Природа юридично обов'язкової сили міжнародного права

П

итання природи юридично обов'язкової сили міжна­родного права — це питання науки, а не практики. У практиці міжнародно-правових відносин вони практично ніколи не обговорювалися, а коли й обговорювалися, то лише під впливом наукових дискусій. До речі, самі вчені на запитання, звідки походить обов'язкова сила міжна­родного права, так і не дали аргументованої відповіді, хоч за історію науки міжнародного права воно заторкувалося сотні разів. Як підсумок численних дискусій з цього при­воду можна констатувати, що кожний науковий напрям, кожна школа, доктрина міжнародного права має свій на­бір відповідей. Принагідно зазначимо, що на практику вони, як правило, суттєво не впливають, і в цьому аспекті вона дотримувалася і дотримується своїх правил: міжна­родне право — то є право, і його слід дотримуватись.

Чи не єдиний наробок учених з цього питання — це встановлення факту, що юридична обов'язковість норм міжнародного права є головною особливістю, завдяки якій воно відрізняється від інших норм соціальних систем, що функціонують у міждержавній сфері. Послідовники ета-тичного мислення у праві часто закидають, що це послаб­лює міжнародне право порівняно з внутрішньодержавним правом, у якому завжди відоме джерело юридично обо­в'язкової сили норм права — воля держави. Таке тверд­ження також є сумнівним, бо грунтується лише на тому, що держава є основним правотворцем у внутрішньодер­жавному праві. А якщо поставити питання: звідки похо-

_________ Природа юридично обов 'язковоі сили міжнародного права ____

дать юридична обов'язковість велінь держави? чому суд може виходити із загальних засад права, і де їх джерело обов'язковості? чому обов'язкові для виконання умови контракту між фізичними та юридичними особами, які не є велінням держави? чому обов'язкові для виконання між­народні договори, які не є велінням лише однієї держави? чому в певних випадках має юридичну силу закон інозем­ної держави? і т. д. Таких питань може бути безліч, і на них можна дати одну відповідь: тому що в усіх названих випадках у кінцевому результаті ми знайдемо відповідне веління держави про їхню обов'язковість. Але прискіпливі знову можуть поставити запитання: а чому це веління є юридично обов'язковим? — і дискусія піде по колу.

Саме по такому колу точиться дискусія в науці між­народного права, де часто замість веління держави нази­вається принцип pacta sunt servanda. Представники окре­мих шкіл спробували вирватися з цього «зачаклованого» кола, і тоді з'ясувалося, що скільки шкіл, напрямів, доктрин чи концепцій — стільки й відповідей на це за­питання.

Можна назвати лише два випадки негативної від­повіді на юридично обов'язкову силу міжнародного пра­ва. І в обох випадках авторів цієї відповіді не підтрима­ли ні теоретики, ні практики міжнародного права. Якщо на практиці держави й не дотримувалися певних міжна­родних зобов'язань, то це не тому, що окремі вчені не визнавали юридично обов'язкової сили міжнародного права. Міжнародно-правовий нігілізм мав досить обме­жену сферу прояву (в теорії міжнародного права окре­мих країн: Німеччина, Велика Британія, частково США) і період популярності (друга половина XIX — перша по­ловина XX ст.).

Спочатку спробував узяти під сумнів (точніше, запе­речити) юридично обов'язкову силу міжнародного права Дж. Остін (1790—1859). Виходячи із засад загальної теорії права, він стверджував, що міжнародне право має лише моральну силу. Так, він підсумував негативне ставлення до міжнародного права деяких своїх попередників (Т. Гоб-бса, С. Пуффендорфа, і. Бентама та ін.).

На сьогодні спробу заперечити юридичну обов'язко­вість норм міжнародного права зробив X. Л. А. Харт (див. розділ X його монографії «Концепція права», Лондон, 1961,

Глава I
__________ Поняття, природа та сфера дії міжнародного права ______

1994). Показово, що він, як і його попередник Дж. Остін, виходить лише із загальнотеоретичних засад права (що саме по собі не може бути підставою для неправильних суджень), продемонструвавши досить віддалене розумін­ня природи міжнародного права. Щоправда, X. Л. А. Харт у своїх висновках не стверджує, а здебільшого сумніваєть­ся: «мої джерела сумніву», «ми не претендуємо на визна­чення в такий спосіб слова «право» або «юридичний», «це можливе роз'яснення поняття права, а не визначення права», «відсутність міжнародної легіслатури, судів з обов'язковою юрисдикцією і централізованих санкцій ви­кликає певні тривожні відчуття, принаймні в душах тео­ретиків права», «аргументи, що змусили теоретиків ва­гатися», «форми сумніву виникають», «форма сумніву походить», «одна з першопричин сумніву», «сприймати всерйоз класифікацію неможливо», «ми мусимо розгля­нути більш правдоподібну форму аргументації» тощо. Од­не слово, у Харта — цілковитий сумнів щодо юридично обов'язкової сили міжнародного права.

