Західно­українські землів 20—30-ті роки 32 страница

1) закінчення бойових дій, перехід до мирного будів­
ництва, початок відбудови господарства вимагали зміни
акцентів у економіці;

2) кризовий стан економіки, що мав тенденцію до поси­
лення негативних явищ, стимулював відхід від воєнно-ко­
муністичної доктрини;

3) невдоволення селянства продрозкладкою, що періо­
дично виливалось у збройні виступи проти існуючої влади,
зумовлювало зміну співвідношення класових сил у сус­
пільстві і диктувало необхідність нового підходу до відно­
син міста і села. Зауважимо, що питання продрозкладки —
це не тільки соціально-економічна проблема, а й проблема
військова, адже 77% особового складу Червоної армії цьо­
го періоду становили селяни;

4) спад світового революційного руху вичерпав надії на
швидке здійснення світової революції і матеріально-тех­
нічну допомогу західного пролетаріату, що змусило біль­
шовицький режим дотримуватися гнучкішої лінії в став­
ленні до селянства.

Суть непу вбачалась у зміцненні союзу робітників і се­лян, оскільки внаслідок такої консолідації можна було розв'язати проблеми економічної відсталості країни. Спо­чатку неп розглядався більшовицькими теоретиками як тактичний хід, тимчасовий відступ, і лише згодом — як один із можливих шляхів до соціалізму. Неп — це ком­плекс заходів перехідного періоду, який передбачав заміну продрозкладки продподатком; використання товарно-гро­шових відносин, формування ринку; кооперування трудя­щих; запровадження госпрозрахунку, посилення особис­тої зацікавленості у результатах праці; тимчасовий допуск капіталістичних елементів у економіку.

- Протягом 1921—1922 рр. формується непівська мо­дель організації суспільства, яка фактично реалізовувала­ся на практиці. Ця модель базувалася на концепції шляху

Нова економічна політика

до соціалізму через державний капіталізм. її складовими були в політико-ідеологічній сфері — жорсткий однопар­тійний режим; в економіці — адміністративно-ринкова система господарювання. Принциповими чинниками еко­номічного розвитку країни ставали: державна монополія (мінімальний зв'язок із світовою економікою) у зовнішній торгівлі; державна власність на крупну та значну частину середньої промисловості, торгівлі, транспорту; госпрозра­хунок у промисловості, діючий в обмеженому вигляді ли­ше на рівні трестів (об'єднань підприємств), що перебува­ли у власності держави; нееквівалентний обмін з селом на основі продподатку; гальмування розвитку великого інди­відуального господарства на селі¹.

Реалізація непу в Україні відбувалася надзвичайно суперечливо. Реальні наслідки заміни продрозкладки продподатком стали відчутними згодом, оскільки прод-податок мав стягуватися з урожаю 1921 р., до того ж на практиці цей процес здійснювався методами продроз­кладки. Проте відмова влади від практики реквізицій під час хлібозаготівель і свобода торгівлі пробуджували заці­кавленість селянина в ефективнішому веденні власного господарства.

З переходом до непу почала відроджуватися коопера­ція, в якій більшовики вбачали оптимальну форму залу­чення селянства до соціалістичного будівництва, важли­вий елемент змички міста й села. Протягом короткого часу сільськогосподарська кооперація республіки зосере­дила у своїх руках значну частину товарної продукції: до 37% планової заготівлі зерна і майже 50% технічних культур. До кінця відбудовчого періоду в Україні усіма видами кооперації було охоплено більшу частину сіль­ського населення республіки.

Неп зумовив суттєві зміни і в промисловості. Контро­люючи важку промисловість, держава передала в оренду організаціям (кооперативам, артілям та ін.), а також при­ватним особам малі підприємства. В Україні 1921 р. в оренду було здано 5200 таких підприємств, тобто майже половину наявного фонду. Розпочатий процес роздержав­лення та запровадження госпрозрахунку вимагав гнучкі­шої форми управління. Тому замість надцентралізованих бюрократичних управлінь (главків), що гальмували неп, було запроваджено трести, які й стали основними ланками управління державною промисловістю. Перші трести в

История отечества: люди, идеи, решения. — М,, 1991. — С 138.

