Лекции.Орг


Поиск:




Західно­українські землів 20—30-ті роки 28 страница




— на уряд покладалося завдання «цілком самостійно»
довести до кінця переговори з Центральними державами
та укласти з ними мир (після укладення миру планували­
ся демобілізація армії, заміна її робочою міліцією; переве­
дення заводів і фабрик з воєнного на мирний стан, збіль­
шення продукції народного споживання тощо);

— гарантувалося передавання землі селянам без вику­
пу ще до початку весняних робіт;

— констатувалася націоналізація лісів, вод та підзем­
них багатств краю;

— було взято курс на запровадження монополії на ви­
робництво і торгівлю залізом, тютюном та іншими товара­
ми і встановлення державно-народного контролю над усі­
ма банками;

— ставилося завдання найближчим часом скликати Ук­
раїнські Установчі збори, які б схвалили Конституцію УНР.

Проголошена в універсалі самостійність не мала абсо­лютного характеру. Навіть у цьому документі цілковито не відкидалась ідея федерації: тільки Українські Установ­чі збори мають остаточно вирішити питання «про федера­тивний зв'язок з народними республіками колишньої Ро­сійської держави».

На жаль, цей важливий юридичний акт було проголо­шено надто пізно, коли кульмінаційний момент україн­ського національного руху вже був пройдений. На початку 1918 р. Центральна Рада втрачає позицію за позицією — в середині січня радянську владу було встановлено в Мико­лаєві, Одесі, Херсоні та інших містах України. Маятник суспільних настроїв дедалі більше «зашкалює» у лівий бік, на тлі задекларованих більшовицьким урядом гасел — «Землю — селянам!», «Мир — народу!» — посилюється зневіра народу щодо здатності Центральної Ради розв'яза­ти нагальні державні проблеми, соціальні орієнтири бе­руть гору над національними.

Нерішучість та непослідовність Центральної Ради призвели до того, що у кульмінаційний момент 16 січня 1918 року у бою під Крутами (станція між Ніжином та Бахмачем), де вирішувалася доля Києва, вона могла роз­раховувати лише на багнети 420 студентів, гімназистів та юнкерів, більшість з яких загинула в нерівному проти­стоянні. Ситуація стала критичною, коли проти Ради пов­стали робітники столичного «Арсеналу». І хоча це пов­стання було придушено, втримати Київ все ж не вдалося. Після п'ятидобового бомбардування більшовицькі війська


332 Українська національно-демократична революція (1917—1920)

М. Муравйова 26 січня 1918 року увійшли до столиці УНР. Український уряд змушений був перебазуватися до Жито­мира, а невдовзі — до Сарн.

Потерпівши найдошкульнішу поразку на теренах Ук­раїни, Центральна Рада спробувала взяти реванш у зов­нішньополітичній сфері. Річ у тім, що жовтнева перемога більшовиків у Петрограді, декрет про мир створювали підґрунтя для переговорного процесу та виходу Росії з вій­ни. Вже 2 грудня 1917 року між країнами німецького бло­ку (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Бол­гарією) та Радянською Росією було підписано угоду про перемир'я, а через тиждень у Брест-Литовську розпочали­ся мирні переговори. Намагаючись зміцнити свої внут­рішні позиції, не втратити шансу легалізації та утвер­дження української державності на міжнародній арені, Генеральний секретаріат Центральної Ради 12 грудня 1917 року звернувся з нотою до всіх воюючих сторін. Суть цього документа полягала в тому, що оскільки влада Рад-наркому не поширюється на українські землі, то будь-яка угода, підписана Росією, не буде правочинною в Україні без ухвали урядом УНР. Країни німецького блоку погоди­лися з аргументами Центральної Ради і дали згоду на участь у переговорах делегації УНР.

28 грудня 1917 року розпочалося перше пленарне засі­дання мирної конференції у Брест-Литовську. Вже наступ­ного дня було офіційно визнано повноправним учасником переговорного процесу делегацію України,'до складу якої входили В. Голубович (голова), М. Левицький, М. Любин-ський, М. Полозов, О. Севрюк.

