Західно­українські землів 20—30-ті роки 26 страница

початку XX ст.

потрапляють в економічне кріпацтво; загострюється проб­лема аграрного перенаселення тощо. Через це в аграрній сфері західноукраїнських земель накопичується комплекс протиріч, які заважали поступальному розвиткові. Ці про­тиріччя значною мірою були зумовлені колоніальним ха­рактером економіки краю.

Наслідками колоніальних форм господарювання в про­мисловій сфері були: гальмування промислового розвитку західноукраїнських земель; консервація кустарно-ремісни­чого характеру західноукраїнської промисловості; орієнта­ція фабричного виробництва на добування та первинну пе­реробку сировини, створення деформованої структури про­мислового потенціалу; залежність промислового розвитку від іноземного капіталу; хижацька експлуатація природних багатств західноукраїнських земель; фіксація низької енер­гоозброєності західноукраїнської промисловості; перетво­рення західноукраїнського краю на ринок збуту.

Динаміку суспільного руху визначали українсько-поль­ське протистояння та невщухаюча боротьба між москвофіла­ми, народовцями та радикалами. Наприкінці XIX ст. сус­пільний рух у західноукраїнських землях вступає в політич­ний етап свого розвитку, який характеризується утворенням політичних партій, кристалізацією їхніх програм та актив­ною боротьбою за вплив на маси.

10.6. Українські землі

в роки Першої світової війни

Влітку 1914 р. загострення міжімперіалістичних про­тиріч дійшло до фатальної межі. Світ опинився в полум'ї Першої світової війни. Ця війна була збройним протисто­янням двох воєнних блоків: Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) і Антанти (Анг­лія, Франція, Росія), але поступово у її орбіту було втягну­то 38 з 59 держав світу, 3/4 населення земної кулі. Ворогу­ючі сторони ставили перед собою фактично одні й ті ж ці­лі: ствердження власного домінування у світі, загарбання чужих територій, встановлення контролю за ринками збу­ту та джерелами сировини, послаблення хвилі народних виступів за соціальне та національне визволення, зне­шкодження опозиційних політичних сил, концентрація народної уваги не на внутрішніх проблемах, а на зовніш­ній загрозі.

Українські землі в роки Першої світової війни

Трагедія українського народу полягала в тому, що він всупереч власній волі був втягнутий у війну, а його землі стали об'єктом експансії воюючих сторін. Загарбання ук­раїнських земель було невід'ємною частиною агресивних планів основних учасників ворогуючих блоків. Якщо Авс­тро-Угорщина претендувала на Поділля та Волинь, то Ні­меччина виношувала більш масштабні плани. Про це свід­чать слова «сталевого короля» Августа Тіссена, що прозву­чали на початку Першої світової війни: «Росія повинна віддати нам прибалтійські провінції, частину Польщі й Донецький басейн з Одесою, Кримом і Приазов'ям». Не меншим був апетит і в російського самодержавства. При­криваючись ідеєю «об'єднання усіх руських земель» під владою російського царя, самодержавство планувало ак­цію приєднання Галичини, Буковини та Закарпаття.

З початком війни українські землі перетворилися на арену воєнних дій, а самі українці мусили воювати за чужі інтереси і брати участь у братовбивчому протистоянні, ад­же в російській армії перебувало 3,5 млн. українців, у авс-троугорській — 250 тис.

Війна зумовила глибокий розкол національного руху, який відбувся у двох площинах: як між українцями вою­ючих сторін, так і в межах Російської та Австро-Угорської імперій — на прибічників та противників переможної вій­ни. Відверто проавстрійські позиції зайняла утворена в серпні 1914 р. у Львові Головна Українська Рада, що була міжпартійним блоком, до складу якого входили радикаль­на, соціал-демократична та націонал-демократична партії. На чолі цього об'єднання став К. Левицький. У Маніфесті, випущеному Радою 3 серпня 1914 року, зазначалося: «Не­наситність царської імперії загрожує також нашому націо­нальному життю,...яке знайшло охорону в конституцій­ному ладі австрійської держави». За ініціативи Головної Української Ради незабаром було створено легіон Україн­ських січових стрільців (УСС). Дотримуючись класичного імперського правила «не озброювати підкорені народи та не створювати з їх представників численні національні бо­йові одиниці», Австрійська імперія, навіть маючи гостру потребу в живій силі, чинила певні перешкоди при форму­ванні легіону. Так, з 28 тис. охочих приєднатися до УСС було зараховано лише 2,5 тис. осіб.

