Західно­українські землів 20—30-ті роки 31 страница

Отже, у середині 1919 р. більшовицький режим в Укра­їні, підточений недалекоглядною політикою «воєнного комунізму» та повстанським рухом, поступився місцем те­рористичній диктатурі денікінців. Проте реакційна та консервативна модель управління і соціально-економічні перетворення нової влади не задовольнили широких на­родних мас, свідченням цього став широкомасштабний повстансько-партизанський рух, чільне місце в якому зай­мала махновська течія. Свою роль в ослабленні денікін-ського режиму та у перебігу подій громадянської війни ві­діграла об'єднана армія УНР та ЗУНР. Скориставшись слабкістю свого основного ворога, більшовики втретє вста­новили свій контроль на теренах України. Задекларовані ними політична лінія та економічна стратегія були більш м'якими та поміркованими порівняно з попередніми пері­одами. Незважаючи на те що значна частина проголоше­них положень та постулатів так і залишилася на папері, пропагандистського удару по масах виявилося достатньо, щоб забезпечити радянському режиму певною мірою ста­більну соціальну базу та підтримку.

^хСкрипник М. О. Вибрані твори. — К., 1991. — С. 185.

Радянсько-польська війна та Україна

11.9. Радянсько-польська війна та Україна

21 квітня 1920 року голова дипломатичної місії УНР А. Левицький та міністр закордонних справ Польщі Я. Домбський з метою створення єдиного антибільшовиць­кого фронту підписали політичну та торговельно-еконо­мічну конвенції. До цього кроку главу польського уряду Ю. Пілсудського підштовхнуло бажання зняти бодай тим­часово проблему польсько-українського протистояння, спробувати відновити Польщу «від моря до моря», скон­центрувати увагу та зусилля польського населення на роз­в'язанні зовнішніх проблем і цим загасити наростаючу со­ціальну напруженість у державі. Свої аргументи на ко­ристь укладення угоди були і в С. Петлюри: перехід УГА на бік А. Денікіна суттєво ослабив українське військо; продовження боротьби за відновлення в Україні влади УНР вимагало значних запасів зброї, боєприпасів, амуні­ції та хоча б тимчасових союзників; союз із Польщею від­кривав перспективи співпраці з Антантою.

Підписані документи стосувалися широкого кола питань:

— Польща визнавала незалежність УНР та Директорію
УНР на чолі з С. Петлюрою як верховну владу в державі;

— польський уряд зобов'язувався не укладати міжна­
родних угод, спрямованих проти України;

— українському населенню в Польщі, як і польському —
в Україні гарантувалися національно-культурні права;

— УНР офіційно погоджувалася на анексію Польщею
західноукраїнських земель (під польським контролем за­
лишалися Галичина, Західна Волинь, частина Полісся,
Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщина).

24 квітня 1920 року між Польщею та УНР було укладе­но військову конвенцію, суть якої полягала в об'єднанні сил для боротьби з більшовиками (Польща мусила забезпе­чити петлюрівців озброєнням та боєприпасами, а УНР польські формування — продовольством, фуражем тощо).

Політична, торговельно-економічна та військова конвен­ції спільно утворили Варшавський договір, який фактично став трампліном для початку радянсько-польської війни. Вже 25 квітня 1920 року об'єднані польсько-українські вій­ськові формування (20 тис. польських і 15 тис. українських воїнів) перейшли Збруч і почали активні бойові дії. Рапто­вість удару, краще озброєння та потрійна перевага в силах принесли успіх. Тільки протягом першого тижня боїв було

р*^

 

Українська національно-демократична революція (1917—1920)

здобуто Житомир, Бердичів, Козятин. 6 травня польсько-ук­раїнське військо увійшло до Києва. Проте навіть у ході цієї переможної воєнної кампанії збройним формуванням Піл-судського та Петлюри не вдалося реалізувати своїх планів. На одеському напрямку вони не змогли вийти до Чорного мо­ря. Після форсування Дніпра польські та українські частини були зупинені на лінії Вишгород — Бориспіль. Не виправда­лися сподівання на вибух масового антибільшовицького пов­стання в тилу Червоної армії.

