Доля Буковини, і Хотинщини і Закарпатської України.

Північна Буковина і Хотинщина. Австро-Угорську провінцію Буковину з центром у Чернівцях населяли головним чином українці і румуни. Тут виникли паралельні органи влади, утворені українськими та румунськими політичними партіями. Український крайовий комітет орієнтувався на ЗУНР, а румунська Національна Рада тяжіла до Румунії. У цю боротьбу за владу істотні корективи вносили неорганізовані трудящі маси. З листопада 1918 р. у Чернівцях відбулося 40-тисячне Буковинське народне віче, на якому пролунав заклик: «Хочемо до України!» У цей самий день утворилася Комуністична партія Буковини як крайова організація КП(б)У. Тимчасовий центральний комітет очолив С. Канюк. Замість австрійської адміністрації в деяких районах Північної Буковини стали виникати ради. Королівський уряд Румунії негайно послав війська і захопив територію всієї Буковини. Національна Рада проголосила себе єдиною владою в краї.

Трудящі не припинили боротьби за возз'єднання з Україною. Найвищого напруження вона досягла під час Хотинського повстання. У ніч на 28 січня 1919 р. місцеві підпільники і бессарабські партизани захопили міст через Дністер, розгромили полк румунських прикордонних військ і зайняли Хотин. Утворена ними Хотинська директорія видала розпорядження про мобілізацію в повстанську армію. За короткий час було сформовано кілька полків і загонів загальною чисельністю майже ЗО тис. чоловік. Повстанці зайняли близько ста населених пунктів у Хотинському і Сорокському повітах Бессарабії. Однак сили були нерівними, а уряд радянської України допомогти не зміг. Наприкінці січня 1919 р. повстанські загони чисельністю понад 4 тис. і близько 50 тис. біженців перейшли через Дністер на територію України.

Закарпатська Україна. Закарпаття перебувало в підпорядкуванні угорської адміністрації. Після проголошення незалежності Угорщини цей населений переважно українцями край увійшов до її складу.

Як і в Угорщині, в містах краю у листопаді — грудні 1918 р. почали виникати ради робітничих депутатів. Посилювалася боротьба селян за землю.

Через багатонаціональний склад населення низинних районів Закарпаття було об'єктом суперечок сусідніх держав. Чехословаччина з дозволу країн Антанти на початку 1919 р. захопила західну частину краю, а Румунія — південно-східну. Однак корінне населення прагнуло до злуки з Україною.

У березні 1919 р. в Угорщині було встановлено радянську владу. За прикладом угорського пролетаріату ради робітничих і солдатських депутатів на неокуповані території Закарпаття взяли владу в свої руки. Почалося формування Русинської (русини — самоназва закарпатських українців) Червоної гвардії. На основі червоногвардійських загонів, загальна кількість яких перевищила 6 тис. бійців, було сформовано Русинську Червону дивізію, яка у складі угорської Червоної армії воювала з чеськими і румунськими інтервентами.

Радянський уряд Угорщини надав краю територіальну автономію й визнав за українським населенням право на національне самовизначення і возз'єднання з Україною. Було видано декрет про націоналізацію поміщицьких маєтків і передачу землі у всенародну власність. Усі великі й середні підприємства промисловості та торгівлі підлягали націоналізації.

Такі перетворення заможні кола на Закарпатті зустріли вороже. Контрольовані національними партіями, «руські народні ради» в Ужгороді, Хусті і Пряшеві 8 травня прийняли постанови про приєднання до Чехословацької держави. Ще раніше таке саме рішення щодо всієї території Закарпаття винесла Паризька мирна конференція. Директорія та уряд ЗУНР не заперечували проти цього.

Радянська влада протрималася у Закарпатті 40 днів. Наприкінці липня 1919 р. чеські і румунські війська окупували всю територію Закарпаття та Угорщини. За Сен-Жерменським мирним договором 1919 р. Закарпаття перейшло до Чехословаччини.

