Західно­українські землів 20—30-ті роки 36 страница

422 Україна в складі СРСР (1922-і₉₃₉₎

ючи на місця, замість організації нормальної радянсько" влади і розгортання нормальної пролетарської демократі/ природно переводять усе на рейки наказу і ревкомівства»'

Командна економіка стала своєрідним фундаментом тоталітаризму в СРСР. її основним стрижнем була «над­звичайна система» суспільної організації, що базувалася на монополії партійно-державного апарату на владу.

Збереження і зміцнення системи монополій породжу­вали насилля. У цьому контексті й слід сприймати заяву Сталіна, зроблену на XVI з'їзді ВКП(б): «Репресії в галузі соціалістичного будівництва є необхідним елементом на­ступу». Хоча він тут же зазначає, що «елементом допоміж­ним, а не головним», у реальному житті акцент було зроб­лено на слові «необхідним», а не на слові «допоміжним». У передвоєнний період починаючи з 1929 р. у СРСР прокоти­лися три хвилі масових репресій: (1929—1931) — розкурку-лення, депортації; (1932—1934) — штучне посилення кон­фіскацією продовольства смертоносної сили голоду, репре­сивний спалах після смерті М. Кірова; (1936—1938) — доба «Великого терору».

З огляду на причини і характер його розгортання «Великий терор» був формою і методом утвердження осо­бистої влади Сталіна; втримання під його неусипним кон­тролем суспільних процесів; усунення з політичної арени представників ленінського покоління політиків та залиш­ків неугодних Сталіну політичних партій; ліквідації орга­нізованої опозиції, індивідуального інакодумства у більшо­вицькій партії та суспільстві; знищення так званої «п'ятої колони» напередодні війни; «зачищення» суспільства від «антирадянських елементів» до прийняття нової Конститу­ції та проведення виборів на демократичній основі; усунен­ня партфункціонерів, які себе скомпрометували; приду­шення відцентрових настроїв і тенденцій у різних регіонах держави; забезпечення панівного режиму через систему ГУЛАГу безкоштовною робочою силою; блокування проце­сів національного відродження; культивування у суспільс­тві «образу ворога», на якого можна було списати недоліки і прорахунки форсованої модернізації суспільства.

Одним із перших кроків до початку масового терору в СРСР стала кампанія боротьби із «шкідниками» і «сабо­тажниками», що започаткував згортання непу. Сигналом до тотального наступу стала «шахтинська справа» — сфаб­рикований та санкціонований сталінським режимом судо­вий процес, що започаткував широкомасштабні репресії наприкінці 20-х — на початку 30-х років.

Україна

процес формування тоталітарного режиму в

СРСР

Підґрунтям #^ля " розгортання стали матеріали вивчен-

причин «технічних дефектів, у результаті яких відбува­вся аварії, затоплення шахт тощо». Підготував їх ^лИ_{чаЛЬНИК} економічного відділу ОГПУ Північно-кавказь-краю К. Зонов, який стверджував про «існування ^К°кідницької діяльності». Цю інформацію було донесено

Сталіна, який санкціонував масові арешти серед інже-^°пно-технічних працівників кам'яновугільної промисло­вості. Такі його дії пояснюються тим, що у другій половині 20-х років дедалі більше почали даватися взнаки невтішні результати використання силових методів індустріалізації, а пояснити масам причини багатьох проблем (уповільнення темпів зростання, аварій тощо) зручно було дією «шкідни­ків». Крім того, необхідною умовою формування та функ­ціонування тоталітарного режиму є твердження про існу­вання ворога (зовнішнього, внутрішнього), що зміцнює стрижень системи — централізм — постійним підтриму­ванням дисципліни та єдності.

Слідством було «встановлено», що «шкідницька орга­нізація» виникла ще у 1922 р., діяла у Донбасі, Москві та Харкові і мала на меті збереження недоторкуваними цінні надра та обладнання для експлуатації у майбутньому ко­лишніми власниками чи концесіями; доведення кам'яно­вугільної промисловості Донбасу до такого стану, за якого Радянський уряд був би змушений здати шахти у концесії іноземцям; дезорганізацію тилу в разі війни шляхом при­пинення добування вугілля, руйнування та затоплення шахт; розгортання антирадянської пропаганди.