Водночас з утворенням Головної Української Ради група емігрантів із Східної ^України (Д. Донцов, В. Дорошенко, А. Жук, О. Скоропис-Йолтуховський та ін.) заснували у Від­ні свою організацію — Союз визволення України (СВУ).

Україна на початку XX ст.

Донцов Дмитро Іванович (1883—1973) — політичний діяч, публі­цист, ідеолог українського націоналізму. Походив з козацько-старшинського роду. Навчався в Царськосельському ліцеї, на юридичному факультеті Петербурзького університету, з якого вик­лючений за участь в українській демонстрації 1905 р. У 1905 р. член РУП (згодом УСДРП). Через переслідування поліції (1908) виїжджає за кордон. Під час Першої світової війни — перший го­лова Союзу Визволення України (1914), з якого вийшов у 1915 р. У1917 р. живу Львові, там він здобув ступінь доктора права. У бе­резні 1918 р. виїхав до Києва, де очолював Українське телеграф­не агентство, був членом української делегації на переговорах з РСФРР. Один із керівників Української хліборобсько-демократич­ної партії. В 1919 — 1921 рр. — у Швейцарії. З 1922 р. мешкав у Львові, був одним із засновників Української партії національної роботи і редактором її друкованого органу «Заграва» (1923 — 1924). У1939 р. заарештований і ув'язнений в польському конц­таборі. Після звільнення емігрував до Німеччини, а звідти до Буха­реста, де редагував часопис «Батави» (1940—1941). Під час Дру­гої світової війни мешкав у Берліні, Львові, Празі, в 1945 р. — у Парижі, в 1946 р. переїхав до Великої Британії. З 1947 р. в еміг­рації в Канаді. Викладав українську літературу в Монреальському університеті, співробітничав в українських виданнях. У своїх пра­цях, найгрунтовнішими з яких є «Модерне москвофільство» (1913), «Історія розвитку української державної ідеї» (1917), «Під­стави нашої політики» (1921), «Націоналізм» (1926), «Де шукати наших традицій» (1938), «Московська отрута», «Росія чи Європа» (1955), «Клич доби» (1968), виклав доктринальні засади україн­ського націоналізму.

Програмною метою СВУ було утворення самостійної Української Держави, встановлення конституційної мо­нархії, заснування демократичного устрою, надання рів­них прав і свобод представникам усіх національностей, за­безпечення самостійності української церкви. СВУ вів ак­тивну пропагандистську та агітаційну роботу, домігся, щоб українські полонені в Австрії та Німеччині були виді­лені в окремі табори. Він отримував матеріальну допомогу від країн Четверного союзу, яка зараховувалася як дер­жавний борг майбутньої самостійної України.

Оборонницьку, проросійську позицію в Наддніпрян­ській Україні спочатку зайняло Товариство українських поступовців (ТУП). їхня газета «Рада» на початку війни закликала українців стати на захист Російської держави. «Ми, — пізніше згадував відомий діяч ТУПу О. Лотоць-кий, — ділили долю з Росією... ми стояли на тому, що пе­ремога демократичних сил Росії — це заразом і наша пере­мога». Очевидно, тими ж мотивами керувалася і частина УСДРП на чолі з С. Петлюрою, яка закликала українців

Українські землі в роки Першої світової війни

виконати «свій обов'язок громадян Росії». Відомі пред­ставники українського руху Д. Дорошенко, А. В'язлов, А. Ніковський брали участь у роботі Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського Союзу земств і міст, ство­реного з метою посилення оборонного потенціалу Росій­ської імперії.