Оговтавшись від несподіваного удару, Червона армія перегрупувала сили, сконцентрувала їх на вирішальних напрямках, крім того, оголошена мобілізація дала значну кількість бійців, а передислокація на польський фронт 1-ї Кінної армії та 25-ї Чапаєвської дивізій — ударну силу. Зміцнивши свої позиції, більшовики вже 14 травня розпо­чали контрнаступ. 26 травня Південно-Західний фронт (40 тис. бійців) розпочав Київську наступальну операцію, внаслідок якої було не тільки визволено Київ, Вінницю та Коростень, а й розпочато наступ на Львів. Зусиллями За­хідного фронту було відновлено радянську владу в Білору­сії, що відкривало дорогу на Варшаву.

Поступово польсько-радянська війна для більшовиків з оборонної перетворювалася на наступальну, більше того, взяття Львова та Варшави давало змогу принести на багне­тах червоногвардійців революційну іскру в Європу і розпо­чати омріяну «світову революцію». Перспективу такого розвитку подій розуміли не лише в Польщі, а й у країнах Антанти. Тому, коли польський уряд звернувся по допомо­гу до міжнародної конференції країн Антанти, що проходи­ла в бельгійському містечку Спа, західні держави негайно відреагували. Компромісний варіант розв'язання поль­сько-радянського конфлікту базувався на визнанні проти­діючими сторонами «лінії Керзона». Визначений ще в груд­ні 1919 р. Найвищою радою держав Антанти, східний кор­дон Польської держави залишав під контролем Варшави значну частину українських етнічних територій — Посян-ня, Підляшшя, Холмщину та Лемківщину. Зрозуміло, що Польська держава, перебуваючи в критичній ситуації, охоче визнала «лінію Керзона», проте пропозиції Антанти не зупинили революційного пориву радянських військ.

Мріючи про світову революцію, Раднарком знову нама­гається використати модель «троянського коня», апробо­вану в Україні, — один за одним виникають маріонеткові радянські уряди — польський Тимчасовий революційний комітет на чолі з Ф. Дзержинським та Галицький револю­ційний комітет, лідером якого було призначено В. Затон-

 

Радянсько-польська війна та Україна

ського. Наступ на польському фронті тривав, але проблеми в радянських військ наростали. Відрив від тилів, швидкі темпи просування та значні втрати знесилили Червону ар­мію. Перехід польського кордону викликав протидію міс­цевого населення, розгортання національно-визвольного польського руху в тилу; посилився розрив між Південно-Західним та Західним фронтами, керівництво яких до того ж мало різні погляди на подальшу стратегію війни. Під­тримана Францією, Польща швидко провела мобілізацію та знову отримала перевагу воєнних сил.

Неузгоджені дії Південно-Західного та Західного фрон­тів призвели до того, що ні Львова, ні Варшави взяти не вдалося. Створивши шестикратну перевагу на напрямку головного удару, польські війська перейшли в наступ. Ли­ше ціною значних втрат Червона армія стабілізувала фронт на лінії Коростень — Житомир — Бердичів. Ситуа­ція склалася патова: ні у польської, ні у радянської сторін не було вже сил для нанесення вирішального удару. За цих обставин у жовтні 1920 р. між Польщею та радянською Ро­сією було укладено перемир'я, яке примусило 35-тисячне військо УНР вести боротьбу самостійно без найменших шансів на успіх. 18 березня 1921 року між протидіючими сторонами було укладено Ризький мирний договір, суть якого полягала у визнанні Польщею існування УСРР та переході під контроль польської держави Підляшшя, Хол-мщини, Західної Волині та Західного Полісся.

Після того, як у листопаді 1920 р. ціною величезних втрат радянські війська вибили Врангеля з Криму та роз­громили основні сили махновських повстанських загонів, громадянська війна в Україні фактично завершилася.

