Міжнародне право стародавніх держав

рирода та умови функціонування держав були якісно іншими, ніж вождеств, що згодом привело до якісних змін у міжнародному праві. Держава й виникла саме тому, що вождества не справлялись з упорядкуванням соціальних (у тому числі й міжнародних) відносин, які ставали дедалі складнішими. Об'єднання родів (кланів) в одне вождество ставило перед ним завдання управління, насамперед управління новою територією. Тепер рід (клан) уже не міг у цілому дбати про неї, бо за її межами була земля іншого клану, який належав до того самого вождества. Управління територією мало не тільки внутрішній, а й зовнішній аспект, бо вона межувала чи виходила на ділянки, які контролювало інше вождество. Для встановлення порядку в цій зоні потрібно було домовлятися. А це потребувало спеціальних фахівців (відповідальних від вождества за переговори), встановлення спільної процедури укладення домовленостей, відповідальності і санкцій за їх порушення.

Вождество монополізує колишні кланові організаційні обов'язки і вносить у них ієрархічну підпорядкованість. Це мобілізує суспільство всередині вождества, але ще не дуже проявляється в міжнародних зносинах, бо право цих зносин залишається за клановою елітою. Вона жорстко тримається насамперед за право зовнішньої торгівлі, бо це посилює її заможність і могутність перед простими общинниками вождества незалежно від того, до якого клану вони належать.

Водночас можливості вождеств у політичній організації суспільства виявились обмеженими. Особливо це проявилось у зовнішніх зносинах. Наявна централізована структура управління не була підкріплена владою, що володіла монополією на застосування сили. Це приводило до того, що найзаможніша кланова еліта здійснювала фактично безконтрольні зовнішні зносини, укладала договори (нерідко з супротивником свого вождества), вступала в союзницькі відносини з тим, з ким вождество перебувало в стані війни, та ін. Такі елементи анархії знижували ефективність міжнародно-правових зобов'язань вождеств, відповідальність, і

санкції часто не досягали мети. Застосування остракізму до представників такої кланової еліти часто було малоефективним, бо зі зміною розстановки політичних сил у вождестві вони нерідко поверталися і бралися за старе.

Обмежені повноваження правителя вождества не дозволяли йому щось змінити у сфері зовнішніх зносин. Зовнішні зносини вождества стали його постійною функцією, але ті, хто її здійснював, не були обтяжені ні відповідальністю за свої дії, ні владними повноваженнями. Наслідком цього було тільки непомірне залучення тимчасових бюрократів для обслуговування зовнішніх зносин кланів і вождества (різних рангів адміністратори, помічники, клієнти та ін.) і постійні непорозуміння з іноземними вождествами через недотримання зобов'язань перед ними. Утвердження ієрархії всередині вождества (кланова еліта, общинники, неповноправні особи) дещо стабілізувало його, але мало відбилося на міжнародних відносинах, бо тут панувала та сама еліта. Можна сказати, що вождества не витримали іспиту історії на здійснення міжнародної діяльності.

Численні медіативні, церемоніальні обряди й ритуали неймовірно збільшувались і деталізувалися (з приводу укладення договору, у зв'язку з прийомом посла, з оголошенням чи завершенням війни, з приводу шлюбу чи смерті іноземного правителя, вдалої купівлі чи продажу товару, встановлення прикордонної стели чи передачі втікачів та ін.), але мало допомагали в зміцненні режиму дотримання міжнародно-правових зобов'язань. Це призводило до розпаду чи завоювання найбільш слабких вождеств. Прогресивно мислячі представники еліти почали розуміти, що без інтеграції і централізації управлінських функцій, без контролю над економічною, соціальною сферами, зокрема інфраструктурою зовнішніх зносин, вождества не здатні утверджувати свій статус у міжнародному плані. Зовнішня торгівля й міграція привели до різкого збільшення населення (і не лише за рахунок кланового приросту). На зміну етнічній гомогенності вождеств прийшла етнічна гетерогенність, і така багатоетнічність була результатом об'єднання населення, міграції його між вождествами. А отже, при вирішенні його статусу вже недостатньо було скликати раду старійшин чи представників кланової еліти вождества. Потрібно було виконувати і свої міжнародні зобов'язання щодо статусу іноземців, при-

Глава II Історія міжнародного права і його науки

Міжнародне право стародавніх держав

бульців, мігрантів, мандрівників, утікачів тощо. Порушення їх загрожувало війною.

