Західно­українські землів 20—30-ті роки 35 страница

Українська музична культура 20—30-х років сформу­валася у взаємодії традиційних канонів народного фоль­клору, спадщини музичної школи М. Лисенка та новітніх ідей європейських музикантів (Р. Вагнера, Е. Гріга, М. Ра-веля та ін). Незважаючи на те що на початку 20-х років не стало трьох корифеїв української музики — М. Леонтови-ча, Я. Степового та К. Стеценка, обдарована молодь змогла піднести вітчизняну музику на новий щабель. У 1922 р. во­на об'єдналася в Товариство ім. М. Леонтовича, активну участь у роботі якого брали М. Вериківський, П. Козиць-кий, Г. Верьовка, Л. Ревуцький та ін. Це мистецьке об'єд­нання стало своєрідним організатором і диригентом му­зичного життя республіки, видавало журнал «Музика», ознайомлювало з новинками та здобутками світової музич­ної культури, організовувало ансамблі та оркестри, сприя­ло професійним та аматорським колективам; пропагувало здобутки музичного мистецтва.

У другій половині 20-х — на початку 30-х років зріс ін­терес до опери і з'явилися самобутні твори у цьому жанрі

Культурне будівництво у 20—30-ті роки

(«Дума чорноморська» Б. Яновського, «Золотий обруч» Б. Лятошинського та ін.). До глядача прийшли перші віт­чизняні балети («Карманьйола» В. Фемеліді, «Пан Ка-ньовський» М. Вериківського). Створені у цей час Друга симфонія Л. Ревуцького та Увертюра на чотири українські народні теми Б. Лятошинського засвідчили високий рі­вень вітчизняної симфонічної музики. Цій добі притаман­ні пошуки та експериментування, тяжіння до великих форм, збереження традицій народної пісенності.

Наприкінці 20-х років у музичну сферу став проникати сталінський режим. З появою в 1932 р. Спілки композито­рів України політичний вплив на творчий процес посилив­ся. Це спричинило уніфікацію художнього мислення, жорстку критику музикантів-новаторів, звинувачення їх у безідейності та формалізмі, зростання ролі соціального за­мовлення, пригнічення творчої індивідуальності, дефор­мацію музичної культури, вихолощення її національного духу.

У 20-ті роки стала відроджуватися наука. Роль коор­динаційного центру наукового пошуку й основного гене­ратора ідей виконувала заснована ще восени 1918 р. Ук­раїнська Академія наук (з 1921 р. — Всеукраїнська Ака­демія наук, з 1936 р. — АН УСРР, а з 1937 р. — АН УРСР). У 1921 р. в Академії працювало 36 дійсних членів, а 1939 р. — 835.

На початку 30-х років було змінено структуру АН УСРР. Замість 164 кафедр, розрізнених лабораторій і неве­личких інститутів створено 21 науково-дослідний інсти­тут. Ця структурна перебудова, з одного боку, сприяла концентрації наукових сил, з іншого — посилювала цен­тралізацію і контроль.

Доробок вчених України у цей час був досить вагомим. Найсерйозніші результати і відкриття зроблено у вивченні нелінійної механіки (Д. Граве, М. Крилов, М. Боголюбов), теорії космічних польотів (Ю. Кондратюк), автоматично­му зварюванні металу (Є. Патон), генетиці і селекції рос­лин (А. Сапегін, В. Юр'єв, М. Холодний).

Кондратюк Юрій Васильович (Шаргєй Олександр Гнатович)

(1897—1941) — інженер-механік, учений-винахідник, один із пі­онерів теорії розробки ракетно-космічної техніки і космічних по­льотів. Народився у Полтаві. По закінченні Полтавської гімназії (1916) був прийнятий на механічне відділення Петроградського політехнічного інституту. Наприкінці 1916 р. мобілізований до ар­мії, закінчив конкерське училище в Петрограді, прапорщиком брав участь у Першій світовій війні. Під час громадянської війни був у білогвардійській армії, через що згодом змінив своє ім'я.