Формами «шкідницької» діяльності контрреволюцій­ної організації слідчі органи визнали зумисне пошко­дження машин, затоплення шахт, підпали виробничих приміщень, створення небезпечних умов для життя і пра­ці робітників, нераціональне проектування та будівниц­тво, зниження якості продукції, непотрібні витрати капі­талу тощо. «Шахтинцям» було інкриміновано, що вони Діяли під керівництвом зовнішніх сил — «Польського об'єднання колишніх директорів і власників вугільних підприємств у Донбасі», а також так званого паризького Центру — «Об'єднання колишніх гірничопромисловців Півдня Росії». Всього за Шахтинською справою було зви­нувачено до 1000 осіб.

Судовий процес тривав з 18 травня до 6 липня 1928 року У Москві. Справу розглядав спеціальний склад Верховного УДУ СРСР під головуванням А. Вишинського. Державни­ми обвинувачувачами були М. Криленко та Г. Рогинський.

 

Україна в складі СРСР (1922-

1939)

Перед судом постали 53 особи, серед яких 4 — колицт' шахтовласники. Більшість підсудних становили директо­ри шахт, інженери, керівники технічних служб, техніки Звинувачувальний висновок обсягом 15 друкованих арку­шів оголошувався декілька днів. На суді публічно визнали себе цілком винними 20 осіб, частково — 10, не визнали своєї вини — 23.

Відповідно до вироку суду 49 підсудних було визнано винними, 4 виправдали; 11 осіб було засуджено до розстрі­лу, 3 — до 10 років позбавлення волі, 21 — від 4 до 8 років ув'язнення, 10 — від 1 до 3 років. Пізніше після клопотан­ня Верховного Суду СРСР перед Президією ЦВК СРСР що­до заміни вищої міри покарання іншими санкціями, 6 за­судженим смертна кару було замінено 10 роками позбав­лення волі.

Наступною віхою на шляху до розгортання «Великого терору» стало вбивство 1 грудня 1934 року С. Кірова, в ре­зультаті якого було усунуто альтернативного Сталіну ліде­ра; покладено початок ліквідації протидії сталінській лінії в межах Політбюро (невдовзі з різних і не до кінця з'ясова­них причин пішли з життя В. Куйбишев та С. Орджонікі-дзе, які неодноразово разом з С. Кіровим не погоджували­ся з позицією та діями Сталіна); створено привід для масо­вих пошуків «ворогів народу» у межах країни; прийнято закон (1 грудня), що передбачав скорочення до 10 днів тер­міну розгляду справ терористів, обговорення справи і ви­несення вироку навіть за відсутності звинувачуваного, швидке виконання вироку смертної кари (він став своєрід­ним інструментом усунення політичних противників, за­собом залякування і тиску на суспільство).

Важливою складовою «Великого терору» були три Московські процеси, що тривали з серпня 1936 р. по бере­зень 1938 р. Внаслідок цього було публічно дискредитовано опозицію у правлячій верхівці; фізично усунуто партійних і державних лідерів, які могли конкурувати зі Сталіним у бо­ротьбі за владу (М. Томського, О. Рикова, М. Бухаріна, Г. Зі­нов'єва, Л. Каменева та ін.); деморалізовано опозиційні си­ли на місцях, блоковано їх можливу протидію розгортан­ню масових репресій.

Своєрідним сигналом до розгортання масової зачистки радянського суспільства від «ворогів народу» напередодні виборів до Верховної Ради СРСР стало рішення Політбюро ЦК ВКП(б) від 2 липня 1937 р. «Про антирадянські еле­менти» (направлене таємною телеграмою у всі регіони СРСР), в якому рекомендувалося партійним органам взяти

- і процес формування тоталітарного режиму в СРСР 425

блік куркулів і карних злочинців, що повернулися на ^Н* це проживання після закінчення терміну висилки; ^т°" активніших «ворожих елементів» заарештувати та ^На стріляти; решту ворожих елементів вислати у райони, 'казані НКВС; створити для реалізації цієї акції трійки на ^В • цях. Телеграма містила вимогу надіслати у Політбюро ^Л1(Ьормацік> про кількість осіб, які можуть підлягати ¹ пресіям. Хоча у постанові мова йшла про куркулів і кар­них злочинців, проте її назва «Про антирадянські елемен­ти» розширила пошуки потенційних ворогів у всіх соці­альних верствах суспільства. Спершу передбачалось за­арештувати 259 450 осіб, а 72 950 з них — розстріляти. Од­нак невдовзі у Політбюро почали надходити прохання з місць про розширення запланованих квот розстрілу та ви­селення. У результаті кількість репресованих офіційно бу­ло збільшено на 200 тис. осіб.