Отже, укладена Польщею та УНР Варшавська угода не досягла своєї мети і не дала змоги реалізувати плани ні Ю. Пілсудському, ні С. Петлюрі. Не виправдали себе роз­рахунки на слабкість Червоної армії, критичність ситуації в радянській державі, на допомогу Антанти та на вибух ан­тибільшовицького повстання тощо. Відповіддю на швид­кий наступ польсько-українського війська став потужний контрнаступ більшовицьких сил. Водночас були прора-хунки і з радянської сторони. її сподівання на спалах рево­люції у Німеччині, розгортання світової революції, проле­тарську солідарність та широку підтримку більшовицької політики трудящими світу зазнали краху.

Завершення громадянської війни засвідчувало не тільки перемогу радянської влади на теренах колишньої Росій­ської імперії, а й поразку національно-патріотичних сил та болючий територіальний розкол українських земель.

 

 

 

12.

Україна в складі СРСР (1922—1939)

12.1. УСРР на початку 20-х років

Після закінчення громадянської війни основна частина українських земель входила до складу Української СРР — однієї з 13 держав, що виникли на руїнах колишньої Ро­сійської імперії. Якщо Польща, Фінляндія та країни При­балтики стали справді незалежними, то радянська Украї­на у цей час мала формальний статус самостійної держави, яка виявляла незначну дипломатичну активність на між­народній арені.

Діяльність української радянської дипломатії на по­чатку 20-х років умовно можна поділити на два суттєво відмінні етапи: перший (кінець 1920 — квітень — травень 1922 р.) — рішучий дипломатичний прорив, вихід із ізоля­ції; другий (червень 1922 — серпень 1923 р.) — поступове згортання зовнішньополітичної діяльності.

На першому етапі окреслилося коло завдань та визначи­лися магістральні напрями діяльності української диплома­тії: розбудова дипломатичних структур; встановлення дип­ломатичних відносин та укладення договорів; створення правової бази дипломатичної діяльності; робочі контакти з представництвами іноземних держав в УСРР. Основною ме­тою України на міжнародній арені був вихід з дипломатич­ної ізоляції шляхом досягнення юридичного визнання УСРР великими державами, врегулювання відносин з при­кордонними державами, укладення взаємовигідних між­народних торгово-економічних договорів.

 

УСРР на початку 20-х років

Першу мирну угоду радянської України було підписа­но Ф. Коном та Ю. Коцюбинським 14 лютого 1921 року з Литвою. Протягом 1921 р. УСРР встановила дипломатич­ні відносини з Латвією та Естонією.

Коцюбинський Юрій Михайлович (1896—1937) — партійний, державний і військовий діяч. Член партії більшовиків з 1913 р. Учасник жовтневого перевороту 1917 р. у Петрограді. В січні 1918 р. — головнокомандувач військ Української Радянської рес­публіки, які вели наступ проти Центральної Ради. Активний учас­ник встановлення радянської влади в Україні. З 1920 р. — на дипломатичній роботі, з 1933 р. —- голова Держплану і заступник голови РИК УРСР. У1934 р. звільнений з усіх посад і репресова­ний як ініціатор створення в Україні контрреволюційної терорис­тичної організації та троцькістського центру. В1937 р. розстріля­ний.

Особливою складністю відзначалися відносини з Поль­щею. 18 березня 1921 року було укладено з нею Ризьку мирну угоду. Державним кордоном сторони визнали лінію фактичного розмежування до початку радянсько-поль­ської війни (за Польщею зберігався контроль над україн­ськими землями по Збруч і Горинь). УСРР нормалізація відносин з Польщею була необхідна для нейтралізації дій уряду Української Народної Республіки (УНР), що перебу­вав у Тарнуві поблизу Кракова. Діяльність цього уряду бу­ла досить широкою: від дипломатичних акцій — до органі­зації збройних виступів на території радянської України. Зокрема, восени 1921 р. дві рейдові групи петлюрівців — Волинська і Подільська — під керівництвом Ю. Тютюнни­ка розпочали збройну боротьбу на території УСРР, але під Базаром частина з них потрапила до полону, 359 осіб було розстріляно. Спираючись на Ризький договір, радянська сторона змусила Польщу відмовитися від підтримки С. Петлюри, і збройні рейди з польської території припи­нилися.

2 січня 1922 року було підписано договір про дружбу і братерство між Туреччиною та Україною, що мало надзви­чайно важливе значення для становлення та активізації зовнішньої торгівлі республіки, адже в другій половині 20-х років 45% усього обігу зовнішньої торгівлі УСРР при­падало на Туреччину.