412 Україна в складі СРСР (1922—1939)

Кондратюк самотужки опанував вищу математику, фізику, механі­ку, астрономію, хімію. Незалежно від К. Ціолковського розробляв основні проблеми космонавтики, космічних польотів і конструю­вання міжпланетних кораблів. Результати цих досліджень виклав у праці «Завоювання міжпланетних просторів» (1929), виданій власним коштом. Розрахунки Кондратюка траєкторії космічних польотів, зокрема на Місяць, його теорія багатоступінчастих ра­кет, інші ідеї були плідно використані американськими дослідни­ками при організації польотів за програмою «Аполлон». У 1930 р. Кондратюк був необгрунтовано позбавлений волі на три роки, ні­бито за шкідництво (реабілітований у 1970 р.). З 1933 р. працю­вав в інституті промислової енергетики в Харкові та в Центро-енергобуді (Москва). Загинув на фронті під Москвою.

У 1932 р. в Українському фізико-технічному інституті вперше в СРСР було штучно розщеплено атомне ядро. Значний внесок у розроблення проблем вітчизняної історії зробили академіки М. Грушевський, Д. Баглій, О. Левиць-кий, Д. Яворницький, М. Яворський, молоді науковці Ф. Лось, М. Петровський, М. Супруненко та ін.

На жаль, зазнала АН УРСР і репресій, і морального тиску, і «партізації». Основною метою усіх цих акцій було намагання режиму органічно вмонтувати Академію наук у командно-адміністративну систему, поставивши академіч­ну науку, її інтелектуальний потенціал собі на службу.

Отже, у культурному процесі 20—30-х років в Україні чітко простежується боротьба двох протилежних тенден­цій оновлення: гуманістичної, пошукової, творчої і дер­жавно орієнтованої, централізованої, регламентованої. На початку 20-х років переважає перша, наприкінці 20-х — на початку 30-х років — друга.

 

12.7. Політика коренізації: українізація і розвиток національних меншин

Принципово важливою складовою культурних проце­сів в Україні у 20—30-ті роки була політика коренізації, спрямована на те, щоб надати народам, об'єднаним у СРСР, певної «культурно-національної автономії» — ре­альної можливості розвивати свої національні культури і мови. Ці ідеї покладені в основу рішень XII з'їзду РКП(б) (квітень 1923 р.), на якому вже чітко були сформульовані основні положення політики коренізації: підготовка, ви­ховання та висування кадрів корінної національності; вра-

Політика коренізації: українізація і розвиток національних меншин 413

хування національних чинників при формуванні партій­ного і державного апарату; організація мережі навчальних закладів усіх ступенів, закладів культури, газет і журна­лів, книговидавничої справи мовами корінних національ­ностей; глибоке вивчення національної історії, відроджен­ня і розвиток національних традицій і культури.

У практичному здійсненні політики коренізації в Ук­раїні виокремлюють два аспекти: українізацію і створення необхідних політичних та економічних умов для розвитку національних меншин.

Суть політики коренізації полягає в спробі більшо­вицького керівництва очолити і взяти під контроль процес національного відродження на окраїнах. Цю тезу можна підтвердити висловами осіб, які у вирішенні національно­го питання займали діаметрально протилежні позиції. Нарком освіти України О. Шумський вважав, що «зрос­тання української культури й української інтелігенції йде швидким темпом, що коли ми не візьмемо в руки цього ру­ху, він може піти мимо нас»; з ним повністю погоджувався Й. Сталін, наголошуючи: «У заявах Шумського... є деякі слушні думки. Справді, широкий рух за українську куль­туру і українську громадськість почався і росте на Україні. І віддавати цей рух у руки чужих нам елементів не можна ні в якому разі».

Шумський Олександр Якович (1890 — 1946) — партійний та державний діяч. Народився у Волинській губернії в бідній селян­ській родині. У1915 р. вступив до Московського ветеринарного інституту, тоді ж приєднався до есерівського руху. На III з'їзді УПСР кооптований до складу її ЦК, а згодом до складу Центральної Ра­ди. Один із лідерів лівої течії УПСР, що в 1919 р. остаточно офор­милася в УКП(б). Після її саморозпуску (1920) — член КП(б)У, зго­дом член її ЦК, займав відповідальні партійні та державні посади. В 1924 — 1927 рр. — нарком освіти УСРР. У лютому—березні 1927 р. на об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У звинувачений у «націоналістичному ухилі» (т. зв. шумськізмі) та направлений у роз­порядження ЦК ВКП(б). У1931—1933 рр. — голова ЦК профспі­лок працівників освіти, член президії ВЦРПС. У1933 р. засудже­ний до 10 років виправно-трудових таборів, з 1935 р. — на за­сланні. Загинув у Саратові.