«Великий терор» здійснювався централізовано і плано­во під керівництвом Політбюро ЦК ВКП(б), члени якого надсилали директивні матеріали, що визначали та регла­ментували масштаби і характер репресивних заходів на місцях, особисто підписали 383 списки репресованих, у яких були 44 тис. прізвищ партійних і державних діячів (39 тис. осіб засуджені до смертної кари). Підпис Сталіна стоїть на 462 списках, Молотова — на 373, Ворошилова — на 195, Кагановича — на 191 списку, Жданова — на 177 списках, Мікояна — на 62.

За офіційною статистикою протягом 1937 — 1938 рр. НКВС заарештували 1 575 000 осіб; засуджено 1 345 000 (85,4% заарештованих); 681 692 (51% засуджених) було розстріляно. Результатом доби «Великого терору» стало значне розростання Державного управління таборів (у ро­сійськомовній абревіатурі — ГУЛАГ).

Особливу активність «підсистема страху» (вираз Г. По­пова) в Україні розгортає наприкінці 20-х та в 30-ті роки. Одним з перших кроків до масового терору стала кампанія боротьби із «шкідниками» та «саботажниками», що розпо­чалася в умовах згортання непу. Сигналом до неї стала «шахтинська справа». В Україні цей сигнал було почуто од­разу. У березні 1928 р. в Харкові відбувся об'єднаний пле­нум ЦК і ЦКК КП(б)У, на якому Л. Каганович виступив з Доповіддю «Про економічну контрреволюцію та загально­політичні завдання парторганізацій», наголосивши, що «навіть і до чесного спеца (тобто спеціаліста із числа старої інтелігенції — 0.5.) слід виявляти певний мінімум недові-

Україна в складі СРСР (1922—1939)

ри, адже спец все-таки не комуніст, не революціонер, не пролетарій, і звихнутися йому дуже легко».

Уже влітку 1928 р. на лаві підсудних серед «шахтин-ців» опиняться й керівники промисловості України, яким буде приписано створення «Харківського центру» для ке­рівництва «шкідництвом». Після цього набула імпульсу різнопланова, але цілеспрямована боротьба проти кадрів української національної інтелігенції.

«Звинувачення» і «викриття» наростали, як снігова лавина, — сфальсифікований судовий процес «Спілки визволення України», розгром міфічних «Українського національного центру», «Польської організації військо­вої», «Блоку українських націоналістичних партій», «Троцькістсько-націоналістичного блоку». Протягом 1930—1941 рр. в Україні було «виявлено» понад 100 різ­них «центрів», «блоків» і «організацій» (ця цифра, на яку найчастіше роблять посилання в історичній літерату­рі, потребує, на нашу думку, уточнення, адже, як свід­чать архівні джерела, тільки в одній Житомирській області з 1 жовтня 1937 року до 15 лютого 1938 року було «викрито» і ліквідовано 19 «націоналістичних контрре­волюційних організацій» і 27 «повстанських груп»).

Міцніюча тоталітарна держава, борючись з опозицією, не жаліла і власних структур. Так, відповідно до рішень XVI конференції ВКП(б) і II Всеукраїнської конференції КП(б)У, протягом 1929—1930 рр. в Україні було проведе­но «чистку» в 61 823 установах радянського державного апарату; з 338 тис. осіб, які проходили «чистку», звільне­но майже 40 тис. (11%).

Відповідно до настанов Сталіна репресії на початку 30-х років застосовуються проти: а) «шкідництва»; б) «пе­реродженців і дворушників» у самій партії; в) «рештків во­рожих класів»; г) «рештків старих контрреволюційних партій».