Голубович Всеволод Олександрович (1885—1939) — політичний і державний діяч, за фахомінженер шляхів сполучення. Наро­дився в сім'ї священика. 31903 р. — член РУП, з 1912 р. — член УПСР. Член Центральної Ради і Малої Ради. З 31 січня 1918 року голова Ради Народних Міністрів і міністр закордонних справ УНР. Очолював українську делегацію на мирних переговорах у Брест-Литовську. За Директорії займався журналістською діяльністю. В 1921 р. разом з іншими провідними діячами УПСР засуджений радянською владою на п'ять років таборів. Наприкінці 1921 р. амністований. Деякий час працював інженером-будівельником. У1931 р. засуджений у справі т. зв. Українського національного центру. Помер на засланні.

Під час переговорів українська делегація мала обстою­вати програму-максимум (включення до складу УНР усіх західноукраїнських земель — Східної Галичини, Закар­паття, Буковини, Підляшшя та Холмщини), а за неспри-


Проголошення Української Народної Республіки



 


ятливих умов програму-мінімум (виокремлення західно­українських земель у коронний край з широкими автоном­ними правами).

ЗО грудня 1917 року у складі російської делегації участь у переговорах почав брати радянський уряд Украї­ни, який тоді був на піднесенні і щоденно суттєво розши­рював територію свого впливу в Україні. Проте навіть за таких несприятливих обставин молода українська дипло­матія зуміла зіграти на міждержавних протиріччях і укла­ла вигідну угоду. Оцінюючи результати Брестсько-Литов-ського переговорного процесу, член уряду, міністр УНР М. Ткаченко зазначав: «Умовами згоди досягнуто з нашо­го боку найбільшого, чого тільки можна було досягти». Річ у тім, що мирний договір між УНР і країнами німецького блоку було підписано 26 січня 1918 року, тобто саме того дня, коли війська М. Муравйова захопили Київ, що суттє­во вплинуло на повноваження членів української делега­ції, але державні інтереси змусили делегації Німеччини та Австро-Угорщини не помітити цих обставин й укласти мир з УНР. Підписана угода передбачала:

— встановлення кордонів (кордон між УНР та Австро-
Угорщиною пролягав по лінії Хотин — Гусятин — Збараж-
Броди — Сокаль, майже вся Холмщина і Підляшшя повер­
талися УНР);

— відмову від взаємних претензій на відшкодування
збитків, заподіяних війною;

— взаємний обмін військовополоненими;

— взаємний обмін надлишками промислових та сіль­
ськогосподарських товарів;

— встановлення взаємних митних пільг та режиму
найбільшого сприяння у прикордонному товарообміні;

— налагодження дипломатичних відносин.

Не знайшовши формули компромісного рішення з біль­шовиками, німці 18 лютого 1918 року розпочали широко­масштабний наступ. За день до цього М. Любинський від імені Центральної Ради звернувся до німецької сторони з проханням «надати допомогу українському народові у важкій боротьбі за своє існування». Центральна Рада роз­раховувала, що ця допомога цілком може обмежитися вве­денням на територію України двох дивізій, сформованих у Німеччині та Австро-Угорщині з військовополонених ук­раїнців (майже ЗО тис. осіб). Проте німецький блок не ба­жав ризикувати і перетворювати договір з УНР, за словами Людендорфа, «на світовий фарс і дурисвітство», і тому ні-



Українська національно-демократична революція (1917—1920)


мецький та австро-угорський уряди наполягали на введен­ні в Україну власних регулярних військ.

Під тиском 450-тисячної армади німецького блоку більшовики втрачали позицію за позицією і вже на почат­ку березня були змушені залишити Київ. До травня ні­мецько-австрійське військо зайняло майже всю Україну і Крим. Проте для Центральної Ради це була піррова пере­мога. Військо УНР того часу, за німецькими даними, налі­чувало лише «дві тисячі колишніх солдатів і офіцерів, без­робітних і авантюристів» і тому не могло контролювати ситуацію у всій Україні. Через це фактично було встанов­лено окупаційний режим (німці безконтрольно хазяйнува­ли в окремих галузях господарства; видавали власні нор­мативні акти, що мали чинність в Україні, тощо).

