Основні інструменти реструктуризації

План Паризького клубу

План Брейді

Інші інструменти

 

Для країн з низьким рівнем доходу на душу населення (Неапольські умови, 1994): відстрочення виплати основної частини боргу терміном до трьох років

Для країн із середнім рівнем доходу на душу населення (Х'юстонські, 1990, Лондонські, 1991, умови): конверсія відповідних боргів на акції, надання кредиторам права продажу боргів з дисконтом за національну валюту, на яку можна купити акції національних компаній

Уникнення простого списання боргів

Втручання у внутрішні справи держави (на зразок політики МВФ)

Різноманітні схеми надання нових позик країнам, які відчувають брак ліквідних коштів

Подовження строків виплати боргів і списання деякої їх частини за умови, що країни-кредитори отримають подвійну вигоду, викуп країною-боржником частини своїх зобов'язань (10-15 %) за різко зниженим валютним курсом

Припинення відпливу капіталу і в деяких випадках — повернення його у країну

Реструктуризація боргів, яка передбачає надавання переваги деяким із них

Розширення ліквідних ресурсів держави-боржника за рахунок:

• викупу боргу, який дає
країні-боржнику можли­
вість викупити свої
боргові зобов'язання

за готівкові кошти зі знижкою з номінальної ціни на вторинному ринку цінних паперів;

• обміну боргу на акціо­
нерний капітал: надання
іноземним банкам
можливості обмінювати
боргові зобов'язання цієї
країни на акції її про­
мислових корпорацій.
При цьому іноземні
небанківські організації
можуть перекупити ці
боргові зобов'язання на
вторинному ринку цінних
паперів зі знижкою для
фінансування прямих
інвестицій або купівлі
вітчизняних фінансових
активів

Із середини 80-х до середини 90-х років XX ст. було укладено бли­зько 20 угод про зниження боргу і його обслуговування на загальну суму понад 120 млрд дол. При цьому загальна сума боргу була змен­шена для Польщі, Болівії, Чилі, Мозамбіку, Філіппін, Єгипту та де­яких інших країн.

У світовій практиці основні схеми реструктуризації ґрунтуються на сукупності заходів держави зі списання боргу, механізмі довго-

строкового викупу боргу і обміну державного боргу на акції націо­нальних підприємств.

Зростаюча вірогідність дефолту призводить до зниження вартос­ті запозичень. Визначити оптимальний рівень списання боргу, за якого досягаються максимально очікувані виплати, можна за допо­могою боргової кривої Лаффера (рис. 2.7).

И а о

А

Обсяг боргу, гр. од. Рис. 2. 7. Боргова крива Лаффера

З точки К з подальшим збільшенням обсягу державного боргу починає знижуватись його вартість.

Переваги і недоліки механізму довгострокового викупу боргу та обміну державного боргу на акції національних підприємств наведе­ні в табл. 2.8.

Практика списання боргів, зокрема варіант списання 50 % боргу у Польщі та Єгипті в 1992 p., що видається вигідним, поки що не­прийнятна для України. По-перше, списання уможливлюється в разі перевищення трьох з чотирьох показників критичності зовнішньої заборгованості: відношення зовнішнього боргу до ВВП, зовнішньо­го боргу до річного експорту, процент обслуговування боргу до річ­ного експорту, погашення й обслуговування боргу до річного експорту або наявність політичних передумов (у Польщі — успішне здійснення ринкових реформ, у Єгипті — укладення миру з Ізраїлем). По-друге, втрачається значна частина політичної самостійності кра­їни і на тривалий час — можливість виходу на міжнародний ринок капіталів. Викуп боргів Україною на відкритому ринку поки що не­можливий, адже це передбачає наявність в активі країни-боржника значних золотовалютних резервів або можливість їх швидкого на­громадження за рахунок стимулювання експортних галузей. Реаліза­ція схеми обміну боргу на акції національних підприємств криє в

собі небезпеку перерозподілу державної власності на користь зов­нішніх кредиторів.

Таблиця 2.8 Характеристика механізму довгострокового викупу боргу і обміну боргу на акції національних підприємств

 

Механізм довгострокового викупу боргу

Обмін боргу на акції національних підприємств

Види:емісія нових боргових зобов'язань у вигляді облігацій, які безпосередньо обмінюються на старий борг або про­даються, а одержані кошти спрямовують­ся на викуп старих зобов'язань Переваги:зменшення загального обсягу заборгованості за умови продажу нових облігацій на ринку за меншим дискон­том, що спостерігається за пріоритет­ності нових зобов'язань перед старими Недоліки:складність і здебільшого не­можливість досягнення на практиці зазначеної пріоритетності

Види:надання іноземним кредиторам права на продаж боргів з дисконтом за національну валюту, за яку згодом можна придбати акції національних компаній, або безпосередній обмін (своп) боргів на акції, що перебувають у державній власності Переваги:зменшення державного боргу й короткострокового навантаження на бюджет, забезпечення надходження капі­талу в реальний сектор економіки Недоліки:відмова від можливих альтер­нативних, привабливіших приватизацій­них доходів; передавання права власно­сті на державне майно

Україна поступово набуває досвід у реструктуризації боргу на умовах зменшення боргових виплат, подовження строків оплати та обміну боргових зобов'язань держави на майнові активи. Це істотно обмежує бюджетні видатки, послаблює борговий тиск і створює сприятливі умови для економічного розвитку. Стратегія загальної реструктуризації зовнішнього боргу ґрунтується на принципі рівних пропорцій рефінансування боргових зобов'язань для всіх кредиторів України і реструктуризації заборгованості перед офіційними креди­торами шляхом укладення угод з Паризьким клубом, а перед інозем­ними комерційними банками — з консорціумом комерційних банків. Наприклад, комерційні кредитори запропонували нову єврооблі-гацію України зі строком погашення до 2007 р. з однорічним пільго­вим періодом і щоквартальною виплатою доходу в розмірі 10 та 11 % річних. Валютою нового інструменту є долар чи евро. Власни­ки понад 99 % раніше емітованих облігацій погодились на запропо­новані урядом України умови реструктуризації, що дало змогу спи­сати 152 млн дол. державного зовнішнього боргу.

Отже, щоб запобігти кризовим ситуаціям у сфері державного кре­диту, необхідно вдосконалювати систему управління державним боргом на основі розробки коротко- та довгострокових стратегій управління портфелем зобов'язань країни. Метою стратегії держав­них запозичень є визначення оптимальної структури та обсягу дер­жавного боргу з метою зниження вартості обслуговування позик і мінімізації ризику, який виникає при отриманні кредитів.

Питання для самоконтролю

1. На яких принципах ґрунтується бюджетний устрій?

2. З яких етапів складається бюджетний процес?

3. За рахунок яких надходжень формується більша частина доходів зведеного бюджету?

4. Чому функціонування бюджетної системи України передбачає застосування прямих бюджетних трансфертів?

5. Видатки яких видів переважають у державному бюджеті України і місцевих бюджетах?

6. Основні завдання бюджетної політики України на сучасному етапі.

7. Переваги і недоліки збільшення зовнішніх державних запозичень.

8. За якими ознаками класифікуються державні позики?