На цьому етапі плідно йшла розбудова дипломатичних структур. Усією роботою керував наркомат закордонних справ УСРР, який очолював голова Раднаркому України X. Раковський. Для налагодження ефективного економіч­ного співробітництва було утворено Наркомат зовнішньої

370 Україна в складі СРСР (1922—1939)

торгівлі (НКЗТ). Наприкінці 1921 р. Україна мала влас­ний експортний фонд, який становив 60 млн. крб. золотом, а до сфери впливу НКЗТ республіки за домовленістю з нар­коматами Росії входили Польща, Чехословаччина, Руму­нія, Туреччина, Балканські країни.

На початку 20-х років напруженими залишалися від­носини радянської України з великими державами. І все ж у квітні 1921 р. в Берліні було підписано угоду між УСРР і Німеччиною про обмін військовополоненими та інтернова­ними громадянами — радянська Україна визнавалася Ні­меччиною де-факто. А ще через рік — у квітні 1922 р. — під час роботи конференції глав європейських держав, що проходила в італійському містечку Генуї, скориставшись суперечностями, російська делегація, до складу якої вхо­див X. Раковський, у містечку Рапалло уклала рівноправ­ну угоду між РСФРР та Німеччиною. У листопаді 1922 р. дія цієї угоди була поширена на Україну.

Отже, на початку 20-х років УСРР вийшла з міжнарод­ної ізоляції. Складалося враження, що Україна в цей час справді була самостійною і незалежною державою в зов­нішніх зносинах, яку Москва не тільки не обмежувала, а навпаки — підтримувала. Наприклад, у червні 1921 р. Г. Чичерін телеграфував X. Раковському: «Нам здається, що було б краще, якби УСРР частіше виступала самостій­но, одна, виявляючи самостійність своєї зовнішньої полі­тики, і тільки в найважливіших випадках ми могли б по­давати дипломатичну допомогу». Фахівці вважають цю за­яву серйозною акцією, а не пустопорожньою декларацією. Навіщо ж Росії потрібна була самостійна зовнішня політи­ка України? По-перше, тому що самостійною вона була ли­ше формально, оскільки зовнішньополітична лінія УСРР визначалася рішеннями Політбюро ЦК КП(б)У, що керу­вався настановами з Москви; координувалася з РСФРР; контролювалася центром (так, наприклад, українсько-ли­товські переговори, що передували підписанню договору, відбувалися в Москві). По-друге, «самостійна» зовнішня політика створювала ілюзію справжньої української дер­жавності, що давало змогу, з одного боку, нейтралізувати активність національно-визвольних сил, які боролися за відродження незалежної української держави, з іншого — використовувати УСРР як додатковий інструмент для здійснення прорадянської політики на міжнародній арені.

Український дипломатичний прорив став можливим значною мірою завдяки суб'єктивному чиннику, уособлен­ням якого був X. Раковський. Здібний дипломат, що мав

УСРР на початку 2О-х років

персональні контакти з сотнями провідних європейських політиків, мав великий авторитет у радянського керівниц­тва, він впевнено очолював діяльність дипломатичного корпусу УСРР.

На жаль, незважаючи на порівняно інтенсивну діяль­ність України на міжнародній арені, в 1921 — на початку 1922 р. все чіткіше вимальовується тенденція обмеження дипломатичної активності республіки. Це було зумовлено як зовнішніми причинами — небажанням західних держав юридично визнати усі радянські республіки, що утворили­ся на уламках Російської імперії, так і внутрішніми — зміцненням централізації, посиленням унітаризму, кон­центрацією владних важелів у руках Москви. Певну роль у цьому процесі відіграло послаблення позицій X. Раков-ського, пов'язане з його протистоянням зі Сталіним, хворо­бою В. Леніна та політичною ізоляцією Л. Троцького.