Україна в складі СРСР (1922—1939)

Україні було організовано восени 1921 р. Невдовзі один за одним виникають «Тютюнтрест», «Маслотрест», «Цукро-трест», «Південьсталь». Всього в республіці було створено 21 республіканський і 54 губернські трести, які мали ши­року господарську самостійність. Поставлена в умови непу, державна промисловість активно переходила на рин­кові відносини. Проте цей різкий поворот так і лишився незавершеним: госпрозрахунок фактично не поширювався на підприємства, що входили до складу трестів. Тому ні промислові підприємства, ні їх трудові колективи не одер­жали господарської самостійності.

Неоднозначні, суперечливі процеси були характерні для тогочасної торгівлі, де приватний капітал у перші роки непу контролював 75% роздрібного товарообігу республіки. її пожвавлення, що, безумовно, стимулювало розвиток еконо­міки, водночас зумовлювало і посилення негативних чинни­ків — спекуляції, контрабанди, шахрайства та ін. Період непу не відзначався гармонійним розвитком. Навпаки — дестабілізуючі процеси розхитували економіку майже що­року: фінансова криза 1922 р., криза збуту 1923 р., товар­ний голод 1924 р., зростання інфляції 1925 р.

Запровадження непу мало помітні економічні наслід­ки. Тільки у 1928—1929 рр. в Україні вироблено елек­троенергії на 138% більше, ніж у 1913 р., кам'яного вугілля — на 119,3%, сталі — на 117%. Поступово вихо­дило з кризи і сільське господарство республіки, яке за обсягом валової продукції вже 1927—1928 рр. дещо пере­вищило рівень виробництва 1913 р. Водночас сільське господарство помітно відставало від промисловості. Як­що 1927—1928 рр. порівняно з попереднім роком обсяг промислової продукції зріс на 19,5%, то сільськогоспо­дарської — лише на 6%.

Однак, незважаючи на цілком реальні позитивні зру­шення, неп наприкінці 20-х років було згорнуто.

Як і кожна перехідна модель, неп не міг остаточно ста­білізувати економічний розвиток. До того ж реформаційні пошуки призводили й до появи кризових явищ (товарний голод, інфляція, фінансова криза та ін.). Та все ж завдяки «відбудовчому ефекту» (завантажувалося наявне облад­нання, використовувалися староорні землі та ін.), відбува­лося зростання економічних показників. Коли наприкінці 20-х років ці резерви було вичерпано, країна опинилася на порозі гострої кризи, в основі якої лежала нестача капіта­лів для реконструкції промисловості. Перед СРСР стояла

Нова економічна політика

альтернатива: або низькі темпи розвитку всього господарс­тва на базі непу і прогресуюче відставання від провідних капіталістичних країн, або ж відмова від ринку, повернен­ня до адміністративних методів, концентрація наявних ре­сурсів і форсований ривок головної ланки господарства — важкої індустрії.

Крім економічних протиріч, поглиблення непу дедалі більше виявляло серйозні політичні та соціальні протиріч­чя. Зокрема, економічний плюралізм, що набирав сили, диктував необхідність появи плюралізму політичного, ад­же приватний сектор прагнув мати допуск до політичних та юридичних важелів, щоб надійно гарантувати захист власних економічних інтересів. Проте більшовицька пар­тія ділитися владою не збиралася. Тому розвиток ринко­вих відносин, який сприяв відбудові економіки, суттєво дестабілізував ситуацію політичну. Серйозні протиріччя в період непу виникли в соціальній сфері. Прогресуюче роз­шарування суспільства, поява безробіття, безпритульності спричинили зростання соціального напруження. Почали лунати голоси про «ганебний відступ» перед капіталізмом, «здачу позицій соціалізму», «капітуляцію перед буржуазі­єю». Це були погляди значної частини суспільства, яка в роки громадянської війни проливала кров за радянську владу, а в результаті непівської диференціації спускалась на соціальне дно. Логічне питання «За що боролись?» по­чинає в середині 20-х років звучати все гостріше... За та­ких обставин у 1929 р. більшовицьке керівництво і вирі­шило здійснити «великий перелом», відкинувши неп.

