Поняття міжнародного права

П

рофесор Кембриджського університету Р. Дженінгс, аналізуючи наукові дослідження як вчений і редактор «Англійського щорічника міжнародного права», дійшов такого висновку: «Я не вірю, що для професійного юрис-та-міжнародника сьогодні є більш важливе або більш вип­робувальне завдання, ніж пошук відповідей на проблеми визначення міжнародного права»¹.1 це справді підтверд­жується практикою наукових досліджень.

За підрахунками Є. О. Коровіна та А. Бустаманте різ­них визначень міжнародного права дано понад сотню. За­уважимо, що ці автори помиляються. Вказані «здобутки» можуть характеризувати лише «досягнення» наукової гро­мадськості окремо взятої країни, а не світового співтова­риства юристів-міжнародників. Досить переглянути праці, вказані в бібліографічному збірнику Д. Г. Л. Омптеди (опу­блікований в 1785 p.), щоб переконатись у значно більшій кількості визначень міжнародного права. За період від Ци­церона (в якого ми знаходимо перші спроби з'ясувати суть міжнародного права і який ще розумів під «правом народів (jus gentum, jus universum)... юридичне право, що випливає з уз між людьми (societas generis humani), створених Богом»²) і до сьогодні вченими запропоновано більш як 1000 ви­значень міжнародного права. Але їм так і не вдалося до­сягти згоди навіть із найбільш принципових питань. Для прикладу наведемо два визначення, які є чи не останніми і які мають значну кількість своїх прихильників.

«Міжнародне право — це система юридичних норм, — пише І. І. Лукашук, — які регулюють міждержавні відно­сини з метою забезпечення миру та співробітництва... В основу визначення покладено найбільш поширене розу­міння міжнародного права як сукупності юридичних норм, що регулюють міждержавні відносини»³.

¹ Jennings Robert Y. The Identification of International Law //Inter­
national Law. Teaching and Practice /Ed. by Bin Cheng. London, 1982.
P. 8.

² Цицерон. О старости. О дружбе. Об обязанностях. М., 1974. С. 228.

³ Лукашук И. И. Международное право. Общая часть. М., 1996. С. 1.

Глава I
__________ Поняття, природа та сфера дії міжнародного права ______

Це визначення, як гадає його автор, відображає най­важливішу рису міжнародного права, яке є системою норм, структурно організованих на засадах єдиних цілей і прин­ципів. З цим категорично не погоджується суддя Між­народного Суду ООН Р. Хіггінс, яка вважає, що «між­народне право не є нормами права... Погляд на право як на норми має бути відкинутий, бо норми лише накопи­чують тенденції минулих рішень, що не є тотожним змі­нам, які призводили до тих рішень, вони також не мають зв'язку з умовами сьогоднішніх проблем, що змінюються, і не вказують переваг на майбутнє. Минулі рішення є сут­тєвою складовою сучасного прийняття рішення, але їх недостатньо. Погляд на право як на «норми» слід відки­нути, виходячи з розуміння права як «процесу» і, особли­во, виходячи з процесу прийняття правових рішень, який не ставить за мету бути нейтральним або позбавленим ціннісних орієнтирів, а вимагає владності»¹.

Прихильники цієї точки зору на міжнародне право вважають, що погляд на нього як на сукупність норм, які неупереджено застосовуватимуться як до слабкого, так і до сильного, склався під впливом загальносуспільного, а не наукового розуміння права. їхнє бачення сутності між­народного права зводиться до процесу прийняття рішень повноважними особами або органами на відповідному форумі, в межах певної сталої практики (в тому числі й норм міжнародного права). Воно передбачає оцінку не­бездоганних минулих рішень (часто такі рішення не є цілком зрозумілими) і встановлення юридично обов'язко­вих параметрів щодо політики змін на майбутнє. «Міжна­родне право, — підсумовує Р. Хіггінс, — по суті є вста­новлення цілей у спільних інтересах і забезпечення засо­бами їх досягнення»².

Слід зауважити, що в сучасних поглядах на міжнарод­не право визначення його поняття не обмежується вказа­ними підходами. Залежно від того, ідеї якої школи, теорії чи концепції міжнародного права сповідують автори, такі пропонуються й визначення.

¹ Higgins R. Policy Considerations and the International Judicial Pro­
cess // International and Comparative Law Quarterly. 1968. Vol. 17.
P. 58-59.

² Higgins R. The Identity of International Law // International Law.
Teaching and Practice /Ed. by Bin Cheng. London, 1982. P. 37-38.