9. Які методи управління державним боргом застосовують для полегшення боргового тягаря?

Завдання

Одним із складних питань побудови бюджетної системи і бюджет­ного устрою України залишається взаємодія державних і місцевих бюджетів, механізм міжбюджетних відносин.

Запропонуйте шляхи вдосконалення механізму міжбюджетних відносин і заходи, спрямовані на розмежування доходів між складо­вими бюджетної системи.

Розділ 3. Основи функціонування фінансів підприємств (установ, організацій)

3.1. Сутність і склад фінансів підприємств (установ, організацій)

Загалом фінанси підприємств (установ, організацій) — це сукуп­ність економічних відносин з приводу руху грошових потоків у про­цесі формування, розподілу і використання грошових фондів під­приємств, що забезпечують відтворення виробничо-господарської діяльності, взаємодію з іншими суб'єктами господарювання, а також з іншими сферами фінансової системи — державними фінансами, фі­нансами домогосподарств і страхування.

Фінанси підприємств (установ, організацій) є складовою фінансо­вої системи країни. Разом з тим це самостійна специфічна сфера фі­нансових відносин.

Самостійність розглядуваної сфери фінансових відносин ґрун­тується на положеннях Господарського кодексу України, законів України "Про власність", "Про підприємництво", "Про підприємс­тва в Україні", "Про господарські товариства", де закріплено права юридичних осіб щодо володіння майном, залучення і використання матеріально-технічних, трудових, природних, фінансових та інших видів ресурсів, вільного використання прибутку, що залишається пі­сля сплати податків і обов'язкових платежів, а також відповідаль­ність за своїми зобов'язаннями перед партнерами, органами держа­вного управління і контролю, кредитно-банківськими установами, працівниками.

Фінанси підприємств (установ, організацій) складаються з фінан­сів підприємств різних форм власності, які мають різноманітні орга­нізаційно-правові форми.

Специфіка функціонування фінансів підприємств (установ, орга­нізацій) залежить від мети створення юридичної особи, форми влас-

ності, до якої вона належить і яку мають її засновники, організацій­но-правової форми. Вирішальне значення для побудови фінансових відносин юридичної особи з іншими підприємствами, з бюджетною системою і позабюджетними фондами, із засновниками, з наймани­ми працівниками, з кредитно-банківськими установами і страхови­ми організаціями має мета створення підприємства — здійснення підприємництва чи некомерційна господарська діяльність і відповід­но комерційний або некомерційний характер діяльності. Саме залеж­но від мети створення підприємства (установи, організації) поділя­ють на комерційні (прибуткові) та некомерційні (неприбуткові).

Залежно від форм власності виокремлюють такі основні види під­приємств: приватні, колективні, комунальні, державні, змішані.

Комерційними є підприємства, створені з метою виробництва будь-якої не забороненої законодавством країни продукції (або ви­конання робіт чи надання послуг) та отримання доходів від своєї ді­яльності, за рахунок яких покриваються всі витрати, створюється прибуток і забезпечується самофінансування підприємства.

Комерційними можуть бути підприємства будь-якої форми влас­ності та організаційно-правової форми, у тому числі державні.

Хоча державні підприємства створюються державою і їх статутні фонди формуються за рахунок державних коштів, проте діяльність цих підприємств регулюється так само, як і інших комерційних під­приємств, створених недержавними власниками. Державні підпри­ємства створюють грошові фонди, що розподіляються з урахуван­ням таких самих законодавчих норм, зокрема з оподаткування прибутку. Грошові фонди і грошові потоки державних підприємств так само відокремлені від фінансів держави, як і приватних, і взаємо­дія з державними фінансами здійснюється тими самими каналами — через сплату податків, обов'язкові платежі, придбання державних цінних паперів, отримання за ними доходів, отримання державних дотацій тощо. Навіть фінанси казенних підприємств (особливого виду державного підприємства) певною мірою відокремлені від дер­жавних, хоча й існують обмеження щодо їх самостійності. Зокрема, майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві опера­тивного управління, тому це підприємство може розпоряджатись ос­новними фондами лише з дозволу органу, до сфери управління яко­го входить казенне підприємство. Цей орган затверджує фінансовий план і план розвитку казенного підприємства, визначає порядок ви­користання чистого прибутку, встановлюючи обов'язкові нормати-

ви його розподілу, має право вилучити майно, яке не використову­ється або використовується не за призначенням.

Крім того, казенне підприємство відповідає за своїми зобов'я­заннями коштами та іншим майном, що є в його розпорядженні, крім основних фондів, а в разі браку коштів і майна відповідальність за його зобов'язаннями несе власник (тобто держава). Проте держа­ва не несе відповідальності за зобов'язаннями інших державних під­приємств, а останні не несуть відповідальності за зобов'язаннями держави.

Фінанси комерційних підприємств є центральною ланкою фінан­сової системи, оскільки безпосередньо забезпечують процес створен­ня і первинного розподілу ВВП. Усі інші ланки фінансової системи беруть участь у подальшому розподілі та перерозподілі ВВП. Фінан­си комерційних підприємств забезпечують неперервність процесу розширеного відтворення через розподіл грошових доходів під­приємства на фонди відшкодування, споживання та нагромадження і використання коштів фонду нагромадження на продовження про­цесу виробництва продукції (робіт, послуг) і збільшення ВВП. Завдя­ки подальшому розподілу вартості, створеної комерційними під­приємствами, формуються грошові фонди бюджетної системи, доходи домогосподарств та страхові фонди. Таким чином, стан фі­нансів комерційних підприємств визначає стан фінансової системи країни загалом.

Статутна діяльність неприбуткових установ і організацій є неко-мерційною, тобто не має на меті одержання прибутку для розподілу між засновниками і самофінансування установи, хоча при цьому не виключається можливість отримання доходів з метою поповнення фінансових ресурсів. Особливості організації фінансів залежать від мети створення неприбуткових установ (організацій), організаційно-правових форм, складу засновників, фінансового механізму залучен­ня коштів для статутної діяльності.

До неприбуткових установ і організацій належать:

• бюджетні установи і організації, тобто такі, що утримуються за рахунок коштів відповідних бюджетів;

• громадські об'єднання (профспілки, політичні партії, кредитні спілки, релігійні організації), пенсійні фонди, спілки підприємців, асоціації, творчі спілки, інші об'єднання;

• благодійні організації, культурні та інші цільові громадські фонди. Відповідно до Закону України "Про оподаткування прибутку

підприємств" доходи зазначених установ і організацій, що не пов'я-

зані зі здійсненням ними підприємницької діяльності, звільняються від оподаткування.

Розглянемо джерела фінансових ресурсів неприбуткових установ і організацій.

Бюджетні установи і організації. Вони фінансуються або цілком за рахунок коштів державного чи місцевих бюджетів, або на змішаній основі — через бюджетне фінансування, надання платних послуг, орендну плату, безповоротну фінансову допомогу, пасивні доходи (проценти, дивіденди, страхові виплати).