Під тиском центру на початку квітня 1922 р. УСРР змушена була ліквідувати свою дипломатичну місію в кра­їнах Балтії. Лише тимчасово було залишено представниц­тво в Литві, а повноваження представництва в Латвії та Ес­тонії передавалися місії РСФРР. У цей час Москва взяла курс на витіснення української дипломатії з міжнародної арени. Аналізуючи цю ситуацію, повноважний представ­ник УСРР у країнах Балтії зазначав, що російські посли отримали з центру кілька попереджувальних телеграм та приватних листів, суть яких полягала в тому, «що від ук­раїнців треба позбутися, їм нема чого робити, їх необхідно підпорядкувати собі». Пропонувалися практичні засоби — не давати помешкання і грошей, не надавати можливості надсилати своїм шифром телеграми через Москву. Росій­сько-українські тертя на дипломатичному фронті мали місце і під час укладення угоди в Рапалло. Підписання цього важливого російсько-німецького документа стало можливим значною мірою завдяки дипломатичному хис­ту X. Раковського, якого небезпідставно німецька сторона називала «батьком Рапалло». Проте, коли українське зов­нішньополітичне відомство забажало не просто формаль­но поширити дію російсько-німецького договору на Укра­їну, а доповнити його конкретними положеннями, які випливали з попередніх українсько-німецьких контактів та домовленостей, Москва не погодилася. З цього приводу впливова німецька газета зазначала: «Представник Укра­їни отримав категоричне попередження з боку Росії, у якому стверджувалося: ніщо не дає йому права укладати окремий договір з Німеччиною, адже справжнім повно-

372 Україна в складі СРСР (1922—1939)

важним представником на цих переговорах є російський делегат».

Тенденція до обмеження дипломатичної активності ук­раїнської дипломатії в другій половині 1922 р. почала переростати в процес ліквідації зовнішньополітичного представництва УСРР. 18 жовтня 1922 року ЦК КП(б)У приймає постанову «Про згортання апарату НКЗС», а вже в серпні 1923 р. консулати та дипломатичні служби Укра­їни були злиті з апаратом союзного НКЗС. Нарешті, 20 ве­ресня 1923 року остаточно перестав існувати апарат НКЗС УСРР. З того часу майже протягом двох десятиліть Украї­на навіть формально не здійснювала власних дипломатич­них кроків, не виявляла активності на міжнародній арені.

Внутрішнє становище УСРР на початку 20-х років ха­рактеризується глибокою кризою, яку визначали:

1. Економічна розруха. Вона зумовлена, з одного боку,
тим, що тривалі воєнні дії (майже безперервно протягом
7 років) зруйнували матеріально-технічну базу промисло­
вості, погіршили її кадрове забезпечення, з іншого — воєн­
но-комуністична політика значною мірою призвела до
дезорганізації господарських зв'язків.

Після закінчення громадянської війни республіка пе­ретворилася на руїну. Збитки оцінювалися у 10 млрд. крб. золотом із загальної суми збитків, нанесених усім респуб­лікам (39 млрд. крб.). Виробництво промислової продукції у республіці знизилося до 1/10 довоєнного рівня. У 1920 р. в Україні продукувалося сталі — 1,7%, прокату — 1,8%, вугілля (Донбас) — 22% від рівня 1913 р.

3 11 тис. підприємств 1921 р. в республіці діяло понад 2,5 тис. переважно дрібних підприємств.

Не кращою була ситуація і у сільському господарстві України. Незацікавленість селян, зумовлена політикою «воєнного комунізму», недостатня забезпеченість рема­нентом та тягловою силою спричинили скорочення на 15% посівних площ. Внаслідок цього валовий збір хліба в Укра­їні 1920 р. становив майже 38,5% від рівня 1913 р.

Резолюція V конференції КП(б)У (листопад 1920 р.) констатувала: «господарський розпад ніде не досягав тако­го величезного розміру, як на Україні».

2. Політична нестабільність. Вона була наслідком
невдоволення селян продрозкладкою. Реквізиції та забо­
рона торгівлі викликали глибоке невдоволення, тому роз­
кладка виконувалася з величезним напруженням. Не
випадково в одному з циркулярів наркомпроду УСРР, ви­
даному 25 грудня 1920 року, зазначалося, що «своєчасне

уСРР на початку 20-х років

виконання продрозверстки є актом великого революційно­го подвигу». Вилучати хліб з українського села ставало де­далі важче. Конференція продзагонів, яка відбулася в грудні 1920 р. у Харкові, урочисто запевнила наркомат продовольства, що «куркульству буде завдано удару, і хліб... буде взятий силою і могутньою волею українського і великоросійського пролетаріату».

