Міжнародне право в епоху середньовіччя

В

науці міжнародного права
більшість дослідників

(В. Прейсер, Ст. Вероста, П. Парадізі та ін.) вважають, шо через малопомітні зміни в міжнародному праві важче виз­начити епоху середньовіччя, ніж то можна виявити стосов­но розвитку держав і міждержавних стосунків. Щоправда, для радянської науки міжнародного права (Ю. Я. Баскін,

 

Глава II Історія міжнародного права і його науки

Міжнародне право в епоху середньовіччя

 

Д. 1. Фельдман, Д. Б. Левін та ін.) характерний інший підхід. Дослідники вважали, що середньовіччя в міжнародному пра­ві розпочинається з краху Римської імперії, події якого (битва й поразка вестготів 387 p., взяття Риму Аларіхом 410 p., битва з Атіллою 451 р. і втрата влади імператором Західної Римської імперії Ромулом Августулом 476 р.) сут­тєво вплинули на міжнародне право. Тривала ця епоха, на думку радянських учених, до Вестфальського миру 1648 р. Втім, у дослідженнях ішлося більше про зміну розстановки сил у міждержавних стосунках, аніж про зміни в міжнарод­ному праві. Підхід західних учених більш обережний. Вони, зокрема, вирізняють такі етапи в розвитку міжнародного права: 1) перехідний період від античності до середніх віків (400—800 pp.); 2) раннє й розвинуте середньовіччя (800— 1300 pp.); 3) пізнє середньовіччя (1300—1500 pp.); 4) іс­панська епоха міжнародного права (1500—1648 pp.), яка є останнім етапом перед утвердженням основ класичного між­народного права.

Для розуміння змін, що відбулися в міжнародному праві перехідного періоду від античності до середніх віків, важ­ливо нагадати, що сталося принципово важливого у міждер­жавній сфері. Це насамперед подолання іранськими племе­нами інших держав регіону Месопотамії і Стародавнього Єгипту, що привело до утворення Перської імперії, яка ввійде в контакти від грецьких міст-полісів до держав Ста­родавньої Індії і Стародавнього Китаю. Водночас кілька сотень грецьких міст-полісів пішли шляхом об'єднань чи укладення союзних міжнародних договорів, що в кінцево­му підсумку привело до створення під егідою Македонії величезного міждержавного конгломерату, який охопив усе Середземномор'я, Північ Африки, Південь Європи і части­ну Азії. Стало очевидним, що регіональне міжнародне пра­во прямує до завершення. Державні об'єднання заторкнули практично всі наявні регіональні міжнародно-правові сис­теми. Заміна греків федерацією італо-грецьких міст-держав, а згодом Римською імперією лише посилило ліквідацію ре­гіональних міжнародно-правових особливостей, над чим плідно працювала як Перська, так і Римська імперії. Вся історія перехідного періоду є історією міжнародно-право­вих відносин цих двох імперій. її можна ще поділити на історію міжнародного правопорядку пізньої Римської ім­перії, період великих міграцій племен і народів та епоху

міжнародного правопорядку Перської імперії аж до її заво­ювання арабами.

Обидві імперії продемонстрували важливість міжнарод­ного права, бо, починаючи з невеликих державних утворень, вони виросли у величезні політичні структури, що функці­онували щонайменше на трьох континентах й домоглися цього не лише завдяки воєнним перемогам, а й міжнарод­ним договорам, союзним відносинам тощо. Водночас вони розглядали інші держави незалежно від "їхніх розмірів як суверенні структури з усіма наслідками, що звідси виплива­ли: розвиток дипломатичних зносин, недоторканність дип­ломатів, укладення угод та ін.