Якщо раніше майже всі витрати бюджетних установ фінансува­лись з бюджету, то нині в умовах скорочення бюджетних асигнувань ці установи мають змогу за рахунок надання платних послуг — со­ціально-культурних, управлінських, інформаційних, з охорони гро­мадського порядку тощо — отримувати додаткові фінансові ресур­си. Переліки платних послуг, які можуть надавати заклади освіти, охорони здоров'я, архівні установи, бібліотеки та інші бюджетні установи, встановлює Кабінет Міністрів України. Додатковим дже­релом фінансування для деяких установ стала орендна плата за зда­вання в оренду приміщень, обладнання, іншого майна.

Бюджетні установи та організації складають фінансовий план на календарний рік — єдиний кошторис доходів і видатків; його струк­тура і зміст затверджені постановою Кабінету Міністрів України № 164 від 16.02.98 і Положенням про порядок складання єдиного ко­шторису доходів і видатків бюджетної установи та організації. У до­хідній частині єдиного кошторису зазначаються планові обсяги бюд­жетних асигнувань, виділених на утримання установи на плановий рік, а також надходження з інших дохідних джерел (платні послуги, оренда тощо). У видатковій частині єдиного кошторису зазначаєть­ся загальний обсяг витрат установи з розподілом їх за видами видат­ків, а також із зазначенням витрат, які планується профінансувати за рахунок бюджетних асигнувань і позабюджетних надходжень.

Зазначеним положенням передбачено, що перевищення доходів над видатками позабюджетних коштів необхідно спрямовувати на­самперед на покриття дефіциту бюджетних асигнувань на заробітну плату працівників установи з нарахуванням на соціальне страхуван­ня, оплату витрат на господарське утримання установи. Тільки піс­ля фінансування цих невідкладних витрат кошти можна використо­вувати на придбання обладнання, капітальний ремонт приміщень та інші витрати другорядного характеру.

Громадські об'єднання. Основним джерелом фінансових ресурсів при створенні цих організацій є вступні та членські внески заснов­ників. Напрямки використання надходжень визначаються метою і завданнями організації та закріплюються в її статуті.

У процесі функціонування громадські об'єднання так само мо­жуть отримувати доходи від платних заходів, діяльності заснованих ними підприємств, добровільних пожертвувань. Ці надходження зго­дом можуть стати основними джерелами фінансування видатків об'єднань, а частка членських внесків стає незначною.

Усі надходження включаються в дохідну частину фінансового плану громадських об'єднань, а у видатковій частині відображають­ся витрати, пов'язані з основною діяльністю організації, утриманням працівників, приміщень, інші адміністративно-господарські вит­рати.

Прибуток підприємств, створених громадськими об'єднаннями, не звільняється від оподаткування, за винятком підприємств, створе­них всеукраїнськими громадськими організаціями інвалідів, де кіль­кість працівників-інвалідів становить не менше як 50 % загальної чисельності працівників, а фонд оплати їх праці — щонайменше 25 % загальних витрат на оплату праці.

Благодійні організації та інші громадські фонди. Фінансові ресур­си при створенні благодійних організації та громадських фондів формуються виключно за рахунок добровільних внесків підприємств, організацій, установ, окремих громадян. У процесі функціонування фонди можуть отримувати кошти за рахунок прибутку від виробни­чо-господарської діяльності створених ними підприємств, доходів від депозитних вкладів, заходів, що здійснюються на користь фондів (лотереї, концерти, аукціони, виставки-продажі тощо), платних пос­луг, видавничої та іншої діяльності.

Напрямки видатків залежать від мети створення фонду, що запи­сано в його статуті. Видатки здійснюються відповідно до коштори­су. За законом розмір витрат на утримання благодійної організації не повинен перевищувати 20 % її кошторису в поточному році.

Особливість використання власності громадських об'єднань, бла­годійних та інших фондів полягає в тому, що їх доходи або майно (за винятком кредитних спілок і пенсійних фондів) не підлягають роз­поділу між їх засновниками або учасниками і не повинні використо­вуватись для вигоди будь-якого окремого засновника, учасника, посадових осіб (крім оплати їх праці).

3.2. Фінансові ресурси підприємства і джерела їх формування

Фінансові ресурси підприємства — це грошові доходи і надход­ження, які перебувають у розпорядженні суб'єкта господарювання і необхідні для виконання ним фінансових зобов'язань, здійснення ви­трат з розширеного відтворення і економічного стимулювання пра­цівників.

Фінансові ресурси комерційного підприємства складаються з та­ких елементів:

• статутного (або пайового) капіталу (фонду);

• додаткового капіталу, одержаного за рахунок того, що вартість реалізації випущених акціонерним товариством (AT) акцій перевищує їх номінальну вартість; суми дооцінки необоротних активів (вартості активів, безкоштовно отриманих підприємством від інших юридичних і фізичних осіб);

• резервного капіталу;

• амортизаційних відрахувань;

• забезпечення наступних виплат і платежів (резервів на оплату наступних відпусток тощо);

• нерозподіленого прибутку;

• довго- і короткострокових кредитів комерційних банків;

• позикових коштів від реалізації облігацій власної емісії;

• законної кредиторської заборгованості всіх видів, включаючи заборгованість з бюджетних платежів, відрахувань у державні страхові фонди з оплати праці, за виданими векселями, за одержа­ними авансами;

• інших коштів, відображених у пасиві бухгалтерського балансу під­приємства.

Актив балансу підприємства показує, як воно розмістило наявні фінансові ресурси, куди вони спрямовані на дату складання бухгал­терського звіту.

Фінансові ресурси підприємства формуються за рахунок власних і прирівняних до них коштів, а також позикових коштів.

Створенню підприємства будь-якої організаційно-правової фор­ми і форми власності передує формування статутного фонду. Статут­ний фонд — це виділені підприємству або залучені ним на засадах, визначених чинним законодавством, фінансові ресурси у вигляді коштів або вкладень у майно, матеріальні цінності, нематеріальні

активи, цінні папери, що закріплені за підприємством на правах вла­сності або повного господарського відання. За рахунок статутного фонду підприємство формує власні (основні та оборотні) засоби.

Залежно від організаційно-правової форми господарювання ста­тутний фонд може утворюватися з акціонерного капіталу, пайових внесків членів кооперативів, засновників, а також бюджетних кош­тів.

Основним джерелом власних фінансових ресурсів на діючих під­приємствах є надходження коштів від реалізації продукції (надання послуг), різні частини якої у процесі розподілу виручки набирають форми відшкодування витрат і прибутку. Фінансові ресурси збіль­шуються переважно за рахунок прибутку від основної діяльності з виробництва і реалізації певної продукції (товарів, робіт, послуг), що є основною метою створення підприємства.

За напрямками надходження фінансові ресурси поділяють на зов­нішні та внутрішні.

Зовнішні фінансові ресурси — це додаткові власні та позикові кош­ти, одержані через фінансовий ринок (розміщення власних акцій та облігацій), від кредитно-банківської системи (отримання кредитів) та інших кредиторів (отримання авансів замовників, товарних кредитів від постачальників). За рахунок зовнішніх надходжень може збільшуватись як власний капітал підприємства (продаж влас­них акцій, додаткові внески до статутного фонду у вигляді фінансо­вої допомоги, добровільних пожертвувань, страхові відшкодування за застрахованими ризиками, що відбулися, бюджетні дотації), так і позиковий (продаж облігацій власної емісії, банківські кредити, ко­шти інших кредиторів).

