте право власності на землю залишалося за поміщиками. У користуванні селян залишалася садиба і польовий наділ, за які вони повинні були відбувати панщину або платити оброк. Такий стан вважалося тимчасовим. Між поміщиками і селянами укладалася угода про викуп землі. До переходу на викуп відносини між ними регламентувалися статутними грамотами. На складання і введення в дію уставних грамот відводилося два роки. Для вирішення різних спірних питань створювалися "губернські в селянських справах присутності" і інститут мирових посередників, які формувалися з дворянства.
На кріпосних селян поширювалися економічні права, які визнавалися за вільними особами, - вони могли купувати нерухомість, займатися торгівлею і промислами, заводити підприємства і т.д. Крім цього, селяни отримали право збиратися на зборах і утворювати на три роки органи селянського самоврядування.
За селянами закріплювалися також права у сфері судочинства - вони могли подавати позови і відповідати в суді, виступати як представники сторін.
Кріпосницький характер реформи виявився у Положенні про умови виходу селянина за викуп. Було встановлено, що присадибна ділянка селянин мав право викупити в будь-який час; польові ж наділи за згодою поміщика могли перейти у власність селян навіть проти бажання суспільства. Якщо поміщик бажав продати польовий наділ селянинові, останній не мав права відмовитися від його покупки.
Порядок і правила викупної операції означали фактично викуп не землі, а особи селянина. За основу визначення розміру викупу бралися не продажна ціна землі, а розмір грошових повинностей, сплачені селянами.
Вийти з общини селянин міг, лише викупивши наділ повністю. Тільки після цього він міг скористатися більшою частиною особистих прав, які надавалися реформою.
Умови виходу з кріпосної залежності дворових людей були регламентовані Положенням про пристрій цього прошарку суспільства. Як правило, дворові селяни польовими і присадибними ділянками не наділялися. За надану їм особисту волю вони були зобов'язані протягом двох років сумлінно працювати на своїх панів або платити оброк. Поміщик міг позбутися дворових селян достроково і навіть всупереч їх бажанню. Після закінчення дворічного терміну дворові селяни відпускалися на волю без права одержання земельного наділу і взагалі без будь-якої винагороди.
Фабричні селяни, які відбували панщину на поміщицьких підприємствах з моменту укладення статутний грамоти, але не пізніше ніж через два роки після реформи, переводилися на оброк. Дореформені наділи і присадибні ділянки вони могли викупити на тих же умовах, що й інші групи селян. Якщо ж фабричні селяни не мали наділів, вони звільнялися від кріпосної залежності на умовах дворових людей.
Основні положення реформи поширювалися також на удільних і державних селян. За Положенням, від 26 червня 1863 всі удільні селяни протягом двох років переводилися в розряд селян-власників
Реформа 1861 року дала поштовх соціальної диференціації селянства, створення сільської буржуазії. Цей процес посилився після проведення столипінської аграрної реформи. Її юридичною основою став указ від 9 листопада 1906 (підтверджений законом 14 червня 1910 "Про доповнення деяких постанов чинного закону щодо селянського землеволодіння та землекористування". Змістом реформи було прискорення руйнування сільської громади, зміцнення приватної власності на землю, ліквідація обмежень у відчуженні надільних земель.
