Складовим елементом міжнародної валютної системи є валютний ринок. Це розгалужена система механізмів, функціонування яких покликане забезпечити купівлю і Продаж національної та іноземних валют з метою використання їх для обслуговування міжнародних платежів. Під валютними ринками з практичної точки зору розуміють фінансові центри, де здійснюються операції з купівлі-продажу іноземної валюти, інших валютних цінностей, цінних паперів у іноземній валюті та руху іноземних капіталів. Найбільшими міжнародними валютними ринками є ринки Лондона, Нью-Йорка, Токіо, Франкфурта-на-Майні, Парижа, Сінгапура, Цюріха та Гонконгу.
Національні валютні ринки існують в усіх країнах з розвинутою ринковою економікою. У міру їх розвитку та взаємних зв'язків склався єдиний світовий валютний ринок, що включає регіональні та національні валютні ринки. Вони відрізняються за обсягом і характером валютних операцій та кількістю валют, що беруть у них участь.
Валютний ринок виконує такі найважливіші функції:
1) забезпечує реальну свободу вибору і дій власника валюти;
2) визначає і формує попит та пропозицію на іноземні валюти;
3) регулює валютні курси;
4) забезпечує своєчасне здійснення міжнародних розрахунків;
5) здійснює хеджування валютних ризиків;
6) забезпечує реалізацію валютної політики держави, підпорядкованої здійсненню регулювання національної економіки;
7) забезпечує одержання прибутку від операцій з валютою та валютними цінностями.
Валютний ринок, як і будь-який ринок, завжди є конкурентним. Його метою є одержання прибутку, але для нього характерні й елементи валютного ризику. Від інших ринків він відрізняється високим рівнем урегульованості.
Класифікація валютних ринків здійснюється за різними ознаками. За територіальною приналежністю розрізняють такі регіональні ринки: європейський, північноамериканський та азіатський. За видами валютних операцій ринки поділяються на ф'ючерсні, опціонні, форвардні, депозитні тощо. Залежно від рівня організації розрізняють біржовий та позабіржовий валютні ринки. Біржовий ринок представляють валютні біржі, а позабіржовий — банки, фінансові установи, підприємства та організації. Його ще називають міжбанківським. Вони виконують різні функції. Біржовий валютний ринок покликаний визначати валютні курси та прогнозувати їх динаміку. Позабіржовий ринок здійснює функцію валютних операцій, які охоплюють переважну частину обороту іноземної валюти.
Валютний ринок передбачає і відповідних суб'єктів. Це продавці валюти, її покупці та посередники. Серед них головними агентами є: валютні біржі, комерційні банки, центральні банки, фірми, підприємства та фінансові установи, що здійснюють зовнішньоекономічні операції, фізичні особи, зайняті у зовнішньоекономічній діяльності та валютні брокерські фірми та контори, що займаються посередницькою діяльністю.
На валютному ринку здійснюються різноманітні операції із зовнішньоторгових розрахунків, туризму, переведення доходів та інших валютних цінностей, що передбачають використання іноземної валюти. Такі операції називаються валютними. Вони пов'язані з переходом права власності на валютні цінності. Виділяють дві групи валютних операцій: поточні та термінові. До першої групи належать операції з короткими строками здійснення — у межах трьох робочих днів. Серед них виділяють три види:
1) «тод» — поставка валюти сьогодні (їх ще називають «сьогодні на сьогодні»};
2) «том» — поставка валюти наступного робочого дня («сьогодні на завтра»);
3) «спот» — поставка валюти на другий робочий день («сьогодні на післязавтра»).
Переважну частину поточних операцій складають операції «спот», їх основною метою є забезпечення потреб клієнтів банків у іноземній валюті, конверсія іноземних валют та купівля-продаж валюти з метою отримання прибутку на різниці у курсах.