Кланова еліта не була функціонально диференційована, а в міжнародній діяльності вождества навіть чинила опір введенню такої диференціації і спеціалізації. Щоб перебудувати структуру управління зовнішніми зносинами вождества, створити позаклановий спеціалізований бюрократичний професійний зовнішньополітичний апарат, потрібна була монополія на застосування сили. 1 хоча було очевидно, шо подібна монополія зупинить розпад суспільства, що склалося, клани на це добровільно не йшли. Кожний претендував, щоб вона належала йому. 1 тому наскільки перехід від міжнародного права вождеств до міжнародного права первинних держав був мирним, настільки утвердження самих держав, навпаки, було актом революційним, як правило, кривавим (через безконечні громадянські війни), допоки один із кланів не утверджував своє монопольне право на застосування сили на території всього вождества. Безпосереднє право здійснювати ці повноваження було закріплене за лідером цього клану (царем, королем чи правителем іншого звання). Це вже була держава.

Зміцнення позицій держав на міжнародній арені (а вони утворювалися в різних регіонах у різний час, але здебільшого як наступники вождеств) приводило до поступової трансформації і норм міжнародного права. Насамперед це зачепило інститут міжнародної правосуб'єктності. Численні лідери кланів утратили право міжнародної правосуб'єктності. Воно визнавалося тільки за верховним правителем, царем, і то кланова еліта домоглася, щоб таке право було не основним, тобто нерівним правосуб'єктності держави.

Змін зазнали й джерела міжнародного права, серед яких почала зростати роль міжнародного договору як чіткої домовленості з приводу актуальної проблеми. Практично в усіх регіонах держави ввели практику централізованого укладення і припинення дій міжнародних договорів, правової регламентації цієї процедури. На осіб, які вели переговори з приводу угод, було поширено посольську недоторканність; це стосувалося і їхнього майна. Змінено практику затвердження договору (при вождествах відповідав за виконання угоди той, хто її підписував): вводиться правило ратифікації. Договір ратифікує фараон (Стародавній Єгипет), цар (стародавні держави Близького Сходу, Індії, Китаю та ін.),

поліс (Стародавня Греція), народні збори чи сенат (Стародавній Рим) та ін. Посилився контроль держави за діяльністю осіб, уповноважених на ведення переговорів, укладення й підписання угоди.

Для підкреслення важливості акту ратифікації вводиться процедура звіту осіб, відповідальних за ведення переговорів і підписання угод (попередньо вони давали клятву неухильно дотримуватися наказів та інструкцій щодо ведення переговорів). З цією метою запроваджуються особливі ритуально-обрядові правила ратифікації. У Стародавній Індії, де численні договори укладалися для врегулювання конкретної практичної проблеми, ця процедура була менш формалізована. В Стародавньому Єгипті та державах Близького Сходу її метою було підкреслити важливість контролю фараона чи царя за договірною діяльністю країни. У стародавніх Греції і Римі, де до цієї процедури залучалися як низи, так і вищі органи держави, — процедура ускладнювалася; стосовно різних договорів була різна процедура затвердження.

Залежно від важливості питань, які врегульовувалися, вибудовувалась класифікація самих міжнародних договорів. Незалежно від регіону основними договорами (а для їх ратифікації необхідна була й відповідна процедура) вважалися договори про мир, союз, територію і кордони, потім були торговельні угоди, шлюбні, угоди про статус іноземців, про притулок, про сплату данини та ін.

Практично в усіх регіонах розрізняли мирні угоди, прелімінарні мирні договори і перемир'я. Стародавня Індія не знала правотворчих міжнародних договорів, а Стародавній Рим запровадив практику рівноправних і нерівноправних угод. Були й інші загальні та особливі властивості права міжнародних договорів на регіональних рівнях відносин між державами.

Держави більш прагматично підійшли й до процедури укладення та дотримання джерел права, особливо після утвердження писемності в міждержавних зносинах. Деякі ритуальні, обрядні правила і звичаї були відразу відхилені чи заборонені (наприклад ті, що стосувалися кланової належності учасників переговорів чи кланової ієрархії у вождестві), інші перейшли до розряду міжнародної ввічливості чи почали символізувати інші атрибути життєдіяльності людей, далекі від міжнародно-правових. Окремі

Глава II Історія міжнародного права і його науки

з таких звичаїв дожили й до наших днів, але вже з іншою символікою.