Розуміючи, що Центральна Рада не може гарантувати централізованої влади, стабільних поставок продовольства, німецьке командування почало схилятися до пошуків вста­новлення альтернативної влади в Україні. Консерватизм ні­мецького генералітету став підґрунтям для зближення ні­мецької воєнної адміністрації та колишнього царського ге­нерала П. Скоропадського. Невдовзі саме на нього німецька сторона зробила ставку.

Отже, проголошення УНР стало своєрідною реакцією на жовтневе більшовицьке повстання в Петрограді. Нама­гаючись завоювати владу в Україні, більшовики розгор­нули широку пропагандистську кампанію, підтримували ліві елементи українських партій з метою розколу Цен­тральної Ради, чинили зовнішній силовий тиск тощо. їх­ня спроба легітимним шляхом завоювати командні висоти та трансформувати Центральну Раду в «кишеньковий» Центральний виконавчий комітет рад України зазнала поразки.

Грудневий ультиматум Раднаркому призвів до спалаху війни між Раднаркомом і Центральною Радою, яка в кри­тичних умовах своїм IV Універсалом проголошує суверен­ність, незалежність УНР. Проте проголошення універсалу не давало змоги зберегти контроль за територією України. Під тиском переважаючих сил радянських військ Цен­тральна Рада втрачає територію, вплив, владу.

Брестська мирна угода давала Центральній Раді ще один шанс для політичної самореалізації, але її демокра­тизм та республіканізм не стикувалися з консерватизмом керівництва окупаційних військ німецького блоку. За цих обставин встановлення авторитарного правління в Україні було лише питанням часу.


Гетьманат П. Скоропадського

11.4. Гетьманат П. Скоропадського

Навесні 1918 р. Україна стала ареною найбільш хао­тичних і складних політичних подій. Реальність понов­лення більшовицької експансії, нездатність Центральної Ради опанувати ситуацію і досягти необхідного рівня дер­жавного та економічного розвою, наростаюча загроза пе­ретворення України на німецьке генерал-губернаторство, а насправді в колонію, підштовхнули до консолідації та активізації несоціалістичних сил, лідером яких став по­чесний отаман Вільного козацтва генерал П. Скоропад­ський.

Скоропадський Павло Петрович (1873—1945)гетьман Укра­їни (1918). Походив з/ старовинного українського аристократич­ного роду (нащадок гетьмана І. Скоропадського). Закінчив Па­жеський корпус у Петербурзі. З 1905 р. — на військовій службі, генерал-лейтенант. З 1917 р.командувач 34-м армійським корпусом (після українізації1-й Український корпус). У жовтні

1917р. обраний отаманом Вільного козацтва. Один з організато­
рів оборони України від наступу більшовицьких військ. У березні

1918 р.один з організаторів Української народної громади, яка
обстоювала ідею сильної влади. Після поразки країн Четверного
союзу Скоропадський був змушений звернутися за підтримкою до
країн Антанти. Під їх тиском 14 листопада 1918 року гетьман про­
голосив федерацію Української держави з майбутньою небільшо-
вицькою Росією для створення єдиного фронту боротьби з радян­
ською владою. Це стало формальним приводом до повстання про­
ти гетьмана. 13 грудня в Києві було проголошено Директорію.
Наступного дня гетьман підписав зречення від влади і виїхав до
Швейцарії, а згодом до Німеччини. Під час Другої світової війни
Скоропадський сприяв звільненню українських військовополоне­
них з німецьких концтаборів. З його ініціативи були звільнені ліде­
ри українських політичних партій і рухів: С. Бандера, А. Мельник,
А. Левицький та ін. Помер від тяжкого поранення, отриманого під
час бомбардування.