Щодо міжнародних угод слід зазначити, що і Римська, і Перська імперії послідовно залучали до своїх зобов'язань договірну норму pacta sunt servanda. Це дало підстави ряду дослідників (Ш. Вішер, А. Фердросс, Дж. Фіцморіс та ін.) вважати, що в цей час у міжнародних відносинах склався принцип pacta sunt servanda. Інші науковці (Г. Лаутерпахт, Г. Кельзен, П. Гугенхейм та ін.) їм заперечували, що під­став убачати в звичаєвій нормі «договорів потрібно дотри­муватися» принцип міжнародного права немає. Вони наго­лошували, зокрема, на тому, що в той час надто часто й ши­роко застосовувалось застереження rebus sic stantibus. Біль­шість (Л. Оппенгейм, Г. Вітон та ін.) схильні вважати про­голошення pacta sunt servanda як принципу міжнародного права Карфагенським собором 438 р.

Подальші^політичні зміни (поділ Римської імперії на Східну і Західну 395 p.; зміна політичної карти Західної Європи в результаті наступів германських племен, висна­ження Перської імперії арабами та ін.) не мали суттєвого впливу на якісну трансформацію міжнародного права. Мож­на лише зазначити, що в цей період кількісно збільшується чисельність міжнародних мирних договорів, які укладалися або на 50 років, або за формулою: «мир без кінця» (давно помічено: чим виснажливіші війни, тим на триваліший пері­од укладаються мирні угоди і тим коротший час вони ді­ють). Для біженців і полонених допускається свобода по­вернення на батьківщину і свобода від покарань обох сторін, що воюють. Вводяться норми вшанування християн у Пер­ській імперії і толерантного ставлення до послідовників зо­роастризму на землях із християнським віросповіданням. Щоправда, з утвердженням мусульман на територіях Пер-

Глава II Історія міжнародного права і його науки

Міжнародне право в епоху середньовіччя

 

ської імперії така толерантність була вилучена з міжнарод­но-правової сфери. Мусульмани допускали «священну вій­ну» з інаковірцями. Хоча прагнули не зловживати цією ре­лігійною нормою (вона діяла лише за певних обставин), а часто посилались на інші норми ісламу: право гостинності, союзу між рівними та ін., які застосовувались у посоль­ському праві, договірних відносинах, праві війни тощо.

Між державами Західної Європи досить часто визнаєть­ся право правителя на трон і визнання новоутвореної дер­жави. Починається застосовуватися право репресалій. Але, очевидно, найзнаменнішим для цього перехідного періоду є наміри переглянути старі античні канони міжнародного пра­ва в дусі нових панівних у державах релігій. У християнсь­ких державах активними ідеологами зарекомендували себе Августин Блаженний, єпископ Ішіонський, Ісидор Севіль­ський та ін.; у мусульманських — Абу-Ганіфа, Малейк аль-Шафії, Ібн-Ганбал та ін.

Раннє й розвинуте середньовіччя характеризується по­стійною боротьбою за утворення «національних держав» і визнання в міжнародному праві їх суверенної рівності (цей процес стабілізувався наприкінці 1300 p.). Досить актуаль­ними стали питання міжнародного правонаступництва, ус­падкування престолу (показовим у цьому плані є Верденсь-кий договір 843 p.), стосунки між світською владою і римсь­ким папою. Протиборство останніх набрало такого розмаху, що в міжнародному праві фактично діяли дві підсистеми: світське й канонічне міжнародне право. Проте це не завжди було на шкоду міжнародному праву. Нерідко протиборчі сили задля збільшення свого впливу на суб'єктів міжнарод­ного права прагнули гуманізувати його. Так був введений інститут «божого перемир'я» і «божого миру» (вперше за­проваджений церквою наприкінці X ст. між воюючими державами півдня Франції, а потім проголошений на со­борі в Клермоні 1015 p., хоча це не завадило папі Урбану тут же проголосити перший хрестовий похід). Розширено перелік суб'єктів міжнародного права від імператора й папи до правителів територій значно нижчих рангів, якщо вони брали участь у міжнародних відносинах. Це дало змогу за­лучити до нової системи міжнародно-правових зносин чи­сленних правителів, міста й території Північної Італії, Пів-денно-Східної Франції, Південно-Західної Німеччини, Швейцарії та ін.