Отже, нова економічна політика була реакцією на об'єк­тивні обставини — кризовий стан економіки, невдоволення селян продрозкладкою, спад світового робітничого руху то­що. Запровадження непу в Україні зумовило відродження приватної ініціативи, сприяло поліпшенню економічної си­туації. Ця політика була вимушеним тактичним кроком, здійсненим під тиском обставин, а не стратегічною лінією. Згортання наприкінці 20-х років непу зумовлене внутрішні­ми економічними протиріччями цієї політики та супереч­ливими процесами, які вона зумовила в суспільстві: зни­женням темпів розвитку, вичерпанням ресурсів, небажан­ням більшовицької партії ділитися владою і поширити дію економічного плюралізму на сферу політичну; швидкою Диференціацією суспільства, зростанням соціального на­пруження, а значить, і створенням соціальної бази для рі­шучої відмови від ринкових відносин.

380 Україна в складі СРСР (1922—1939)

12.3. Утворення Радянського Союзу. Остаточна втрата Україною незалежності

Шлях до створення єдиної союзної держави розпочався ще під час громадянської війни і був зумовлений об'єктив­ними чинниками.

Території усіх республік, що увійшли до Союзу, свого ча­су були об'єднані в межах Російської імперії. Між ними існу­вали тісні економічні зв'язки, спеціалізація економічних районів, своєрідний розподіл праці (Центральна Росія — ма­шинобудівна та легка, особливо текстильна промисловість, Середня Азія — виробництво бавовни, Закавказзя — видобу­ток нафти, Україна — у 1913 р. давала 70,2% загальноросій-ського видобутку вугілля, 21,2% марганцю, 67% виплавки чавуну, 57,2% заліза і сталі, виробництва 80—85% цукру).

Під час громадянської війни військові сили й управлін­ня командними висотами економіки радянських респуб­лік були об'єднані, утворився «воєнно-політичний союз». Своєрідним коментарем до цього факту можуть бути слова Голови Раднаркому України X. Раковського, який, висту­паючи в березні 1919 р. на III Всеукраїнському з'їзді рад, наголосив: «...дитині зрозуміло, що без торжества Радян­ської Росії не було б і Радянської влади на Україні... і що вороги Радянської Росії є і нашими ворогами, так само, як наші вороги є ворогами Радянської Росії». У зв'язку з під­готовкою Генуезької конференції між радянськими рес­публіками склався дипломатичний союз.

Значну роль у зміцненні та посиленні об'єднавчої тен­денції відігравало те, що всі республіки мали однакову по­літичну структуру, яка характеризувалася монопартійніс-тю. Реальна влада на місцях належала єдиній, жорстко централізованій більшовицькій партії, керованій москов­ським ЦК. Втрата Україною незалежності відбувалася протягом тривалого періоду, поступово, у процесі вхо­дження УСРР до складу Союзу РСР, який умовно можна поділити на кілька етапів.

І етап (червень 1919 — грудень 1920 р.) — утворення «воєнно-політичного союзу» радянських республік, збере­ження за Україною формального статусу незалежної дер­жави. У червні 1919 р. ВЦВК прийняв постанову «Про во­єнний союз радянських республік Росії, України, Латвії, Литви і Білорусії». Об'єднання створювалося лише «на час

утворення Радянського Союзу. Остаточна втрата Україною незалежності 381

соціалістичної оборонної війни», але, по суті, стало пер­шим реальним кроком до відновлення унітарної держави. Безпосереднім наслідком цього рішення стало об'єднання найголовніших наркоматів Російської Федерації та інших республік, за якими залишався статус незалежних дер­жав. Оскільки централізація наркоматів не була конститу­ційно оформленою, утворився тільки «воєнно-політичний союз» незалежних держав, що став уособленням фактич­ного (але не юридичного) утворення єдиної держави.