Вождества передали державам силу-силенну міжнародних звичаїв, яких потрібно було дотримуватися. Стародавні держави підійшли до впорядкування цієї справи досить прагматично: міжнародними звичаями вони визнавали тільки ті, що тривалий час застосовувалися в їхній практиці, решта не мала юридично обов'язкової сили. Власне, такий підхід до міжнародно-правового звичаю зберігся (з незначними змінами) й до нашого часу. Цим державам належить пріоритет визнання і введення в міжнародно-правову практику загальних принципів права як єдиного підходу, єдиного розуміння окремих сторін функціонування права на правотворчій і правозастосовчій стадіях. Загальні принципи також «дожили» до нашого часу; вони закріплені в ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН. Щоправда, вже не відіграють тієї ролі джерела права, як було раніше.

Після утворення держав значних змін зазнав статус іноземців у міжнародному праві. Залежно від регіону тут можна говорити від фактично національного режиму (наприклад в Індії) до ворожого ставлення (давня Іудея, Греція). Стародавній Єгипет і держави Близького Сходу широко застосовували право притулку, видачі іноземців, навчання іноземців при царських дворах, надання їм режиму, подібного до національного. Стародавня Греція ввела інститут громадянства для відокремлення від етнічних греків іноземців, які вважалися варварами, людьми нижчого сорту, об'єктом поповнення рабів. Це суперечило передусім економічним потребам греків, бо впливало на імпорт, зовнішню торгівлю взагалі. Спочатку проблема вирішувалась завдяки укладенню двосторонніх договорів про права іноземців, міграцію, режим торгівлі тощо. На міжособистісних стосунках зародилося правило захисту громадянином грецького полісу свого знайомого іноземця, з яким грек співпрацював.

Оскільки такі відносини набули масового характеру, то їм надано значення державного інституту — проксенії. При цьому грецький поліс намагався домогтися порозуміння з іноземною державою. Проксенія стала предметом міжнародних договорів. Проксен (покровитель, захисник, оборонець, заступник) виконував дуже важливу державну роботу (опікував іноземця в своєму полісі, обстоював його інтереси в

Міжнародне право стародавніх держав

суді, перед народом, іншими органами полісу, з його допомогою іноземець одружувався, купував і продавав майно, завіряв документи тощо). Саме тому ця робота вважалася почесною, і проксенам надавалися певні пільги й переваги (звільнення від участі у війні, отримання святкових цінних подарунків, можливість виступати перед народними зборами та ін.).

У стародавніх римлян склався аналогічний міжнародно-правовий інститут — перегрінів. Тут гостинність була двох видів: особиста (характер сімейних зв'язків — hos-pitum privatum) і громадська, державна (hospitum publicum). Договір про державну гостинність укладав сенат. Згідно з договором іноземцю надавалися певні привілеї (безплатні житло, харчування, гостьові подарунки, право брати участь у жертвоприношеннях, урочистих обідах, видовищах державного значення та ін.). Порушення правил гостинності каралося за римськими законами й міжнародними договорами, які застосовували praetor peregrinus (спеціально введена посада для полагодження справ іноземців). Обсяг прав іноземців розширювався (від елементарних прав торгівлі до володіння майном та одруження), аж поки імператор Каракалла не зрівняв їх у правах з місцевими жителями (212 р.).

З появою держави було введено дозвіл на в'їзд у країну й запроваджено різні статуси залежно від категорій іноземців (від дипломатів до втікачів); у деяких державах налічувалося більш як десяток таких категорій: правителі держав, міністри і члени двору, офіційні представники держави чи правителя, посли (дипломати), торговці, чужоземці, переселенці, подорожуючі, релігійні пілігрими, тимчасові прибульці, що проживають у державі на підставі шлюбу чи такі, шо мають нерухоме майно, біженці, втікачі та ін.

Спільним для стародавніх держав було правове врегулювання меж гостинності, покровительства. Все, що перебувало поза такими межами, вирішувалось державою на власний розсуд.