У цей період гідне місце в міжнародно-правових зноси­нах посідає Київська Русь. Західні історики зазначають, що Русь сповідувала досить гуманні норми міжнародного права: проголошення вільним проданого в рабство у разі повернен­ня його з полону; суворе додержання укладених договорів; гуманне поводження з полоненими; переважання торговель­них відносин над воєнними; захист іноземців на своїй тери­торії і допомога їм на випадок аварії; видача іноземній дер­жаві кримінальних злочинців; запровадження інституту при­тулку (політичного й релігійного); обов'язкове дотримання правила оголошення війни; практика поєдинків князів чи уповноважених ними бійців замість воєнних баталій та ін.

Раннє й розвинуте середньовіччя характеризується та­кож широким застосуванням арбітражів (у різних галузях міжнародно-правового співробітництва) для врегулювання міжнародних суперечок, посередництва (часто арбітром чи посередником виступали папа, імператор чи інший суверен­ний не зацікавлений у справі правитель); введенням кон­сульського права як особливого інституту забезпечення прав громадян за рубежем (пріоритет належить мусульманським країнам Середземного моря); розробленням поняття мор­ської контрабанди, воєнних капітуляцій, запереченням пра­вомірності так званої приватної війни тощо.

Пізньому середньовіччю властивий процес подальшого посилення європейської міжнародно-правової системи. Впер­ше висловлюється ідея універсальної монархії (А. Данте) (до цього проголошувалися проекти вічного миру), в якій вер­ховний імператор володів би правом накладати вето на роз­починання війни. Проте на практиці ця ідея недостатньо схвалюється. Знаменними в цей період є остаточне розмежу­вання церковної і світської влади й відхід останньої від впли­ву папи; закріплення інституту постійних представництв, а в самих державах — спеціалізованих відомств іноземних справ; бурхливий розвиток міжнародного морського права (прий­няття морського кодексу Вісбі близько 1407 p., Барселон­ського морського судебника — Консолато Дель Маре); поста­новка питання про визнання свободи відкритого моря та ін.

Виокремлення «іспанської епохи» розвитку міжнародно­го права пов'язано не лише з домінуванням іспанської Габ-сбурзької імперії в Європі, що сприяло зростанню контактів між Східною і Західною європейськими частинами, а з тим унеском, який зробила ця країна і її вчені в розвиток міжна-

Глава II Історія міжнародного права і його науки

Класичне міжнародне право

 

родно-правових проблем, зі встановленням стабільної сис­теми зносин між державами континенту.

До «іспанського періоду» в міжнародно-правових стосун­ках держав пропагувалась італійська ідея спільного розвит­ку слабких держав (уперше з'являється в дипломатії іта­лійських міст-республік XV ст.), об'єднання їхніх зусиль для правового забезпечення свого статусу. Ідея мала такий само шанс на успіх та визнання, який шанс мала слабка держава на визнання сильною своєї рівності з нею. Іспанці почали пропагувати нову концепцію міжнародних відносин — ба­ланс політичних сил. Цій концепції судилося не тільки за­класти основи нової системи міжнародно-правових зносин (так званого класичного міжнародного права), а й суттєво вплинути на становлення сучасного міжнародного права (термін «іспанська ера» вперше був застосований німецьким дослідником історії міжнародного права В. Г. Греве).

Власне, «іспанський період» міжнародного права ніяких нових інститутів йому не додав, а старих не ліквідував. Він тільки по-новому сформулював питання ставлення до чин­них норм та інститутів міжнародного права. Постало це пи­тання наприкінці XV ст., в часи зародження колоніальної експансії. Остання показала незворотність розбудови універ­сального, взаємозалежного спілкування держав. Щоправда, при цьому визнанні лише зростала гострота питань: хто і які права матиме на відкриті та освоєні колонії; які права слід визнати на простір відкритого моря; яким канонам мусить підпорядковуватися торгівля за нових умов; який статус ма­тимуть збільшені в такий спосіб території, та ін. Іспанці пер­шими відчули на собі необхідність реформації міжнародного права і спрямували свою діяльність саме в цьому напрямі. В результаті вони здобули певні переваги не стільки в прак­тичному, скільки в інтелектуальному сенсі. До основного результату цього інтелектуального пошуку — політики ба­лансу сил у Європі — Іспанія цілеспрямовано прямувала півтора століття. Зусиллями її талановитих учених (Ф. Д. Мен-чага, Ф. Вітторіа, Ф. Суарес, Д. Сото та ін.) були проаналізо­вані античні й середньовічні погляди на міжнародне право (що, до речі, дало підставу багатьом вважати названих до­слідників засновниками науки міжнародного права) і вироб­лений для уряду аргументований курс міжнародної діяльності.