29 квітня 1918 року Центральна Рада ухвалила Кон­ституцію УНР, а Всеукраїнський хліборобський з'їзд про­голосив П. Скоропадського гетьманом України. Внаслідок майже безкровного державного перевороту Центральна Рада була розпущена і в українських землях виникло нове державне утворення — гетьманат «Українська держава». Суть перевороту полягала в спробі шляхом зміни демокра­тичної парламентської форми державного правління на ав­торитарну створити нову модель української держави, яка була б здатною зупинити радикалізацію, дезорганізацію і



 

Українська національно-демократична революція (1917—1920)

деградацію суспільства, стала б творцем і гарантом ста­більного ладу, що ґрунтувався б на приватній власності та дотриманні правових норм. Сам П. Скоропадський так ха­рактеризував свою програму: «Створити здібний до дер­жавної праці сильний уряд; відбудувати армію та адмініс­тративний апарат, яких у той час фактично не існувало, і за їх поміччю відбудувати порядок, опертий на право; про­вести необхідні політичні і соціальні реформи. Політичну реформу я уявляю собі так: ні диктатура вищого класу, ні диктатура пролетаріату, а рівномірна участь усіх класів суспільства в політичному житті краю. Соціальні реформи я хотів проводити в напрямі збільшення числа самостій­них господарств коштом зменшення обширу найбільших маєтків».

Державний переворот був узгоджений з представника­ми німецької військової адміністрації. Фактично він здій­снювався під її контролем, але при формальному нейтралі­теті німецької сторони.

Очоливши гетьманат, П. Скоропадський зосередив у своїх руках усю повноту влади. Він призначав отамана (го­лову) Ради міністрів, мав право затверджувати і розпуска­ти уряд, контролював зовнішньополітичну діяльність дер­жави, міг оголошувати воєнний чи особливий стан, прово­дити амністію. У «Грамоті до всього українського народу» гетьман обіцяв «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці».

Сучасники П. Скоропадського та історики констатують факт певного економічного піднесення України періоду гетьманату1. Цьому сприяли відновлення приватної влас­ності, підтримка гетьманом вільного підприємництва, можливість промислових і торговельних кіл суттєво впли­вати на економічну політику влади, широкий збут товарів до Австро-Угорщини та Німеччини. У цей час було нала­годжено грошовий обіг, вдосконалено грошову систему, створено державний бюджет, відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонерні компанії, відроджено промислові підприємства та біржі. Поступово було віднов­лено залізничний рух, реорганізовано і зміцнено держав­ний флот. Як засвідчує один з мешканців столиці України, «відносний добробут Києва за гетьманських часів різко контрастував з швидким зубожінням Петрограда та Мос­кви. На півночі вже починався голод, який був нам ще зов-

Революция на Украине по мемуарам бельїх. — М. — Л., 1930. — С. 38—39.


 


Гетьманат П. Скоропадського



сім незнайомий... Після "московського пекла" Київ зда­вався людям своєрідним Ельдорадо»1.

За доби гетьманату помітними були зрушення і в галу­зі культури та освіти: створено понад 150 українських гім­назій; вийшло з друку кілька мільйонів примірників укра­їнських підручників; відкрито два державних університе­ти в Києві та Кам'янці-Подільському; засновано широку мережу загальнокультурних закладів та установ (Держав­ний український архів, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Українська національна бібліотека, Український театр драми та опери, Українська державна капела, Державний симфонічний оркестр тощо). У листопаді 1918 р. відкрито Українську Академію Наук, президентом якої став В. Вернадський.

Вернадський Володимир Іванович (18631945)геолог, гео­хімік, академік Російської АН (з 1909), академік УАН (з 1918). У 1885 р. закінчив фізико-математичний факультет Петербурзького університету. В 1917—1921 рр. жив і працював в Україні, взяв активну участь у створенні УАН, був її першим президентом (19181921). У 1922 р. переїхав до Петрограда. Досліджував основні геохімічні закономірності будови Землі, хімічний склад земної кори, гідросфери, атмосфери, міграцію хімічних елементів у земній корі, роль і значення радіоактивних елементів у її еволю­ції, розподілив хімічні елементи за їх поширенням у названих ша­рах Землі. Ідеї Вернадського про роль живої речовини в земній корі стали фундаментом створеної ним науки — біогеохімії. Вер­надськийзасновник вітчизняної школи геохіміків, основопо­ложник учення про біосферу та ноосферу. Член багатьох академій наук і наукових товариств. У1943 р. АН СРСР встановила премію, а в 1963 р. — золоту медаль імені Вернадського.