До другої групи належать термінові операції, що включають форвардні та ф'ючерсні, а також «свопи» та валютні опціони з їх різновидами і комбінаціями. Форвардні операції — це угоди з обміну валют за раніше узгодженим курсом, дата виконання яких відкладена на визначений строк у майбутньому. Ф'ючерсними операціями називають контрактні угоди на купівлю та продаж стандартизованої суми іноземної валюти за стандартизованою специфікацією валют та узгодженою ціною. Учасники угод одержують і право, і зобов'язання обміняти стандартизовану суму певної валюти на іншу в установлені строки в майбутньому за курсами, визначеними на момент укладання угоди. Валютний «своп» — це операція, що поєднує купівлю або продаж валюти на умовах «спот» із одночасним продажем (або купівлею) тієї самої валюти на певний період на умовах форвардної операції. Валютний опціон — це договірне зобов'язання, що дає право для покупця і зобов'язання для продавця купити або продати певну кількість однієї валюти в обмін на іншу за фіксованим на момент укладення угоди курсом на наперед узгоджену дату або протягом узгодженого періоду.
На валютному ринку обертаються валютні цінності у різноманітних формах. Це оборот міжнародних засобів платежу, в яких здійснюються відповідні розрахункові операції. Основою цих засобів є виражені в іноземній валюті міжнародні платіжні зобов'язання юридичних та фізичних осіб Однієї країни щодо юридичних та фізичних осіб іншої країни. Засобом розрахунків на валютних ринках є:
1) комерційні переводні векселі (тратти), які у міжнародному обігу заміняли золото. Це розпорядження, що вимагає від банку, який представляє імпортера, заплатити експортеру в обумовленій валюті певну суму грошей. Вексель може бути оплачений негайно або протягом певного періоду часу — через ЗО, 60 чи 90 днів. У випадку, коли його оплата відстрочується, він може бути реалізований на ринку цінних паперів. Операції з векселями регулюються «Одноманітним законом про переказні векселі і прості векселі», підписаним 7.06.1990 р. у Женеві;
2) телеграфні перекази. За нинішніх умов це основний засіб проведення міжнародних обмінних операцій. Вони здійснюються банківськими установами різних країн, що підтримують взаємні кореспондентські відносини, відкриваючи один одному поточні рахунки — авуари;
3) кредитні картки та інші види електронних грошей. Важливим елементом валютних ринків є валютні курси.
Валютний курс— це ціна національної валюти у іноземній валюті, форма світової ціни кредитно-паперових грошей. Визначення валютних курсів називається котируванням іноземних валют. Повне котирування означає, що встановлюється курс покупця і продавця. Наприклад, курс гривні до долара США записують так: USD/UAH = 5,3280 — 5,2260. Це означає, що банк, який здійснив котирування, купує долари США за ціною 5,226 грн., а продає за ціною 5,326 грн. за 1 дол. Розрізняють пряме і зворотне котирування. При прямому котируванні визначається, скільком національним грошовим одиницям дорівнює одиниця (10, 100, 1000 одиниць) іноземної валюти. При зворотному котируванні, навпаки, визначається, скільком одиницям іноземної валюти дорівнює одиниця (10, 100, 1000 одиниць) національної валюти. Як правило, курс валют встановлюється до четвертого знака після коми десяткового дробу.
Валютний курс відіграє важливу роль у розвитку економіки, що виявляється у тих економічних функціях, які він виконує. По-перше, він виступає засобом інтернаціоналізації грошових відносин, бо з його допомогою долається обмеженість національних валют. По-друге, за допомогою валютного курсу здійснюється, зіставлення цінових, структур і результатів економічної діяльності окремих, країн, тобто співставляються умови і результати економічного відтворення у різних країнах (визначається рівень найважливіших показників — продуктивності праці, витрат виробництва, заробітної плати, темпи економічного зростання). По-третє, через валютні курси відбувається зіставлення національних та світових цін і вартостей. По-четверте, валютні курси впливають на перерозподіл національного продукту між країнами, що здійснюють зовнішньоекономічні зв'язки.