Вводиться поняття ефективного (а не з папського бла­гословення, як було раніше) освоєння колоніальних тери-

торій з місіонерською місією, місіонерської відповідальності за долучення примітивних народів до цивілізації. Папа пе­рестає бути правителем світу, а тому всі зносини між держа­вами повинні будуватися на праві, рушійною силою якого стає баланс сил на міжнародній арені. Війни, які ведуть іспанці на нових територіях, проголошуються справедливи­ми, і не тому що вони розпочинаються задля торжества ідей Христа, а з необхідності мати опорні пункти для торгівлі й мореплавства.

Народи мають рівні права на торговий обмін та інше співробітництво. Оголошення країни закритою для торгівлі є підставою розпочинати війну з нею.

Політика балансу сил не завжди спрацьовувала на ко­ристь Іспанії, частіше за все вона втягувала її в нову війну. Але потроху цю політику почали засвоювати інші держави й застосовувати на практиці, що в результаті приведе до ста­новлення нової системи міжнародних відносин з відповід­ним їй правом, яке в науці дістане назву класичного.

В «іспанський період» міжнародного права остаточно ут­верджуються свобода відкритого моря (протилежна думка англійського фахівця Дж. Седцена прозвучала вже як анах­ронізм) та інститут постійних дипломатичних представ­ництв; утверджується ідея створення союзу європейських держав на основі принципу рівної представленості, прого­лошується думка про створення постійних міжнародних су­дів та арбітражів з обов'язковою юрисдикцією тощо. Проте основним для «іспанського періоду» є започаткування на­уки міжнародного права, яка свої витоки брала не тільки в Іспанії, а й у Голландії (Г. Гроцій), Англії (А. Джентілі, Р. Зьоч) та інших країнах.

Класичне міжнародне право

С

тановлення класичного між­народного права науковці називають по-різному: зародження загального міжнародного права, становлення європейського міжнародного права, ви­никнення буржуазного міжнародного права, етап зрілості міжнародного права, зародження сучасного міжнародного

Глава II Історія міжнародного права і його науки

К ласич не міжнародне право

 

права, виникнення міжнародного права цивілізованих країн та ін.

Подібні термінологічні розбіжності не були випадкови­ми, а відображали ідеологічну спрямованість дослідників і практиків міжнародного права: невизнання міжнародного права до певних історичних етапів, невизнання його за ме­жами європейського континенту, невизнання правовими тих інститутів міжнародного права, які не відповідали пра­вовому розумінню фахівців цієї галузі, та ін.

Немає спільного погляду у вчених і на період зароджен­ня класичного міжнародного права. Здебільшого започат­ковують його з Вестфальського миру 1648 р. (В. Г. Греве, П. Маланчук, П. Мерон, Ф. Ліст, Р. П. Ананд та ін.). Але нерідко цей відлік починають із великих відкриттів Амери­ки 1492 р. (П. Казанський та ін.), з реформації (А. К. Па-вітран, Т. Лоуренс та ін.), з періоду абсолютизму (Г. П. За-дорожний, Є. О. Коровій та ін.), з XVI ст., коли в ряді країн Європи «остаточно утворюються великі держави, національ­ні за складом населення» (В. М. Дурденевський, В. Е. Гра­бар та ін.), з кінця XVI1 ст., коли «цивілізовані держави почали вважати себе пов'язаними міжнародним правом» (Л. Оппенгейм, Г. Лаутерпахт та ін.), з Утрехтського миру 1713 p., коли принцип політичної рівноваги знаходить своє остаточне міжнародно-договірне закріплення та ін.