Коса сталінського терору безжально різонула національ­ну українську еліту. Тільки в інспірованій справі «Спілки визволення України» (СВУ) було репресовано 45 провідних учених, письменників та інших представників інтелігенції, серед них С. Єфремов, В. Чехівський, А. Ніковський, Й. Гермайзе, М. Слабченко, Г. Голоскевич. «Нам треба укра­їнську інтелігенцію поставити на коліна, — з відвертістю і цинізмом говорив один із слідчих у справі «СВУ» Брук. — Це наше завдання, і воно буде виконане; кого не постави­мо — перестріляємо».

Україна і процес формування тоталітарного режиму в СРСР

 

Жертвами репресій насамперед стали найяскравіші пос­таті українського національного відродження — М. Бойчук, М. Зеров, М. Хвильовий, Лесь Курбас. В Академії наук Ук­раїни, за неповними даними, було репресовано 250 осіб, із них 19 академіків. Жахливого удару було завдано україн­ській літературі: 89 письменників було знищено, 212 при­мусили замовкнути, 64 заслано, а 83 емігрували.

У 1933 р. стався погром усього культурного життя Ук­раїни. Паралельно до репресій проти творчої та наукової інтелігенції в цьому році розпочалася «чистка» Наркомату освіти УСРР, внаслідок якої було «вичищено» майже 200 «націоналістів і ворожих елементів». В обласних управ­ліннях народної освіти через політичні мотиви замінили 100% керівництва, у районних — 90%. Часто за звільнен­ням наставало позбавлення волі.

Для українського відродження фатальною стала осінь 1937 р., коли протягом п'яти днів (наприкінці жовтня — на початку листопада) в урочищі Сандормох (Карелія) бу­ло розстріляно — 1111 в'язнів Соловецького табору. Серед розстріляних — зірки української національної еліти — Лесь Курбас, М. Куліш, М. Зеров, В. Підмогильний, М. Во­роний, М. Ірчан, В. Поліщук, О. Слісаренко, П. Филипо-вич, Г. Епік, М. Яловий (Юліан Шпол). Ті, хто лишилися живі, були приречені на роздвоєне творче життя, на пос­тійний внутрішній конфлікт, необхідність балансувати між дисиденством і обслуговуванням режиму.

Жахливим за наслідками був і удар по армії. У Київ­ському та Харківському округах лише за півтора року бу­ло репресовано понад 45 командирів стрілецьких з'єднань, зокрема щонайменше 17 комдивів та 18 комбригів. Під час репресій 1937—1938 рр. загинули коменданти всіх Укріп­лених районів — особливих з'єднань, розташованих в Укра­їні. На початку березня 1938 р. у своєму донесенні до Мос­кви М. Хрущов та командувач Київського військового окру­гу С. Тимошенко рапортували, що з військ округу за рік «вичищено» майже 3 тис. осіб, із них заарештовано понад 1 тис, «оновлені» практично всі командири корпусів і диві­зій. Трагічні наслідки цих репресій стали особливо відчут­ними в перші місяці війни Німеччини та СРСР.

Не уникла репресій і партія. Внаслідок «чисток» кількісний склад КП(б)У з 1933 до 1938 р. зменшився на 266 281 особу, тобто майже наполовину. Під репресії по­трапляли не тільки рядові комуністи, а й керівники КП(б)У. З 11 членів Політбюро ЦК, обраних на пленумі після XIII з'їзду КП(б)У 1937 р., загинули 10 осіб (живим

428 Україна в складі СРСР (1922—1939)

залишився тільки Г. Петровський), а з 5 кандидатів у чле­ни Політбюро — 4. Із 102 членів і кандидатів у члени ЦК, 9 членів Ревізійної комісії, що їх обрав цей же з'їзд, репре­совано 100 осіб. Із травня 1937 р. до лютого 1938 р. на поса­ди перших секретарів обкомів партії було висунуто 13 осіб, з яких 9 незабаром було оголошено «ворогами народу». До червня 1938 р. було заарештовано 17 членів українського радянського уряду. Вже після смерті Сталіна в ході реабі­літацій колишній слідчий Родос, якого з трибуни XX з'їз­ду КПРС було названо «нікчемною людиною з курячим кругозором, у моральному відношенні буквально вирод­ком», заявив на засіданні Президії ЦК КПРС: «Мені сказа­ли, що Косіор і Чубар є ворогами народу, тому я, як слід­чий, повинен був витягти з них зізнання, що вони вороги народу... Я вважав, що виконую доручення партії».