Декларація про об'єднання українських земель в єдину державу. Незабаром після проголошення ЗУНР відбулася зустріч діячів Національної Ради з представниками Українського національного союзу. Обговорювали проблему, яка звучала так: «Чи треба новій державі прагнути до злуки з Українською Державою над Дніпром негайно?» Після дебатів вирішили не проголошувати єдності з гетьманською Україною. У декларації американського президента Вудро Вільсона, підтриманій країнами Антанти, всім народам Австро-Угорщини гарантувалося право на самовизначення, а Росія розглядалася як унітарна держава. За таких обставин возз'єднання могло б призвести до механічного включення українських земель колишньої Австро-Угорщини у межі Росії.

Під час повстання проти гетьманського режиму уряд ЗУНР вислав своїх повноважних представників до УНР, щоб знову порушити справу про возз'єднання. 1 грудня 1918 p., тобто за два тижні до втечі П. Скоропадського, у Фастові було укладено попередній «Договір про злуку» між ЗУНР та УНР.

З січня 1919 р. Українська Національна Рада на засіданні в Станіславі затвердила попередній договір, опублікувала його і доручила урядові вжити заходів з метою реалізації великої ідеї соборності української нації. Остаточно акт про злуку мав бути проголошений у Києві. Для цього в столицю України направлялася делегація, яка складалася з представників Галичини, Буковини й Закарпаття.

УНІВЕРСАЛ ДИРЕКТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ 22 січня 1919 р.: « Іменем Української Народної Республіки Директорія оповіщає народ український про велику подію в історії землі нашої української. 3-го січня 1919 року в м. Станіславові Українська Національна Рада Західної Української Народної Республіки, як виразник волі всіх українців Австрійської імперії і як найвищий їхній законодавчий чинник, урочисто проголосила злуку Західної Української Народної Республіки з Наддніпрянською Українською Республікою в одноцільну суверенну Народну Республіку. Вітаючи з великою радістю цей історичний крок західних братів наших, Директорія Української Народної Республіки ухвалила тую злуку прийняти і здійсняти на умовах, які зазначені в Постанові Західної Української Народної Республіки від 3-го січня 1919 року. Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України — Західноукраїнська Народна Республіка (і Угорська Україна) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка. Однині народ українській, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об'єднаними зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду.».

Урочиста церемонія злуки відбулася 22 січня 1919 р. у присутності десятків тисяч киян. В. Винниченко оголосив Декларацію про об'єднання УНР і ЗУНР, яка мала бути затверджена Установчими зборами, скликаними з території всієї України. До того часу Західна область УНР, як стала називатися ЗУНР, залишалася зі своїми власними законодавчими і адміністративно-виконавчими органами влади.

Причини поразки ЗУНР.

ЗУНР опинилася в міжнародній ізоляції без військової і дипломатичної підтримки країн Європи.

• УНР, що сама воювала на кількох фронтах у 1918-1919 pp., не змогла захистити територію ЗУНР від окупації Польщею.

• ЗУНР не створила через економічні труднощі достатню по чисельності і озброєнню армію, здатну захистити суверенітет держави та її територію.

ХРОНОЛОГІЯ ПОДІЙ:

22 січня 1919 р. у Києві відбулося урочисте проголошення Акту про Злуку ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття) і УНР (Наддніпрянська Україна) в єдину соборну Українську Народну Республіку. Згідно з законом «Про форму влади в Україні», прийнятим Трудовим Конгресом України, ЗУНР отримала назву «Західна Область Української Народної Республіки» (ЗО УНР, ЗОУНР). Пізніше, після підписання Варшавського договору 1920 року між УНР та Польщею Акт Злуки було денонсовано владою ЗУНР-ЗО УНР як протест проти неузгодженості дій зі сторони С.Петлюри і повідомлено про це представника дипмісії УНР у Варшаві та уряд Польщі.