Після «взяття у свої руки» національного руху О. Шумський та його прибічники прагнули розвивати і поглиблювати національне відродження, а Сталін, який проголошував, що у перспективі нації зіллються, хотів йо­го вихолостити і згорнути.

Політика коренізації була зумовлена багатьма зовніш­німи і внутрішніми причинами:

414 Україна в складі СРСР (1922—1939)

1) оскільки після закінчення громадянської війни те­
риторія України та Білорусії була поділена між різними
державами, то врахування білоруського та українського
чинників стало необхідним елементом формування внут­
рішньої політики не тільки СРСР, а й Польщі, Румунії,
Чехословаччини. Крім цього, саме геополітичне положен­
ня Білорусії та України висувало в 20—30-ті роки «біло­
руське», а ще більшою мірою «українське» питання в епі­
центр європейської міжнародної політики. Тому політика
коренізації, що стимулювала національне відродження,
мала на меті створити у світового співтовариства враження
гармонійного і вільного розвитку радянських республік.
Формуванню привабливого іміджу СРСР на міжнародній
арені мало сприяти і державне піклування про національ­
ні меншини;

2) політика коренізації у задумі була засобом пошуку
спільної мови з селянством (Сталін неодноразово наголо­
шував, що національне питання в основі своїй — питання
селянське), залучити на свій бік національну інтелігенцію
шляхом поширення принципових ідей непу (плюралізм,
вільний розвиток, певна децентралізація і т. п.) на сферу
національних відносин;

3) коренізація давала змогу в перспективі зняти нарос­
таюче протиріччя між народними масами і партійним, ра­
дянським, господарським апаратом;

4) політика коренізації була спробою більшовицького
керівництва очолити і поставити під контроль процес націо­
нального відродження на окраїнах, щоб його енергію й мо­
гутній потенціал спрямувати у русло центральної влади;

5) коренізація мала зміцнити новоутворену державну
структуру — Радянський Союз: наданням прав «культур­
но-національної автономії», бодай частково, компенсувати
республікам втрату політичного суверенітету.

Реальними практичнимрі кроками для здійснення по­літики коренізації (для України — «українізації») стали декрети ВУЦВК від 27 липня та 1 серпня 1923 року, у яких проголошувалася рівність мов і вказувалося на необхід­ність надання допомоги в процесі розвитку української мо­ви. Згодом була утворена комісія з українізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським, до складу якої увій­шли відомі партійні та державні діячі В. Чубар, М. Скрип­ник, Л. Каганович, О. Шліхтер, М. Попов, О. Шумський тд ін. (з усіх членів комісії з українізації уціліли лише Л. Каганович та О. Бойченко — згодом відомий україн­ський письменник).

Політика коренізації: українізація і розвиток національних меншин 415

За порівняно короткий час енергійне втілення в життя політики українізації дало значні результати. Так, у середи­ні 20-х років питома вага українців у партії виросла до 54,5%, в ЛКСМУ — до 65%. Серед відповідальних праців­ників окружкомів партії українці становили понад 50%, у складі ЦК КП(б)У — 35%, Політбюро ЦК КП(б)У — 66%. У цей час 78% шкіл і 39% технікумів, 34,1% дитячих бу­динків були україномовними. У 1927/28 навчальному році українці становили 49,8% усіх студентів республіки. Ти­раж україномовних газет за 1924—1927 рр. зріс у 5 разів, значно збільшилася кількість і тиражі книжкової продук­ції українською мовою.

Різнопланова культурно-освітня робота (відкриття ук­раїнських шкіл, видання українських газет, функціону­вання українського радіомовлення тощо) проводилася се­ред груп українців, які компактно проживають за межами УРСР. На квітень 1925 р. за межами республіки прожива­ло 6,5 млн. українців. Найбільші компактні поселення в СРСР розташовувалися на Кубані — майже 2 млн., в Кур­ській губернії — 1,3 млн., Воронезькій — 1 млн., на Дале­кому Сході, в Туркестані — по 600 тис. осіб.