Пошук моделі майбутнього союзу розпочався влітку 1919 р. З цією метою під головуванням Л. Каменева було створено комісію, члени якої схилялися до надання фор­мально незалежним республікам статусу автономних рес­публік РСФРР, а голова взагалі дотримувався думки про те, що «треба злити Україну з Росією», а не обмежуватися об'єднанням основних галузей управління. Дещо іншу по­зицію займав представник України X. Раковський, який стверджував, що постійне об'єднання «можливе тільки на основі федеративного устрою (федеративної конституції), коли створюється єдиний орган верховного управління у вигляді Федеративної Ради Республік». Однак остаточної відповіді на питання про конкретну форму об'єднання ра­дянських республік ця комісія не дала.

II етап (грудень 1920 — грудень 1922 р.) — формуван­ня договірної федерації, посилення підпорядкування Ук­раїни, обмеження її суверенітету. 28 грудня 1920 року пред­ставники Росії Ленін і Чичерін та представник України Раковський підписали угоду про воєнний і господарський союз між двома державами. І хоча формально проголошува­лися незалежність і суверенітет обох держав, взятий на цен­тралізацію курс, особливо в 1921—1922 рр., посилювався. У цей час об'єднаними і керованими центром були вже не 5, як у попередній період, а 7 наркоматів. Для управління українською металургійною та металообробною промисло­вістю у червні 1922 р. були створені загальнофедеральні трести («Укрметал», «Югосталь», «Сільмаштрест», «Укр-трестсільмаш»), які цілком перебували під контролем цен­тру, а саме — Всеросійської Ради народного господарства (ВРНГ). На території України та Білорусії управління за­лізницями і зв'язком перейшло в підпорядкування загаль-нофедеральних органів. З ініціативи української делегації на IV сесії ВЦВК у жовтні 1922 р. Земельний, Громадян­ський та інші кодекси РСФРР було поширено на всі радян­ські республіки.

У цей час виникає значне тертя між центром і Украї­ною на економічному ґрунті. Так, за відправлений до

 

Україна в складі СРСР (1922—1939)

РСФРР голодного для республіки 1921 р. хліб Україна ма­ла одержати 20 млн. крб. золотом. Наркомпрод РСФРР за­платив майже 1,3 млн. крб., а решту обіцяв компенсувати машинами, мануфактурою, лісоматеріалами та ін. «Із цього нам не дали ні одного атома», — обурено писав X. Раков-ський у доповідній записці Леніну в січні 1922 р. Враховую­чи тільки економічні чинники та ігноруючи національні особливості і юридичні права України, держплан РСФРР хотів поділити республіку на дві економічні області — Пів-денно-Західну з центром у Києві та Південну (гірничопро­мислову) з центром у Харкові. Економікою цих областей ма­ли керувати органи ВРНГ і Ради Праці та Оборони (РПО) РСФРР. І лише активний протест партійних та державних органів Української СРР, втручання Леніна дали змогу за­лишити республіку єдиним економічним районом.

Отже, ситуація вимагала суттєвого корегування проце­су консолідації, чіткішого уявлення майбутньої моделі об'єднання. Тому не дивно, що майже водночас підняли питання про необхідність удосконалення договірних від­носин республік з РСФРР ЦК Компартії України та Біло­русії (весна 1922 р.). Проте ініціатива українців та білору­сів своїм наслідком мала протилежний бажаному резуль­тат, оскільки створена для розв'язання цієї проблеми комісія на чолі з В. Куйбишевим (за винятком X. Раков-ського) в цілому прихильно поставилася до сталінського проекту «автономізації», суть якого полягала у відмові радянських республік від планів створення власних націо­нальних держав, їх входження до складу РСФРР на пра­вах автономних утворень, трансформування органів дер­жавного управління Російської Федерації у загальнодер­жавні. Як зазначав Сталін, йшлося про заміну «фіктивної незалежності внутрішньою автономією республік у розу­мінні мови, культури, юстиції та ін.»