Величина валютних курсів залежить від багатьох чинників. По-перше, фундаментальні — що відображають макроекономічні умови країни. До них належать показники економічного зростання, рівень інфляції та облікової ставки, обсяг грошової маси в обігу, стан платіжного балансу країни, бюджетний дефіцит або профіцит, платоспроможність країни та довіра до національної валюти на внутрішньому і зовнішньому ринках. Другу групу складають інституціональні чинники. Вони відображають політичні умови, в яких функціонує та чи інша валюта. Це міжнародні угоди, що регулюють валютні відносини. На валютні курси впливають і кон'юнктурні чинники, серед яких спекулятивні валютні операції, формування інформаційних очікувань, нестабільність платіжної ситуації в країні тощо. Слід зазначити, що чинники, які визначають валютні курси, досить мобільні і їх взаємний вплив часто може нейтралізувати або посилювати дію один одного. Тому в кожній ситуації потрібно аналізувати дію кожного чинника у взаємозв'язку з іншими.
Розрізняють три режими визначення валютних курсів:
1) на основі золотих паритетів (при золотому стандарті);
2) фіксовані валютні курси;
3) плаваючі валютні курси, що коливаються залежно від попиту і пропозиції.
При золотому стандарті валютний курс встановлювався на основі золотого паритету, тобто співвідношення золотого вмісту грошових одиниць. Якщо, наприклад, золотий вміст долара — 1 г, а марки — 0,25 г, то курс буде 1: 4, тобто один долар дорівнює 4 марки. При цьому режимі валюти прив'язані до золота і співвідносяться одна до одної за твердим курсом. Відхилення валютного курсу від паритету було незначним (± 1 %) у межах так званих золотих крапок, що визначалися витратами на транспортування золота за кордон.
Фіксовані валютні курси визначалися в умовах Брет-тон-Вудської системи. Такі курси передбачають наявність певного зареєстрованого паритету, що підтримується органами державного контролю. Країни, що входили у цю систему, встановлювали курси своїх валют у доларах або золоті. Долар був пов'язаний із золотом, ціна якого в доларах була фіксованою — 35 дол. за унцію. На цій основі визначалися курси інших валют, які фіксувалися і мали підтримуватися на цьому рівні. А США зобов'язані були обмінювати паперові долари на золото центральним банкам інших країн за фіксованим вмістом. Співвідношення між валютами закріплювалося міжнародними угодами.
З розпадом Бреттон-Вудської системи відбувся перехід до плаваючих валютних курсів. Це курси, рівні яких визначаються ринковими силами, насамперед попитом і пропозицією. При цьому на співвідношення попиту і пропозиції прямо чи опосередковано впливає уся сукупність економічних умов країни, як внутрішніх, так і зовнішніх. До чинників, що безпосередньо впливають на валютні курси, можна віднести:
1) ВВП і рівень витрат виробництва;
2) реальну купівельну спроможність грошей та рівень інфляції в країні;
3) стан платіжного балансу країни, що впливає на попит і пропозицію іноземних валют;
4) рівень відсоткових ставок у країні;
5) довіру до національної валюти на світовому ринку.
Основою визначення плаваючих валютних курсів є співвідношення купівельної спроможності різних національних валют, що регулюється теорією паритету купівельної спроможності. Згідно з нею для визначення курсових співвідношень валют потрібно співставляти ціни умовного кошика споживчих товарів двох країн. Якщо, наприклад, в Україні ціна такого кошика 53 тис. грн., а в США — 10 тис. дол., то співставивши ці цифри (53 000: 10 000), одержимо ціну долара США у гривнях, яка дорівнює 5,3 грн.. Якщо в Україні ціни зростуть у 1,5 рази, а в США залишаться незмінними, то ціна кошика у гривнях складе 79 500, і курс долара буде дорівнювати 7,95 грн. (79 500: 10 000). Теорія паритету купівельної спроможності непогано себе зарекомендувала на практиці, бо в умовах ринкової економіки дозволяє передбачувати курсові співвідношення, особливо за умов інфляції.
Режим вільно плаваючих курсів називають флоатингом. Він рідко зустрічається на практиці. Як правило, вводяться певні обмеження вільно плаваючих курсів, що називається керованим плаванням, або брудним флоатингом. Більшість країн світу використовує саме режим керованого плавання курсів. При цьому курси валют залишаються плаваючими, бо не фіксуються на попередньо визначених рівнях паритету. Але в той самий час вони уже не чисто плаваючі, бо на них впливають центральні банки, що здійснюють певні заходи, спрямовані на регулювання валютних курсів з метою стимулювання або стримування певних видів чи напрямів зовнішньоекономічної діяльності чи фінансово-кредитної політики держави.