Активно здійснювалася політика коренізації в районах України, населених національними меншинами. У 1926 р. в республіці найчисленнішими національними групами неукраїнського населення були росіяни (9,2%), євреї (5,4%), поляки (1,6%), німці (1,4%). Про неослабну увагу керівництва УСРР до проблем національних меншин свід­чить той факт, що лише протягом 1919—1925 рр. Прези­дія ВУЦВК РНК УСРР, наркомати республіки прийняли понад 100 постанов, спрямованих на забезпечення еконо­мічних, правових, культурних та інших інтересів неукра­їнського населення республіки.

На початку 20-х років у партійних комітетах було ство­рено спеціальні підрозділи, які працювали з національни­ми меншинами. їхню роботу координував підвідділ націо­нальних меншин ЦК КП(б)У. В 1924 р. підвідділ мав 4 сек­ції: єврейську, німецьку, польську та болгарську. З квітня 1924 р. роботу серед неукраїнського населення координу­вала Центральна комісія у справах національних меншин при ВУЦВК (головою її був обраний секретар Президії ВУЦВК П. Буценко) та її органи на місцях.

У 1927 р. проведено першу Всеукраїнську нараду щодо роботи серед національних меншин, що сприяла активіза­ції діяльності в цій сфері. Досить активно проводилася лінія щодо найповнішого представництва різних націо-

416 Україна в складі СРСР (1922—1939)

нальностей в органах радянської влади. Внаслідок такої політики в 1929 р. у республіканському держапараті пред­ставники неукраїнського населення становили 63,8% всіх працівників, в обласному — 73,1%, окружному — 46,5%. Всього в держапараті всіх рівнів представники інших на­ціональностей становили 41,3%.

Для розвитку національних меншин велике значення мало створення окремих адміністративно-територіальних одиниць у місцях компактного поселення неукраїнського населення. У жовтні 1924 р. у складі УСРР було утворено автономну Молдавську республіку, а протягом 1924— 1925 рр. почали функціонувати 7 німецьких, 4 болгар­ських, один польський і один єврейський національний район, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 містечкових рад. У цей час в Україні діяло 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 — з єврейською, 31 — з татарською тощо.

Наприкінці 20-х — на початку 30-х років політика коре-нізації, що сприяла зростанню національної самосвідомос­ті, національному відродженню, почала здавати позиції під тиском міцніючої командно-адміністративної системи, за межі якої вона дедалі більше виходила. У цей період украї­нізація стала тим підґрунтям, на якому формувався міф про «націоналізм» та «націонал-ухильництво». У Сталіна була чітка мета: тримати під неослабним контролем розвиток на­ціональних процесів, але досягти її, «оволодіти новим ру­хом на Україні за українську культуру, — писав він у листі до Л. Кагановича ще у квітні 1926 р., — можна, лише борю­чись з крайнощами... в лавах комуністів... тільки в бороть­бі з такими крайнощами можна перетворити зростаючу ук­раїнську культуру й українську громадськість на культуру і громадськість радянську».

Боротьба з «крайнощами» велася під гаслом боротьби з буржуазним націоналізмом. Характерною особливістю звинувачень у буржуазному націоналізмі у цей час була їх своєрідна персоніфікація — «хвильовізм», «шумськізм», «волобуєвщина», «скрипниківщина».

Волобуєв Михайло Симонович (1903 — 1972) — вчений-еконо-міст. Народився в сім'ї службовця. Освіту здобув у гімназії та Хар­ківському інституті профосвіти. З грудня 1920 р. — член КП(б)У. Протягом 1921 — 1927 рр. працював у системі політосвіти, водно­час займався викладацькою роботою. У1928 р. виступив у жур­налі «Більшовик України» зі статтею «До проблеми української еко­номіки», у якій обстоював цілісність українського національного господарства, захищав господарську самостійність українських підприємств, не погоджувався з панівною роллю російської еко-

'