Внутрішні фінансові ресурси — це нерозподілений прибуток, амортизаційні відрахування та кредиторська заборгованість, що постійно перебуває на балансі підприємства (стійкі пасиви).

У процесі діяльності підприємство повинно вибрати оптимальні варіанти збільшення капіталу — за рахунок зовнішніх чи внутрішніх фінансових ресурсів. При управлінні фінансами необхідно, напри­клад, з'ясувати:

• яку частину прибутку, що залишився в розпорядженні підприємст­ва після сплати податків, спрямувати на розвиток виробництва, технічне переоснащення, а яку — у фонд споживання;

• як використати кошти — на будівництво нового цеху чи придбання акцій іншого підприємства;

• куди вкласти кошти — придбати понад мінімальні потреби вироб­ництва запаси дефіцитних матеріалів чи купувати їх у міру потреби;

• збільшити статутний фонд за рахунок додаткової емісії акцій чи звернутися за кредитом до комерційного банку.

Правильне розпорядження фінансовими ресурсами саме по собі є важливим чинником забезпечення ефективності розв'язання еконо­мічних і соціальних завдань підприємства.

Певні висновки щодо ефективності використання фінансових ре­сурсів підприємства (і, отже, щодо ефективності його фінансової діяльності) можна робити шляхом порівняння досягнутого резуль­тату його господарської діяльності — прибутку — з обсягом фінан­сових ресурсів, що були в розпорядженні підприємства у відповідний період.

Власні фінансові ресурси та їх використання для фінансування створення активів. Статутний фонд будь-якого підприємства є важливим джерелом формування його активів. Він поділяється на два фонди коштів, без яких підприємство не може нормально функ­ціонувати.

По-перше, це фонд власних основних засобів і нематеріальних ак­тивів, по-друге — фонд власних оборотних засобів і засобів обігу. Матеріально-технічною основою виробництва на будь-якому під­приємстві є основні виробничі фонди. В умовах ринкової економіки їх першочергове формування, функціонування та розширене відтво­рення здійснюються за безпосередньої участі фінансів. З їх допомо­гою створюються та використовуються грошові фонди цільового призначення, які опосередковують придбання, експлуатацію та від­новлення засобів праці.

Початково основні фонди новостворюваних підприємств фор­муються за рахунок основних засобів, які є частиною статутного фонду. Основні засоби — це кошти, інвестовані в основні фонди ви­робничого та невиробничого призначення. У момент придбання ос­новних фондів і прийняття їх на баланс підприємства розмір основ­них засобів збігається з вартістю основних фондів. У подальші періоди внаслідок участі основних фондів у виробничому процесі їх вартість роздвоюється: одна її частина, яка дорівнює зносу, пере­носиться на готову продукцію, друга виражає залишкову вартість діючих основних фондів.

Перенесена на готову продукцію частина вартості зношених ос­новних фондів у процесі реалізації цієї продукції поступово відшко-

довується підприємству у складі доходу (виручки) від її реалізації (надходження від амортизації).

Для забезпечення безперебійності виробництва та реалізації про­дукції у розпорядженні кожного підприємства мають бути одночас­но і оборотні виробничі фонди, і фонди обігу. Тому після заснуван­ня підприємству необхідна певна сума коштів у складі сформованого статутного фонду для придбання матеріальних оборотних фондів, для обслуговування процесу виробництва та реалізації продукції. Грошові кошти, які авансуються в оборотні виробничі фонди і фонди обігу, становлять оборотні засоби підприємства (оборотні активи).

Для формування оборотних засобів підприємство використовує як власні, так і позикові ресурси. Власні засоби відіграють основну роль в організації кругообігу фондів, оскільки підприємства, які працюють на основі комерційного розрахунку, повинні мати певну майнову та оперативну самостійність для того, щоб працювати рен­табельно й відповідати за прийняті рішення.

Власні обігові кошти формуються в момент організації підприєм­ства, коли створюється його статутний фонд.

Розмір статутного фонду значною мірою визначає масштаб ви­робничо-господарської діяльності підприємства, хоча, звичайно, не існує прямого зв'язку між розмірами статутного фонду підприємств різних галузей і обсягом виробництва товарів та послуг на них. Пев­ною мірою розмір статутного фонду впливає на можливості зовніш­нього фінансування, ділову репутацію підприємства. Розмір статутно­го фонду, що визначає участь кожного із засновників та акціонерів у капіталі підприємства, є критерієм визначення розміру прибутку, який кожний із них одержує при розподілі прибутку.

Початковий розмір статутного фонду підприємства фіксується у статуті або в установчому договорі, які в обов'язковому порядку по­даються до органів влади при державній реєстрації підприємства. Контролюючі державні органи (фінансові, податкові), а також бан­ки контролюють розмір статутного фонду кожного підприємства і те, щоб він був відповідно оплачений. Недостатньо лише задекла­рувати у статуті певний розмір статутного фонду. Необхідно вжити заходів для того, щоб кошти (або майно, нематеріальні активи) реа­льно надійшли в розпорядження підприємства від усіх юридичних та фізичних осіб, що мають частки у статутному фонді та є його влас­никами.

Поряд з коштами, які надходять у розпорядження підприємства з різних джерел (від акціонерів, пайовиків та інших засновників), ста­тутний фонд формується з вартості майна (будівлі, машини, устатку­вання, транспортні засоби, сировина, матеріали, інші товарно-мате­ріальні цінності), цінних паперів, а також нематеріальних активів. До нематеріальних активів належить вартість права користуватись:

• результатами інтелектуальної діяльності у вигляді винаходів, відкриттів, промислових зразків, технологій, гудвілів, ноу-хау, раціоналізаторських пропозицій, звітів про науково-дослідну діяльність та інших об'єктів інтелектуальної власності;

• землею, водою або іншими природними ресурсами;

• будівлями, обладнанням.

Порядок формування, використання і збільшення коштів статут­ного фонду як джерела виконання фінансових зобов'язань юридич­них осіб перед кредиторами залежить від форми власності підприєм­ства і його організаційно-правової форми.

Статутний фонд державного підприємства — це сума коштів і вартість майна, безоплатно наданих державою в постійне розпоря­дження підприємства на праві господарського відання або оператив­ного управління (для казенних підприємств). Чинним законодавст­вом України встановлено, що, здійснюючи право господарського відання, підприємство володіє, користується і розпоряджається цими ресурсами, чинить щодо них будь-які дії, що не суперечать закону і меті його діяльності.

У разі створення нового підприємства статутний фонд розрахо­вують виходячи з кошторису будівництва, вартості необхідного тех­нологічного устаткування, а також розміру мінімальних норма­тивних запасів сировини, матеріалів, покупних напівфабрикатів, палива, тари, інших виробничих запасів, незавершеного будівницт­ва, видатків майбутніх періодів, готової продукції, товарів.

Статутний фонд комунального підприємства формується з внес­ків коштів і майна органом місцевого самоврядування, який є пред­ставником відповідної територіальної громади-власника. Майно ко­мунального підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського ві­дання (для комунального комерційного підприємства) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство).