Різні погляди у вчених і на етапи розвитку класичного міжнародного права. Для одних (Д. І. Фельдман, Ю. Я. Бас­кій та ін.) — це період від Вестфальського миру 1648 р. до Великої французької революції, а від неї до конгресів і кон­ференцій XIX ст. Другі (В. Г. Греве та ін.) розрізняють пе­ріоди від Вестфальського миру 1648 р. до Віденського кон­гресу 1815 р. («французька епоха міжнародного права») та від конгресу у Відні до Версальського миру 1919 р. («бри­танська епоха»).

Трапляються й дрібніші поділи: кінець XV ст. — Вест-фальський мир 1648 р. (проголошення принципу свободи морів, «капітуляції» на сході, звільнення міжнародного пра­ва від релігійного впливу); Вестфальський мир 1648 р. — Утрехтський мир 1713 р. (утвердження в міжнародному праві нової політичної системи, рівноправ'я і суверенітету держав; війна династій за іспанський, австрійський, бавар­ський, польський престоли, за першість на Балтиці, Індій­ському та Атлантичному океанах); Утрехтський мир 1713 р. —

84

Французька революція 1789 р. (правове утвердження прин­ципу політичної рівноваги, розвиток поняття суверенітету, прав та обов'язків держав, колоніальні експансії, розвиток права морської війни, становлення науки міжнародного пра­ва); Французька революція 1789 р. — наполеонівські війни (початок невтручання і недоторканності території, плебіс­цити, початок рівності держав і стабільності договорів, роз­виток питань громадянства і підданства, ідеї гуманізації вій­ни); наполеонівські війни — перша половина XIX ст. (1815— 1856 pp.: проголошення принципу національної незалеж­ності, питання відповідальності порушників міжнародного права, Віденський конірес 1814—1815 pp. і Священний со­юз); перша половина XIX ст. — Паризька Комуна 1871 р. (Доктрина Монро, Паризький конгрес і «Європейський концерт», розвиток міжнародного приватного права, транс­формація права війни, кодифікація міжнародного права, не­рівноправні договори зі Сходом); Паризька Комуна 1871 р. — Перша світова війна 1914 р. (утворення міжнародних міжуря­дових організацій, Гаазькі конференції миру 1899 і 1907 pp., колоніальні протекторати, диференціація міжнародного пра­ва за галузями).

Найбільш прийнятним вважається поділ розвитку кла­сичного міжнародного права на два періоди: від Вестфаль­ського миру 1648 р. до Віденського конгресу 1815 р. і від останнього до Першої світової війни (Г. 1. Скупін, Ст. Ве-роста, P. Pie, А. де Цайас та ін.). Вестфальський мир і справді можна вважати якщо не принципово новим етапом в історії розвитку міжнародного права, то, щонайменше, ета­пом його реформ, утвердження засад, які на століття зумов­лять його розвиток. Це був чи не перший масовий конгрес, у якому брала участь більшість заінтересованих держав (150 представників суб'єктів німецької імперії і європейських держав). Формально на конгресі планувалось вирішити кіль­ка завдань: мирне врегулювання тридцятилітньої війни, ви­рішення релігійних питань, домовлення про територіальний устрій втягнутих у війну держав та повоєнні гарантії ам­ністії, полагодження деяких інших нагальних політичних проблем. Фактично конгрес пішов значно далі поставлених завдань, сформулював нові принципи міжнародно-правових відносин, змінив наявні чи заклав основи нових інститутів міжнародного права, підтвердив юридичну обов'язковість найперспективніших норм чинного на той час права.

Глава II Історія міжнародного права і його науки

Класичне міжнарод не право

 

Конгрес суттєво вплинув на розвиток інститутів посе­редництва, міжнародно-правового визнання, гарантій до­тримання договорів, колективних санкцій та ін. Сформу­льовані ним принципи й норми політичної рівноваги, рівно­правності держав (тут ішлося в основному про європейські країни), мирного врегулювання міжнародних спорів та інші на століття визначили напрями міжнародно-правової стабі­лізації.