Політика коренізації: українізація і розвиток національних меншин

номіки, вимагав збереження за Україною та іншими республіками права «дійсного контролю за діяльністю союзних органів». Стаття Волобуєва, яку деякі дослідники вважають теоретичною платфор­мою націонал-комунізму, одразу викликала гнів більшовицьких вождів, а її положення були затавровані назвою «волобуєвщина». У1934 р. Волобуєв був засуджений на п'ять років таборів. Під час війни за завданням НКВС жив у Краснодарському краї під виглядом кореспондента фашистської газети «Кубань», збираючи інформацію про пересування німецьких військ. Після війни очолив кафедру Рос­товського фінансово-економічного інституту. У1957 р. домігся реа­білітації. У1961 р. Волобуєв переїхав у Донецьк, де працював у торговельному інституті. Згодом повернувся до Ростова, де провів останні роки життя.

Можливо, така диференціація не випадкова, адже ко­жен із цих «ухилів» уособлював певну групу потенційно опозиційних режиму сил: «хвильовізм» — творчу інтелі­генцію, «волобуєвщина» — наукову інтелігенцію, «шум-ськізм» — працівників державного і партійного апаратів, «скрипниківщина» — стару ленінську гвардію.

«їхня українізація, — казав один з героїв п'єси М. Ку-ліша «Мина Мазайло» дядько Тарас, — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб духу не бу­ло». На жаль, репресії, що дедалі більше посилювалися, та голод 1932—1933 рр. в Україні робили ці слова печально пророчими.

На початку 30-х років українізацію, влучно названу американським істориком культури М. Семчишиним «ук­раїнським ренесансом XX століття», як і всю політику ко­ренізації, почали поступово згортати. У рішеннях XII з'їз­ду КП(б)У читаємо: «Перед партією стоїть завдання: доби­ти контрреволюційні націоналістичні елементи, викрити до кінця націоналістичний ухил Скрипника, розгорнути подальше проведення більшовицької українізації і роботу з виховання партійних мас, а також широких мас робітни­ків і колгоспників України у дусі пролетарського інтерна­ціоналізму». Як видно, зміни, порівняно з початком 20-х років, відбулися суттєві: по-перше, українізація стала під­креслено «більшовицькою», по-друге, шляхом «добиття» і «викриття» намагаються втримати її у потрібних режимо­ві рамках, по-третє, все чіткіше простежується акцент на пролетарський інтернаціоналізм.

Остаточно політика коренізації в Україні була згорну­та 1938 р. Саме цим роком датована постанова Раднаркому УРСР про обов'язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах, яка сприяла русифікації, і постано­ва Політбюро ЦК КП(б)У «Про реорганізацію національ­них районів та сільрад УРСР у звичайні райони та сільра-

14 Історія України

Україна в складі СРСР (1922—1939)

ди», що зумовила ліквідацію національних адміністратив­но-територіальних утворень на території республіки. У цьому ж сумнозвісному 1938 р. ЦК КП(б)У ухвалило пос­танову «Про реорганізацію національних шкіл на Украї­ні», у якій створення навчальних закладів національних меншин кваліфікувалося як «насадження особливих на­ціональних шкіл — вогнищ «буржуазно-націоналістично­го впливу на дітей».

Отже, впроваджуючи політику коренізації на початку 20-х років, більшовицьке керівництво СРСР мало на меті створити у світового співтовариства враження про вільний та гармонійний розвиток радянських республік; знайти спільну мову з багатомільйонним полінаціональним се­лянством; зняти наростаюче протиріччя між народними масами і політичною елітою; поставити під контроль про­цес національного відродження на окраїнах; частково ком­пенсувати республікам СРСР втрату політичного суверені­тету наданням прав «культурно-національної автономії». Коли ж у 30-х роках національне відродження, яке було одним із безпосередніх наслідків політики коренізації, по­чало виходити за межі міцніючої командно-адміністратив­ної системи, цю політику було згорнуто.

12.8. Україна і процес формування тоталітарного режиму в СРСР

«Великий перелом» наприкінці 20-х років посилив процес відчуження виробника від засобів виробництва, ви­сунув на перший план позаекономічний примус, призвів до падіння життєвого рівня народу, що зумовило зростан­ня психологічного напруження в суспільстві. Прискорена індустріалізація, суцільна колективізація спричинили по­силення міграційних процесів, зміну способу життя, цін­нісних орієнтацій людей. Протиріччя, що виникали при цьому, суттєво дестабілізували внутрішній розвиток СРСР.