Ленін категорично виступив проти сталінської моделі об'єднання республік, запропонувавши покласти в основу державного союзу принцип федерації. Авторитет його, хо­ча і хворого та фактично усунутого від справ у партії та державі, був беззаперечним, і тому жовтневий (1922) пле­нум ЦК РКП(б) прийняв форму утворення єдиної держави, на якій наполягав Ленін. Проте це зовсім не означало, що сталінський план потрапив на архівну полицю. Створена після жовтневого пленуму Конституційна комісія (Й. Ста­лін, М. Калінін, Г. Чичерін та ін.) висловилася за утворен­ня наркоматів трьох типів: а) злитих (5 наркоматів) — ма­ли цілковиту владу на території нової федерації; б) об'єд-

утворення Радянського Союзу. Остаточна втрата Україною незалежності 383

наних (5 наркоматів) — відрізнялися від злитих тільки _тИм, що підпорядковані московській колегії республікан­ські підрозділи отримали назву наркоматів; в) автономних (самостійних) — юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров'я і соцзабезпечення. Передбачала­ся централізація ще більша, ніж в умовах громадянської війни. Це означало, що федерація, яка почала розбудову­ватися відповідно до рішень комісії, мала бути федерацією лише номінально, а реальним змістом союзу республік в найближчій перспективі стала автономізація.

III етап (грудень 1922 — травень 1925 р.) — утворення СРСР, втрата Україною незалежності. ЗО грудня 1922 року І з'їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Сою­зу РСР і союзний договір. Союз складався з чотирьох рес­публік — РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія).

Не вірячи в те, що Сталін щиро відмовився від ідеї ав­тономізації, X. Раковський наполягав на необхідності ре­альних гарантій рівноправності та суверенності республік у межах СРСР. Такі гарантії він бачив у чіткій визначенос­ті союзних відносин за принципом: «більше прав, більше засобів, більше ініціативи у всіх галузях окремим радян­ським республікам». Цю позицію X. Раковський при під­тримці Бухаріна обстоював на XII з'їзді РКП(б) (квітень 1923 р.). Характерно, що вже на цьому етапі формування СРСР Раковський вказував на серйозну негативну тенден­цію — зародження диктату союзних відомств. На жаль, де­легати з'їзду його не підтримали, а в липні цього ж року Раковського було звільнено з посади Голови Раднаркому України і призначено повпредом до Великобританії.

У цей період процес ліквідації суверенітету України вступив у свою завершальну фазу. 26 січня 1924 року від­бувся II з'їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У ній було окреслено ко­ло питань, що належали до компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв'язок, планування господарства, оголошення війни і підписання миру. Формально кожна республіка ма­ла право виходу з СРСР, але механізму такого виходу так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї зовнішньої форми, «союз республік» фактично перетворився на жорс­тко централізовану, унітарну державу. У травні 1925 р. за­вершується процес входження України до складу СРСР. IX Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив новий текст Кон­ституції УСРР, у якому було законодавчо закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу.

Україна в складі СРСР (1922—1939)

Отже, остаточна ліквідація державного суверенітету України відбулася не в момент утворення СРСР (грудень 1922), а дещо пізніше і пов'язана головним чином з при­йняттям нового тексту Конституції УСРР. Проте втрата незалежності, перетворення України на маріонеткову дер­жаву не означали цілковитої ліквідації завоювань україн­ського народу, тотальної руйнації атрибутів державності. Про це свідчать визнання територіальної цілісності Украї­ни, існування в республіці власного адміністративного центру та державного апарату, надання певних прав націо­нальним меншинам, що компактно проживають та ін. Мо­дель СРСР була своєрідною формулою компромісу між си­лами централізму та унітаризму, лідером і основним стрижнем яких була більшовицька партія, і силами децен­тралізації — національними рухами.