Поняття міжнародного права

Прихильники позитивістського напряму в міжнарод­ному праві обов'язково включають до визначення такі критерії і властивості: основний компонент — система норм; основний суб'єкт — держава; основна функція — регулювання міждержавних відносин; основна мета — мир і безпека між народами.

Раніше до основних критеріїв належав і засіб захисту — примус. Але через критику прихильників природно-пра­вової школи, особливо апологетів ліберального напряму в міжнародному праві, позитивісти перестали на цьому на­голошувати. Хоча фразою «у разі необхідності (для вико­нання норм міжнародного права. — В. Б.) застосовується примус індивідуальними або колективними зусиллями» ще нерідко завершуються "їхні визначення міжнародного права.

Прихильники природно-правового погляду на міжна­родне право включають у його визначення поняття при­родного розуму («від здорового розуму випливають здо­рові судження, які вказують народам їхні права і обов'яз­ки»), справедливості, моралі та етики. Солідаристи бачать у визначенні міжнародного права центрального суб'єкта — фізичну особу, головне джерело — умови життя, основ­ний компонент — біологічні норми як визначальник жит­тя людини, а об'єкт регулювання — міжнародні відноси­ни як міжіндивідуальні, міжгрупові зв'язки.

Для соціологів міжнародного права важливішим є факт, реальне становище, а не норма права. Сучасні реалісти розглядають міжнародне право через силовий компонент, процес прийняття владних рішень.

Отже, плюралізм поглядів на міжнародне право вияв­ляється насамперед у формулюванні визначення його по­няття. Часто різному розумінню міжнародного права спри­яло ідеологічне протиборство двох систем, передусім за­хідноєвропейської та східноєвропейської. Вчені східноєв­ропейських (соціалістичних) країн у визначенні поняття міжнародного права виокремлювали лише загальне між­народне право. Як уже зазначалося, окремі автори при­пускали соціалістичне міжнародне право, але то мало бу­ти, як писав В.А.Василенко, «міжнародне право майбут­нього» і «міжнародне право капіталістичного суспільства або буржуазне міжнародне право (старе міжнародне пра­во), час якого вичерпався в дожовтневий (до 1917 р.) пе-

Глава I
__________ Поняття, природа та сфера дії міжнародного права ______

ріод»¹. Інколи вони припускали міжнародне право, яке діяло у відносинах між кількома державами, яке різні ав­тори називали по-різному: регіональне, локальне або пар­тикулярне.

Західні вчені не обмежувалися категоріями загального міжнародного права. Найчастіше йшлося про: а) універ­сальне міжнародне право, яке застосовувалося до всіх дер­жав без винятку; б) загальне міжнародне право, яке засто­совувалося до багатьох держав незалежно від їхнього мате­рикового розташування, але за умови включення провідних держав світу; в) регіональне міжнародне право, яке засто­совувалося у певному регіоні (американське міжнародне право, африканське міжнародне право, мусульманське між­народне право); г) партикулярне міжнародне право.

До регіонального міжнародного права західні автори, як правило, не відносили міжнародного права соціалі­стичних країн, бо вбачали в ньому більше ідеологічних засад, аніж правових. Вони відкидали визначення понят­тя міжнародного права, які давали вчені країн Східної Європи (іноді вони називалися соціалістичними або ра­дянськими, волюнтаристськими або консенсуалістськими) в силу того, що ті будувалися на базі п'яти основних за­сад, жодну з яких західні вчені не вважали основною для розуміння міжнародного права:

1) міжнародне право як загальна система має бути виз­нане всіма державами, а тому є вираженням їхньої волі;

2) держави можуть утриматися від згоди на таку сис­тему права і відмовитися від неї;

3) створення нових або відміна старих норм звичаєво­го права вимагає згоди держав;

4) держава, яка не дає згоди на звичаєву норму права, вільна в будь-який час відмовити в її застосуванні щодо неї;

5) будь-яка держава вільна здійснити її суверенне пра­во відмовити в застосуванні норм звичаєвого права на тій підставі, що воно не відповідає її державній волі.