На початку війни емігранти-москвофіли Західної Ук­раїни утворили в Києві «Карпато-русский освободитель-ньій комитет», який закликав галичан зустрічати росій­ську армію як визволительку. Водночас значна частина українських соціал-демократів за участю В. Винниченка займала антивоєнні позиції під гаслами «Геть війну! Хай живе автономія України!».

Затяжний характер війни, погіршення становища на фронтах, ускладнення внутрішніх проблем призвели до посилення жорсткості режимів обох імперій, зведення на­нівець легальних можливостей політичної діяльності, придушення опозиції, численних репресивних акцій. Одне за одним у Російській імперії закриваються демократичні українські видання «Рада», «Дзвін», «Україна», «Рідний край», «Літературний вісник» та ін. Лідера українського руху М. Грушевського було заслано до Симбірська. У цей час міністр закордонних справ Росії С. Сазонов відверто го­ворив: «Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху». Логічним продовженням цієї думки, своєрідним підґрунтям майбутніх репресив­них акцій стала і його заява у Державній думі 1915 р. про те, що український рух у Росії фінансується Німеччиною. Не в кращому становищі опинилися й українці Австро-Угорщини. Поступово офіційна австрійська влада відхо­дить від власних заяв початкового періоду війни щодо до­цільності утворення незалежної України. Зменшується матеріальна підтримка діяльності СВУ, звужується сфера її діяльності, планується перенесення штаб-квартири цієї організації з Відня до нейтральної країни. Звинувачене у русофільстві українське населення Галичини масово пот­рапляє до концентраційних таборів у Талергофі, Терезієн-штадті, Гнаві та ін., де утримувалося без суду і слідства у жахливих умовах.

Під час війни в скрутному становищі опинилося насе­лення Галичини й Буковини. «З одного боку, — зазначає сучасний історик Т. Гунчак, — його мордували росіяни, намагаючись вибити з нього почуття національної свідо­мості й самопошани; з іншого — над ним знущалися авс-

312 Україна на початку XX ст.

трійці та мадяри, звинувачуючи у русофільстві». На по­чатку війни галицькі та буковинські землі були завойова­ні російськими військами. Основною метою російської ад­міністрації було знищення основного центру українського національного руху, що зосереджувався в цих землях, та створення передумов для органічного їх включення до складу Російської імперії. Саме на виконання цих завдань і були спрямовані основні «заходи» новопризначеного ге­нерал-губернатора Галичини графа О. Бобринського: за­криття «Просвіт», українських установ, бібліотек, шкіл; насильницька русифікація; репресії проти місцевої інтелі­генції; гоніння на греко-католиків; масові депортації насе­лення (з Галичини було виселено понад 12 тис. осіб, звину­вачених у неблагонадійності).

Війна принесла українським землям руйнацію госпо­дарства, гальмування поступального розвитку, деформа­цію структури виробництва, посилення залежності від іно­земного капіталу. У Галичині за роки воєнного лихоліття було зруйновано понад 40% господарських та житлових бу­динків, понад 1,5 тис. промислових споруд. Навіть страте­гічно важлива нафтова промисловість зменшила виробниц­тво на 1/3. На Буковині у цей час поголів'я коней та свиней зменшилося на 60%, овець — на 47%. Не набагато кращою була ситуація і в Наддніпрянській Україні. Якщо 1913 р. тут функціонувало 3381 підприємство, то 1915 р. — лише 2849. На 1917 р. з 4 млн. селянських господарств 1,8 млн. дворів були без коней. У цей час в селах залишилося лише 38,7% працездатних чоловіків. Водночас з деградацією гос­подарства в роки війни зростала його залежність від інозем­ного капіталу. Тільки 1916—1917 рр. 74% іноземних вкла­дів у розвиток кам'яновугільної промисловості Російської імперії було зроблено в підприємства Донбасу.