В умовах перманентної «надзвичайної ситуації в краї­ні» для політичного керівництва все виразніше поставала потреба міцної державної влади. Не тільки контролювати, а й спрямовувати суспільні процеси був покликаний тота­літарний режим, що сформувався в СРСР у 30-ті роки.

Україна і процес формування тоталітарного режиму в СРСР

Термін «тоталітаризм» (з італійської — який охоплює все в цілому) при характеристиці політичних процесів впер­ше було вжито італійськими опонентами Муссоліні на початку 20-х років, коли в Італії тільки-но створювалася од­нопартійна фашистська система. З 1929 р., починаючи з публікації у газеті «Тайме», цей термін почали застосовува­ти для характеристики політичного режиму СРСР.

Про зміцнення тоталітаризму в Україні у 20—30-х ро­ках свідчать такі тенденції та процеси:

1. Утвердження комуністичної форми тоталітарної
ідеології. Це утвердження йшло через безкомпромісну бо­
ротьбу з релігією (у 1930 р. внаслідок «організаційних за­
ходів» автокефальна православна церква припинила своє
існування); ідеологічне протистояння зі «"зміновіхів-
ською" інтелігенцією», яке закінчилося 1924 р. процесом
над так званим Центром дії; «завоювання» «Просвіт», про­
голошене 1920 р. (завоювати не вдалося, і 1929—1930 рр.
було закрито всі «Просвіти»); боротьбу проти ухилів у пар­
тії. Цілковиту монополію на істину офіційній ідеології ма­
ли забезпечити органи цензури, утворені в республіці на
початку 20-х років.

2. Монополізація влади більшовицькою партією, усу­
нення з політичної арени інших політичних партій. На­
прикінці громадянської війни в Україні легально існували
три партії:

а) КП(б)У — фактично український філіал РКП(б);

б) Українська партія соціалістів-революціонерів бо­
ротьбистів. На початку 1919 р. вона співпрацювала з
більшовиками; її представники входили до складу Рад-
наркому України, яким керував X. Раковський. З берез­
ня 1920 р. боротьбистів змусили самоліквідуватися і вли­
тися до КП(б)У. Серед лідерів боротьбистів були такі відо­
мі діячі, як О. Шумський, Г. Гринько, Г. Михайличенко,
П. Любченко;

в) Українська комуністична партія (укапісти). її утво­
рено на початку 1920 р. з лівого крила УСДРП. Лідери пар­
тії — А. Річицький, Ю. Лапчинський, Б. Антоненко-Дави-
Дович. Партія проіснувала до 1925 р.

Влада безцеремонно поводилася з легальними партіями, брутально діяла щодо нелегальних організацій. У 1923 р. Україною прокотилася хвиля масових арештів меншови­ків. Характерно, що найбільшу каральну акцію ДПУ про­вело «на честь» 25-річчя І з'їзду РСДРП. У квітні того ж Року було зроблено спробу ліквідувати Одеську організа­цію меншовиків, під час якої заарештовано багатьох чле-

420 Україна в складі СРСР (1922—1939)

нів партійного комітету й осередку соцмолу. Наприкінці серпня — на початку вересня ДПУ розгромило Установчий з'їзд Російської соціал-демократичної спілки робітничої молоді, що проходив у Ірпені біля Києва. Під тиском наростаючої хвилі репресій Всеукраїнський з'їзд меншо­виків (лютий 1924 р.), делегати якого представляли 700 членів Катеринославської, Донецької, Харківської та Одеської організацій РСДРП, затвердив постанову про са­моліквідацію меншовицьких осередків в Україні.

Після усунення з політичної арени партій-конкурентів комуністична партія відкрито монополізувала всю повноту влади в країні. На XVI з'їзді ВКП(б) (червень 1930 р.) з усі­єю відвертістю було заявлено: «Наша партія є хребет проле­тарської диктатури. Наша партія керує усіма організаціями пролетаріату й усіма сторонами діяльності пролетарської диктатури, починаючи з придушення класових ворогів і за­кінчуючи питаннями конопель, льону, свинарства».