Основне у визначенні поняття міжнародного права — концепцію узгодження волі держав — західні вчені нази­вали надуманою і такою, що не відповідає дійсності. Вони висували такі підстави:

Поняття міжнародного права

— не можна ставити волю держави в основу форму­вання міжнародного права, коли відсутній об'єктивний механізм його формування (часто народ «підтримував» ок­рему думку генерального секретаря ЦК КПРС чи його оточення, та коли ця думка змінювалася, миттєво «зміню­валася» й воля народу);

— під узгодженням волі розуміється процес, наслідком якого є не спільна воля, а окремі волі («Для утворення норми міжнародного права, — писав Г. 1. Тункін, творець теорії узгодження воль, — не обов'язково, щоб волі дер­жав були ідентичні і зливалися в одну волю»¹), отже, саме узгодження не є необхідним;

— на практиці жодна держава не може відкинути нор­ми системи міжнародного права, що склалася до її утво­рення, не ризикуючи потрапити до глибокої міжнародної ізоляції;

— виокремлюючи універсальне і загальне міжнарод­не право, західні вчені, всупереч радянській доктрині, не вважали необхідною універсальну згоду держав на ста­новлення загального звичаю. Звичай створюється на од­наковості практики та opinio juris, що не дає підстав стверджувати: утворення звичаю базується виключно на згоді держав;

 

— не є коректним твердження про недійсність для держави норм міжнародного права, на які вона не давала згоди. Учасники справ «Континентальний шельф Пів­нічного моря», «Англо-норвезьке риболовство», які роз­глядалися в Міжнародному Суді ООН, не давали попе­редньої згоди на обов'язковість для них тих норм, які застосовував до них Суд. Але рішенню Суду вони були змушені підкоритися;

— якщо погодитися з твердженням, що держава може заперечити застосування до неї звичаєво-правової норми міжнародного права на тій підставі, що вона не відпові­дає її теперішній волі або життєвим інтересам, то можна досягти результату, коли держава буде зв'язана лише влас­ною волею, що взагалі суперечить природі міжнародного права.

Отже, взаємні критичні зауваження вчених щодо виз­начення поняття міжнародного права здебільшого роз-

 

¹ Василенко В. А. Основы теории международного права. К., 1988. С. 35.

Quot;

¹ Тункин Г. И. Теория международного права. М., 1970. С 242.

Глава I
__________ Поняття, природа та сфера дії міжнародного права ______

кривали негативні сторони і не привели до певних пози­тивних наслідків. Одна група вчених наполягає на тому, що це — система юридичних норм, які створені визнани­ми і вповноваженими на те суб'єктами міжнародного пра­ва і регулюють відносини між ними. Інша вважає, що міжнародне право — це сам процес прийняття і втілення в життя владних рішень. Він зводиться до одночасної ре­алізації трьох основних завдань: 1) застосування чинних норм міжнародного права; 2) ліквідації небездоганних ми­нулих правових рішень; 3) встановлення цілей у спільних інтересах суб'єктів і забезпечення їх засобами досягнен­ня. Таким чином, міжнародне право — це не система норм, а нормативна система, в межах якої норми посіда­ють досить скромне місце.

Для першої групи вчених більш важливою є статика міжнародного права, для другої — динаміка. Розуміння міжнародного права першими більше відповідає при­роді того права, яке функціонувало від Вестфальського миру 1648 р. і до Другої світової війни. Для нього ха­рактерна невелика динаміка змін, безумовне сповідан­ня державного суверенітету, визнання волі та інтересу держави як основного фактора міжнародного право-творення. Підставу для оптимізму прихильники дина­мічного погляду на природу права, на визначення його суті через процес прийняття владних рішень вбачали в міжнародному праві, що розвивалося з прийняттям Ста­туту ООН.

Наскільки обидва напрями були далекі від розуміння справжнього міжнародного права, свідчить «Керівництво з термінології міжнародного публічного права (права ми­ру) і міжнародних організацій», складене І. І. Паенсоном у співпраці з Управлінням з правових питань ООН, нау­ковими установами Іспанії, Швейцарії та Інститутом дер­жави і права Російської Федерації.

У визначенні цілей міжнародного права марксисти зійшлися на такому: «Оскільки держава — явище історич­не, виникла в результаті поділу суспільства на класи, вона відімре зі зникненням останніх і побудовою комуністич­ного суспільства; проте до тих пір існування держав про­довжує бути об'єктивно необхідним, і тому перетворення ООН на своєрідний світовий уряд є недосяжним. Єди­ним засобом збереження міжнародного миру й безпеки і

Поняття міжнародного права

забезпечення підвищення ефективності міжнародного права є його розвиток як права міждержавного, а не над­державного*^.

їхні опоненти вбачали ціль міжнародного права у «зникненні суверенітету окремих держав взагалі і виник­ненні світової держави, забезпеченої законодавчими, ви­конавчими і судовими органами, або — як наближення до такого рішення — докорінне перетворення ООН на своєрідну світову федерацію»¹.

