Західно­українські землів 20—30-ті роки 27 страница

 

Українська національно-демократична революція (1917—1920)

По-перше, програмною засадою більшості політичних партій та сил Центральної Ради була саме політична авто­номія.

По-друге, ідея самостійності ще не набула поширення, визнання та популярності в масах, про що свідчать відхи­лення першим українським військовим з'їздом проекту резолюції Міхновського, у якому ставилося питання про українську державну самостійність; «автономістичні» рі­шення Всеукраїнського національного конгресу та інших представницьких форумів.

По-третє, серед української політичної еліти пошире­ними були ілюзорне сподівання на справедливе і раціо­нальне вирішення національного питання революційною демократією Росії. Згадуючи про революційну ейфорію тих часів, В. Винниченко писав: «Українство тепер орієн­тувалось тільки на Всеросійську Революцію, на перемогу справедливості. Всякий сепаратизм, всяке відокремлю­вання себе від революційної Росії здавалось смішним, аб­сурдним, безглуздим. Для чого? Де ми знайдемо більше то­го, що тепер ми матимемо в Росії?»

По-четверте, в межах Росії в України був, як вважало­ся, реальний шанс вибороти бодай автономію, а проголо­шення самостійності залишило б її самотньою в епіцентрі Першої світової війни фактично без державних структур, без армії, без фінансування та надійного матеріального за­безпечення. За таких обставин Україна наражалася на ціл­ком реальну загрозу стати легкою здобиччю воюючих сто­рін з перспективою перетворення на колонію. Слід пам'ятати й те, що боротьба за автономію України сягає корінням ще в добу гетьманату. Свою роль, очевидно, ві­дігравали і налагоджені російсько-українські економічні зв'язки, багатонаціональний склад українських земель, домінування неукраїнського населення у містах — осеред­ках політичного життя та ін.

Боротьба за реалізацію автономістських планів розгор­талася стримано. Спираючись на рішення Українського військового з'їзду, Всеукраїнського національного конгре­су та ін., виражаючи революційні настрої та інтереси укра­їнського народу, Центральна Рада дедалі активніше вима­гає визнання і схвалення Тимчасовим урядом автономії України. З цією метою в травні 1917 р. до Петрограда ви­їхала представницька делегація, очолювана лідерами най-впливовіших українських партій — В. Винниченком, М. Ковалевським та С. Єфремовим. На цьому етапі основні вимоги Центральної Ради формулювалися у традиційній

Проголошення автономії України

для українців формі прохань. В. Винниченко зазначав: «Тільки десь там собі хоч згадайте, що ви іменно до автоно­мії України ставитесь «прихильно». Не заводьте її зараз, ми готові скільки там треба ждати здійснення цього посту-ляту...» Традиційний крок викликав традиційну реакцію. Тимчасовий уряд відхилив вимоги щодо автономії, моти­вуючи свої дії тим, що, по-перше, оскільки Центральна Ра­да не обрана шляхом всенародного голосування, вона не може висловлювати волю усього народу українських зе­мель; по-друге, проголошення автономії України могло б спричинити низку територіальних та інших непорозумінь; по-третє, питання про адміністративний устрій майбут­ньої Російської федеративної республіки мають вирішува­ти тільки Установчі збори, скликання яких планувалось на кінець року.

Таке рішення Тимчасового уряду надзвичайно загос­трило українсько-російські відносини. Виступаючи на се­лянському з'їзді, М. Грушевський багатозначно заявив: «Свято революції скінчилося. Настає грізний час!» Це був справді час серйозних випробувань для молодої україн­ської демократії, адже Тимчасовий уряд підтримувала державна і військова сила та влада, а Центральна Рада мала лише моральний вплив та підтримку неорганізова­них народних мас. За цих умов потрібне було нестандартне рішення, яке, з одного боку, не дало б підстав Петрограду втрутитися в українські справи і зброєю придушити опози­цію, з іншого — не вносячи дезорганізації, дало б змогу підняти національно-визвольні змагання на вищий ща­бель. Поклавши в основу своєї тактичної лінії принцип «ні бунту, ні покірності», Центральна Рада знайшла таке рі­шення: 23 червня 1917 року вона приймає І Універсал, у якому проголошує автономію України і підкреслює, що «однині самі будемо творити наше життя». Одним з пер­ших кроків після проголошення Універсалу стало створен­ня Тимчасового революційного уряду — Генерального сек­ретаріату на чолі з В. Винниченком.