Отже, суть трагедії українського народу, пов'язаної з початком Першої світової війни, полягає в тім, що війна перетворила українські землі на об'єкт експансії, арену во­єнних дій, а їхніх жителів — на учасників братовбивчого протистояння. Крім того, війна зумовила й інші негативні тенденції та процеси в суспільному розвитку цих земель: розкол національного руху, зведення нанівець легальних можливостей політичної та культурної діяльності, приду­шення опозиційних сил, застосування імперськими дер­жавними органами репресивних акцій, руйнацію народно­го господарства, деформацію структури виробництва, по­силення залежності від іноземного капіталу.

Поява модерністської течії в українській культурі на рубежі XIX і XX ст. 313

10.7. Поява модерністської течії в українській культурі на рубежі XIX і XX ст.

Зміст, форма, стильові зміни в культурі залежать не тільки від еволюції мистецтва, вони тісно пов'язані з усіма сторонами життя суспільства, з особливостями та законо­мірностями історичного процесу в цілому. Модернізм — це світоглядна та культурно-естетична реакція на вступ людства на рубежі XIX—XX ст. у якісно новий етап свого розвитку. У цей період на планеті відбулися глобальні зру­шення, з'явилися нові явища, виникли нові тенденції: від­чутно посилилася єдність світу, взаємозалежність народів і держав й водночас загострилися міждержавні протиріч­чя, різко зросла загроза світового конфлікту.

Розвиток поліграфії, поява телефону, радіо, кіно поси­лили інтенсивність інформаційного обміну, заклали основи індустріалізації культури. Суспільне життя дедалі більше набуває ознак масовості, що зумовлює концентрацію робо­чої сили в економіці та формування масових суспільно-полі­тичних рухів у політичній сфері. Прогресуюча соціально-економічна диференціація спричиняє зростання політизації суспільного життя, появу на історичній сцені політичних партій, які активно претендують на владу. Все це відбува­ється на фоні глибокої кризи класичного європейського світобачення, яке в нових умовах виявилося нездатним адекватно оцінити світ, що проходив стадію модернізації. Людина знову відчула свою самотність, слабкість і непо­трібність.

«Звідки ми, хто ми, куди ми йдемо» — так називаєть­ся одна з символічних картин французького художника нової мистецької хвилі Поля Гогена. Саме ці болючі пи­тання на рубежі XIX та XX ст. гостро постали не тільки в культурі, а й у житті всього суспільства. Свої відповіді на них у культурній сфері запропонував модернізм (франц. тойегпе — новітній, сучасний). Ця доволі оригінальна художньо-естетична система об'єднувала декілька від­носно самостійних ідейно-художніх напрямів та течій — експресіонізм, кубізм, футуризм, конструктивізм, сюр­реалізм та ін.

В українській літературі першим модерністські гасла висунув 1901 р. поетМ. Вороний, який на сторінках «Літе­ратурно-наукового вісника» у програмному відкритому

Україна на початку XX ст.

листі закликав повернутися до ідеї «справжньої запашної поезії», тематично і жанрово розширити існуючі в тогочас­ній літературі рамки. Естафету в М. Вороного прийняла група галицьких письменників «Молода муза» (П. Кар-манський, В. Пачовський, О. Луцький та ін.), яка 1907 р. оприлюднила свій маніфест, що містив критичні заува­ження щодо реалізму в літературі та орієнтувався на за­гальноєвропейські зразки та тенденції.