Провідні західні вчені висунули таку аргументацію що­до подібних сумнівів:

— сучасна історична юриспруденція вже не перебіль­шує ролі «сили» у праві. Існувало й існує багато спільнот без формальної законодавчої влади, між якими система права діє і є юридично обов'язковою, і таке право нічим не відрізняється від того, що діє в державах;

— такі погляди на міжнародне право ще можна зро­зуміти за часів Дж. Остіна. Сьогодні величезний масив «міжнародного законодавства» є результатом укладених численних міжнародних договорів і не меншої кількості міжнародно-правових звичаїв. Навіть якщо й прийняти заперечення, що в міжнародному праві не існує центра­лізованої суверенної законодавчої процедури, то не мож­на не погодитися, що процедура обговорення та форму­лювання норм міжнародного права («міжнародного зако­нодавства») на міжнародних конференціях і в міжнарод­них органах міждержавних організацій, які функціонують нині, встановлені не менш чітко, якщо не більш уміло, ніж це відбувається у внутрішньодержавних законодавчих процедурах;

— питання юридичної сили міжнародного права є пи­таннями лише для теоретиків права; міністерства закор-

_________ Природа юридично обоє 'язково! сили міжнародного права ___

донних справ різних держав, представники інших держав­них та міжнародних адміністративних органів ніколи не мали сумнівів щодо цього. Якби це було так, то держави в аргументації своїх (та інших суб'єктів) міжнародних зо­бов'язань оперували б категоріями моралі, моральними аргументами. Але вони цього не роблять, а посилаються на міжнародно-правові прецеденти, міжнародні договори та звичаї, думку фахівців міжнародного права, а не мо­ралі та етики¹. Другу спробу заперечити юридично обо­в'язкову силу норм міжнародного права було зроблено представниками німецької доктрини права (А. Лассон, Ф. Цорн, К. Бергбом та ін.). Фактично вони спробували відродити концепцію Дж. Остіна про те, що норми міжна­родного права є лише моральними приписами. 1 позаяк у міжнародному праві немає влади над державами, то вони можуть діяти незалежно від будь-якої зовнішньої волі і зовнішнього закону. Для підсилення цього нігілістичного погляду автори спробували використати гегелівську кон­цепцію міжнародного права як «зовнішньодержавного права», концепцію Г. Єллінека автолімітації (тобто само­обмеження) держави, яка будувалася на тому, що прин­цип «договорів потрібно дотримуватися» не є підставою для визнання обов'язковості міжнародного права. Бо ж, вважали вони, з однаковим успіхом можна проголосити інший принцип: якщо договір суперечить інтересам дер­жави, то він не діє.

Слід зазначити, що в різні історичні періоди деякі дер­жави так і намагалися діяти. Але під загрозою застосуван­ня до них міжнародно-правових санкцій вони відмовля­лися від таких задумів або несли відповідне покарання.

Нині прихильників цієї концепції наука міжнародно­го права не знає. На певні аналогії наводить концепція американського вченого М. Макдугалла, яка багато в чому ототожнює міжнародне право з політикою сили: норми міжнародного права створюються, змінюються і скасову­ються у світових центрах сили за допомогою сили і під­тримуються силою. Але таке бачення міжнародного права поділяють лише деякі вчені, здебільшого американські. Держави, в тому числі й США, ніколи не заявляли про те, що вони керуватимуться цією доктриною.

¹ Starke J. G. Introduction to International Law. Ninth Edition. London, 1984. P. 18.

 

Глава I
__________ Поняття, природа та сфера дії міжнародного права ______

Представники теорії природного права залежно від її напрямів бачать джерело юридично обов'язкової сили норм міжнародного права у законах природи, природно­му розумі, природі речей, волі Бога, людському розумі, природі людини, вищій волі тощо. Соціологи міжнарод­ного права схильні шукати джерело юридично обов'язко­вої сили в рішеннях міжнародних судових інституцій і в самих джерелах міжнародного права.

В останньому з ними згодні й апологети позитивіст­ської теорії міжнародного права. Вони, зокрема, вказують на міжнародний договір як на джерело обов'язкової сили міжнародного права. Підтвердженням тому вони вважа­ють принцип: «договорів потрібно дотримуватися». По­зитивістської концепції додержуються вчені України і близького зарубіжжя.

Підкоряючись ідеологічним вимогам, вони писали в ра­дянський час, що вчені (Г. Кельзен, Д. Анцилотті, Ш. Рус­со та ін.) додержуються формально-догматичних погля­дів, бо вважають, що міжнародне право є обов'язковим у силу наявності вищої норми: «договорів потрібно дот­римуватися» і що буржуазні вчені неспроможні поясни­ти походження цієї «вищої норми». 1 оскільки подібні пояснення не були переконливі, багато авторів вважає за краще відверто заявити, що ця проблема перебуває за

межами права.