Водночас у двох мирних договорах Вестфальського трак­тату (Оснабрюцький і Мюнстерський договори) було зак­ладено невизнання могутньої до цього міжнародної влади папи римського, відхилено як правомірну міжнародну інтер­венцію на релігійних підставах, визнано необхідність толе­рантності між католиками і протестантами (в цьому плані ст. 5 Оснабрюцького договору підтверджувала дію положень договору Пассау 1552 р. і мирного договору в Аугсбурзі 1553 p., едикту про Реституцію 1624 р., в яких було закла­дено основи врегулювання релігійних проблем). Не задово­лений таким вирішенням релігійних проблем, папа рим­ський Інокентій X (потрібно зазначити, що на конгресі вперше за папою не визнано ніякої ролі як міжнародного арбітра) видав 26 листопада 1648 р. буллу «Zelo domus Dei», в якій засудив рішення конгресу. Булла ще більше підірва­ла авторитет папи. Європейські правителі сміливо вислов­лювалися, що католицький Рим відірвався від життя і пе­решкоджає прогресові.

Конгрес провів ревізію кордонів Швеції, Брандебургу, Мекленбургу та ін. (ст. 10—15 Оснабрюцького договору), Франції (ст. 70—81 Мюнстерського договору), змінив по­літичну карту Європи визнанням суверенітету Об'єднаних Провінцій Нідерландів і Швейцарської конфедерації (дого­вори підтвердили визнання суверенітету цих країн, прого­лошеному відповідно в договорі Нідерландів з Іспанією, підписаному ЗО січня 1648 p., і в імператорському декреті 1647 р. щодо статусу території Швейцарії) та близько 300 ні­мецьких князівств, єпископств і вільних міст, вирішив ряд інших питань міжнародно-правового значення. Встановлені ним кордони проіснували в Європі до 1806 p., коли Напо­леон вніс у них зміни, а положення обох договорів послу­жили моделлю для деяких статей Статуту Ліги Націй (на­приклад, ст. 10, 12, 16). Ще довго держави будуть підтвер­джувати в своїх угодах важливість зобов'язань за Вестфаль-

ським миром (наприклад, мирний договір між Францією, Іспанією і Великою Британією від 10 лютого 1763 p.). Си­стема міждержавних зносин, закладена Вестфальським ми­ром, проіснує в майже незміненому вигляді до Французької революції і наполеонівських війн.

Утрехтський мирний договір 1713 р. закріплює «спра­ведливий баланс сил» — justum potentiae aequUibrum як нор­му міжнародного права (вперше термін «політика балансу сил» ужив Фр. Джіккардіні в XVI ст. щодо регіональних відносин між державами Італійського півострова). Цей пе­ріод (до 1815 р.) помітно вирізняється активізацією розвит­ку міжнародного приватного права, укладенням численних угод воєнного характеру, що заклало основи становлення міжнародного гуманітарного права і права збройних кон­фліктів, зміцненням правового статусу інституту нейтралі­тету та ін.

Суттєвий вплив на розвиток міжнародного права мала Французька революція 1789 p., яка проголосила Деклара­цію прав людини і громадянина від 26 серпня 1789 p., про­ект Декларації міжнародного права абата Грегуара (23 квіт­ня 1795 p.), «Пропозицію» Вольнея від 18 травня 1790 р. (фактично проголошувались універсальність, неподільність світу і рівність правосуб'єктності особи, народу й держави; принципи невтручання і заборони застосування загарбниць­ких воєн та ін.). Проект Декларації Грегуара ввійшов до наукового вжитку під назвою Кодексу і став першою ре­альною спробою кодифікувати міжнародне право (статті в основному стосувалися суверенітету, незалежності народів, мирного співробітництва, невтручання у внутрішні справи, поваги територіальної цілісності, статусу іноземців, заборо­ни наступальних воєн, мирного врегулювання міжнародних спорів, дотримання міжнародних договорів, привілеїв та імунітету в дипломатичних зносинах).