У цей час у культурній сфері чітко окреслилися дві тен­денції — збереження національно-культурної ідентичності (народництво) та пересадження на український ґрунт но­вітніх європейських зразків художнього самовираження (модернізм). Своєрідною синтезною моделлю народництва і модернізму стала «нова школа» української прози (М. Ко­цюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Черемши­на), яка в своїй творчості органічно поєднувала традиційні для вітчизняної літератури етнографізм, розповідь від пер­шої особи з новітніми європейськими здобутками — симво­лізмом та психоаналізом. Характерним для розвитку укра­їнського варіанту модернізму в літературі був значний вплив романтизму, що пояснюється як традицією, так і ментальністю українського народу, для якого романтизм є органічним елементом світобачення будь-якої доби.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. стиль модерн на­буває поширення і в українській архітектурі, що виявило­ся в геометрично чітких лініях споруд, динамічності їх форм. У цьому стилі побудовано залізничні вокзали Льво­ва, Києва, Жмеринки, Харкова, перший в Україні критий ринок (Бессарабський). Найяскравішими постатями архі­тектурного модернізму були К. Жуков, О. Вербицький, М. Верьовкін та ін. Пошуки та експерименти архітекторів-модерністів мали на меті забезпечити максимальну функ­ціональність будівлі, зберігши при цьому чіткість ліній фасаду.

Українська скульптура початку XX ст. теж не уникла модерністських починань. Під впливом західних мистець­ких шкіл формується плеяда українських скульпторів-мо-дерністів — М. Гаврилко, М. Паращук, В. Іщенко, П. Вій-тович та ін. їхній творчості властиві контрастні світлоті­ньові ефекти та глибокий психологізм. Зірка світового масштабу О. Архипенко збагатив мову пластики XX ст.: він змусив порожній простір стати органічним і дуже ви­разним елементом композиції. Цьому неперевершеному майстрові належать «Ступаюча жінка», «Жінка, яка зачі­сується» та інші твори.

Поява модерністської течії в українській культурі на рубежі XIX і XX ст. 315

У живописі прихильниками модерністських експери­ментів були М. Жук, О. Новаківський, В. і Ф. Кричевські та ін.

Український варіант модернізму був досить своєрід­ним і мав свої особливості. Через те що українські землі не мали власної державності, були роз'єднані і перебували в статусі провінцій, суспільний розвиток у них був уповіль­неним порівняно з провідними європейськими країнами, тому і конфлікти між цивілізацією і культурою, художни­ком і суспільством не були такими гострими. Ці фактори і визначили приглушений, слабовиражений, нерозвинутий характер українського модернізму. Окремі злети світового рівня тільки відтіняли загальну провінційність та глибоку традиційність української культури. Український модер­нізм не сформувався як національна самобутня течія, а ви­являвся лише у творчості окремих митців.

Отже, своєрідність українського варіанту модернізму полягає і в тім, що він із естетичного феномену перетво­рився на культурно-історичне явище, став спробою подо­лання провінційності, другорядності, вторинності україн­ської національної культури, формою залучення до над­бань світової цивілізації. Він ніби символізував перехід українського суспільства від етнографічно-побутової само-ідентифікації, тобто виокремлення себе з-поміж інших, до національного самоусвідомлення — визначення свого міс­ця і ролі в сучасному світі.

 

 

 

Українська національно-демократична революція (1917—1920)

11.1. Лютнева революція в Росії та її вплив на Україну

Кінець лютого 1917 р. став для російського царизму фатальним. Стихійна хвиля народного невдоволення, швидко набираючи силу, переросла в революцію. Протя­гом надзвичайно короткого часу (з 23 лютого до 2 березня) самодержавство впало, Микола II відрікся від влади і фак­тично в країні встановився республіканський лад. Така блискавичність перемоги над царизмом пояснюється на­самперед кризовим станом в імперії, гостротою політич­них, соціально-економічних та національних проблем, зростаючою активністю політичних сил, падінням автори­тету та слабкістю реально існуючої влади. Могутнім ката­лізатором подій стала Перша світова війна.

Лютнева революція в Росії лише на певний час зняла політичну напруженість у країні. Після падіння царизму перед суспільством постали невідкладні завдання, з'яви­лися нові проблеми. Першочерговим було створення нової стабільної держави, визначеність у питанні про участь у війні, подолання негативних тенденцій в економіці, вирі­шення аграрного та національного питань.