Винниченко Володимир Кирилович (1880—1951) — політичний і громадський діяч, письменник. Походив з селянської сім'ї, закін­чив гімназію, навчався в Київському університеті. Був членом РУП, потім — УСДРП, з 1907 р. — член її ЦК. З 1903 р. — на про­фесійній революційній роботі. Один із вождів української націо­нальної революції, лідер УСДРП, головний редактор «Робітничої' газети», член та заступник голови Центральної Ради, перший голо­ва Генерального секретаріату, генеральний секретар внутрішніх справ. Керував роботою Українського національного конгресу, двох військових, селянського та робітничого з'їздів. Очолював ук-

11 Історія України

322 Українська національно-демократична революція (1917—1920)

раїнську делегацію, яка в травні 1917 р. передала Тимчасовому уряду вимогу Центральної Ради про надання Україні автономії, вів переговори з делегацією Тимчасового уряду в Києві 29—30 червня 1917 року. Був автором усіх головних законодавчих актів УНР, у тому числі чотирьох універсалів. 9 січня 1918 року Винниченко пі­шов у відставку з поста прем'єра. Засудив гетьманський переворот. 18 вересня був обраний головою Українського Національного Сою­зу, грав провідну роль в організації протигетьманського повстання. З листопада 1918 р. до лютого 1919 р. очолював Директорію, був усунутий за ліві погляди, після чого виїхав за кордон. У1919 р. ор­ганізував у Австрії Закордонну групу українських комуністів, зая­вивши про перехід на відповідні позиції. В1920 р. повернувся в Ук­раїну, але після невдалої спроби співпрацювати з більшовиками знову відбув за кордон. У середині 20-х років намагався ще раз по­вернутися на Батьківщину, але дозволу на в'їзд не отримав. З кінця 20-х років жив на півдні Франції, повністю залишивши політичну ді­яльність і присвятивши себе літературі та публіцистиці. Автор три­томного мемуарно-публіцистичного твору «Відродження нації. Істо­рія української революції (1917 — грудень 1919)».

Така активна державотворча діяльність викликала за­непокоєння у Петрограді. Червневі масові демонстрації у столиці Росії, поразка на Південно-Західному фронті, що призвела до втрати Галичини, зумовили гостру політичну кризу, падіння авторитету та суттєве послаблення офіційної влади. За цих умов Тимчасовий уряд уже не міг діяти тіль­ки силовими методами, оскільки на захист Центральної Ра­ди могли стати фронтові українські частини та більшість на­селення України. Крім того, збройний конфлікт з Централь­ною Радою міг спричинити розкол у таборі російської де­мократії. Саме тому 28 червня 1917 року для переговорів до Києва прибуває делегація в складі О. Керенського, М. Тере-щенка та І. Церетелі, яка, маючи на меті втримати ситуацію під контролем, тобто «вдержати все, що можна вдержати», мусила визнати автономні права України.

Знайдений компроміс став причиною урядової кризи в Росії. На знак протесту проти найменших поступок укра­їнцям у питанні автономного устрою троє міністрів-каде-тів вийшли з Тимчасового уряду, але угода все ж більшіс­тю голосів була підтримана. Надалі її зміст став основою II Універсалу Центральної Ради, проголошеного 3 липня 1917 року. У цьому документі зазначалося, що поповнена представниками національних меншин, які проживають в українських землях, Центральна Рада перетвориться на єдиний найвищий орган революційної демократії Украї­ни. Центральна Рада виділить зі свого складу відповідаль­ний перед нею орган — Генеральний секретаріат, який пі­сля затвердження Тимчасовим урядом стане носієм найви-

Проголошення автономії України

щої крайової влади цього уряду в Україні. Центральна Ра­да брала зобов'язання зміцнювати новий лад і офіційно виступала «проти замірів самовільного здійснення автоно­мії України до Всеросійського Учредительного Зібрання».