До Конституції СРСР 1936 р. вперше увійшло поло­ження про керівну і спрямовуючу роль комуністичної пар­тії в політичній системі. Отже, існуюча монополія більшо­вицької партії на владу була закріплена законодавчо.

3. Зрощення правлячої партії з державним апаратом.
У 1938 р. до Верховної Ради УРСР було обрано 304 депута­
ти, з яких 222 комуністи, 36 комсомольців, 46 безпартій­
них. Партійний білет відкривав шлях до керівних посад у
різних галузях народного господарства: 1934 р. у республі­
ці серед керівників і спеціалістів важкої промисловості ко­
муністи становили четверту частину, серед директорів під­
приємств — майже 70%, серед начальників цехів та їхніх
заступників — 40%.

4. Встановлення жорсткого контролю держави над
суспільним життям. Вже на початку 20-х років місцеві
органи радянської влади почали розпускати паралельні
структури — комітети незаможних селян. Цей процес був
юридично закріплений спеціальними циркулярами НКВС
і Народного комісаріату землеробства від 15 листопада
1923 року «Про ліквідацію сільських сходів як органів
влади на селі».

7 жовтня 1924 року ВЦВК і РНК України ухвалили «Положення про порядок реєстрації спілок і товариств», згідно з яким утверджувався довільно-нормативний ре­жим утворення товариств. Усі товариства переводилися під юрисдикцію НКВС і, головне, створювалися законо­давчі підстави для монополізації всіх сфер суспільного життя республіки. Одне за одним виникають підконтроль-

Україна і процес формування тоталітарного режиму в СРСР

ні державі товариства: «Антиалкогольне товариство», то­вариство «Друзі радіо», «Товариство сприяння юним ленінцям», «Всеукраїнське товариство друзів хімічної оборони й промисловості» тощо. Поступово формується олігархія гігантських товариств-монополістів, підпоряд­кованих державі, убезпечених від щонайменшої соціаль­ної конкуренції.

Тримаючи під цілковитим контролем профспілки, комсомол, громадські організації, держава забезпечила беззаперечну власну монополію на суспільне життя.

5. Встановлення монопольного контролю партійно-державного апарату над економічною сферою, централі­зація керівництва економікою. Утворюється командно-адміністративна система як певна форма організації сус­пільства (і відповідного типу управління). Ця система охоплює суб'єкта політичних рішень (політична влада), механізм забезпечення виконання цих рішень (апарат) і об'єкт, на який спрямовані ці рішення (суспільство, клас, соціальна група, індивід).

Особливо важливим елементом командно-адміністра­тивної системи був апарат — сполучна ланка між «верха­ми» і «низами». Очевидно, саме тому Сталін неодноразово наголошував на тому, що «питання про держапарат є одним із найістотніших питань всього нашого будівництва». Проте налагодження роботи цієї важливої ланки проходило над­звичайно повільно і з величезними труднощами.

Апарат був досить громіздким: 1928 р. в Україні в на­родному господарстві, відповідно до офіційної статистики, було всього 1 млн. 942 тис. робітників і службовців, з яких 242 тис. осіб працювало в апараті органів державного і гос­подарського управління, органів управління кооператив­них і громадських організацій, тобто апаратчиком був ко­жен восьмий. Структурна незбалансованість держапарату, незважаючи на його численність, не давала змоги ефектив­но керувати економікою. У своєму виступі на XVI з'їзді ВКП(б) В. Затонський акцентував саме на цьому аспекті проблеми: «Ось, наприклад, дані, що стосуються осені 1929 р. по Україні: центральний апарат становив 2% з усі­єї сукупності радянського, кооперативного і господарчого апарату, округ — 17,2%, район — 8,6%. Те, що округ біль­ший від центру, це ще не погано, але те, що район тільки 8%, означає, що дуже тоненькі ніжки були, дуже слабкий Район. І не дивно, що ми усі свої основні кампанії змушені були проводити за допомогою системи уповноважених, а Це — найгірша із систем, тому що уповноважені, прибува-