У господарських товариствах (акціонерних, з обмеженою і додат­ковою відповідальністю, повних, командитних) статутний фонд

складається із внесків засновників і учасників. Внески можуть бути у вигляді майна, матеріальних цінностей, майнових прав, грошових коштів. Усі види внесків оцінюються в грошовій формі та станов­лять частку співвласників (засновників і учасників) у статутному фонді товариства.

Законодавством України передбачаються для господарських то­вариств мінімальні розміри статутного фонду, нижче яких державна реєстрація підприємства забороняється. Ці мінімальні розміри через інфляційні явища в економіці можуть час від часу змінюватися в законодавчому порядку.

Розмір статутного фонду підприємства у процесі його господар­ської діяльності може збільшуватись за рахунок додаткових внесків власників або отриманого прибутку, чи зменшуватись.

Державним підприємствам можуть бути надані додаткові кошти за рахунок бюджету з метою здійснення єдиної державної технічної політики, створення фінансових передумов для регулювання струк­тури суспільного виробництва, розвитку пріоритетних галузей еко­номіки. Статутні фонди комунальних підприємств можуть бути збі­льшені за рахунок додаткових внесків відповідних органів місцевого самоврядування. Акціонерні товариства можуть додатково випусти­ти акції, інші господарські товариства — збільшити суму внесків учасників до статутного фонду підприємства.

Прибуток підприємства є основним внутрішнім джерелом збіль­шення власних фінансових ресурсів. Фінансовий стан підприємства не може бути стійким, якщо воно не одержує прибуток, який забез­печує необхідний приріст грошових ресурсів, насамперед для фінан­сування заходів, спрямованих на зміцнення матеріально-технічної бази виробництва і соціальної сфери. Якщо підприємство збиткове, це призводить до зменшення, "проїдання" фінансових ресурсів, пере­дусім статутного фонду.

Позикові фінансові ресурси. Особливості й умови кругообігу основних і оборотних засобів зумовлюють потребу у формуванні певної частини фінансових ресурсів за рахунок позикових коштів. Для поповнення оборотних засобів підприємства залучають корот­кострокові кредити (з терміном погашення до одного року), для фінансування капіталовкладень — середньострокові (від одного до трьох років) і довгострокові кредити (від трьох років).

Банківський кредит надається суб'єктам господарювання всіх форм власності в тимчасове користування на умовах, передбачених

кредитним договором. Основними з них є забезпеченість, повернен­ня, строковість, платність і цільова спрямованість.

Забезпеченість кредиту означає наявність у банку права на захист своїх інтересів, недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність позичальника.

Кредити можуть бути забезпечені заставою (майном, майновими правами, цінними паперами), гарантованими (банками, фінансами чи майном третьої особи) або мати інше забезпечення (поручництво, свідоцтво страхової організації).

Повернення, строковість і платність означають, що кредит має бути повернутий позичальником банку у визначений у кредитному договорі строк з відповідною оплатою за його користування. Цільо­ва спрямованість передбачає використання позикових коштів на конкретні цілі згідно з кредитним договором.

Кредитні взаємовідносини регламентуються кредитними догово­рами, що укладаються між кредитором і позичальником тільки в письмовій формі, визначають взаємні зобов'язання та відповідаль­ність сторін і не можуть змінюватися в односторонньому порядку без згоди обох сторін.

Кредитний договір може бути укладений як шляхом складання одного документа, який підписують кредитор і позичальник, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами, підписа­ними стороною, яка їх надсилає.

Комерційні банки можуть надавати кредити всім суб'єктам гос­подарської діяльності незалежно від галузевої належності, статуту, форм власності у разі наявності у них реальних можливостей та пра­вових форм забезпечення своєчасного повернення кредиту та сплати відсотків (комісійних) за користування ним. Для отримання кредиту позичальник подає в банк звернення у вигляді листа, клопотання, заявки, заяви. У документах зазначаються необхідний розмір креди­ту, його мета, строки погашення та форми забезпечення. Якщо по­точний рахунок позичальника відкритий в іншому банку, то він по­дає в банк установчі документи із зазначенням юридичної адреси, картку із зразками підписів, завірену банком, і довідку банку про за­лишки коштів на рахунках й наявність заборгованості за позиками.

Розмір відсоткових ставок і порядок їх сплати встановлюються банком та визначаються у кредитному договорі залежно від кредит­ного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозиції на кредит­ному ринку, строку користування кредитом, облікової ставки та ін­ших чинників.

У разі зміни облікової ставки умови договору можуть перегля­датись і змінюватися тільки за взаємної згоди кредитора і позичаль­ника.

Для кредитів, що надаються в іноземній валюті, необхідно вра­ховувати також відсоткові ставки, які діють на міжнародних ринках капіталів.

Позичальник, який отримує одноразовий кредит на придбання товарів або оплату товарно-матеріальних цінностей у межах чинно­го законодавства за контрактами та угодами, подає в банк їх копії та інші документи, що стосуються заходу, за рахунок якого перед­бачається погасити кредит.

Позичальник, що звертається в банк за кредитом на споруджен­ня об'єктів для зберігання та переробки сільськогосподарської проду­кції, виробництва товарів народного споживання тощо, подає в банк проект будівництва (реконструкції) підприємства, що відповідає вста­новленим законодавством санітарно-гігієнічним, екологічним та ін­шим нормам, а також висновки експертів щодо проектно-кошторис­ної документації, які підтверджують дотримання встановлених норм, та інші необхідні для кредитування документи (контракт з будівель­ною організацією, техніко-економічне обґрунтування, графіки вико­нання робіт).

Позичальник, який отримує кредит на витрати, що не перекри­ваються надходженнями протягом календарного року, подає прог­нозні розрахунки потреби в короткостроковому кредиті на рік з по­квартальним розбиттям.

Комерційний банк аналізує й вивчає діяльність потенційного по­зичальника, визначає його кредитоспроможність, прогнозує ризик неповернення кредиту і приймає рішення про надання кредиту або про відмову його видати.

Основними критеріями оцінки кредитоспроможності позичаль­ника за Положенням НБУ про кредитування можуть бути:

• забезпеченість власними коштами не менш як 50 % загального обсягу його видатків;

• репутація позичальника (кваліфікація, здібності керівника, дотримання ділової етики, договірної, платіжної дисципліни);

• оцінка продукції, що випускається, наявність замовлення на її реалізацію і характер послуг, які надаються (конкурентоспромож­ність на внутрішньому та зовнішньому ринках, попит на продук­цію, послуги, обсяги експорту);

• економічна кон'юнктура (перспективи розвитку позичальника,
наявність джерел коштів для капіталовкладень).

Необхідні відомості про позичальника та інформація, яку отри­мує банк при оформленні кредиту, систематизуються у кредитній справі позичальника.

Документи, що зберігаються у цій справі, групуються так:

• матеріали з надання кредиту (кредитний договір, боргові зобо­в'язання, гарантійні листи тощо);

• фінансово-економічна інформація (бухгалтерські баланси, звіти про прибутки та збитки, бізнес-плани тощо);

• матеріали про кредитоспроможність позичальника (довідки, отримані від інших банків, запити, листи, звіти аудиторських фірм тощо).