Погрозами, моральним тиском, фізичним насиллям вибивалися такі «зізнання». Ось як характеризує ситуа­цію в Україні 1938 р. відомий історик Р. Конквест у книзі «Великий терор»: «Терор був настільки загальним і нас­тільки «скорострільним», що законні органи влади фак­тично розпалися. В українському ЦК не було більше кво­руму; не існувало органу, що призначав уряд. Наркоми, що призначалися нерегулярно, з'являлись у наркоматах на тижні чи навіть на дні і потім щезали. Безпрецедентний удар по політичному керівництву означав повну руйнацію української партії. Республіка стала вотчиною НКВС, де навіть формальна партійна і радянська робота практично завмерла». Проте прес репресивного тиску на суспільство не послаблювався. «Ворогів ми пощипали чимало, — зая­вив на IV Київській обласній партійній конференції М. Хрущов, — але зазнаватися нам, особливо працівникам України,...неможна».

Для зміцнення тоталітарного режиму важливо не тіль­ки знищити будь-яку опозицію, не тільки прищепити сус­пільству вірус тотального страху, а й створити атмосферу загальної недовіри, взаємної підозри. Саме з цією метою XIII з'їзд КП(б)У висунув гасло: «До кінця викорчувати за­лишки ідіотської хвороби — політичної безпечності, під­няти революційну пильність». Внаслідок цього у різні інс­танції і «компетентні органи» мутним потоком пішли чис­ленні наклепи і доноси. Норми моралі, людська гідність поступалися місцем боротьбі за елементарне біологічне ви­живання.

Атмосфера в суспільстві була гнітючою. Відчуваючи наростаючий тиск тоталітарного режиму, люди намагали-

Україна і процес формування тоталітарного режиму в СРСР

ся знайти бодай примарливі гарантії від сваволі репресив­ного апарату. Одні бачили вихід у доносах, інші — в підла­бузництві до начальства. Інколи ці розпачливі пошуки призводили до трагікомічних ситуацій. Виступаючи на XVIII з'їзді ВКП(б), А. Жданов іронічно розповідав про од­ну з них: «Деякі члени партії для того, щоб перестрахува­тися, зверталися за допомогою до лікувальних установ. Ось довідка, видана одному громадянину: «Тов. (ім'ярек) за станом свого здоров'я і свідомості не може бути викорис­таним ніяким класовим ворогом для своїх цілей. Райпсих Жовт. р-ну м. Києва (підпис)». А з вершини піраміди вла­ди лунала цинічно-оптимістична фраза: «Жити стало кра­ще, жити стало веселіше».

Отже, про зміцнення тоталітаризму в Україні, як і в СРСР загалом, у 20—30-ті роки свідчать утвердження ко­муністичної форми тоталітарної ідеології; монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної аре­ни інших політичних партій; зрощення правлячої партії з державним апаратом; одержавлення суспільства, блоку­вання державою розвитку громадянського суспільства; встановлення партійно-державним апаратом монопольно­го контролю над економічною сферою, зміцнення центра­лізованого керівництва економікою.

Масові репресії, що набули в 20—30-ті роки різних форм (розкуркулення, депортації, голодомор, викриття «шкідницьких організацій» та ін.), були важливою умо­вою функціонування тоталітарного режиму, оскільки во­ни в політичній сфері придушували опозиційні сили, ней­тралізували потенційних противників системи, блокували розвиток громадянського суспільства, давали змогу майже повністю контролювати розвиток суспільних процесів; в економічній сфері сприяли підтриманню основного стиму­лу до праці — страху, забезпечували систему дармовою ро­бочою силою; у соціальній сфері — розколювали суспільс­тво, протиставляли його верстви одну одній, створювали атмосферу взаємної підозри та недовіри, шляхом перма­нентних пошуків ворога (хто не з нами, той — проти нас) забезпечували збереження важливих функціональних якостей системи — дисципліни та єдності.

 

 

 

13.