Валютні курси серйозно впливають на національну економіку, виробництво і зайнятість. Зниження курсу національної валюти підвищує експортні можливості країни, Тоді як його підвищення, як правило, погіршує їх. Нестабільність валютних курсів може негативно позначитися на стані зовнішньоекономічних зв'язків, їх коливання посилює невизначеність і міру ризику в міжнародних угодах. Тому валютні курси є важливим об'єктом регулювання як у кожній державі, так і в міждержавних відносинах. Країни регулюють валютні курси, щоб запобігти їх значним коливанням, тобто здійснюють політику валютного регулювання, або валютну політику. Серед цих заходів можна виділити девальвацію, ревальвацію, валютні інтервенції, введення валютного коридору та дисконтну політику.
Девальвація — офіційне зменшення курсу національної валюти відносно інших валют, а ревальвація — його офіційне підвищення. До відміни золотого стандарту девальвація супроводжувалася відповідним зниженням золотого вмісту валют, а ревальвація — підвищенням. За сучасних умов девальвація і ревальвація є заходами, що тимчасово усувають курсові відхилення, приводячи офіційний курс у відповідність з ринковим. Зростання інфляції може знову викликати відхилення, а, отже, і необхідність нової девальвації чи ревальвації. За умов плаваючих курсів ці процеси на ринку валют відбуваються постійно. Важливим методом валютної політики є валютна інтервенція. Це втручання центрального банку країни в операції на валютному ринку з метою впливу на курс національної валюти. Воно здійснюється тоді, коли попит на іноземну валюту зростає, і, щоб запобігти зниженню курсу національної валюти, центральний банк пропонує для продажу іноземну валюту. І навпаки, коли пропозиція іноземної валюти висока, а попит на неї низький, то центральний банк скуповує іноземну валюту. Застосування валютної інтервенції обмежено розмірами резервного валютного фонду, тому продаж іноземної валюти має чергуватися із її купівлею. В Україні цей захід використовується постійно.
У валютній політиці застосовується і регулювання облікової (дисконтної) ставки. Центральний банк, впливаючи на цю ставку, може впливати на приплив або відплив іноземного капіталу. Якщо облікова ставка підвищується, це сприяє притоку іноземного капіталу з країн, де вона нижча. Але при цьому відбувається подорожчання внутрішніх кредитів.
Однією з форм валютної політики є використання так званого валютного коридору, тобто фіксованих державою меж зміни курсу національної грошової одиниці до валют провідних країн світу. При цьому коливання національної валюти може здійснюватися лише у межах цього коридору. В Україні цей захід застосовувався у 1997—1999 pp.
При регулюванні валютних курсів використовується і такий захід, як фіксація паритету національної грошової одиниці відносно якої-небудь плаваючої валюти. При цьому зміни курсу національної валюти відбуваються так само, як і зміни курсу валюти-лідера. Найпоширенішою валютою, до якої здійснюється таке прив'язування, є долар США. Почало поширюватися і прив'язування до «кошика валют», який складають міцні валюти.
У валютній політиці використовують і заходи протекціонізму, серед яких найпоширенішим є метод валютних обмежень. При їх використанні держава здійснює контроль за операціями із валютою та золотом. Національні експортери не мають права продавати виручену валюту, а зобов'язані здавати її в обмін на національну валюту за офіційним курсом. Засобом впливу на валютний курс є регулювання платіжного балансу країни шляхом застосування з цією метою експертних субсидій, митних тарифів, податкових пільг, страхування від втрат, зумовлених коливанням валютних співвідношень.
Основні засади політики валютного регулювання в Україні визначені декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю». Ним визначені і його органи — Національний банк України, Державна податкова адміністрація України, Державний митний комітет та уповноважені банки. Головним серед них є Національний банк України, який здійснює державну валютну політику, виходячи з принципів загальної економічної політики держави.