Започаткована II Універсалом криза Тимчасового уряду стала прологом загальної політичної кризи в Росії, в основі якої лежали катастрофічні поразки на фронті, погіршення економічного становища, посилення міжпартійного проти­стояння. За цих обставин спроба більшовиків 3—5 липня розпочати збройне повстання в Петрограді проти Тимчасо­вого уряду ще більше загострила й ускладнила ситуацію. Наслідками липневої кризи був новий склад Тимчасового уряду і посилення після придушення більшовицького пов­стання жорсткості у владних структурах. Саме ці фактори негативно позначилися на спробах української демократії не на словах, а на ділі вибороти політичну автономію.

Наростаюча криза та політична невизначеність ситуа­ції підштовхнули до активних дій самостійників. 4— 6 липня у Києві відбувся збройний виступ полку ім. П. По­луботка, який мав на меті встановити цілковитий кон­троль над Києвом і змусити Центральну Раду проголосити самостійність України. Полуботківців готові були підтри­мати українізовані військові частини в Одесі, Кременчуці, Чернігові та інших містах. Проте спільними діями зброй­них формувань Центральної Ради і Тимчасового уряду цей виступ було придушено.

Дотримуючись узятих на себе зобов'язань та домовле­ності з представниками Тимчасового уряду, Центральна Ра­да приймає до складу Ради і Генерального секретаріату 30% представників національних меншин, а 16 липня 1917 року приймає «Статут вищого управління України», в якому визначає обов'язки, права та межі компетенції Генерально­го секретаріату. Фактично це була основа конституції, що базувалася на принципах автономного устрою. Проте Тим­часовий уряд не затвердив цього документа, а сам 4 серпня 1917 року видав «Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату», яка суттєво обмежувала права України:

1) Генеральний секретаріат мав стати органом Тимча­
сового уряду;

2) Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав;

3) до складу Генерального секретаріату входили не 14,
а лише 7 секретарів, до того ж 4 з них мали бути представ­
никами меншин;

4) українська територія звужувалась до 5 губерній (Ки­
ївської, Волинської, Подільської, Полтавської, Чернігів­
ської).

Українська національно-демократична революція (1917—1920)

І хоча В. Винниченко назвав «Інструкцію» «миршавим клаптиком паперу», а більшість Центральної Ради зустрі­ла її з обуренням, все ж була прийнята резолюція, яка не ухвалювала і не відкидала «Інструкцію», а «брала її до ві­дома». Цілком зрозуміло, що така ситуація не сприяла нормалізації стосунків між Радою і урядом. Конфлікт не був розв'язаний, а ніби відкладався на певний час. Те, що Центральна Рада категорично не виступила проти «Інс­трукції», не означало перемоги Тимчасового уряду, ос­кільки цей документ так і залишився клаптиком паперу, бо його основні положення, які фактично мали на меті пе­ретворити Україну на провінцію Росії, так і залишилися нездійсненними. Склалася патова ситуація: Центральна Рада не мала реальної сили, щоб відкрито виступити проти «Інструкції», а Тимчасовий уряд був не в змозі реалізува­ти її положення на практиці.

Серпнева спроба реакційного корніловського заколоту, хаос, безладдя та анархія восени 1917 р. підштовхнули Центральну Раду до активних дій. З її ініціативи у вересні в Києві відбувся З'їзд народів Росії, який засудив держав­ну централізацію. Згодом Центральна Рада розпочала під­готовчу роботу до скликання Українських Установчих збо­рів. У відповідь на це міністр юстиції Тимчасового уряду порушив слідчу справу проти членів Центральної Ради. Водночас для переговорів до Петрограда викликали ліде­рів Генерального секретаріату, для яких у столиці вже бу­ли підготовлені тюремні камери. Ситуація наближалася до критичної межі.