Недивно, що за такого розуміння міжнародного права теорія розвивалася своїм шляхом, а практика — своїм, що в кінцевому підсумку зашкодило обом. Сучасне між­народне право далеке від того, яким розуміли його дер-жави-переможці, затверджуючи Статут ООН. Якщо кла­сичне міжнародне право було суто міждержавним за ха­рактером, то сфера дії сучасного міжнародного права сут­тєво змістилася всередину від державних кордонів. Кла­сичне міжнародне право було виключно правом держав, сучасне міжнародне право стало правом держав, між­державних організацій і фізичних осіб. І вже не спрацьо­вує теза, що дії міждержавних організацій — це саме дії держави, бо принаймні на їх здійснення потрібна згода держави. Сьогодні більшість рішень міждержавних органі­зацій щодо конкретної держави затверджується без її зго­ди. А саме рішення організації перестало бути арифме­тичною сумою голосів держав-членів (за аналогією, як державна воля не є сумою воль її громадян).

Фізичні особи своїми домаганнями до держав про від­повідальність за порушення останніми їхніх прав, визна­чених міжнародним правом, настільки заполонили їхню увагу, що держави змушені створювати нові державницькі структури гуманітарного характеру, постійно передбачати в бюджеті засоби для відшкодування збитків таким осо­бам тощо. Сьогодні держава приділяє міжнародно-право­вим питанням відносин «держава—фізична особа» більше уваги, ніж відносинам «держава—держава».

Класичне міжнародне право забороняло втручання у внутрішній конфлікт у державі, якщо він не загрожував міжнародному миру й безпеці. Сучасне міжнародне право

¹ Manual of the Terminology of Public International Law (Law of Peace)
and International Organization. Brussels, 1983. P. 17.

² Ibid. P. 16.

 

Глава I
__________ Поняття, природа та сфера дії міжнародного права ______

дозволяє таке втручання, якщо конфлікт загрожує правам людини, національних меншин або корінних народів.

Класичне міжнародне право проголошувало у Статуті ООН (п. 2, ст. 1) принципи поваги самовизначення на­родів. Після фактичного завершення процесу деколоні­зації міжнародне право (особливо регіональне і партику­лярне) дедалі більше пов'язує дію цього принципу з до­триманням територіальної цілісності держав. Уже в про­цесі схвалення Міжнародного пакту про громадянські і політичні права у ст. 27 передбачалися права національ­них меншин більше як індивідуальні, аніж групові. Су­часне міжнародне право автоматично не пов'язує права національних меншин з правом на самовизначення. Зміни заторкнули й регіональне міжнародне право. Наприклад, у рамках Європейського Союзу держави передали ряд сво­їх суверенних повноважень спільним структурам цього об'єднання.

Ці та інші зміни держави змушені визнати у своїх ос­новних національних законах. Більшість із них закріпи­ли примат міжнародного права, перевагу цінностей, спіль­них для всього людства, перед суто національними інте­ресами.

Отже, визначати міжнародне право лише як систему норм, що склалася в класичний період міжнародного пра­ва, означало б гальмувати його розвиток, консервувати на рівні минулого стану, ігнорувати міжнародно-правові про­цеси, що відбуваються нині, звужувати суть міжнародно­го права до одного нормативного компонента.

Сьогодні погляд на міжнародне право лише як на си­стему норм явно недостатній і застарілий. Воно не обме­жується системою норм і не завершується створенням норми. Сповідання лише норми характерне для гіпер-трофовано статичного погляду на право, коли держава формулює й застосовує норми права. Тоді норма полег­шує контроль за поведінкою інших суб'єктів. У внутріш­ньодержавних правовідносинах держава ніколи не була рівним суб'єктом, про що свідчить кількість позовів щодо держави. Саме тому й пропагувалася концепція «закон — це воля держави», щоб зняти будь-які непорозуміння (чи, не дай Бог, зазіхання) з боку інших суб'єктів права. Пра­во в таких випадках ставало більше засобом утримання в покорі державі інших суб'єктів, ніж засобом регулювання

Поняття міжнародного права

відносин, визначення прав та обов'язків суб'єктів. У нор­мальній правовій ситуації з трьох категорій норм права — дозволів, зобов'язань і заборон — превалюють перші, а останні становлять лише кілька відсотків. У країнах, де сповідувався етатичний підхід (фашистських, тоталітарних і под.), було обернене співвідношення. Ось чому нерідко висловлювалися твердження, що в таких країнах регуля­тором відносин виступають політичні, ідеологічні і пар­тійні норми, а не право.