Однією з найважливіших цілей валютної політики є забезпечення як кожної окремої країни, так і міжнародного співтовариства необхідними для здійснення усього комплексу багатосторонніх зв'язків ліквідними ресурсами. Міжнародна ліквідність характеризує можливість країни оплачувати свої зовнішні зобов'язання відповідними платіжними засобами. Показником загального стану міжнародної ліквідності є співвідношення золотовалютних резервів центральних банків країн світового співтовариства і загальної суми річного товарного імпорту. Нормою вважають 50 % офіційних резервів до світового імпорту.
При оцінці платоспроможності окремих країни використовується показник норми обслуговування державного боргу (НОВ), Його визначають як відношення суми платежів, які країна повинна виплатити іноземним кредиторам за певний період (СП), до суми іноземної валюти, отриманої від експорту товарів і послуг (СВ), тобто НОВ = СП /СВ. У міжнародній практиці прийнято вважати, що країна неплатоспроможна, якщо НОВ > 20 %. Платоспроможність окремих країн перед іншими (зовнішня платоспроможність) визначається станом державних валютних резервів, до яких входять іноземна валюта, золото, СДР та інші засоби.
У практиці валютних відносин використовують як загальноприйняті для міжнародних рахунків і платежів, так і окремі національні грошові одиниці. Таких валют небагато. Це долар США, євро, японська ієна і швейцарський франк. Можливість виконання валютою функцій світових грошей І роль її у зв'язку з цим як міжнародного ліквідного ресурсу, що надає відповідним країнам істотні конкурентні переваги, визначається рівнем економічного потенціалу, стабільності та конкурентоспроможності їхніх економік.
Функціонування валютних ринків пов'язане і з конвертованістю валюти, що є її здатністю вільно обмінюватися на валюти інших країн та міжнародні платіжні засоби. За умов золотого стандарту такої проблеми не існувало, бо банкноти обов'язково розмінювалися на золото. У системі кредитно-паперових грошей режим конвертованості визначається законодавчими або інституційними нормами. Це одна з важливих ланок валютної політики кожної держави.
Розрізняють повну і часткову, зовнішню і внутрішню конвертованість. При повній конвертованості усі юридичні і фізичні особи (вітчизняні і зарубіжні), тобто резиденти і нерезиденти, що володіють певною сумою грошей даної країни, мають можливість вільно, без будь-яких обмежень використовувати ці гроші на будь-які цілі, тобто безперешкодно здійснювати як поточні, так і інвестиційні валютні операції. Кількість таких валют обмежена. При частковій конвертованості на обмінні операції вводяться певні обмеження (за видами операцій, строками, категоріями суб'єктів валютного ринку тощо). При зовнішній конвертованості повна свобода валютних операцій для здійснення розрахунків з іншими країнами надається лише нерезидентам. Вони можуть обмінювати зароблену в цій країні валюту на будь-яку іноземну і здійснювати перекази її за кордон. При внутрішній конвертованості правом обмінних операцій національної валюти на іноземну користуються лише резиденти.
У 1976 р. МВФ ввів поняття «вільно використовувана валюта». Це валюта, що широко використовується у міжнародних розрахунках і операціях головних світових валютних ринків. З 1980 р. до таких валют належать долар США, німецька марка, японська ієна, англійський фунт стерлінгів та французький франк. Головна ознака таких валют — відсутність валютних обмежень у законодавстві країн — їх емітентів.
В Україні НБУ запровадив «Класифікатор іноземних валют», згідно з яким валюти поділено на три групи залежно від рівня їх конвертованості:
1) вільно конвертовані валюти, які без обмежень обмінюються на інші валюти;
2) валюти з обмеженою конвертованістю;
3) неконвертовані валюти, які не обмінюються на інші валюти і курси яких НВУ не визначаються.
В Україні встановлення і використання офіційного обмінного курсу гривні до іноземних валют здійснюється відповідно до Порядку, затвердженого постановою Правління НБУ від 18.03.1999 р. НБУ встановлює офіційний обмінний курс гривні до іноземних валют, який використовується резидентами і нерезидентами для усіх видів платіжно-розрахункових операцій. З цього часу офіційний курс гривні до вільно конвертованих валют встановлюється на основі курсів, що реально складаються на міжбанківському валютному ринку. Він встановлюється щодня без зобов'язань здійснювати операції купівлі-продажу валюти за зазначеними курсами.