Важливим зрушенням у духовній сфері стало утворен­ня влітку 1918 р. Української автокефальної православної церкви на чолі з митрополитом В. Липківським.

Значними були успіхи гетьманської держави у сфері зовнішньої політики. Вона мала дипломатичні зносини з Грузією, Доном, Кримом, Кубанню, Литвою, Фінляндією, Голландією, Іспанією, Данією, Норвегією, Швецією та ін­шими державами.

Та все ж, незважаючи на помітні позитивні зрушення в суспільному житті, П. Скоропадському не вдалося надовго втримати владу. Річ у тім, що всі успіхи гетьманату пов'язані, головним чином, зі стабільністю держави, а га­рантом цієї стабільності виступала зовнішня сила — оку­паційні війська Німеччини та Австро-Угорщини. Фактич-


Революция на Украине по мемуарам бельїх. 1930. — С. 44.


-М.


Л.,


 

 


Українська національно-демократична революція (1917—1920)

но гетьманська держава перебувала у німецькому броньо­ваному кулаку, що, з одного боку, гарантувало їй безпеку і стійкість, з іншого — справжніми господарями в Україні були не гетьман і його уряд, а німецька військова адмініс­трація, очолювана генералом В. Тренером. Характерно, що кожна із сторін намагалася використати іншу у своїх, часто протилежних, цілях. Гетьманат, спираючись на баг­нети окупантів, хотів накопичити і сконцентрувати сили, щоб вибороти справжню незалежність. П. Скоропадський у приватній бесіді заявив, що «сподівається обійти німців і змусити їх працювати на користь Україні». Німеччина ж прагнула перетворити Україну на маріонеткову державу. В економічній сфері найближчою метою був вивіз продо­вольства і сировини, у перспективі — встановлення цілко­витого контролю за ринком, торгівлею та промисловим по­тенціалом. У політичній сфері українська держава потріб­на була Німеччині і як своєрідна противага більшовицькій Росії, і як слухняний суб'єкт міжнародного права (Началь­ник штабу Південного фронту генерал Гофман самовпевне-но і самовдоволено констатував: «Я створив Україну для того, щоб мати можливість укласти мир хоча б з частиною Росії»). Очевидно, саме тому німецька сторона змусила П. Скоропадського дати їй письмове зобов'язання не до­пустити скликання Українських Установчих зборів. Цей крок гетьмана заблокував конституційний процес і позба­вив український народ реальної змоги законного і демок­ратичного формування власної держави.

Прагнучи зробити Україну маріонетковою країною, ні­мецька сторона не тільки заважала легітимній, послідов­ній розбудові держави, а й створювала значні перешкоди на шляху формування дієздатної української армії, яка могла б стати надійним гарантом державної стабільності. На жаль, плани П. Скоропадського щодо створення регу­лярної армії у складі 8 армійських корпусів і 4 кавалерій­ських дивізій так і не були реалізованими. Не дала бажа­ного ефекту і спроба поновити українське козацтво як ок­ремий привілейований напіввійськовий стан населення і резерв національної армії значною мірою через те, що не­заможне селянство негативно відреагувало на цей крок гетьмана. Реставрація старих порядків (законодавство гетьманату майже дослівно повторювало Основні закони Російської імперії) та відродження архаїчних форм органі­зації суспільного життя (сучасні історики називають запо­зичений з доби феодалізму гетьманат «лише декоративним


Гетьманат П. Скоропадського



обрамленням держави»)1 не додавали Українській державі авторитету і сили, навпаки, на міжнародній арені вона створювала враження опереткової державності, ширми для австро-німецького всевладдя. З іншого боку, ці чинни­ки перетворювали Україну на своєрідну резервацію для консервативних та реакційних сил колишньої Російської імперії. У цей час в українських землях активно діють «Монархический блок», «Союз возрождения России», «Союз русского народа», «Национальньш центр» та ін. У Києві знаходять притулок відомі контрреволюційні лідери Пуришкевич, Рябушинський, Шульгін, Мілюков та ін. В українській столиці перебувало головне бюро у справі вер­бування до білогвардійської Південної армії генерала Семенова. Опорні пункти формування цієї армії функціо­нували в Одесі, Харкові, Житомирі, Рівному та інших міс­тах. Вплив цього організаційно міцного, фінансово могут­нього російського чинника ставав дедалі відчутнішим і ро­бив державну лінію гетьмана непослідовною.