Умови міжнародного співробітництва зберегли регіональний характер міжнародного права і в період існування стародавніх держав. Воно продовжувало розвиватися здебільшого за рахунок звичаїв, аніж договорів (незважаючи на переваги договорів і можливість чіткого контролю за прийняттям міжнародних зобов'язань, держави, запобігаю-

Глава II Історія міжнародного права і його науки

Міжнародне право стародавніх держав

чи подальшій участі кланів у цих процесах, значно ускладнили процедуру укладання угод).

У дипломатичних зносинах, зокрема наданні привілеїв та імунітетів, запроваджується принцип взаємності, в правовому порядку закріплюються дипломатичні функції, виокремлюється дипломатія на вищому рівні (глав держав), вводиться інститут постійних посольств. Щоправда, постійні посольства — це, скоріше, виняток, аніж правило. В усіх регіонах посольські делегації мали здебільшого тимчасовий і колективний характер. Порядок відправки і прийняття делегацій регулювався на національному рівні, але так, щоб шанувати недоторканність послів та їхнього майна, не принижувати їхнього рангу, сприймати дії посла як такі, що відповідають наданим йому інструкціям, та ін. В усіх регіонах визнавалося право країни, яка приймає іноземне посольство, скоротити час його перебування чи вислати посла з країни в разі порушення ним національних норм і звичаїв. Держави могли не тільки вдаватися до обмежень посольств, а й застосовувати до них особливі пільги: надавати почесні місця на урочистих святах і зібраннях, дарувати коштовності, присвоювати свої відзнаки за особливі заслуги та ін. В одних регіонах іноземні посли проживали за межами міста (стародавні Рим (раннього періоду), Китай), у других — допускалися в місто (Стародавня Греція), а в третіх — перебували в межах двору правителя (Стародавній Єгипет).

В усіх регіонах з утвердженням держави формувалися дипломатичні ранги (Стародавній Схід: посли, герольди, гінці; Стародавня Індія: повноважні посли, посли з обмеженими повноваженнями, гінці; Стародавня Греція: посли, вісники; Стародавній Рим: посли, оратори, легати та ін.), вручення вірчих грамот тощо. У міжнародній торгівлі вводяться централізовані податки на іноземні товари чи сферу послуг, пільги на товари імпорту чи експорту, встановлюється статус купців (як правило, їх позбавляють права здійснювати дипломатичні функції).

Уперше стародавні держави порушили проблему піратства і в основному без особливих труднощів домовлялися про спільні зусилля в боротьбі з ним. Суттєвих зрушень цим державам вдалося домогтися в розвитку законів і звичаїв ведення війни. Особливо слід вказати на закони і звичаї ведення війни в регіоні Стародавньої Індії. Війні по-

винні передувати ультиматум і офіційне оголошення. Стан війни призупиняв із ворожою стороною торгівлю, договори, дипломатичні зносини й надавав право брати її жителів у полон чи вбивати (майно конфіскувалося чи знищувалось). Але не можна було вбивати дітей, жінок, людей похилого віку, парламентарів, охоронців криниць, мостів, а також тих, хто добровільно здався в полон. Заборонялося нищити храми, культові споруди, застосовувати віроломну, отруйну зброю, зубчасті стріли та стріли з наконечниками, розжареними на вогні.

При веденні морської війни дозволялося захоплювати чи знищувати ворожі торговельні судна чи судна інших, зокрема й нейтральних, держав, якщо на них перевозилися вантажі ворожої сторони. Дозволялася блокада ворожих портів та узбережжя. Порушення блокади чи контрабанда карались у кримінальному порядку, а майно конфіскувалося чи знищувалось.

Нейтралітет визнавався в різних формах: як допомога слабкішому, допомога у веденні переговорів, тиск на сторони, що ворогують, чи прояв власної нерішучості щодо них. Для вирішення спірних проблем нерідко вдавалися до посередництва, арбітражу чи інших мирних засобів.

Значно суворішими були закони і звичаї війни у Стародавньому Єгипті й Месопотамії, де воїнів забирали в полон або вбивали, захоплене майно конфісковувалося чи знищувалось, а на переможене мирне населення накладалась данина. В Стародавній Греції відсутність визнання комбатантів і некомбатантів (воюють усі громадяни полісу) дозволяла вбивати дітей, жінок, інвалідів, людей похилого віку, тобто всіх. Міжнародне право давніх греків не знало режиму полону. Майно підлягало конфіскації чи знищенню. Полонених убивали, віддавали в рабство або переселяли в непристосовані для нормального життя райони. Втім, суворих наслідків війни можна було уникнути, якщо сторони домовляться вирішувати спір не битвою між полісами, а битвою певної кількості воїнів з обох сторін або єдиноборством.