12.4. Індустріалізація: завдання, труднощі, характерні ознаки, особливості і наслідки

На базі непу промисловий розвиток СРСР у середині 20-х років досяг довоєнного (1913 р.) рівня, однак країна суттєво відставала від передових капіталістичних держав: значно менше вироблялося електроенергії, сталі, чавуну, добувалося вугілля і нафти. Господарство в цілому перебу­вало на доіндустріальній стадії розвитку. Тому цілком за­кономірно, що XIV з'їзд ВКП(б) (грудень 1925 р.) проголо­сив курс на індустріалізацію. Будучи логічним продовжен­ням плану ГОЕЛРО, офіційно цей курс був спрямований на забезпечення економічної самостійності й незалежності СРСР; зміцнення обороноздатності країни; створення матеріально-технічної бази для модернізації як промисло­вості, так і сільського господарства; стимулювання неу­хильного зростання продуктивності праці і на цій основі підвищення матеріального добробуту й культурного рівня трудящих (у більшості задекларованих документів цей пункт стоїть, як правило, останнім у переліку завдань ін­дустріалізації).

Важливе місце у здійсненні накресленого курсу на ін­дустріалізацію відводилося Україні. На IX з'їзді КП(б)У (грудень 1925 р.) наголошували на принципово важливій ролі важкої промисловості республіки для процесу модер­нізації та реконструкції країни.

Індустріалізація: завдання, труднощі, характерні ознаки...

Проголошений курс на індустріалізацію майже одразу наштовхнувся на об'єктивні труднощі. Величезні за мас­штабами перетворення мали здійснюватися на гігантській території, а це з надзвичайною гостротою ставило питання про розвинуту інфраструктуру (дороги, мости та ін.), стан якої значною мірою не відповідав потребам. Заплановану модернізацію необхідно було проводити швидкими темпа­ми, щоб, по-перше, остаточно не відстати від капіталістич­ного світу, по-друге, для зміцнення обороноздатності, ос­кільки в середині 20-х років зовнішня загроза, на думку сталінського керівництва, лишалася ще досить реальною.

На промислових підприємствах у цей час хронічно не вистачало кваліфікованих кадрів. Проблемою був і дефіцит обладнання, адже на більшості заводів і фабрик воно було застарілим, крім того, значну частину необхідних для мо­дернізації машин і устаткування своя промисловість взага­лі не виробляла. Проте, очевидно, основною перешкодою для успішного здійснення курсу на індустріалізацію була нестача коштів. Саме тому питання про джерела фінансу­вання накреслених економічних планів було одним із цен­тральних у державному і внутріпартійному житті. Г. Зі­нов'єв, Л. Каменєв і Л. Троцький обстоювали курс на ін­тенсивніше перекачування коштів із села в місто за раху­нок підвищення податків і цін на промтовари. Цю ідею «надіндустріалізації» піддавали гострій критиці голова ВУЦВК Г. Петровський, голова РНК УСРР В. Чубарь та ін. і було засуджено на XV з'їзді ВКП(б) (грудень 1927 р.). Цей же з'їзд затвердив директиви першого п'ятирічного плану (1928/1929—1932/1933 господарські роки).

План готували ґрунтовно: тільки комісія Ковалевсько-го розробила 50 варіантів можливого економічного розвит­ку. У підсумку було запропоновано вибрати із двох варіан­тів: відправного й оптимального, що майже на 20% пере­вищував показники відправного.

Певною політичною наївністю відзначалась робота над п'ятирічним планом в Україні. Ще в передмові до «Кон­трольних цифр народного господарства УСРР за 1926— 1927 рр.» голова Держплану республіки Г. Гринько писав: «Контрольні цифри мають бути вищим досягненням, ви­щим узагальненням наукової економічної думки в країні, вищим проявом економічного прогнозу на найближчий рік... Контрольні цифри, однак, не є тільки економічним прогнозом, — вони є також системою економічних дирек­тив, формулюють практичні завдання економічної політи­ки на найближчий рік». У середині 20-х років концепція

13 Історія України

386 Україна в складі СРСР (1922—1939)

синтезу прогнозу і директиви була застосована і до перс­пективного планування. Так, стосовно п'ятирічного плану Держплан УСРР стояв на таких позиціях: «План має бути: а) науковим прогнозом об'єктивних можливостей; б) фор­мулюванням завдань, що визначають умови оптимального їх використання; в) системою заходів, що спрямовані на практичне здійснення політичних прагнень державної влади»). На практиці «здійснення політичних прагнень державної влади» фактично витіснило і підім'яло під себе науковість, об'єктивність.