У січні-травні 1919 р., незважаючи на постійну нестачу зброї, боєприпасів і амуніції Українська Галицька Армія контролювала ситуацію на українсько-польському фронті і поступово витісняла польську армію з території Галичини.

У середині лютого 1919 р. УГА розпочала Вовчухівську операцію. Але наприкінці лютого 1919 р. успішний наступ української армії був припинений на вимогу Паризької мирної конференції, яка для переговорів з урядом ЗО УНР про умови перемир'я з Польщею вислала місію у складі: голова — генерал Бертелемі (Франція), члени — полковник А.Віярд (Велика Британія), професор Лорд (США) і полковник Стабіле (Італія). Місія поставила вимогу негайного припинення воєнних дій і запропонувала демаркаційну лінію між двома сторонами, на підставі якої 40 % Східної Галичини (Львів і Дрогобицький нафтовий басейн) відходило до Польщі. Уряд ЗУНР цієї пропозиції не прийняв, після чого воєнні дії відновились.

13 травня 1919 р. Найвища Рада країн Антанти зробила нову спробу укласти перемир'я між воюючими сторонами. На цей раз пропозиції міжсоюзницької комісії, яку очолював генерал Л.Бота, були прийняті українською стороною. Проте умови перемир'я, за якими Дрогобицький басейн залишався за ЗУНР, були відкинуті польським урядом.

В цих умовах 15 травня 1919 р. на український фронт у Галичині та Волині була кинута сформована і озброєна у Франції 80-тисячна польська армія генерала Ю. Галлера, яка (в планах Антанти) призначалась лише для боротьби проти більшовиків. В кінці травня уряд починає переїзд з Станиславова через Бучач, Чортків до Заліщиків.

На початку червня 1919 року польські війська захопили майже всю Галичину, за винятком терену між Дністром і нижнім Збручем. У зв'язку з критичним становищем ЗО УНР 9 червня 1919 р. уряд С.Голубовича склав свої повноваження, а Виділ УНРади передав всю повноту військової і цивільної влади Є.Петрушевичу, який отримав титул диктатора ЗО УНР. Для виконання покладених на нього функцій Є.Петрушевич створив при собі тимчасовий виконавчий орган — Раду Уповноважених Диктатора і Військову Канцелярію. Начальним вождем було призначено генерала О.Греківа. 7-28 червня 1919 р. УГА під командуванням О. Греківа провела Чортківський наступ, внаслідок якого значна частина Галичини була визволена від польських військ. Проте нестача зброї і боєприпасів змусила УГА протягом червня-липня 1919 р. відступити на старі позиції.

16-18 липня 1919 р. УГА відступила за р. Збруч. Територію ЗО УНР окупували польські війська.

Еміграція. З липня до листопада 1919 р. місцем перебування керівництва ЗО УНР був Кам'янець-Подільський.

Наприкінці листопада 1919 р. Є.Петрушевич і уряд ЗУНР були змушені переїхати до Відня, де продовжували активну міжнародну діяльність щодо захисту державних інтересів ЗУНР.

Найвища Рада Антанти 25 червня 1919 р. (за іншими даними 29 червня), побоюючись наступу більшовиків за р. Збруч, погодилась на тимчасову окупацію польськими військами Східної Галичини, залишивши юридичні права над цією територією за союзними державами.

21 листопада 1919 р. під тиском польської сторони було укладено «Договір між союзними державами і Польщею про Східну Галичину», за яким Галичина на 25 років входила до складу Польської держави, зберігаючи статус територіальної автономії. Після закінчення цього терміну статус цих земель мав визначатися шляхом самовизначення місцевого населення.

8 грудня 1919 р. Найвища Рада Антанти, визнавши східним кордоном лінію Керзона, юридично затвердила польську окупацію українських земель: Холмщини, Лемківщини, Підляшшя і Надсяння.

Державно-правовий статус Галичини як окремого утворення був зафіксований у Севрському мирному договорі 1920.