Суто етатичний погляд на право простежується і в де­яких твердженнях, концепціях правової держави, під якою часто розуміють стан рівності прав та обов'язків інших суб'єктів між собою, а не держави (зокрема) пе­ред ними. І вже взагалі не припускається можливість контролю за діями держави на правотворчій і правозас-тосовчій стадії і, в разі необхідності, скасування рішень держави. Багато держав сповідують цю концепцію і в міжнародному праві стосовно інших суб'єктів міжнарод­ного права. Державі потрібні визначення права тільки через систему норм хоча б тому, що на цій стадії існу­вання права держава ніби стоїть осторонь від нього. Ска­жімо, вилучення з поняття права правозастосовчої стадії означає зняти контроль в основному з діяльності держа­ви, яка є в міжнародному праві переважним реалізато-ром його норм.

Але право — це не тільки система норм. Право — це і правові аксіоми, правові ідеї, правові гіпотези та версії, концепції правового акта, юридична техніка, правові по­няття і визначення, правові стандарти, правові презумпції, юридичні конструкції, правові поправки, правові при­мітки, правові класифікації, правові символи, правові фік­ції, правові застереження, правила застосування норм права тощо. Звичайно, за бажанням увесь цей та інший правовий інструментарій можна загнати в «прокрустове ложе» системи норм. Але цим самим не тільки збідніє суть права, а й відкриється шлях до зловживання, про що вже йшлося.

Для прикладу розглянемо два останні елементи з на­званих: правові застереження і правила застосування норм права. Відомо, що в ст. 10 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод «Свобода вислов­лювання поглядів» передбачено, що здійснення цієї сво-

Глава I
__________ Поняття, природа та сфера дії міжнародного права ______

боди, оскільки воно пов'язане з обов'язками та відпові­дальністю, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або санкцій, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або гро­мадянського спокою, для охорони порядку або запобіган­ня злочинам, для охорони здоров'я або моралі, для захис­ту репутації або прав інших осіб, для запобігання розго­лошенню конфіденційної інформації або для підтриман­ня авторитету і безсторонності суду.

Виходячи з твердження «право то є система норм» і маючи такий широкий набір застережень, в умовах відсут­ності контролю за правотворчою і правозастосовчою ді­яльністю держави в деяких з них були прийняті настільки обмежувальні закони і створені такі прецеденти у праві, що від «свободи висловлювання поглядів» нічого не зали­шилось. І держава завжди мала рацію, бо діяла згідно з законом і згідно з нормами Європейської конвенції. Ана­ліз такої діяльності держави виявив елементарні порушен­ня права з її боку. Норми права залишалися ті самі, але було їх неадекватне розуміння і специфічне застосування. В результаті ці норми стали засобом порушення права. Це сталося тому, що свободу слова (ширше: свободу вислов­лювання поглядів) не розуміли як одну з головних засад демократичного суспільства, як основоположну умову прогресу і самореалізації індивіда. Держави (в особі їх по­садових представників) не хотіли припустити, що вказана свобода стосується не лише «ідей» та «інформації» спри­ятливого характеру, а й таких, що можуть непокоїти, об­ражати, навіть шокувати. З вимог норми права їм було важливо вивести плюралізм, терпимість та відвертість, що вкрай необхідно демократичному суспільству. В застере­женні слово «необхідний» не тлумачилось як існування «нагальної соціальної потреби». Втручання держав у зас­тосування вказаної статті досить часто було не спшмірним «поставленим правомірним цілям», не завжди розумним, ретельним і добросовісним. Уже перші випадки контро­лю європейськими органами за практикою дотримання статті засвідчили порушення з боку законодавчих, вико­навчих і незалежних судових органів. Фактично на основі однієї й тієї статті Конвенції в різних державах діяло різне «міжнародне право».

Предмет і об'єкт міжнародного права

Звичайно, звідси не випливає, що перехід на нові засади розуміння права зменшить кількість зловживань і порушень. Водночас визначати міжнародне право ли­ше як процес прийняття рішень небезпечне зведенням права до застосування сили, відривом процесуальних компонентів міжнародного права від матеріальних (го­ловним з яких на будь-якій стадії розвитку залишиться система норм), невиправданою ревізією чинного нор­мативного комплексу (а можливо, і його нехтуванням), ототожненням міжнародного права з програмою його розвитку.

Отже, як один із варіантів можна сформулювати та­ке визначення: міжнародне право — це система юри­дичних норм, які регулюють міжнародні відносини з метою забезпечення миру, прав людини і співробітни­цтва, це рішення і правові засоби їх застосування, прий­няті повноважними суб'єктами для реалізації спільних інтересів.