У квітні 1929 р. XVI партконференція схвалила опти­мальний варіант, але він так і залишився на папері, бо вже в листопаді цього року в «Правді» з'являється стаття Ста­ліна «Рік великого перелому», в якій виголошується курс на стрімке форсування індустріалізації. У 1931 р. радян­ські закупки становили 30% світового експорту машин і обладнання, 1932 р. — майже 50%.

Джерелами фінансування цих закупок та індустріалі­зації були:

1) перекачування коштів із легкої та харчової у важку
промисловість;

2) податки з населення (для села «надподаток» — пос­
тійне зростання цін на промислові товари);

3) внутрішні позики, спочатку добровільні, а згодом —
«під контролем суспільних організацій». Так, протягом
1927—1929 рр. було випущено 3 державні позики індус­
тріалізації, і населення України підписалося на суму по­
над 325 млн. крб;

4) випуск паперових грошей, не забезпечених золотом
(у роки першої п'ятирічки інфляційне покриття держав­
них потреб становило 4 млрд. крб.);

5) розширення продажу горілки. У вересні 1930 р. Сталін
у листі до Молотова писав: «Необхідно, на мою думку, збіль­
шити (наскільки можливо) виробництво горілки. Необхідно
відкинути удаваний сором і прямо й відкрито піти на макси­
мальне збільшення виробництва горілки». У 1927 р. завдяки
продажу спиртних напоїв бюджет одержав понад 500 млн.
крб., 1930 р. — 2,6 млрд., а 1934 р. — 6,8 млрд. крб.;

6) збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра та
хліба;

7) режим економії. Так, у республіці 1927 р. при РНК
УСРР було створено комісію з режиму економії на чолі з
В. Чубарем, яка лише за рахунок скорочення адміністра­
тивно-управлінських витрат зекономила за два з полови­
ною роки майже 65 млн. крб.;

Індустріалізація: завдання, труднощі, характерні ознаки...

8) небаченого рівня досягла експлуатація селянства та робітничого класу, інших верств населення, багатьох міль­йонів в'язнів ГУЛАГу.

Процес індустріалізації в Україні в основному збігався із загальносоюзними тенденціями, але мав і свої особли­вості.

Особливості процесу індустріалізації в Україні. Вони зумовлені широким спектром природних багатств, спеціа­лізацією промисловості республіки, структурою розмі­щення продуктивних сил.

1. Інвестування в промисловість республіки, особливо
в початковий період індустріалізації, значної частини
коштів. У 1926—1927 рр. капіталовкладення в індустрію
СРСР становили майже 1 млрд. крб., з них 269,4 млн. крб.
припадало на промисловість УСРР. Всього ж за роки пер­
шої п'ятирічки на промислову модернізацію України виді­
лено понад 20% загальносоюзних капіталовкладень.

2. Побудова і реконструкція в Україні на початку ін­
дустріалізації великих промислових об'єктів. У період
технічної реконструкції 20—30-х років у промисловості
СРСР основними вважалися 35 об'єктів, серед них в Укра­
їні знаходилося 7 новобудов і 5 докорінно реконструйова­
них підприємств. До новобудов належали три металургій­
ні заводи (Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь),
Дніпробуд, Дніпроалюмінійбуд, Краммашбуд (Крама­
торськ) і ХТЗ. Гігантськими серед реконструйованих
об'єктів були Луганський паровозобудівний і чотири мета­
лургійні заводи (у Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпро­
петровську, Комунарську).