Західноукраїнські землі в 20—30-ті роки

13.1. Українські землі в складі Польщі

З 1919 р. під польською окупацією опинилися 125,7 тис. км² земель Східної Галичини та Західної Волині, що стано­вило майже третину усієї площі тодішньої Польської дер­жави. Відповідно до даних перепису 1931 р., на цій терито­рії проживало 8,9 млн. осіб, зокрема 5,6 млн-. українців та 2,2 млн. поляків. Все це стало для Польщі не тільки новим джерелом сировини, дешевої робочої сили та ринками збу­ту, а й зумовило появу і загострення зовнішніх і внутріш­ніх проблем, що суттєво дестабілізувало ситуацію в країні.

Офіційна польська політика в українському питанні пройшла у своєму розвитку кілька етапів.

І етап — «невизначеності» (1919—1923). Суть невизна­ченості полягала в тому, що з погляду міжнародного права і держав Антанти, влада Польщі над Західною Україною вважалася спірною. Кожна із сторін намагалася відстояти свої інтереси. Польські власті йшли шляхом поступок і обіцянок. На Паризькій мирній конференції (28 червня 1919 року) Польща зобов'язалася перед державами Антан­ти гарантувати українському населенню автономію. Поль­ська конституція (17 березня 1921 року) гарантувала пра­во українців на рідну мову в публічному житті та навчанні в початкових школах. Крім цього, закон від 26 вересня 1922 року надавав самоврядування трьом галицьким воє-

Українські землі в складі Польщі

водствам: Львівському, Станіславському і Тернопільсько­му. І хоча всі ці закони, гарантії і права так і залишилися на папері, все ж вони стали вагомими аргументами під час остаточного вирішення долі західноукраїнських земель радою послів великих держав.

Українці Галичини намагалися відстояти свої позиції шляхом рішучих дій, демонстрацією активності. Так, во­ни відмовлялися визнати уряд Польської держави своїм законним урядом, бойкотували перепис 1921 р. і вибори до сейму 1922 р., застосовували тактику терору і саботажу. Проте в більшості випадків відчай і приреченість лежали в основі цієї активності українців Східної Галичини.

На межі 1922—1923 рр. політичний рейтинг східнога-лицької української буржуазії дуже знизився. Ще в се­редині 1922 р. польське посольство у Ватикані обґрунтува­ло безперспективність проникнення католицизму на слов'янський Схід за допомогою греко-католицької цер­кви. Це призвело до зміни політики папи Шя XI щодо схід-ногалицького питання і до фактичної відмови від подаль­шої підтримки А. Шептицького та уряду ЗУНР.

Шептицький Андрей (1865—1944) — громадсько-політичний ді­яч, просвітник, митрополит Української греко-католицької церкви (з 31 жовтня 1901 року), архієпископ, доктор_ теології. Освіту здо­був у Краківському університеті та Краківській єзуїтській семінарії. Засновник Українського національного музею у Львові (1905), Богословського наукового товариства (1923), теологічних журна­лів. У церковному житті — прихильник екуменізму. Шептицький послідовно боровся за ідею незалежної України, підтримував ті політичні сили на західних землях, які відстоювали їх автономний статус у 1900—1920 рр. Під час нацистської окупації — почесний голова Української Національної Ради, відкрито виступав проти масового винищення євреїв. Підтримуючи змагання ОУН — УПА за незалежність України, водночас не приймав крайнощів (терору, саботажу тощо). Похований у соборі Св. Юра у Львові.

У цей період змінює акценти у своїй політиці й Англія. Так, на початку 1923 р. англійський уряд за поступки, які йому зробила Франція на Близькому Сході (зокрема, в ра­йоні Мосулу — мосульська нафта), погодився на анексію Східної Галичини Польщею — союзницею Франції.

14 березня 1923 року в Парижі зібралася рада послів ве­ликих держав — Англії, Франції, Італії та Японії, яка оста­точно визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною.

II етап — «тиску» (1923 — 1926). У цей період при владі в Польщі перебували народові демократи (ендеки), які в українському питанні відстоювали «інкорпораційну» програму. Суть цієї програми полягала в тому, щоб окупу-

Західноукраїнські землі в 20—30-ті роки

вати західні землі України, Білорусії і Литви, домогтися визнання нових східних кордонів Польщі, а потім шляхом примусової асиміляції поневолених народів створити од-нонаціональну польську державу.

Економічна політика ендеків в українських землях ма­ла на меті гальмування розвитку «східних кресів» і пере­творення їх на аграрно-сировинний додаток розвинутіших власне польських земель.