Забороняється надавати кредити з такою метою:

• покриття збитків господарської діяльності позичальника;

• формування і збільшення статутного фонду комерційних банків та інших господарських товариств;

• придбання цінних паперів будь-яких підприємств.

Крім банківського кредиту до складу позичених фінансових ре­сурсів підприємств входить кредиторська заборгованість усіх видів, що виникає в розрахунках з іншими фізичними та юридичними особами — постачальниками, покупцями, бюджетом, органами со­ціального страхування, позабюджетними фондами, з робітниками і службовцями підприємства.

Комерційний кредит надається одним підприємством іншому у вигляді відстрочення платежу за продані товари, виконані роботи, надані послуги або у вигляді авансових платежів підприємству-постачальнику за договорами поставки продукції, виконання робіт або надання послуг.

Комерційні кредити в товарній формі виникають у розрахунках за матеріальні цінності, виконані роботи, надані послуги. Вони пере­даються у власність підприємства-боржника на умовах угоди, в якій припускається відстрочення остаточного розрахунку на визначений термін і під проценти.

Товарний кредит передбачає передання права на товари (ре­зультати виконаних робіт, наданих послуг) покупцеві в момент під­писання договору або фактичного отримання товарів (виконаних робіт, наданих послуг) незалежно від часу погашення заборгованос­ті. У відносинах, пов'язаних з наданням комерційного кредиту, кож-

ний суб'єкт підприємницької діяльності має право бути кредитором або одержувачем кредитів. Поширеною формою оформлення товар­ного кредиту є видання підприємством векселів своїм постачаль­никам.

Формування частини фінансових ресурсів за рахунок нормальної (непростроченої) кредиторської заборгованості, використання бан­ківського та комерційного кредиту — це закономірне явище ринко­вої економіки, притаманне суб'єктам господарювання, які нормаль­но і ефективно функціонують.

3.3. Основи формування і використання прибутку підприємств

Прибуток як економічна категорія відображає остаточну грошо­ву оцінку виробничої та фінансової діяльності і є найважливішим по­казником фінансових результатів підприємств, їх фінансового стану. У загальному вигляді прибуток є різницею між доходами від певної діяльності й витратами на її здійснення. Розмір прибутку свідчить про необхідність заходів, спрямованих на зниження собівартості продук­ції, нарощення обсягів виробництва і реалізації, розширення асорти­менту виготовлюваних товарів, змін у ціновій політиці. Прибуток є визначальним критерієм ефективності господарювання і основним джерелом фінансових ресурсів підприємства.

Як провідна категорія ринкових відносин прибуток виконує такі важливі функції:

• показника ефективності господарської діяльності підприємства. Позитивний фінансовий результат, тобто наявність прибутку, вже свідчить про рентабельну діяльність. Адже кожне підприємство в ринкових умовах намагається одержувати в кожному звітному періоді прибуток, необхідний і достатній для саморозвитку (поточного та стратегічного самофінансування);

• стимулюючу. Як кінцевий фінансово-економічний результат при­буток у ринковому середовищі є метою діяльності підприємства. Прибуток — це основне джерело приросту власного капіталу і відповідно джерело фінансування оновлення виробничих фондів та диверсифікації виробництва продукції. Крім того, прибуток є джерелом фінансування соціального розвитку трудового колек­тиву;

• джерела формування доходів бюджетів різних рівнів.

Отже, прибуток підприємства — основний фактор його економіч­ного та соціального розвитку.

При визначенні фінансових результатів діяльності підприємства використовують такі показники: валовий прибуток; прибуток від операційної діяльності; прибуток від звичайної діяльності до опо­даткування; прибуток від звичайної діяльності за вирахуванням по­датку на прибуток від звичайної діяльності; надзвичайний прибуток; чистий прибуток.

Ці різновиди прибутку пов'язані з такими поняттями:

• основна діяльність — операції з виробництва і реалізації продукції (виготовлення товарів, виконання робіт, надання послуг), що є основною метою створення підприємства і забезпечують основ­ну частку його доходу;

• звичайна діяльність — будь-який вид основної діяльності підприємства, а також операції, що її забезпечують або виника­ють внаслідок її здійснення;

• операційна діяльність — основна діяльність підприємства, а також інші види діяльності, що не є інвестиційними або фінансовими;

• надзвичайна подія — операція, що відрізняється від звичайної діяльності підприємства і не повторюється періодично або в кож­ному звітному періоді;

• фінансова діяльність — діяльність, що спричинює зміну розміру і складу власного та позикового капіталу підприємства;

• економічна вигода — потенційна можливість одержання під­приємством коштів від використання активів;

• доходи — збільшення економічних вигод у вигляді надходження активів або зменшення зобов'язань, які збільшують власний ка­пітал (крім збільшення капіталу за рахунок внесків власників);

• витрати — зменшення економічних вигод у вигляді вибуття ак­тивів або збільшення зобов'язань, що призводять до зменшення власного капіталу (за винятком зменшення капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власниками);

• прибуток — сума, на яку доходи перевищують пов'язані з ними витрати;

• збиток — перевищення витрат над доходом, для одержання якого було зроблено ці витрати;

• валовий прибуток — різниця між чистим доходом (виручкою) від реалізації продукції (виготовлення товарів, виконання робіт, надання послуг) і собівартістю реалізованої продукції (товарів,

робіт, послуг). Чистий дохід від реалізації визначається шляхом

вирахування з доходу (виручки) від реалізації податку на додану

вартість та акцизного збору.

З урахуванням інших операційних доходів, адміністративних ви­трат і витрат на збут визначається фінансовий результат (прибуток або збиток) від загального обсягу операційної діяльності. Це озна­чає, що прибуток від операційної діяльності є різницею між валовим прибутком, збільшеним на інші операційні доходи, і адміністра­тивними витратами та витратами на збут.

Прибуток від звичайної діяльності до оподаткування визначаєть­ся на основі прибутку від операційної діяльності та його коригування на фінансовий результат від участі в капіталі, іншої фінансової діяль­ності, а також як результат вирахування податку на цей прибуток.

Якщо на підприємстві виконувалися надзвичайні операції, у ре­зультаті яких було одержано прибуток, то його розмір за вирахуван­ням податку в сумі з чистим прибутком від звичайної діяльності стано­вить загальний чистий прибуток підприємства у звітному періоді.

Таким чином, прибуток підприємства у практичному вимірі згід­но з національними та міжнародними стандартами бухгалтерського обліку має кілька аспектів, але врешті-решт основним абсолютним показником у грошовому вимірі є сумарний чистий прибуток під­приємства як фінансовий результат операційної і фінансової діяль­ності та надзвичайних операцій після вирахування податку на при­буток.

Звичайна діяльність є основним джерелом одержання прибутку на підприємствах різних форм господарювання і власності.

Базовими показниками формування прибутку від звичайної діяльності є доходи і витрати підприємства.

Доходи від звичайної діяльності класифікуються за такими гру­пами:

• виручка від реалізації продукції (продажу товарів, виконання робіт, надання послуг);

• інші операційні;

• фінансові;

• інші.