Для подібних акцій сили продзагонів вже не вистача­ло, і на допомогу їм було кинуто 68 загонів червоноармій-ців (майже 5,5 тис. осіб) Української запасної армії. Проте здійснення продрозкладки за допомогою армійських час­тин тільки ускладнило ситуацію, оскільки наштовхнулося на збройний опір селянства.

Майже на всій території України, насамперед у До­нецькій, Полтавській, Кременчуцькій, Катеринослав­ській губерніях, поширився повстанський рух, який влада розглядала як політичний бандитизм.

За офіційними даними, наприкінці 1920 — на початку 1921 р. тільки у великих повстанських загонах налічувало­ся понад 100 тис. осіб. Про масштаби селянського опору і серйозність загрози радянській владі свідчить те, що на бо­ротьбу з повстанцями було кинуто дві третини регулярних частин Червоної армії, які діяли проти Врангеля. Очолили ці воєнні формування відомі воєначальники В. Блюхер, П. Дибенко, І. Дубовий, Г. Котовський, О. Пархоменко.

На Півдні та частині Лівобережжя повстанці діяли під анархо-комуністичними гаслами, на решті території — під націоналістичними.

З часом соціальна суть селянського руху поступово змі­нювалася. Він ставав своєрідною професійною діяльністю декласованих елементів міста і села, які були розбещені імперіалістичною і громадянською війнами та політичною нестабільністю суспільства. Тому боротьба набувала ха­рактеру взаємовинищення. Так, питання про ліквідацію продрозкладки перетворилося з проблеми економічної у політичну з тенденцією переростання у воєнну.

3. Голод 1921 — 1923 рр. Катастрофічна посуха та невро­жай 1921 р. загострили ситуацію з хлібом у найважливіших зернових районах Росії, Поволжі, Північному Кавказі та на Півдні України. УСРР зібрала лише 30% урожаю 1916 р. Різко збільшувалася кількість голодуючих. Тільки в степо­вих губерніях республіки вона зросла з грудня 1921 до трав­ня 1922 р. з 1,2 млн. до 3,8 млн. осіб, а по всіх губерніях — До 5,6 млн. осіб, що становило 25% населення УСРР. Епі­центром лиха в Україні стала Запорізька губернія.

Україна в складі СРСР (1922—1939)

Особливо важким був 1922 р. У травні цього року голо­ва ВУЦВК Г. Петровський звернувся до ВЦВК з прохан­ням припинити вивіз продовольства з УСРР, аргументую­чи це тим, що на фронті боротьби з голодом «у Росії — пе­релом у кращий бік. На Україні — навпаки. Херсонські жахи продажу людського м'яса поширюються... На 1 квіт­ня голодуючих — 3 млн. Допомога — переважно одна вось­ма фунта хліба — надається тільки 15%...» Через тиждень уже в листі до М. Калініна він з болем констатує: «Маючи своє Поволжя, Україна з початку кампанії до 1 травня на­діслала в прикріплені до неї гол од губернії РСФРР 960 ва­гонів продовольства, тобто в чотири рази більше, ніж своїм голодуючим губерніям...»

Взимку 1922—1923 рр. в Україні почалася друга хвиля голоду, тільки дітей голодувало 2 млн. Деякі історики не­безпідставно вважають, що головною причиною повторно­го голоду був інтенсивний вивіз хліба за межі республіки. Підрахунки фахівців підтверджують це. У 1921—1922 рр. хлібний дефіцит степових губерній України становив май­же 35 млн. пудів. Того ж часу до РСФРР було вивезено 27 млн. пудів зерна. Наступного року ситуація повторилася. Хлібний дефіцит у 1922—1923 рр. скоротився до 20 млн. пудів, причому він перекривався із запасом (у 15 млн. пу­дів) зерновими лишками у врожайних губерніях. Проте продовольчі ресурси України були значною мірою вичер­пані хлібозаготівельними органами. За неповними дани­ми, з УСРР було вивезено майже 18 млн. пудів зерна: 2,5 млн. пудів до РСФРР і більше 15 млн. пішло на експорт.