Отже, проголошення автономії, здійснене Централь­ною Радою, відповідало вимогам часу і було логічним кро­ком у розвитку української національно-демократичної революції. Тривале переважання в Україні автономіст­ських настроїв над самостійницькими (протягом майже всього 1917 р.), яке виявилося у трьох Універсалах Цен­тральної Ради, пояснюється такими чинниками: автоно­мія була однією з принципових програмних установок до­мінуючих у Раді політичних партій; ідея самостійності ще не набула поширеності та визнання в масах; українська по­літична еліта сподівалася, що російська демократія спра­ведливо вирішить національне питання; самостійна Укра­їна без державних структур, без власної армії могла стати легкою здобиччю у вогні Першої світової війни. Певну роль відігравали і налагоджені російсько-українські еко­номічні зв'язки, домінування неукраїнського населення в містах тощо.

Проголошення Української Народної Республіки

11.3. Проголошення Української Народної Республіки. Війна Радянської Росії проти УНР

Після провалу серпневого корніловського заколоту во­сени 1917 р. у Росії загострилася суспільна криза. Нарос­таюча радикалізація мас (захоплення селянами поміщиць­ких земель, самочинне встановлення робітниками 8-го-динного робочого дня, дезертирство і братання на фронті, посилення національних рухів, прогресуюча більшовиза­ція Рад), безпорадність Тимчасового уряду, а також неба­жання меншовиків та есерів йти на компроміс із більшови­ками підштовхнули В. Леніна до ініціювання збройного повстання. Штабом підготовки повстання став утворений 12 жовтня Виконкомом Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів Військово-революційний комітет (ВРК). Його очолив лівий есер П. Лазимир, а до складу увійшли В. Антонов-Овсієнко, С. Гусєв, П. Лашкевич, П. Дибенко, Ю. Коцюбинський, М. Криленко, Я. Свер­длов, М.Скрипник та ін.

У ніч з 25 на 26 жовтня силами ВРК було майже без­кровно (загинуло 6 осіб) взято Зимовий палац, де тоді була розташована резиденція Тимчасового уряду. За три з поло­виною години до цього у Смольному розпочав роботу II З'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів. Реагуючи на розгортання жовтневих подій у Петрограді, приблизно третя частина делегатів (переважно меншовики та есери) звинуватила більшовиків у воєнній змові і залишила зал. Маючи більшість голосів на з'їзді, Ленін та його прихиль­ники проголосили перемогу соціалістичної революції, ухвалили документи, в яких було продекларовано суть ра­дикальних суспільних змін. «Декрет про мир» проголошу­вав революційний вихід Росії з війни, висував гасло термі­нового укладення миру без анексій (насильницького при­єднання чужих територій) та контрибуцій, фіксував базові принципи зовнішньої політики Радянської держави — принцип пролетарського інтернаціоналізму і принцип мирного співіснування держав з різним соціальним ладом. «Декрет про землю» констатував ліквідацію поміщицько­го землеволодіння, скасування приватної і встановлення всенародної державної власності на землю, передання зем­лі у розпорядження селянських організацій, зрівняльне землекористування (цей документ частково повторював ключові ідеї есерівської програми і свідчив про намагання

326 Українська національно-демократична революція (1917—1920)

більшовиків розширити свою соціальну базу шляхом пев­них поступок селянству).

З'їзд обрав Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет Рад (ВЦВК) на чолі з Л. Каменевим, сформував перший радянський уряд — Раду народних комісарів (РНК), який очолив В. Ленін, а до його складу увійшли М. Глєбов-Авілов, В. Антонов-Овсієнко, П. Дибенко, М. Криленко, Г. Ломов-Оппоков, А. Луначарський, В. Мі-лютін, В. Ногін, О. Риков, І. Скворцов-Степанов, Й. Сталін (Джугашвілі), І. Теодорович, Л. Троцький (Бронштейн), А. Шляпніков.