Основною опорою гетьманського режиму були поміщи­ки, буржуазія та старе чиновництво, значною мірою зруси­фіковані, яких насамперед цікавили стабільність та звич­ні норми життя. До національної ідеї вони ставилися бай­дуже.

Гетьманат мав вузьку соціальну базу, до того ж вона не відповідала проголошеному П. Скоропадським курсу на розбудову національної державності. Однобічна орієнта­ція на імущі класи, потреба задовольнити апетити австро-німецьких окупантів зумовили таку соціально-економічну політику гетьманського уряду, яка вела не до консолідації суспільства, а до поглиблення розколу. Спроби повернути поміщикам землю, обов'язкове передавання селянами вро­жаю у розпорядження держави, збільшення тривалості ро­бочого дня на промислових підприємствах до 12 годин, за­борона страйків (за участь у страйках ув'язнення до двох років, великі штрафи) сприяли формуванню опозиції, яка досить швидко перейшла до активних дій. У липні—сер­пні 1918 р. піднімається антигетьманська хвиля страйково­го руху (припинили роботу майже 200 тис. залізничників). У цей час на Київщині, Чернігівщині та Катеринославщині активізується селянська боротьба проти окупантів та геть­манщини. Повстанські загони налічували у своїх лавах по­над 40 тис. осіб. Поразка Німеччини у війні позбавила Ук­раїнську державу опори та гаранта стабільності. Спроби

історія України: нове бачення. — Т. 2. — К., 1995. — С. 57.


340 Українська національно-демократична революція (1917—1920)

гетьмана змінити орієнтири (офіційне скасування держав­ної самостійності України, проголошення федеративного союзу з небільшовицькою Росією, створення уряду «укра­їнського за формою, але московського за змістом») вже не могли врятувати ситуацію. 14 грудня 1918 року війська Директорії вступили до Києва і П. Скоропадський був зму­шений зректися влади і незабаром виїхав за кордон.

Отже, спроба консервативних політичних сил шляхом встановлення авторитарної форми правління стабілізувати ситуацію в Україні зазнала невдачі. Окремі успіхи П. Ско­ропадського та його однодумців у сфері освіти, економіки, міжнародних відносин не могли кардинально змінити ситу­ацію на краще. Подолати внутрішні та зовнішні протиріччя виявилося не під силу гетьманській владі.

Основними причинами падіння гетьманату були: залеж­ність стабільності держави від австро-німецьких збройних формувань; відсутність численної дієздатної регулярної ук­раїнської національної армії; реставрація старих порядків та відродження архаїчних форм організації суспільного життя; посилення впливу на державну лінію гетьмана ро­сійських консервативних кіл; вузька соціальна база; підко­рення соціально-економічної політики інтересам панівних верств та окупаційної влади; наростання напруженості у суспільстві та формування організованої опозиції.

11.5. Директорія УНР

У травні 1918 р. партії просоціалістичної орієнтації ут­ворили опозиційний гетьманові Український національ­но-державний союз (з серпня Український національний союз). 13 листопада на таємному засіданні цієї організації розглядалося питання про збройний виступ проти П. Ско­ропадського. Було вирішено не поспішати з відновленням Української Народної Республіки, а визначити оптималь­ну форму державного правління після перемоги повстан­ня. Для керівництва виступом обрали тимчасовий верхов­ний орган УНР — Директорію — у складі В. Винниченка (голова), С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрієвського, А. Ма-каренка. Проголошений наступного дня гетьманом курс на федеративний союз з небільшовицькою Росією приско­рив розвиток подій. Члени Директорії спішно прибувають до Білої Церкви, де була зосереджена їхня головна ударна


директорія УНР



сила — формування Січових стрільців, і переходять до ак­тивних бойових дій.

Після розгрому під Мотовилівкою (18 листопада 1918 ро­ку) найбільш боєздатних сил гетьмана питання про владу було вирішене: на початку грудня армія УНР контролюва­ла майже всю територію України. Проте вже через півтора місяця вона змушена була під ударами збройних форму­вань радянської Росії залишити українську столицю. З цього моменту для Директорії розпочинався період полі­тичної нестабільності, жорсткої боротьби за владу, безус­пішних пошуків надійної зовнішньої та внутрішньої під­тримки, нескінченних переїздів (Вінниця — Проскурів — Рівне — Станіслав — Кам'янець-Подільський), періодич­них реорганізацій уряду (урядовий кабінет змінював свій склад шість разів, його очолювали по черзі В. Чехівський, С. Остапенко, Б. Мартос, І. Мазепа, В. Пилипенко) та кар­динальних змін офіційної політичної лінії. Протягом свого існування Директорія поступово еволюціонізувала до дик­татури військових на чолі з С. Петлюрою.

Петлюра Симон Васильович (1879—1926) — державний, полі­тичний військовий діяч, літератор, публіцист. Народився в Полтаві в сім'ї міщан козацького походження. Освіту здобув у Полтавській духовній семінарії. Член РУП з 1900 р. (з 1905 — УСДРП). За участь в українському національному русі зазнавав пересліду­вань. До Першої світової війни займався журналістикою. В 19121917 рр. разом з О. Саліковським редагував журнал «Ук-раинская жизнь». У19161917 рр.заступник уповноважено­го «Союзу земств» на Західному фронті. 28 червня 1917 року при­значений Центральною Радою на посаду генерального секретаря військових справ. 31 грудня 1917 року, не погоджуючись з політи­кою голови Генерального секретаріату, вийшов з уряду. В січні 1918 р. перед загрозою більшовицького наступу виїхав на Ліво­бережжя для створення «Українського Гайдамацького Коша Сло­бідської України^, який відіграв головну роль у боях за Київ і при­душенні більшовицького повстання в місті. Після гетьманського перевороту очолював Всеукраїнський союз земств. Перебував у опозиції до уряду гетьмана П. Скоропадського, був заарештова­ний. 14 жовтня 1918 року виїхав до Білої Церкви, звідки керував антигетьманським виступом. Стає членом Директорії, очолює Ар­мію УНР. Після відступу військ УНР з Києва і виїзду В. Винниченка за кордон став Головою Директорії (11 лютого 1919), перервав­ши членство в УСДРП. Протягом 1919 р. керує боротьбою проти червоних і денікінських військ. У1920 р. очолює війська УНР, які разом з польськими силами вступають в Україну. Внаслідок нев­дачі наступу і договору між РСФРР та Польщею виводить свої вій­ська за Збруч, де вони були інтерновані польською владою. На еміграції перебував у Польщі, згодом (1923) у Будапешті, потім у Відні, Женеві. 25 травня 1926 року був убитий в Парижі агентом НКВС Шварцбартом.



Українська національно-демократична революція (1917—1920)


Наприкінці 1920 р. Директорія остаточно втрачає кон­троль над територією України і С. Петлюра емігрує за кордон.

Прихід Директорії до влади свідчив про її сильні сторо­ни. Він був забезпечений вдало вибраним моментом для атаки на гетьманський режим, адже саме в середині листо­пада 1918 р. П. Скоропадський тільки-но лишився без під­тримки Німеччини, яка потерпіла поразку у війні, відмо­вився від державної незалежності України та проголосив непопулярний проросійський курс. Уміло нейтралізував­ши німців (було укладено угоду про нейтралітет з Великою солдатською радою), перетягнувши на свій бік значну час­тину гетьманських військ (за Січовими стрільцями Є. Ко-новальця на бік повсталих досить швидко перейшли ще вісім інших гетьманських корпусів), проголосивши по­пулярні в народі гасла (радикальна аграрна реформа, від­новлення 8-годинного робочого дня та ін.), Директорія за­безпечила собі перемогу.





Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2016-11-12; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 236 | Нарушение авторских прав


Поиск на сайте:

Лучшие изречения:

Вы никогда не пересечете океан, если не наберетесь мужества потерять берег из виду. © Христофор Колумб
==> читать все изречения...

615 - | 576 -


© 2015-2024 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.011 с.