Віденський конгрес 1814—1815 pp. можна вважати точ­кою відліку, коли міжнародне право поступово почало роз­виватися від забезпечення суто європейських регіональних інтересів у бік напрацювання норм універсального характе­ру. В цьому напрямі розвиток міжнародного права відбува­тиметься через рішення Паризького (1856) і Берлінського (1878) конгресів, Гаазьких конференцій миру 1899 і 1907 pp.

Проведений під егідою Австрії, Великої Британії, Пруссії і Росії (вони самі визначили свій статус як великих дер-

Глава II Історія міжнародного права і його науки

жав), Віденський конгрес спробував повернутися до політи­ки балансу сил, сприяти кращому обміну між державами товарами та ідеями, заборонити работоргівлю, домовитися про статус міжнародних рік, кодифікувати право диплома­тичних агентств і місій. На конгресі чи не вперше в історії держави заговорили про протиправність революційно-теро-ристичної діяльності, яка підриває міжнародно-правовий порядок. Для припинення подібної діяльності допускалось і втручання у внутрішні справи. На конгресі було визнано статус постійно нейтральної держави (Швейцарія), вільного міста (Краків), погоджено поділ дипломатичних працівників на три класи: 1) посли, папські легати і нунції; 2) посланці, міністри, інші уповноважені при государях; 3) повірені у спра­вах. Попри деяку критику рішень Віденського конгресу, бага­то зі сформованих на ньому норм міжнародного права розви­ваються і сьогодні (особливо щодо заборони рабства, судно­плавства міжнародними річками, дипломатичного права та ін.).

На Паризькому конгресі 1856 р. домовлено про режим р. Дунай, Чорноморських проток (поновлено дію Лондон­ської конвенції 1841 p.), оголошено Чорне море в статусі нейтралізованого, на багатосторонній основі домовлено про нові засади розвитку міжнародного морського права (забо­рона каперства і воєнної контрабанди, захист нейтральних вантажів і вантажів під нейтральним прапором, правомір­ність ефективної блокади для заборони доступу до берегів ворога та ін.).

Заслуговують на увагу рішення Берлінського конгресу 1878 р. про заборону дискримінації людей, визнання неза­лежними державами Сербії, Чорногорії і Румунії, Берлін­ської африканської конференції 1884—1885 pp. (прийняла акти навігації на р. Конго і р. Нігер), утворення міжнарод­них організацій нового типу — Міжнародний телеграфний союз (17 травня 1865 p.), Міжнародний поштовий союз (1 червня 1878 р.), Бернське Бюро захисту промислової вла­сності (20 березня 1883 р.) і Бернське Бюро захисту літера­турних і художніх праць (9 вересня 1886 р.) та ін.

Важливу роль у розвитку універсального міжнародного права відіграли Гаазькі конференції миру 1899 і 1907 pp., проведені за ініціативи Росії. На конференції 1899 р. було прийнято три конвенції і три декларації з питань права су­хопутної війни, права морської війни і мирного врегулю­вання міжнародних спорів. Створено 1900 р. Постійний тре-

Перехід до сучасного міжнародного права та утвердження основних його засад

тейський суд для мирного врегулювання міжнародних спо­рів (до утворення Постійної Палати міжнародного правосуд­дя провів 14 арбітражів). Конференція прийняла резолюцію про обмеження воєнних витрат держав.

На Гаазькій конференції миру 1907 р. прийнято 13 кон­венцій (8 — про правила ведення війни на морі, по дві — з мирного вирішення міжнародних спорів і правил ведення сухопутної війни та одну конвенцію з питань порядку від­криття воєнних дій), схвалені відповідні їм декларації і ре­золюції. Конференція заснувала Постійну Палату третей­ського суду, досвід якої було використано при створенні По­стійної Палати міжнародного правосуддя Ліги Націй. Кон­ференція віднесла до мирних засобів вирішення міжнарод­них спорів добрі послуги і посередництво, міжнародні слідчі комісії, міжнародний третейський суд.

Про важливість Гаазьких конференцій миру 1899 і 1907 pp. свідчить те, що основні їхні рішення майже без змін були прийняті сучасним міжнародним правом.