У сучасній історіографії при визначенні суті та оціню­ванні подій жовтня 1917 р. у Росії домінують такі точки зору: а) революція, б) переворот, в) контрреволюція, що поклала край демократичним перетворенням, розпочатим після Лютневої революції, г) змова темних сил, нав'язана Росії міжнародним сіонізмом. З огляду на те що категорія «революція» означає суспільний рух і переворот, які ма­ють на меті повалення існуючого режиму шляхом насиль­ницького завоювання політичної влади і здійснення доко­рінних змін у суспільстві, жовтневі події 1917 р. є підста­ви вважати початком революції. У процесі свого розвитку вона докорінно змінила не лише суспільний розгортання Росії, а й перебіг світової історії, оскільки її наслідками стали: крах Російської імперії; утворення на її руїнах но­вої держави — СРСР; розбудова радянської державності на принципово нових базових засадах; встановлення кордонів і поступове формування державної території; ліквідація приватної власності; радикальні соціальні зміни (зникнен­ня поміщиків і буржуазії); формування на базі державної власності нового правлячого класу — владної номенклату­ри; розкол світової спільноти на капіталістичний і соціа­лістичний табори.

Жовтневе більшовицьке повстання та крах Тимчасово­го уряду розв'язували деякі проблеми й конфлікти і поро­джували нові. Намагаючись втримати ситуацію під кон­тролем, Центральна Рада вже в день петроградського пере­вороту ініціювала утворення в Києві «Крайового комітету охорони революції в Україні», до складу якого входили представники різних політичних та громадських організа­цій, серед них більшовики — Г. П'ятаков, Й. Крейсберг, В. Затонський.

У жовтні 1917 р. в Україні розгорнулася боротьба між трьома політичними силами — прибічниками Тимчасово­го уряду, опорною точкою яких був штаб Київського вій-

Проголошення Української Народної Республіки

ськового округу (КВО), більшовиками, яких підтримали ради робітничих і селянських депутатів, та національними силами, що гуртувалися навколо Центральної Ради. Про­довжуючи «петроградський почин», більшовики України на короткий час встановили радянську владу у Вінниці, Кам'янці-Подільському, Проскурові, Рівному, Луцьку та інших прифронтових містах. їхня спроба розгортання пов­стання в Києві зустріла активний опір підконтрольних КВО сил. Протягом 29—31 жовтня тривали жорстокі бої. Спочатку Центральна Рада займала нейтральну позицію, але коли ситуація стала кризовою, радівці, намагаючись відстояти національні інтереси, почали активно впливати на розвиток подій. Вони уклали компромісну угоду з біль­шовиками і примусили штаб Київського військового окру­гу та комісара Тимчасового уряду в Києві 31 жовтня пого­дитися на умови миру, запропоновані Центральною Радою (припинення збройного опору, безперешкодне виведення з міста викликаних штабом КВО військ, розформування офіцерських загонів тощо). Протягом короткого часу Рада дедалі більше ставала господарем становища — вона приз­начила тимчасовим начальником КВО члена Військового генерального комітету підполковника В. Павленка, нев­довзі роззброїла більшовицькі загони в Києві, Дарниці, Броварах. У цей критичний період Центральна Рада мала достатньо сил, впливу та авторитету, щоб узяти під свій контроль більшу частину України.

Продовжуючи власну державотворчу лінію, 7 листопа­да 1917 року вона ухвалила III Універсал, у якому прого­лошувалося утворення Української Народної Республіки (УНР) у межах дев'яти українських губерній. Цей доку­мент накреслював широку програму дій: скасування помі­щицького землеволодіння; запровадження 8-годинного робочого дня; встановлення державного контролю над ви­робництвом; надання національним меншинам «націо­нально-персональної автономії»; забезпечення україн­ському народові демократичних прав і свобод; скасування смертної кари, амністію політв'язням; скликання 9 січня 1918 року Українських Установчих зборів. На жаль, уні­версал мав суттєву суперечність — широко окресливши Україну як незалежну державу, він все ж залишив федера­тивний зв'язок із Росією, що як держава вже не існувала.