Перемога революції сприяла створенню на теренах ко­лишньої імперії нової політичної ситуації та суспільної атмосфери. Тимчасовий вакуум легітимної (законної) вла­ди; поява конкуруючих владних структур (Тимчасовий уряд — Ради); широкомасштабне втягнення в орбіту рево-

Лютнева революція в Росії та її вплив на Україну

люційної діяльності неосвічених і недосвідчених народних мас; активний вихід армії на авансцену внутріполітичної боротьби; посилення в народній свідомості орієнтації на силові методи розв'язання суспільних проблем; зростання ролі політичних партій, пошуки політичними силами но­вих шляхів суспільного розвитку; активізація національ­них рухів — всі ці тенденції та процеси позначилися на іс­торичному розвитку України не тільки на початку, а й протягом усього 1917 р. Водночас місцеві чинники зумови­ли специфіку та особливості суспільного життя україн­ських земель.

Після Лютневої революції влада формально перебувала в руках Тимчасового уряду, який отримав повноваження від ліберальних кіл Державної думи. Його основною опо­рою на місцях і, зокрема, в Україні були торгово-промис­лова буржуазія, землевласники, чиновництво та інтеліген­ція переважно кадетської орієнтації. Саме ці соціальні верстви почали створювати громадські ради та комітети, які й розглядалися Тимчасовим урядом як представницькі органи місцевої влади. Широка демократизація суспільс­тва (проголошення політичних прав і свобод, скасування національних та релігійних обмежень, смертної кари, лік­відація репресивних органів царського режиму, оголошен­ня амністії) зумовили на перших порах популярність ново­го уряду серед місцевих органів влади. Проте революційна ейфорія швидко минула. Небажання, а значною мірою не­можливість через певні обставини Тимчасового уряду йти на радикальні суспільні зміни до скликання Установчих зборів зумовили катастрофічне, прогресуюче падіння авто­ритету та впливовості всієї вертикалі офіційних владних структур, перманентну кризу влади.

У центрі і на місцях виникають альтернативні органи влади — Ради депутатів як безпосередній наслідок волеви­явлення політично активної частини трудящих і логічне продовження революційних традицій 1905—1907 рр. У се­редині 1917 р. в Україні їх налічувалося 252. У Радах домі­нували загальноросійські соціалістичні партії есерів та со­ціал-демократів. Найвпливовішими вони були в Донбасі, де їх кількість становила 180 (71%), у великих містах — Харкові, Києві, Катеринославі, Луганську, Полтаві та ін., у прифронтовій смузі Південно-Західного та Румунського фронтів, у сільській окрузі українсько-російського погра-ниччя — північна частина Чернігівщини, Харківщина.

Майже одразу після Лютневої революції питання про самовизначення України опинилося в епіцентрі політич­ної боротьби. Незважаючи на суттєві розходження у вирі-

Українська національно-демократична революція (1917—1920)

шенні соціально-економічних питань, кадети, які доміну­вали в Тимчасовому уряді, та есеро-меншовицький блок, що визначав політичну лінію Рад, значною мірою сходили­ся в поглядах на розв'язання національного питання. Обс­тоюючи унітарну форму російської держави, ці політичні сили визнавали за Україною тільки право на національно-культурну автономію. Таке вирішення українського пи­тання вже на початку 1917 р. не відповідало вимогам часу, якісно новому рівню національного руху і тому не тільки породжувало численні тертя, суперечності та протиріччя між різними політичними силами суспільства, а й зумови­ло появу в Україні ще одного альтернативного центру вла­ди — Центральної Ради — громадсько-політичного об'єд­нання, що утворилося 4 березня 1917 року. У надзвичайно короткий час Центральна Рада переросла у впливовий представницький орган народної влади. Важливу роль у її створенні, зміцненні та визначенні основних напрямів ді­яльності відіграли три провідні українські партії: Україн­ська партія соціалістів-революціонерів (М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал), Українська соціал-демокра-тична робітнича партія (В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш) та Українська партія соціалістів-федералістів (Д. Дорошенко, С. Єфремов, А. Ніковський). Головою Цен­тральної Ради було обрано М. Грушевського.