Уряд офіційно поділив країну на дві господарські тери­торії: Польщу «А», до якої входили корінні польські зем­лі, і Польщу «Б», що складалася переважно із захоплених українських та білоруських земель. Дешевими кредитами та державними замовленнями промисловий розвиток Польщі «А» підтримувався і стимулювався, в українських же землях кредитування промислових підприємств різко обмежувалося. Так, 1924 р. три галицькі банки, що пере­бували в підпорядкуванні місцевих органів управління, розпорядженням президента Польщі було об'єднано в один «Банк крайового господарства», який під контролем Варшави фактично став інструментом економічного зака-балення західноукраїнських земель.

Стимульована польською колоніальною політикою, на­ростаюча тенденція економічного занепаду Західної Укра­їни дедалі більше набуває ознак катастрофічності: на чоти­ри воєводства — Львівське, Станіславське, Тернопільське і Волинське — припадало 25% території та 28% населення Польщі, але тільки 16,6% промислових. підприємств і 9,8% робітників.

Штучне стримування промислового розвитку Західної України не дало можливості вилучити з аграрного сектору краю значної кількості працездатного населення для робо­ти на фабриках та заводах і таким чином пом'якшити проблеми села, що задихалося від аграрного перенаселен­ня і безземелля. У 1921 р. питома вага малоземельних, на-півпролетарських селянських господарств площею до 5 га становила в Західній Україні 81,1%, а в Центральній Польщі —53,7%.

Становище в аграрному секторі українських земель ускладнювалося ще й тим, що польський уряд у цьому регіоні надав кращі землі, вилучені внаслідок парцеляції поміщицьких маєтків, у розпорядження так званих осад­ників. Осадники мали сприяти асиміляції українського населення і, в разі потреби, виконувати каральні функції. Протягом 1919—1929 рр. 77 тис. осадників отримали в За­хідній Україні понад 600 тис. га землі.

Українські землі в складі Польщі

Польські урядові кола намагалися витравити самі по­няття «Україна», «українець». Українське населення «східних кресів» вони називали «русинами», а всю терито­рію іменували Східною Малопольщиною. «Немає ніякого українського народу, — цинічно заявляв міністр поль­ського уряду С. Грабський, — український народ — вигад­ка комуністів з пропагандистською метою». Ще далі піш­ла урядова газета «Слово польське». Вона стверджувала, ніби в українців «відсутня всяка організаційність і дер­жавний інстинкт, відсутня будь-яка юридична і взагалі ро­зумова культура, необхідна для того, щоб управляти влас­ною державою».

Сигналом до активної полонізації українських земель став закон від 31 липня 1924 року, який проголосив, що державною мовою на території Польщі є польська мова. Офіційна влада взяла курс на ліквідацію української шко­ли: якщо в 1911/12 навчальному році в Східній Галичині було 2418 українських шкіл, то в 1922/23 рр. — вже 1859, а в 1926/27 рр. — лише 845.

У травні 1926 р. Ю. Пілсудський здійснив державний переворот, внаслідок якого в Польщі був установлений ре­жим, відомий під назвою «санації».

III етап — «пошуку компромісу» (1926—1937). При­йшовши до влади, Ю. Пілсудський виношує плани від­новлення Польщі «від моря до моря». Підготовка до ши­рокомасштабних зовнішніх акцій вимагала стабілізації внутрішнього становища в країні, зокрема, на території національних меншин. Цим і пояснюється зміна акцен­тів офіційної політики в українському питанні. На зміну політиці тиску приходить гнучкіша політика певних пос­тупок, пошуку компромісів (іноді імітації поступок і ком­промісів) з метою створення у поневоленого населення ілюзії ліквідації національного гніту. «Інкорпораційна» політика ендеків витісняється «федералістичною» програ­мою пілсудчиків, відомою в 20—30-ті роки як доктрина польського прометеїзму. Суть нового курсу полягала в дер­жавній асиміляції національних меншин і у відмові від на­ціональної асиміляції (денаціоналізації), особливо мовної, шляхом примусу. Для здійснення цієї програми при мініс­терстві внутрішніх справ 1926 р. створюється спеціальний відділ національностей; у березні 1934 р. при Президії Ра­ди міністрів Польщі почали діяти Національний комітет і Бюро національної політики.