У цей час на перебіг подій в Україні дедалі більше впливали нові, переважно зовнішньополітичні чинники: зміцнення більшовицької влади в Росії, її бажання втри-

328 Українська національно-демократична революція (1917—1920)

мати під своїм контролем українські землі; фактичний розвал та деморалізація російської армії, її перетворення на носія насильства, анархії та безладу у краї; ускладнення становища на фронтах Першої світової війни, посилення впливу німецького фактора на українські землі.

Наприкінці 1917 р. український національний рух ще йшов по висхідній лінії, про що свідчать результати вибо­рів до Всеросійських установчих зборів — в Україні за більшовиків проголосувало лише 10% виборців, а за укра­їнські партії — майже 75%. За таких несприятливих обс­тавин більшовицькі організації України вирішили енер­гійними діями завоювати маси і перехилити шальку полі­тичних терезів на свій бік. Була розгорнута широка агіта­ційно-пропагандистська кампанія, основою якої стало твердження про контрреволюційність та буржуазність Центральної Ради. Крім того, більшовики активно підтри­мували ліве крило українських партій, намагаючись підір­вати вплив, авторитет Центральної Ради, її внутрішню єдність. Дестабілізуючим чинником став і зовнішньополі­тичний тиск, який дедалі більше набував характеру воєн­ної загрози (наприкінці листопада більшовики утворили в Могилеві при ставці революційний польовий штаб, який готувався для боротьби не тільки з прихильниками старо­го режиму, а й з радівцями; 1 грудня 1917 року новий вер­ховний головнокомандуючий більшовик М. Криленко звернувся з відозвою до українського народу).

Ці та інші політичні, організаційні й воєнні дії більшо­виків були спрямовані на створення сприятливих внут­рішніх та зовнішніх умов для реалізації основного завдан­ня — захоплення влади в Україні та встановлення більшо­вицького режиму на її території. Спочатку це завдання вони намагалися розв'язати легітимним (законним) шля­хом. Широка агітаційно-пропагандистська кампанія, під­рив внутрішньої єдності Центральної Ради, зовнішній си­ловий тиск тощо, на думку більшовиків, мали забезпечити їм більшість серед делегатів Всеукраїнського з'їзду рад. Спираючись на цю більшість, можна було вихолостити на­ціональний характер Центральної Ради та шляхом переоб­рання трансформувати її у Центральний виконавчий комі­тет (ЦВК) рад України, який в перспективі міг би стати однією з середніх ланок централізованого апарату управ­ління Радянської Росії. Проте цей стратегічний план біль­шовикам реалізувати не вдалося.

Своєрідним каталізатором подій наприкінці 1917 р. став Маніфест РНК до українського народу з ультиматив­ними вимогами до Центральної Ради, який надійшов до

Проголошення Української Народної Республіки

Києва радіотелеграфом 3 грудня. У цьому документі, під­писаному В. Леніним та народним комісаром закордонних справ Л. Троцьким, з одного боку, визнавалася УНР, а з ін­шого — робилися грубі втручання у її внутрішні справи. Ультиматум Раднаркому містив чотири вимоги до Цен­тральної Ради: відмовитися від дезорганізації фронту (йдеться про утворення Українського фронту), не дозволи­ти козачим формуванням перейти через Україну з фронту на Дон, пропустити більшовицькі війська на Південний фронт, припинити роззброєння радянських полків і черво-ноармійців. На роздуми відводилося 48 годин, у разі відхи­лення ультимативних вимог РНК оголошував Центральну Раду «в стані відкритої війни проти радянської влади в Ро­сії і на Україні».