З двох хвиль голоду, що прокотилися Україною в 1921—1923 рр., перша значною мірою була зумовлена над­мірним вивезенням хліба в голодуюче Поволжя та промисло­ві центри Росії, насамперед Москву і Петроград, а друга — експортом українського зерна.

На жаль, була ще одна причина трагедії 1921—1923 рр. Посиливши голод численними конфіскаціями продовольс­тва, Москва фактично апробувала його як ефективний за­сіб придушення антибільшовицького повстанського руху. Те, що не вдалося здійснити за допомогою зброї та караль­них акцій, здійснила кістлява рука голоду. В умовах голо­ду політична активність селян різко знизилася, і лідери повстанського руху втратили опору та підтримку.

Отже, на початку 20-х років УСРР вдалося здійснити ■дипломатичний прорив і вийти з дипломатичної ізоляції. Проте зовнішньополітичну діяльність республіки не мож­на назвати незалежною політикою незалежної держави,

Нова економічна політика

оскільки ця політика визначалася, координувалася та контролювалася Москвою, яка намагалася використати українську дипломатію для нейтралізації активності на­ціонально-визвольних сил та як додатковий інструмент для здійснення прорадянської політики на міжнародній арені. З часом тенденція до обмеження активності україн­ських дипломатів призвела до цілковитої ліквідації зов­нішньополітичного представництва УСРР.

Внутрішнє становище УСРР у цей час характеризуєть­ся економічною розрухою, занепадом промисловості та сільського господарства, посиленням у соціальній сфері процесів маргіналізації та декласування, наростанням со­ціальної напруженості та політичної нестабільності, акти­візацією та поширенням повстанського руху. Своєрідним каталізатором зазначених процесів та явищ став голод 1921—1923 рр.

12.2. Нова економічна політика

Започаткована в роки війни політика «воєнного кому­нізму» з її продрозкладкою з кожним днем все поглиблюва­ла прірву, що розділяла владу й основну масу населення — селянство. Незважаючи на це, слушні пропозиції Ю. Ларі-на, Л. Троцького про необхідність заміни продрозкладки продподатком, які вносилися ще з січня 1920 р., неоднора­зово відхилялися прибічниками воєнно-комуністичних методів управління.

Відомий більшовик-прагматик Л. Красін на одному з пленумів ЦК напередодні X з'їзду РКП(б) звертався до присутніх: «Джерелом усіх бід і неприємностей, які ми пе­реживаємо в даний час, є те, що комуністична партія на 10 відсотків складається з переконаних ідеалістів, готових вмерти за ідею, але не здатних жити за нею, і на 90 відсот­ків із безсоромних пристосуванців, що вступили в неї, щоб отримати посаду. Марно і безнадійно намагатися переко­нати 10 відсотків фанатиків у необхідності цієї нової еко­номічної політики, тому я звертаюсь до останніх 90 відсот­ків і чесно попереджаю: якщо ви не хочете, щоб маси... вчинили з вами таке ж, як з царською челяддю, відкиньте необґрунтовані мріяння і поверніться обличчям до еконо­мічних законів».

Залпи повсталого Кронштадту, що були відлунням ан-тоновщини, махновщини, широкого селянського руху,

376 Україна в складі СРСР (1922—1939)

свідчили навесні 1921 р. про суспільно-політичну кризу. Лише реальна загроза втрати влади змусила більшовицьке керівництво усвідомити необхідність повороту в політиці.

У березні 1921 р. X з'їзд РКП(б) прийняв рішення про за­міну продрозкладки продподатком (незабаром РНК УСРР видав декрет про норми і розмір податку — загальна сума податку становила 126 млн. пудів зерна замість 180 млн. пу­дів згідно з продрозкладкою), що поклало початок перехо­ду до нової економічної політики (непу).

Поява непу як нової моделі господарювання була зу­мовлена об'єктивними причинами: