3. Нерівномірність процесу модернізації промислового
потенціалу республіки. Якщо в роки першої п'ятирічки з
1500 промислових підприємств, що споруджувалися в
СРСР, 400 будувалося в УСРР, то у другій п'ятирічці в Ук
раїні будується лише 1000 заводів з 4500, а у третій — 600
з 3000 заводів. Очевидно, це пояснюється тим, що на по
чатку індустріалізації необхідно було зміцнити базу для
розгортання процесу модернізації. Робилося це, як прави
ло, там, де були найсприятливіші для цього умови, а зго
дом зростаючі масштаби реконструкції, реальна загроза
війни змусили союзне керівництво подумати про індустрі
альний розвиток Уралу. Виступаючи на XVI з'їзді ВКП(б)
(червень 1930 р.), Сталін акцентував: «Зараз... наша про
мисловість, як і наше народне господарство, спирається в
основному на вугільно-металургійну базу на Україні. Зро
зуміло, що без такої бази немислима індустріалізація кра-
Україна в складі СРСР (1922—1939)
їни. Нове в розвитку нашого народного господарства полягає... в тому, щоб, всебічно розвиваючи цю базу і надалі, почати... створювати другу вугільно-металургійну базу... на Уралі».
4. Поява в республіканському промисловому комплексі
нових галузей. Зокрема, у харчовій промисловості України
виникли нові галузі: маргаринова, молочна, маслопере-
робна, комбікормова, хлібопекарська. Коли у 1932 р. став
до ладу завод «Дніпроспецсталь», у республіці виникла
електрометалургія як галузь металургійної промислово
сті. Після введення в дію 1930 р. Костянтинівського цин
кового і 1933 р. Дніпропетровського алюмінієвого заводів
в УСРР з'явилася також кольорова металургія.
5. Значне відставання модернізації легкої та харчової
промисловості від важкої індустрії внаслідок менших
масштабів капітального будівництва і недостатньої си
ровинної бази. Відповідно до планів першої п'ятирічки, у
важку індустрію України передбачалося вкласти 87,5%
асигнованих коштів, а в легку та харчову — лише 12,5%.
6. Вищі темпи витіснення приватного сектору в еко
номіці України, ніж у СРСР загалом. Якщо в початковий
період непу приватний сектор у республіці давав 25% ви
робництва промислової продукції, то 1928 р. на його долю
припадало лише 12% (по СРСР — 17%).
Незважаючи на те що жодна з перших довоєнних п'ятирічок не була виконана в повному обсязі, все ж індустріалізація вивела Україну на якісно новий рівень промислового розвитку, докорінно змінивши структуру господарства: зросла частка промисловості в порівнянні з часткою сільського господарства в загальному обсязі валової продукції республіки; у валовій продукції самої промисловості дедалі більше домінує виробництво засобів виробництва; дрібна промисловість (кустарно-ремісничі підприємства, окремі товаровиробники) витісняється великою індустрією.
Модернізація промислового потенціалу дала змогу Україні випередити за рівнем розвитку індустрії кілька західноєвропейських країн. Вона посіла 2-ге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, 3-тє місце за виробництвом сталі (після Німеччини та Англії), 4-те місце у світі за видобутком вугілля. Модернізація промисловості сприяла посиленню процесу урбанізації. Якщо до індустріалізації в Україні в містах проживав лише кожен п'ятий житель України, то перед Другою світовою війною — кожен третій. Наслідком швидкого процесу урбанізації стала певна українізація міст. Саме в цей час активно формують-
Індустріалізація: завдання, труднощі, характерні ознаки...
ся національний український робітничий клас та інтелігенція.
Водночас форсована індустріалізація стимулювала негативні тенденції в господарстві України. Привілейоване, домінуюче становище групи «А» (виробництво засобів виробництва) порівняно з групою «Б» (виробництво предметів споживання) в умовах фактичної ліквідації ринкових зв'язків вело до відриву підприємств групи «А» від кінцевого споживача, а це зумовлювало втрату стимулів розвитку, диктувало необхідність створення державою для неї сприятливих умов.
У перші п'ятирічки ставку було зроблено на побудову й реконструкцію підприємств-монополістів. Так, модернізація запорізького заводу «Комунар» перетворила його на найбільше у світі підприємство з виробництва зернозбиральних комбайнів. Реконструйований паровозобудівний завод у Луганську за проектною потужністю дорівнював найбільшому в світі заводу кампанії «Америкен локомотив». Підприємства-монополісти спочатку поглинали левову частку капіталовкладень у промисловість, а згодом фактично підім'яли під себе всю економіку країни.
Форсований розвиток індустрії вів до збільшення кількості об'єктів, що мали будуватися чи реконструйовува-тись, але планові цифри не завжди були обґрунтованими. Так, в Україні в цукровій промисловості планом п'ятирічки передбачалося побудувати 11 нових підприємств. Однак із часом виявилося, що сільське господарство не зможе забезпечити сировиною таку кількість потужностей, і було побудовано лише 3 цукрові заводи. Будівництво сотень об'єктів залишилось незакінченим через нестачу сировини, палива, обладнання, робочої сили. Тому до кінця 1930 р. 40% капіталовкладень у промисловість СРСР було заморожено у незавершених проектах.
Промисловий потенціал України формувався диспропорційно: посилювалися і розширювалися традиційно індустріальні райони — Донбас і Придніпров'я, а промисловість досить густо заселеного Правобережжя помітно відставала у темпах розвитку.
Протягом перших п'ятирічок остаточно було зламано механізм саморегуляції економіки. Наростаюча централізація економічного життя призвела до формування командно-адміністративної системи. У цей час особливо чітко виявляється тенденція фактичної монополізації центром управління промисловістю республіки. Вже в 1927—1928 рр. важка промисловість України (група «А») на 89% була в загаль-
ШШг
'390
Україна в складі СРСР (1922—1939)
носоюзному підпорядкуванні, а група «Б» — на 50%. Командні методи управління економікою зумовлювали відчуженість робітничого класу від засобів виробництва, зниження життєвого рівня народу.
Отже, процес індустріалізації в Україні, збігаючись із загальносоюзними тенденціями, мав і свої особливості: інвестування в промисловість республіки, особливо в початковий період індустріалізації, значної частини коштів; побудова в Україні у роки перших п'ятирічок більшості запланованих промислових об'єктів; нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки; поява в республіканському промисловому комплексі нових галузей, витіснення приватного сектору.
Наслідки індустріалізації були неоднозначними. З одного боку, це позитивні зрушення: вихід України на якісно новий рівень промислового розвитку, прогресивні зміни в структурі господарювання на користь промисловості, досягнення промисловістю республіки за головними індустріальними показниками європейського та світового рівня, урбанізація, швидке формування національного робітничого класу та ін. З іншого — форсована індустріалізація стимулювала появу багатьох негативних тенденцій: домінуюче, привілейоване становище виробництва засобів виробництва, побудова і реконструкція підприємств-монополістів, заморожування значних коштів у незавершених об'єктах, диспропорційне і нерівномірне формування промислового потенціалу республіки, наростаюча централізація економічного життя, повернення до командних методів управління, посилення експлуатації трудящих, поглиблення відчуженості робітничого класу від засобів виробництва.
12.5. Колективізація сільського господарства. Голод 1932—1933 рр.
Радянське керівництво, взявши курс на модернізацію промислового потенціалу країни, одразу зіткнулося з трьома проблемами: кошти, сировина і робочі руки для розвитку індустрії. Одержати все це можна було від селянства, що становило більшість населення. Проте бажаних наслідків досягти одразу не вдалося. Звичні командні методи в економіці спрацьовували погано, і тому провести планове
Колективізація сільського господарства. Голод 1932—1933 рр.
перекачування коштів з аграрного сектору в промисловість шляхом встановлення занижених цін на сільгосппродукцію правлячі кола не змогли. Пропоновані державні ціни часто становили лише 1/8 ринкових, а за таких умов селяни просто відмовлялися продавати свій товар. Вихід із цієї ситуації Ленін побачив у кооперації, яка була звичною, традиційною формою селянської співпраці ще з дореволюційних часів, до того ж давала змогу органічно поєднати приватні та державні інтереси. Суть проблеми полягала лише в тому, яким способом у традиційну форму кооперації вкласти новий соціалістичний зміст.
Рішення XV з'їзду ВКП(б) (1927) передбачали повільний, поступовий, добровільний процес кооперації (нагадаємо, що кооперація може бути декількох видів: виробнича, житлова, кредитна, споживча тощо). Проте практика диктувала швидкі темпи та жорсткі методи. Принципова зміна орієнтирів почалася після поїздки Сталіна до Сибіру і застосування надзвичайних заходів під час заготівлі хліба в лютому 1928 р. «Уральсько-сибірський» метод заготівель базувався на принципі «самообкладання», за допомогою якого село фактично розколювалось за майновою ознакою. І хоча після цих подій Сталін твердив: «Розмови про те, що ми нібито скасовуємо неп, запроваджуємо продроз-верстку, розкуркулення і т. п., є контрреволюційним базіканням,» — саме з цього рубежу наростає трансформація кооперації в колективізацію, швидко відбувається процес згортання кооперації (нагадаємо, що колективізація — це тільки одна з форм виробничого кооперування).
Сталін і його оточення з часом дедалі більше переконувались у тому, що потреби індустріалізації простіше і га-рантованіше можна задовольнити, спираючись не на 25— ЗО млн. індивідуальних селянських господарств, а на 200— 300 тис. колгоспів. Тому визріла думка про кардинальну зміну вектора залежності: не держава мусила залежати від значної кількості неконтрольованих індивідуальних селянських господарств, а сконцентровані у великі спільні господарства селяни мусили перебувати в залежності від державних структур. До того ж у сталінських планах колективізація — це не тільки зручний засіб забезпечення зростаючого населення міст та армії продовольством, а промисловості — сировиною і робочою силою. Крім Цього, вона мала суттєво сприяти зміцненню соціальної бази диктатури пролетаріату: з одного боку, колективізація стимулювала процес пролетаризації селянства, з іншого —
Україна в складі СРСР (1922—1939)
разом з індустріалізацією відкривала шлях до ліквідації багатоукладності в економіці.
Восени 1928 р. в Україні було колективізовано лише 4% селянського землекористування — це була слабка опора для здійснення грандіозних сталінських планів. Переходом до політики суцільної колективізації 1929 р. покладено початок кардинальним змінам у сільському господарстві. Селян почали насильно заганяти до колгоспів. Цей процес викликав протидію переважно заможних селян, яких називали «куркулями». Тому закономірно, що колективізація супроводжувалася «політикою ліквідації куркульства як класу». Перша хвиля розкуркулення прокотилася республікою з другої половини січня до початку березня 1930 р. Вона охопила 309 районів, де налічувалося 2524 тис. селянських господарств. Станом на 10 березня під розкуркулення потрапило 61 887 господарств, тобто 2,5%.
Селянство чинило опір сталінській політиці: на селі лише з січня до червня 1930 р. в Україні зареєстровано 1500 терористичних актів проти представників радянської влади. У Херсонському, Кам'янець-Подільському, Вінницькому, Чернігівському, Одеському, Дніпропетровському округах відбулися збройні виступи селян. За деякими підрахунками, 1930 р. в Україні кількість учасників селянських повстань перевищила 40 тис.1
Збагнувши, що ситуація може стати некерованою, Сталін 2 березня 1930 року у «Правді» опублікував статтю «Запаморочення від успіхів», у якій у «перегинах» процесу колективізації звинуватив місцеву владу. Вимушене зміщення акцентів у селянському питанні одразу призвело до масового виходу селян із колгоспів. За сто днів після публікації статті з колгоспів України вийшло 1594 тис. господарств. Реакцією офіційних властей на такий перебіг подій став курс на поглиблення розколу села та зміна методів примусу. Тих, хто виходив з колгоспів і повертався до індивідуального господарювання, чекали підвищені податки, їм відводили гірші землі, не повертали худобу і реманенти, а колгоспникам держава гарантувала пільги та кредити. Восени 1930 р. у колгоспах залишилося менше третини селянських дворів. Характерно, що виходили переважно середняцькі господарства, і в колгоспах залишалися тільки незаможники.
Проте відступ Сталіна тривав недовго — вже у вересні 1930 р. ЦК ВКП(б) розіслав по республіках директивного листа «Про колективізацію». Зокрема, Україна, відповідно
хКонквест Р. Жнива скорботи. — К., 1993. — С. 173—174.
Колективізація сільського господарства. Голод 1932—1933 рр.
до директив, мала подвоїти рівень усуспільнення і протягом 1931 р. в основному закінчити суцільну колективізацію вирішальних сільськогосподарських районів. Ще рішучішими методами і темпами відбувся процес розкуркулення. Протягом 1930 р. з України було депортовано майже 75 тис. селянських родин, а з кінця року й до червня 1931 р. — 23,5 тис, за роки суцільної колективізації було експропрійовано понад 200 тис. селянських господарств.
Трагедія колективізації вимірювалася мільйонами людських доль. Депортація «куркулів» з України набула величезних масштабів. Що їх чекало? У книзі Р. Конквес-та «Жнива скорботи» є згадка про такий досить типовий факт. Проминувши Надєждинськ (Сибір), колона «куркулів» протягом чотирьох днів ішла маршем майже 70 км до місця свого нового перебування. Ставши на пень, один де-пеушник закричав: «Маєте свою Україну ось тут», — і показав довкола. Й попередив: «Тих, хто спробує втекти звідси, постріляємо».
На жаль, не кращою була доля тих українських селян, що залишилися жити в республіці. У грудні 1932 р. було введено «внутрішній паспорт», що не давало можливості без дозволу місцевої влади переїхати до міста не тільки «куркулям», а й бідним селянам. Це рішення офіційної влади прив'язувало селянина до землі, знову його закріпачувало. Характерно, що саме в цей час ВКП(б) у народі почали розшифровувати як «второе крепостное право боль-шевиков», а Бухарін називав експлуатацію селянства в СРСР «воєнно-феодальною».
Такі обставини змушували одноосібника вступати до колгоспу. У 1932 р. колгоспи об'єднували майже 70% селянських господарств, 80% посівних площ республіки. Останню крапку в епопеї колективізації було поставлено в сумнозвісному 1937 р., коли в УРСР налічувалося 27,3 тис. колгоспів, які об'єднували 96,1% селянських дворів і обробляли 99,7% посівних площ. За привабливим, на перший погляд, фасадом колгоспного ладу на початку 30-х років визрівала трагедія — спустошливий голод, жертвами якого стали мільйони.
Голодомор 1932—1933 рр. — штучний голод, організований тоталітарною владою СРСР, акт геноциду стосовно українського народу.
На початку 30-х років у СРСР загострилася криза колгоспного ладу. її суть полягала у катастрофічному зниженні рівня ефективності сільськогосподарського виробництва, наростаючих настроях соціального невдово-
Україна в складі СРСР (1922—1939)
лення селянських мас. Ця криза була спричинена відсутністю на різних рівнях досвіду управління масштабним колективним господарством, що зумовило значні втрати під час посівної кампанії, вирощування, збирання і зберігання сільськогосподарської продукції, утратою селяна-ми-колгоспниками матеріального стимулу до праці, їх незацікавленістю здавати державі хліб за ціну, що граничи-ла з конфіскацією. Реакцією значної частини селянства на сталінські нововведення були прихований спротив (саботаж), активна протидія дискримінаційним аграрним відносинам. Наслідком цього стало різке зниження обсягу хлібозаготівель. Одним із основних центрів саботажу та опору колгоспному ладу була Україна.
Спираючись на командні методи, влада СРСР взимку 1931 —1932 рр. у багатьох районах республіки вилучила залишки товарного хліба і майже все продовольче та насіннєве зерно. Метою цієї акції було не лише поповнення стратегічних союзних запасів хліба, створення експортного резерву продовольства, а й придушення опору українського селянства державній політиці у сільськогосподарській сфері. Такі дії влади різко спричинили голод на значній території України, різко ускладнили, унеможливили виконання хлібозаготівельних планів наступного господарського року.
Направлена Й.Сталіним восени 1932 р. у республіку хлібозаготівельна комісія на чолі з головою РНК СРСР В. Молотовим, що мала надзвичайні повноваження, ще більше погіршила ситуацію у сільському господарстві, довівши її до межі національної катастрофи. Вилучивши методом продрозкладки все зерно, конфіскувавши рештки наявного у населення продовольства, ця комісія прирекла значну частину народу України на голодну смерть. У результаті голодувала більша частина республіки, поширеними були випадки людоїдства та трупоїдства.
Оскільки голод 1932—1933 рр. мав штучний і організований характер, він переріс у голодомор. Штучний характер голоду засвідчують такі об'єктивні обставини:
1. Відсутність помітного негативного впливу на тере
нах України природного чинника — посухи, землетрусу
та інших катаклізмів (у деяких регіонах СРСР були за
сухи у 1931 р. та в 1934 р., але не в 1932—1933 рр.) або
фактора повоєнної розрухи, як це було в 1921—1923 рр.
тау 1946—1947 рр.
2. Відсутність голоду в сусідніх з Україною районах
Росії.
Колективізація сільського господарства. Голод 1932—1933 рр.
3. Різкий контраст у 1932—1933 рр. рівня смертності у селах України з показником смертності у містах республіки, який, за оцінкою фахівців, мало відрізнявся тоді від природного.
Про організацію голодомору свідчать залучення до підготовки та реалізації цієї акції значної кількості політичних суб'єктів (політичних лідерів, структур влади, політичних організацій тощо), реалізація комплексу заходів, ключовими серед яких були:
1. Нереальні плани хлібозаготівлі. План здачі хліба з
урожаю 1930 р. для України було встановлено на завище
ній межі — 440 млн. пудів. Під тиском союзного керівниц
тва внаслідок хлібозаготівлі, яка розтягнулася до червня
1931 р., республіка була змушена здати до загальносоюз
них продовольчих фондів 477 млн. пудів зерна — в 1,5 ра-
за більше, ніж у 1929 р. Наступного року врожай зернових
очікувався значно меншим. Однак, незважаючи на це, ре
спубліці встановили план в 510 млн. пудів. У результаті
хлібозаготівлі, що тривала до пізньої весни 1932 р., було
заготовлено 440 млн. пудів. Питома вага хлібозаготівель у
реально зібраному врожаї перевищила критичну межу —
80%. У багатьох районах республіки не залишилося запа
сів продовольчого та фуражного зерна.
2. Надмірний експорт хліба у зв'язку з потребами фор
сованої індустріалізації. У 1931 р. радянські закупівлі
техніки за кордоном становили 30% світового експорту
машин і обладнання, у 1932 р. — майже 50%. Такі мас
штабні придбання вимагали значних коштів. Одним із
ключових джерел їх фінансування був експорт зерна.
3. Створення законодавчої бази для розгортання теро
ру голодом. 7 серпня 1932 року ЦВК і РНК СРСР прийняли
постанову «Про охорону майна державних підприємств і
колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціаліс
тичної) власності», яка передбачала розстріл за розкрадан
ня державного майна або, за «пом'якшуючих обставин»,
10 років ув'язнення (т. зв. закон про «п'ять колосків»).
18 листопада 1932 року ЦК КП (б) У ухвалив постанову
«Про заходи по посиленню хлібозаготівель», у якій ішлося
про застосування стосовно боржників із хлібозаготівель
«натуральних штрафів», тобто конфіскації продовольчих
запасів, передусім м'яса і картоплі. 6 грудня 1932 року.
Раднарком УСРР і ЦК КП(б)У прийняли постанову «Про
занесення на чорну дошку сіл, які злісно саботують хлібо
заготівлі». Відповідно до неї проти колгоспів-штрафників
застосовували такі санкції: заборона державної торгівлі
396 Україна в складі СРСР (1922—1939)
на їх території; припинення державного кредитування; перевірка та «очищення» колгоспів від контрреволюційних елементів.
4. Недостатній рівень необхідної допомоги продоволь
ством з центру. Обсяг продовольчої допомоги, наданої со
юзним керівництвом Україні у червні 1932 р., становив
57,6 тис. т. Вона могла забезпечити нормальний хлібний
раціон для 8 млн. осіб, які перебували в республіці на цен
тралізованому постачанні, лише впродовж тижня. Однак
реальні можливості для такої допомоги були. За офіційни
ми даними Комітету Заготівель СРСР (липень 1932 р.) за
галом у Радянському Союзі завдяки значним врожаям на
Північному Кавказі, у Татарії, Криму, Далекосхідному
краї та інших районах у 1932 р. було зібрано хліба на 3%
більше порівняно з 1931 р.
5. Радикальні кадрові зміни. З метою втримання Укра
їни під своїм цілковитим контролем Сталін направив у рес
публіку на владні пости вірних йому осіб, ініціював, вико
ристовуючи інструмент політичних «чисток», масштабні
кадрові зміни місцевої партійно-державної номенклатури.
Наприкінці 1932 р. в Україну було направлено І. Акулова,
С. Саркісова, М. Хатаєвича, В. Балицького, які обійняли
ключові посади в партійному і державному апаратах, орга
нах безпеки. У січні 1933 р. Політбюро ЦК ВКП(б) ухвали
ло рішення «Про зміцнення парторганізацій ЦК КП(б)У»,
рекомендувавши обрати другим секретарем ЦК КП(б) і
першим секретарем Харківського обкому тодішнього сек
ретаря ЦК ВКП(б) П. Постишева. На його прохання лише
протягом першої половини 1933 р. в Україну було направ
лено понад 100 відповідальних партійних працівників з
різних регіонів СРСР, спираючись на яких Москва здій
снила масштабні кадрові зміни у республіці. У 1933 р. в ре
зультаті «чистки» було замінено понад 53% голів колгос
пів, понад 70 % секретарів райкомів, 60% голів райвикон
комів і 60% голів сільрад.
6. Активне включення у процес колективізації та хлі
бозаготівель органів безпеки. Лише в листопаді 1932 —
січні 1933 р. ДПУ УСРР знешкодило 1208 «контрреволю
ційних» колгоспних груп. У лютому 1933 р. було видано
наказ «Про чергові завдання агентурно-оперативної робо
ти органів ДПУ УСРР», у якому йшлося про існування
плану організації збройного повстання в Україні до весни
1933 р. з метою повалення радянської влади та встановлен
ня «Української незалежної республіки». У цей же час
Колективізація сільського господарства. Голод 1932—1933 рр.
ДПУ оголосило про викриття великої «контрреволюційної організації у сільському господарстві УСРР».
7. Масштабні репресії. Найпоширенішими формами їх
здійснення були: а) судове переслідування, розстріли (на по
чаток 1933 р. лише на підставі закону про «п'ять колосків»
було засуджено понад 54,6 тис. осіб, з них розстріляно
2 тис; б) «чорні дошки» (на початку грудня 1932 р. на «чор
ну дошку» рішенням ЦК КП(б)У і РНК УСРР занесено
шість сіл, а постановами облвиконкомів — до 400 колгос
пів); в) «товарні репресії» — санкціоноване владою призу
пинення будь-якого продовольчого постачання у сільські
райони (у грудні 1932 р. його застосували у 82 районах
Дніпропетровської, Чернігівської, Одеської, Харківської
та Донецької областей). Крім того, активно використову
валися розкуркулювання та депортації.
8. Заборона виїзду за межі України, запровадження
внутрішнього паспорта. Коли під загрозою голодної смерті
почалися масові міграції, з метою їх обмеження на кордонах
республіки було виставлено загороджувальні загони.
27 грудня 1932 року на території СРСР на підставі постано
ви ЦВК та РНК СРСР було запроваджено єдиний паспорт
ний режим та інститут прописки. Цим документом, селяни
були позбавлені права на отримання паспортів, а отже,
можливості пересування та працевлаштування. Україн
ських селян це позбавляло не лише законних юридичних
прав, а й останніх шансів врятуватися від голодної смерті,
оскільки не давало їм змоги переїхати в інші регіони краї
ни. У січні 1933 р. партійним і радянським структурам,
органам безпеки УСРР, Північного Кавказу було
надіслано директиву, суть якої зводилась до недопущення
масового виїзду селян в інші регіони. Аналогічні вказівки
отримали і транспортні відділи ДПУ СРСР.
9. Блокування інформації про голод. В партійних і дер
жавних документах (протоколах, резолюціях, стеногра
мах з'їздів та конференцій) термін «голод» не вживався.
Вся документація, пов'язана з проблемою голоду, зберіга
лась під грифом «Таємно», відправлялась на місця зашиф
рованою. За кордоном вперше інформація про голод в
СРСР була опублікована у березні 1933 р. в газеті «Манчес
тер гардіан». Відповіддю радянської сторони на цю публі
кацію стала заборона іноземним журналістам відвідувати
місцевості, які постраждали від голодомору. Така офіцій
на лінія не лише приховувала масштаби голоду, а й уне
можливлювала будь-яку допомогу міжнародної спільноти.
Лише з грудня 1987 р. в СРСР почали відкрито обговорю
вати і вивчати проблему голодомору.
Україна в складі СРСР (1922—1939)
Однак загальна кількість жертв катастрофи 1932— 1933 рр. в Україні досі не відома. Історики лише наближаються до ЇЇ реальної статистики. Тільки протягом 1933 р., за даними В. Цапліна, у республіці померло 2,9 млн. осіб. Серед дослідників поки що немає єдності у визначенні демографічних втрат України від голодомору: Р. Конквест називає цифру 5 млн., Н. Верт — від 4 до 5 млн., С. Куль-чицький — 3,5 млн. осіб.
Кількість жертв голодомору могла бути набагато меншою, якби сталінське керівництво звернулося за допомогою, як і під час трагічних 1921—1923 рр., до світового співтовариства. Проте цього не було зроблено.
Отже, акція голодомору була результатом таких системних заходів і дій керівників тоталітарного режиму СРСР: нав'язування нереальних планів хлібозаготівель; надмірний експорт Радянським Союзом зерна, значну частку якого давала Україна; відсутність у критичній момент необхідної допомоги союзного центру; створення владою законодавчої бази для розгортання терору голодом; радикальні кадрові зміни в Україні, що мали на меті забезпечити максимальну лояльність стосовно офіційної лінії, орієнтованої на форсовану модернізацію економіки; включення в економічні процеси органів безпеки, які повинні були шляхом масових репресій ліквідувати навіть потенційну опозицію панівному режиму, посилити «фактор страху», втримати під жорстким контролем розвиток суспільних процесів; перетворення сільської місцевості в результаті запровадження внутрішнього паспорта на своєрідні резервації, розгортання чергового («модернізованого») закріпачення селян; блокування інформації на союзному та міжнародному рівнях про голод.
Голодомор став формою терору голодом, методом геноциду українського народу, засобом морального тиску на суспільство, жорстокою платою за сталінські модернізацію та «великий перелом».
Наслідки суцільної колективізації
Форсовані темпи і переважно адміністративні методи її здійснення призвели до катастрофічних наслідків — дезорганізації і деградації аграрного сектору на початку 30-х років. За період 1929—1932 рр. в Україні поголів'я великої рогатої худоби скоротилося на 41,8%, коней — на 33,3%, свиней — на 62,3%, овець — на 74%. Річний валовий збір зернових культур в СРСР 1933 і 1934 рр. становив 680 млн. ц (найнижчі показники після голодного 1921 р.).
Культурне будівництво у 20—30-ті роки