Дохід (виручка) від реалізації продукції (товарів, інших активів) визнається в разі виконання таких умов:

• покупцеві передані ризики і вигоди, пов'язані з правом власності
на продукцію (товар, інший актив);

• підприємство в подальшому не управляє і не контролює реалізо­вану продукцію (товари, інші активи);

• сума доходу (виручка) може бути достовірно визначена;

• існує впевненість у тому, що внаслідок операції економічні вигоди підприємства збільшаться, а пов'язані із цим витрати можуть бути достовірно визначені.

Внаслідок використання активів підприємства іншими сторонами виникає дохід у вигляді процентів, роялті й дивідендів. Проценти — це плата за використання коштів, їх еквівалентів або сум, які забор­говані підприємству. Роялті — це платежі за використання немате­ріальних активів підприємства (патентів, торговельних марок, ав­торського права, програмних продуктів). Дивіденди — це частина чистого прибутку, розподілена між учасниками (власниками) відпо­відно до частки їх участі у власному капіталі підприємства.

Витрати, що виникли в результаті звичайної діяльності під­приємства, складаються з витрат, пов'язаних з оперативною діяль­ністю, та фінансових. У свою чергу, витрати, пов'язані з операційною діяльністю, є сумою собівартості реалізованої продукції (виконаних робіт, наданих послуг), адміністративних витрат, витрат на збут та ін.

Собівартість реалізованої продукції (робіт, послуг) складається з виробничої собівартості продукції (виконаних робіт, наданих по­слуг), реалізованої протягом звітного періоду, нерозподілених по­стійних загальновиробничих і наднормативних виробничих витрат.

У виробничу собівартість продукції (робіт, послуг) включаються прямі витрати всіх видів і загальновиробничі витрати на оплату праці.

До складу прямих матеріальних витрат входять вартість сирови­ни і основних матеріалів, що утворює основу виробленої продукції, покупних напівфабрикатів і комплектуючих виробів, допоміжних та інших матеріалів, які безпосередньо стосуються конкретного об'єкта витрат.

До складу прямих витрат на оплату праці входять заробітна пла­та та інші виплати працівникам, які займаються виробництвом про­дукції, виконують роботи або надають послуги, що безпосередньо стосуються конкретного об'єкта витрат.

До складу інших прямих витрат входять всі інші виробничі вит­рати, які безпосередньо стосуються конкретного об'єкта витрат, зо­крема відрахування на соціальні заходи, плата за оренду земельних і майнових паїв, амортизація тощо.

До складу загалъновиробничих витрат входять:

• витрати на управління виробництвом (оплата праці керівників цехів, дільниць і відрахування на соціальні заходи й медичне страхування апарату управління цехами, дільницями); витрати на оплату службових відряджень персоналу цехів, дільниць;

• амортизація основних засобів та нематеріальних активів загально-виробничого (цехового, дільничого, лінійного) призначення;

• витрати на утримання, експлуатацію і ремонт, страхування, опера­ційну оренду основних засобів, інших позаоборотних активів загальновиробничого призначення;

• витрати на опалювання, освітлення, водопостачання, водовідве-дення та інше утримання виробничих приміщень;

• витрати на обслуговування виробничого процесу;

• витрати на охорону праці, техніку безпеки і охорону довкілля;

• інші витрати (втрати від браку; оплата простоїв тощо). Загальновиробничі витрати поділяються на змінні і постійні.

До змінних загальновиробничих належать витрати на обслуго­вування і управління виробництвом (цехів, дільниць), які змінюють­ся прямо (або майже прямо) пропорційно до зміни обсягу діяльнос­ті. Змінні загальновиробничі витрати розподіляються на кожний об'єкт витрат з використанням бази розподілу (годин праці, заробіт­ної плати, обсягу діяльності, прямих витрат та ін.) виходячи з фак­тичної потужності виробництва звітного періоду.

До постійних загальновиробничих належать витрати на обслуго­вування і управління виробництвом, які залишаються незмінними (або майже незмінними) у разі зміни обсягу діяльності. Постійні ви­робничі накладні витрати розподіляються на кожний об'єкт витрат з використанням бази розподілу (годин праці, заробітної плати, об­сягу діяльності, прямих витрат та ін.) при нормальній потужності виробництва. Нерозподілені постійні загальновиробничі витрати входять до складу собівартості реалізованої продукції (виконаних робіт, наданих послуг) у період їх виникнення. Загальний обсяг роз­поділених і нерозподілених постійних загальновиробничих витрат не може перевищувати їх фактичний обсяг.

Перелік і склад змінних і постійних загальновиробничих витрат встановлює підприємство.

Витрати, пов'язані з операційною діяльністю, що не включають­ся в собівартість реалізованої продукції (виробництва товарів, вико­нання робіт, надання послуг), поділяються на адміністративні, ви­трати на збут та інші операційні витрати.

До адміністративних належать загальногосподарські витрати з обслуговування і управління підприємством; витрати на збут скла­даються з витрат, пов'язаних з реалізацією (збутом) продукції (това­рів, робіт, послуг).

Витрати, пов'язані з операційною діяльністю, поділяються на такі економічні елементи:

• матеріальні;

• на оплату праці;

• відрахування на соціальні заходи;

• амортизація;

• інші операційні витрати.

До фінансових належать витрати на сплату процентів (за корис­тування отриманими кредитами, за випущеними облігаціями, за фінансовою орендою) та інші витрати підприємства, пов'язані із за­лученням позикового капіталу.

Прибуток підприємства складається з прибутку від звичайної ді­яльності (сума прибутку від операційної та іншої звичайної діяльно­сті) та прибутку від надзвичайних подій. На рис. 3.1 схематично по­казано склад прибутку підприємства.

Отриманий підприємством прибуток є об'єктом розподілу. На­самперед виконуються зобов'язання перед державою щодо сплати податку на прибуток. Після цього у розпорядженні підприємства за­лишається чистий прибуток, який розподіляється за рішенням влас­ників на фонд нагромадження і фонд споживання. На цьому етапі формуються цільові грошові фонди підприємства (резервний, розвит­ку виробництва, соціального розвитку, дивідендний, матеріального заохочення та ін.) (рис. 3.2). Кількість і назва фондів визначаються власниками підприємства. Ключовою пропорцією, яка визначає можливості розширеного відтворення шляхом самофінансування підприємства, є поділ чистого прибутку на реінвестований (нерозпо­ділений) прибуток і прибуток, що розподіляється (серед власників і найманих працівників).

Ураховуючи, що прибуток — це не тільки фінансовий результат діяльності підприємства, відображений у фінансовій звітності, а й критерій ефективності господарської діяльності підприємства, його розмір у грошовому вираженні є найпершим абсолютним вимірни­ком ефективності діяльності підприємства. Крім того, використову­ють відносні показники прибутковості (рентабельності) капіталу, витрат та реалізованої продукції.