У цей драматичний момент 4 грудня у Києві розпочав роботу Всеукраїнський з'їзд рад, на якому більшовики планували здійснити внутрішній переворот і захопити владу демократичним шляхом, але сил для цього в них ви­явилося замало. Серед 2,5 тис. делегатів вони становили лише незначний відсоток і тому не могли оволодіти влад­ними важелями. На цьому етапі національний рух ще збе­рігав монолітність та вплив, а більшовики не набрали си­ли. Ось як характеризував баланс сил більшовик В. Затон-ський: «...поки що серед українців розколу нема і він не передбачається.., а більшовиків лише невелика купка...» За цих обставин закономірно, що Всеукраїнський з'їзд рад ухвалив резолюцію про підтримку Центральної Ради та кваліфікував ультиматум РНК як замах проти УНР, як чинник, здатний «розірвати федеративні зв'язки». Розумі­ючи, що події розвиваються не за їхнім сценарієм, більшо­вики разом з лівими есерами, деякими українськими соці­ал-демократами та кількома безпартійними (всього 127 осіб) залишили Всеукраїнський з'їзд рад і перебралися до Харкова, який того часу був форпостом більшовизму в Ук­раїні. Саме у цьому пролетарському центрі 11—12 грудня 1917 року відбувся альтернативний з'їзд Рад, що проголо­сив встановлення радянської влади в УНР та обрав Цен­тральний виконавчий комітет рад України (Головою ЦВК став лівий український соціал-демократ Ю. Медвєдєв). Незважаючи на те що на харківському з'їзді було лише 200 Делегатів, які представляли 89 рад (з-понад 300 існуючих в Україні) та військово-революційних комітетів, його рі­шення дуже швидко були визнані Радянською Росією пра-вочинними. І це не випадково, оскільки перебіг подій у Харкові дав змогу Раднаркому залишатися ніби в затінку і

330 Українська національно-демократична революція (1917—1920)

кваліфікувати збройне протистояння в Україні як внут­рішній конфлікт між радами робітничих та солдатських депутатів і Центральною Радою.

Після відхилення ультиматуму, починаючи з 5 грудня 1917 року, Центральна Рада перебувала в стані війни з Раднаркомом Росії. Захопивши Харків, більшовицькі вій­ська в середині грудня оволоділи важливими залізнични­ми вузлами — Лозовою, Павлоградом, Синельниковим, що дало змогу блокувати каледінські війська на Дону і Донбасі та створити вигідний плацдарм для вирішальних боїв з УНР. Цього періоду обидві протидіючі сторони зби­рали та концентрували сили. Діями радянських військ ке­рував харківський центр, до складу якого входили В. Ан-тонов-Овсієнко, М. Муравйов та Г. Орджонікідзе.

У Києві 15 грудня було утворено Особливий комітет з оборони України (М. Порш, С. Петлюра, В. Єщенко). Опо­рою Центральної Ради були підрозділи Вільного козацтва (Гайдамацький Кіш Слобідської України, Галицький ку­рінь січових стрільців тощо) та добровольчі формування (26 грудня Генеральний секретаріат прийняв рішення про створення армії УНР на засадах добровільності та оплати). Основну ударну силу протидіючої сторони становили час­тини регулярної російської армії, що перейшли на бік більшовиків, підрозділи моряків та червоногвардійці про­мислових центрів України та Росії.

Вирішальні події розпочалися 25 грудня, коли В. Анто-нов-Овсієнко віддав 30-тисячному радянському війську наказ про наступ на УНР. Просуваючись прискореним темпом, війська, очолювані М. Муравйовим, досить швид­ко оволоділи Катеринославом, Олександрівськом, Полта­вою, Лубнами, перед ними відкривався шлях на Київ. За цих обставин для Центральної Ради головними стали три завдання: мобілізувати та організувати український народ для відсічі агресору; формально відмежуватися від біль­шовицького режиму; створити передумови для самостій­них переговорів з Німеччиною та її союзниками. Спробою реалізувати ці завдання і став IV Універсал, ухвалений 11 січня 1918 року. Лейтмотивом цього документа була те­за: «Однині Українська Народна Республіка стає самостій­ною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною держа­вою українського народу». Центральна Рада закликала всіх громадян республіки захищати «добробут і свободу» у боротьбі з «більшовиками та іншими нападниками». Уні­версал декларував такі принципово важливі положення:

Проголошення Української Народної Республіки

— проголошувалася незалежність, суверенність УНР;