Зі свого боку, радянські вчені давали таке пояснен­ня юридичної обов'язковості норм міжнародного пра­ва: правове регулювання сучасних міжнародних відно­син є об'єктивною необхідністю, і воно неможливе без визнання обов'язкової сили міжнародного права. Це зу­мовило відповідну волю держав, що знайшла свій вияв у загальній згоді про визнання обов'язкової сили міжна­родного права. Де, коли, ким і в який спосіб цю за­гальну згоду було зафіксовано, радянські вчені не відпо­відали. Як не відповіли й на те, що необхідність загаль­ної згоди держав практично унеможливлює існування регіонального і партикулярного (локального) міжнарод­ного права.

Сучасні вчені на теренах колишнього Радянського Со­юзу практично відмовилися від цієї позиції. Як вважає 1.1. Лукашук, «концепція позитивістів відповідає реально­му становищу речей, міжнародній практиці і тому є най-

_________ Природа юридично обов'язкової сили міжнародного права ____

більш впливовою»¹. Зі старих тверджень він залишив лише вимогу згоди (вже не загальної) на визнання обов'язкової сили міжнародного права. І ця згода висловлюється в кожному з укладених міжнародних договорів: «При ство­ренні норми є ніби дві угоди. Одна — щодо змісту норм, інша — про надання їй юридично обов'язкової сили»². У цій конструкції все логічно, крім відповідей на запитан­ня: де записується юридично обов'язкова сила міжнарод­них звичаїв та інших джерел міжнародного права? як бу­ти, коли міжнародний договір містить політичні та юри­дичні норми (без чіткого їх розмежування), а мається на увазі («ніби друга угода»), що юридично обов'язковою є лише друга частина договору? хто встановлює цю другу частину? і т.д.

Ці запитання ми навели не задля іронії чи сарказму, а щоб наголосити на складності вирішення вказаної про­блеми. Чи не тому інша група вчених дійшла іншого ви­сновку? «Сама постановка цього питання неправильна, — пише Г. І. Тункін. — Пояснити обов'язкову силу міжна­родного права, як і права взагалі, можна лише історич­но... Щоб пояснити, чому норми права вважаються обо­в'язковими, потрібно зрозуміти, чому з'явилося право як специфічний соціальний феномен... Воно обов'язкове то­му, що це — право»³.

Гадаємо, що раціональне зерно є в поглядах обох уче­них, але лише зерно, а не стебло й корінь, з яких це зер­но з'явилося. До їхніх аргументів можна додати ще один: природа обов'язкової сили міжнародного права випливає із сучасної міжнародної правосвідомості суб'єктів міжна­родного права. її джерелами є загальні принципи права (яких, до речі, радянська наука не визнавала, а підміню­вала основними принципами сучасного міжнародного права), зокрема: legem enim contractus dat — договір ство­рює право; leges siium ligent latdrem — закони повинні зо­бов'язувати того, хто їх пропонує; legis interpretatio legis vim optinet — тлумачення закону набуває сили закону; lex est siimma ratio insita a natura quae jubet ea, quae facienda sunt prohibetque contraria — право є найвищий розум, вкладе­ний у нас природою, який вимагає те, що має бути зроб-

¹ Лукашук И. И. Международное право. Общая часть. С. 27.

² Там же. С. 25.

³ Международное право. М., 1994. С. 12.

Глава I
__________ Поняття, природа та сфера дії міжнародного права ______

лене, і забороняє те, що суперечить цьому; pacta conventa quae neque contra leges, neque dob malo inita sunt, dmni modo observanda sunt — угод, які не суперечать закону і укладені без використання обману, потрібно дотримуватися в усіх відношеннях; pacta quae contra leges constitutionesque vel con­tra bdnos mores fiunt, nitllam vim nabere, indubitati juris est — законом, без сумніву, є те, що договори, укладені з пору­шенням законів або доброзвичності, за законом не мають сили; pacta quae tiirpem causam continent поп sunt observanda — договори, укладені з аморальною метою, не підлягають виконанню тощо.

Без сумніву, з цих та інших загальних принципів права (першоджерел його юридично обов'язкової сили) випливає не лише природа обов'язкової сили міжнародного права, а й природа юридично не обов'язкової сили для певної ка­тегорії міжнародних угод. Щоправда, остання чіткіше від­ображена у джерелах сучасного універсального міжнарод­ного права (Віденська конвенція про право міжнародних договорів, 1969 p.; Віденська конвенція про право договорів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями, 1986 р. та ін.).