Прибуток підприємства

А

 

 

 

 

 

 

 

 

Прибуток

Прибуток

від звичайної діяльності

від надзвичайних подій

'

і'

у

Прибуток від операційної

Прибуток від іншої звичайної

• відшкодування збитків від стихій­ного лиха, техногенних катастроф

Від основної

діяльності

ДІЯЛЬНОСТІ

ДІЯЛЬНОСТІ

\

і аварій та інших надзвичайних по­дій; • інші надзвичайні доходи

V

"

V

реалізації продукції,

Від іншої

Прибуток від

товарів, робіт,

операційної

фінансової

\

послуг

ДІЯЛЬНОСТІ

ДІЯЛЬНОСТІ

\

• реалізації оборотних активів;

• дохід від інвестицій в асоційовані і

• реалізації фінансових інвестицій;

• реалізації іноземної валюти;

дочірні підприємства;

• реалізації основних засобів;

• операційної оренди;

• дохід від спільної діяльності;

• реалізації нематеріальних активів;

• операційних курсових різниць;

• дивіденди отримані;

• реалізації інших необоротних активів;

• одержаних (сплачених) пені, штрафів,

• роялті;

• ліквідації необоротних активів;

неустойки;

• відсотки, отримані за облігаціями та

• дохід від неоперацшних курсових різ-

• списання кредиторської заборгованості;

іншими цінними паперами;

ниць;

• відшкодування раніше списаних активів; • одержаних грантів, субсидій;

• інші доходи від фінансових операцій

• дохід від безоплатно отриманих обо­ротних активів;

• інших доходів від операційної діяль-

• уцінка необоротних активів і фінан-

ності

сових інвестицій;

• ІНШІ

доходи від звичайної діяльності

Рис. 3.1. Склад прибутку підприємства

Чистий прибуток

 

	Фонд споживання
	Г 7 'Г
Фонд виплати дивідендів	Фонд матеріаль­ного заохочення	Фонд благодійних заходів

 

	Фонд нагромадження
			V 7
Фонд соціального розвитку		Фонд розвитку вироб­ництва	Резервний фонд

Рис. 3.2. Розподіл чистого прибутку підприємства

Капітал підприємства будь-якої організаційно-правової форми — це загальна вартість засобів у грошовій, матеріальній і нематеріаль­ній формах, авансованих у формування активів підприємства. Тому ефективність використання капіталу характеризується показником рентабельності активів підприємства (необоротних та оборотних), який визначають за формулою

ЧП

(3.1)

де ЧП — чистий прибуток; А — сума активів підприємства.

Рентабельність активів можна визначати також диференційовано за їх складовими.

Рентабельність необоротних активів:

Р - ^ЧП

НА НА '

де НА — сума необоротних активів.

Рентабельність оборотних активів:

ЧП

ОА

(3.2)

(3.3)

де ОА — сума оборотних активів.

Капітал поділяється на власний і позиковий. Власний капітал на­лежить власникам підприємства, з їх погляду найважливішим є по­казник рентабельності власного капіталу:

чп вк

p =

вк

де ВК — сума власного капіталу.

Рентабельність витрат характеризує прибутковість виробництва і реалізації продукції, тому цей показник називають рентабельністю продукції і визначають за формулою

Р = —, (3.4)

^п СРП

де ПР — прибуток від реалізації продукції; СРП — собівартість реа­лізованої продукції.

Рентабельність продажу (реалізації) характеризує співвідношення прибутку від реалізації продукції з виручкою, розрахованою за ціна­ми без податку на додану вартість і без акцизного збору (за підакциз­ною продукцією), тобто з чистою виручкою:

Р= HL_ р ЧВ '

де ЧВ — чиста виручка.

Цей показник можна розрахувати в цілому по підприємству, і за видами продукції. Це дає змогу контролювати співвідношення між прибутком і ціною за кожним видом продукції та формувати асорти­ментну структуру, яка забезпечує збільшення показника рентабель­ності продажу (реалізації) підприємства.

За допомогою показників рентабельності оцінюють можливості підприємств задовольняти потреби розширення виробництва, здійс­нювати капіталовкладення за рахунок внутрішніх джерел фінансу­вання.

Статистичні дані свідчать про низьку прибутковість українських підприємств, що значно ускладнює виконання ними функції відтво­рення і розвитку виробництва (табл. 3.1).

Таблиця 3.1

Частка прибутку підприємств у ВВП*

 

Показник	1996 p.	1997 p.	1998 p.	2000 p.	2002 p.
ВВП, млн грн Загальний прибуток (прибутки мінус збитки), млн грн Питома вага прибутку у ВВП, %	81519,0 14418,5 17,7	93365,0 13867,6 14,9	103869,0 3418,8 3,3	173348,8 11800,0 6,8	14800,0 6,7

* Розраховано за даними Держкомстату України. 146

Згідно з даними табл. 3.1 у 1998 р. загальний прибуток по Україні становив 3418,8 млн грн, або 24,7 % порівняно з попереднім роком. Прибуток у розмірі 20700 млн грн одержали 46 % підприємств, про­те на загальні підсумки роботи підприємств і організацій значно вплинули збитки в розмірі 17300 млн грн, яких зазнали 54% під­приємств. Причому зниження прибутків спостерігалось майже в усіх секторах економіки.

У 2000 р. ситуація поліпшилась — сумарний прибуток суб'єктів господарювання становив 26,4 млрд грн, збитків — 14,6 млрд грн, отже, позитивний фінансовий результат (загальний прибуток) стано­вив 11,8 млрд грн. У 2000 р. збитково працювало 48 % підприємств. Найбільшу частку таких підприємств становили транспортні, буді­вельні організації і підприємства в галузі електроенергетики. Тенденція до зменшення кількості збиткових підприємств триває, але їх частка ще залишається великою (43 % в 2002 р. та 41 % -в 2003 p.).

Низькі показники прибутку та рентабельності підприємницьких структур пов'язані з погіршенням їх фінансового стану, що зумов­люється загальною економічною кризою і збільшенням витрат на виробництво.

На сучасному етапі трансформації економічної системи держави на прибуток впливають такі процеси, як приватизація, створення конкурентного середовища, структурна перебудова економіки. З ог­ляду на це до необхідних складових збільшення доходів підприємств доцільно зарахувати такі:

• реформування податкового законодавства (держава може знизити податкове навантаження, що стимулюватиме вивільнення коштів підприємств для інвестицій, або застосувати гнучку систему подат­кових пільг і податкових "канікул" для інноваційних інвестицій);

• збільшення джерел інвестування — внутрішніх заощаджень і залу­чення зовнішніх ресурсів, що сприятиме фінансовому оздоров­ленню економіки загалом;

• орієнтація на залучення стратегічного інвестора і розвиток фондо­вого ринку. Основна мета стратегічного інвестора полягає в концентрації власності й досягненні ефективності роботи під­приємства у перспективі, а не в одержанні прибутку від тримання акцій у короткостроковому періоді. Значна розпорошеність акцій між дрібними акціонерами негативно позначається на ефективнос­ті управління підприємством. Цю проблему загострює немож-

ливість продати акції приватизованих підприємств на фондовому ринку через їх неліквідність;

• розвиток системи правових гарантій захисту інвесторів від інвестиційних ризиків;

• забезпечення ефективного управління державними корпоративними правами;

• формування ефективної прозорої системи б