1 серпня 1920 у Відні сформовано закордонний (екзильний) уряд Диктатора ЗУНР, головна мета якого – домагатися відновлення незалежності ЗУНР дипломатичними засобами. Є. Петрушевич склав тимчасовий уряд для Східної Галичини: секретар закордонних справ – С. Витвицький, секретар політичної пропаганди – К. Лівицький, секретар внутрішніх справ, судівництво – О. Ганінчак, секретар фінансів і торгівлі – В. Сінгалевич. Сформовано дорадчу раду, до якої входило 7 членів Національної Ради.

Протягом 1920–1923 рр. уряд ЗУНР і президент Є.Петрушевич постійно ставили перед Ліґою Націй, Найвищою Радою і Радою Послів держав Антанти питання про ліквідацію польського окупаційного режиму на території республіки і відновлення незалежності ЗУНР. Однак лідери країн Антанти зацікавлені в існувані сильної Польської держави як противаги Радянській Росії, не наважувались прийняти справедливе рішення з цієї проблеми.

11 серпня диктатор ЗУНР Є. Петрушевич додатково включив до складу свого уряду уповноваженого, відомого діяча УНТП Р. Перфецького, як референта краю, для керівництва соціально-політичними процесами у Галичині.

В березні 1921 р. делегація ЗУНР (К. Левицький, Є.Брайтер, О.Назарук, Л.Мишуга) висловила рішучий протест проти укладення Ризького мирного договору 1921 р.

1921 року Рада Ліґи Націй прийняла ухвалу про організацію в 1922 р. міжнародної конференції з проблеми міжнародно-правового статусу Галичини.

В квітні-травні 1922 р. питання про долю окупованих Польщею українських земель обговорювалось на Генуезькій конференції.

14 березня 1923 р. на засіданні Ради Послів держав Антанти були визнані фактичні кордони Польщі на Сході з умовою надання автономії для Східної Галичини. Намагаючись змінити рішення Ради Послів, з Пуанкаре зустрічався митрополит А.Шептицький, але безуспішно.

15 березня 1923 р. екзильний уряд ЗУНР припинив існування.

 

Запитання.

1. За яких обставин і коли утворилася Західноукраїнська Народна Республіка?

2. Назвіть органи державної влади Західноукраїнської Народної Республіки.

3. Яке історичне значення мала Декларацією про злуку УНР і ЗУНР?

4. Чому спроба возз'єднання українських земель була приречена на невдачу?

5. Коли і як почався українсько-польський конфлікт?

6. Як було створено Українську Галицьку армію?

7. Як розгортався польський наступ проти ЗУНР?

8. Якими були причини поразки ЗУНР?

9. За яких обставин і як відбувся розподіл західноукраїнських земель?

10. Порівняйте обставини, за яких були створені УНР і ЗУНР. Чи є щось спільне? Чим вони відрізняються?

11. Чому весь час свого існування ЗУНР була втягнута у протистояння з Польщею?

12. Порівняйте перші акти та перші політичні кроки ЗУНР та УНР, у чому ви бачите відмінності? Які з цих кроків ви вважаєте найбільш успішними?

13. Президент України Л.Кучма у своїй доповіді оцінював діяльність уряду ЗУНР таким чином: «ЗУНР… Це була чи не перша у вітчизняній історії вдала спроба зробити головну ставку на об’єднавчі засади, висунути на перший план інтереси людей і національної держави…».чи погоджуєтесь ви з такою оцінкою? Поясніть, чому.

14. Н.Полонська-Василенко (український історик ХХ ст..) вважає, що “За цей короткий період, глибоко-трагічний період своєї історії 1918-1919 рр. – ЗУНР дала багато прикладів національної солідарності та розуміння державних інтересів ”. Спробуйте навести такі приклади. Якщо ви не погоджуєтесь з Н.Полонською-Василенко, дайте свою оцінку періоду та поясніть її.

15. Що спільного було в подіях 1918-1919 рр. в Буковині, Бессарабії, Закарпатті? Порівняйте їх, визначте і запишіть.