Не дозволялося нападати на храми, культові споруди, воювати в спільні для греків свята, під час олімпійських та інших ігор. Давньогрецьке міжнародне право знало війни законні і незаконні, інститути: оголошення війни, перемир'я, договірного завершення війни, заручників, нейтраліте-

Глава II Історія міжнародного права і його науки

Міжнародне право в епоху середньовіччя

ту і невтручання. Такі ж інститути, закони і звичаї ведення війни були характерні для стародавніх римлян, щоправда, вони помітно вирізнялися більшою деталізацією, правовим забезпеченням.

В усіх регіонах становлення держави однаково впливало на зміни в законах і звичаях ведення війни. Як правило, тут відігравали роль не лише зовнішні, а й внутрішні чинники. Наприклад, щоб ліквідувати окремі кланові провокування на початку війни, встановлюється норма оголошення війни, але після того як використані мирні спроби полагодження проблеми. Так почав утверджуватися інститут мирного вирішення міжнародних спорів, хоча цей процес затягнувся на століття і регіонально був дуже різноманітним.

Практично для всіх регіонів періоду стародавніх держав було властиве визнання як імперативу принципу видачі втікачів (держави Стародавнього Сходу, особливо ті, що належали до «клубу елітних держав», часто ігнорували цей принцип). В усіх регіонах поступово здобуває міжнародне договірне визнання нейтралітет. Вводяться правила чіткого договірного визначення кордонів держав з нанесенням їх на карти і демаркацією.

Окрім того, кожний регіон мав певні особливості в розвитку міжнародного права, як то вже йшлося вище про статус іноземців. Скажімо, якщо в країнах Стародавнього Сходу суб'єктом міжнародного права виступали і держава й монарх (фараон, цар та ін.; при цьому правитель часто вважався важливішим суб'єктом міжнародних зносин, ніж держава), то в Стародавній Греції таким суб'єктом визнавалася тільки держава — поліс у цілому, і між собою вони вважалися рівними. Своєрідне ставлення стародавніх греків і римлян до іноземців змусило їх увести інститут проксенії, покровительства, чого не знали Стародавня Індія і Стародавній Єгипет, де іноземців захищав закон (іноді навіть більш превілейовано, ніж співвітчизників). Грецькі між-полісні союзи мали подібні утворення в давньокитайських лігах царств і трохи менше практикувались індусами (не вкладалося в їхню концепцію мандал) і майже не практикувались Стародавнім Єгиптом і державами Стародавнього Сходу. Звичайний для греків інститут міжнародного арбітражу іншим регіонам (крім Індії, частково Китаю) майже не відомий.

Відомий і добре розвинутий у Стародавній Індії інститут комбатантів і некомбатантів (чим сьогодні пишаються індійські дослідники давнього міжнародного права) стародавнім грекам зовсім не властивий. У цьому регіоні, якщо починалася війна між полісами, то воювали (принаймні були змушені) всі жителі, незважаючи на свій статус. Вважається, що стародавні греки не знали й режиму полонених (Ю. Я. Баскін, Д. І. Фельдман), бо всіх переможених знищували, але то надто перебільшений висновок, зроблений з окремих свідчень найбільш неконтро-льованих баталій.

Взагалі питання про закони і звичаї ведення війни в стародавньому світі потребують переосмислення, оскільки основні висновки в цьому плані були сформульовані ще в XIX ст., коли багато джерел іще були не відкриті.

Досить пізно стародавні держави (різних регіонів) визнали свободу судноплавства міжнародними ріками, оскільки здебільшого вважали, що така свобода є загрозою їхній безпеці. Практично лише в епоху середньовіччя вони погодилися на визнання такої свободи.

Повертаючись до міжнародного права держав Стародавньої Індії, слід зазначити, що йому був властивий інститут визнання, мало характерний для інших регіонів цього періоду; досить розвинуті посольське право з класами і рангами (які європейське міжнародне право ви знає тільки на Віденському конгресі 1815 p.), а також закони і звичаї ведення війни (багато з яких у сучасному міжнародному праві будуть втілені лише в Женевських конвенціях 1949 p.).