Грушевський Михайло Сергійович (1866—1934) — історик, літе­ратурознавець, публіцист, політичний і державний діяч. Голова Ук­раїнської Центральної Ради. Народився в м. Холм (нині на терито­рії Польщі). По закінченні Київського університету (1890) прова­див дослідницьку роботу в наукових установах Львова і Києва. Водночас брав участь у громадському житті: один з організаторів Української національно-демократичної партії в Галичині (1899), засновник Товариства українських поступовців (1908). У1914 р. був арештований і засланий до Симбірська. 7 березня 1917 року обраний Головою Української Центральної Ради. За гетьмана П. Скоропадського перебував у підпіллі, з 1919 р. — в еміграції (Відень, Прага, Берлін, Женева, Париж). У1923 р. обраний дій­сним членом ВУАН, у 1924 р. повернувся в Україну. Очолював ка­федру історії України, історичний відділ ВУАН. У1929 р. обраний академіком АН СРСР. У1931 р. заарештований ДПУ і звинуваче­ний у керівництві «Українським національним центром» та в анти-радянській діяльності. З кінця 1930 р. до 1934 р. змушений був працювати в Москві. Помер 25 листопада 1934 року в Кисловод­ську. Похований на Байковому кладовищі в Києві. Автор багатьох ґрунтовних праць із всесвітньої та української історії, головними з яких є «Історія України-Руси» у 10 томах і 13 книгах (1898—1936), '«Нарис історії українського народу» (1904), «Ілюстрована історія України» (1911); п'ятитомна «Історія української літератури» (1923—1927) та ін.

Проголошення автономії України

Швидкому зростанню авторитету, популярності та впливовості цього органу влади сприяло те, що він обстою­вав близькі та зрозумілі народу ідеї національно-територі­альної автономії та популярні ідеї соціалізму. Значну роль у цьому процесі відіграв і демократичний та всеохоплю-ючий принцип формування Центральної Ради, адже з са­мого початку свого існування вона була уособленням трьох представництв: національного, соціально-класового та те­риторіального. Такі ідейні засади та організаційні основи значною мірою забезпечили їй широку народну підтрим­ку. Свою прихильність до Центральної Ради висловили військовий, селянський та робітничий всеукраїнські з'їз­ди, скликані в травні 1917 р.

Отже, безпосередніми наслідками Лютневої революції 1917 р. для України були посилення політичної боротьби; вихід на політичну арену широких народних мас; перетво­рення армії на впливовий фактор внутрішнього життя; зрос­тання ролі політичних партій; зміщення суспільних настро­їв вліво; паралельна поява конкуруючих владних структур Тимчасового уряду і Рад, у діяльності яких домінував соці­альний акцент, та Центральної Ради, у роботі якої надавала­ся перевага вирішенню питань національного розвитку.

11.2. Проголошення автономії України

Добу Центральної Ради, залежно від домінуючих у дер­жавотворчому процесі ідей, фахівці поділяють на два ета­пи: автономістичний (березень 1917 р. — січень 1918 р.) та самостійницький (січень — квітень 1918 р.)¹.

Скликаний через місяць після утворення Центральної Ради Всеукраїнський національний конгрес під час напру­жених дискусій визначив базовий принцип державотво­рення: «тільки національно-територіальна автономія Ук­раїни у змозі забезпечити потреби українського народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі».

Чим же пояснити, що після Лютневої революції в Ук­раїні переважали автономістські, а не самостійницькі нас­трої? Така суспільна атмосфера сформувалася під впливом комплексу різних чинників.

^исяк-Рудницький І. Історичні есе: В 2-х т. — Т. 2. — К., 1994.—С. 11.