Однією з підвалин світового господарства є міжнародний поділ праці. Це спеціалізація окремих країн у межах світового господарства на виробництві певних видів товарів та послуг з метою реалізації їх на світовому ринку. Це якісна диференціація трудової діяльності на міжнародному рівні, яка лежить в основі різних форм обміну її результатами між країнами. Вона виявляється у спеціалізації виробництва окремих країн на певних видах продукції, якою вони обмінюються.
Необхідність міжнародного поділу праці та його глибина визначаються ступенем розвитку продуктивних сил суспільства. Його умовами є природні, географічні та економіко-виробничі відмінності між національними економіками різних країн. До промислового перевороту кінця XVIII — початку XIX ст. міжнародний поділ праці базувався на наявності у країнах таких природних ресурсів, як клімат, ґрунти, корисні копалини, водні й лісові ресурси. З переходом на велике машинне виробництво зростає роль соціально-економічних чинників міжнародного поділу праці. Це обсяг капіталу, рівень технічної оснащеності виробництва, кваліфікація робочої сили, стан науки тощо. Саме ці чинники, у першу чергу, визначають місце кожної країни у системі міжнародного поділу праці.
Теоретичною основою міжнародного поділу праці є обґрунтовані класиками політичної економії теорії абсолютних і відносних переваг. Вони базуються на ідеї про існування відмін між країнами за різних умов виробництва. Відповідно, у кожній країні можна виробляти будь-які товари. Але витрати на виробництво одиниці кожного товару будуть різними. Тому економічно доцільно зосередитися на виробництві тих товарів, витрати на виробництво яких найнижчі. А товари з високими витратами на виробництво завозити з тих країн, де вони низькі. Щоб мати можливість їх придбати, у країні потрібно виробляти і постачати на світовий ринок свої товари з низькими витратами виробництва.
Перевага такого поділу праці полягає у тому, що, по-перше, у результаті виробництва і поставки на зовнішній ринок товарів з низькими витратами на виробництво одержується додатковий доход за рахунок різниці між цінами на світовому і внутрішньому ринках, а по-друге, відбувається економія внутрішніх витрат виробництва через відмову від виробництва товарів з високими затратами і використання дешевих імпортних.
Міжнародний поділ праці виявляється у міжнародній спеціалізації та кооперуванні виробництва. На сучасному етапі стан продуктивних сил зумовлює такий поділ праці, що робить економічно неефективним, а часто просто неможливим забезпечення потреб кожної окремої країни за рахунок лише власного виробництва. Участь у міжнародному поділі праці стає передумовою нормального розвитку економіки. Тому відбувається розширення міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва. Чинниками, що його прискорюють, є НТР та зростання масштабів виробництва. Межі внутрішнього ринку стають дедалі тіснішими для крупномасштабного спеціалізованого виробництва, що об'єктивно виходить за ці межі. Розвивається спеціалізація виробництва не за кінцевим продуктом, а за напівфабрикатами, деталями, вузлами, комплектуючими виробами.
У результаті відбувається зміна співвідношення між; загальним поділом праці між великими родовими сферами економіки (промисловість, сільське господарство тощо), частковим (галузі цих сфер) і одиничним (кооперовані спеціалізовані підприємства). Саме зростання ролі подетальної та поопераційної спеціалізації підприємств різних країн, що базується на принципах одиничного або технологічного поділу праці і поширюється не тільки за межі виробничих одиниць у рамках країни, а й за її кордоном, і виступає однією з найхарактерніших особливостей міжнародного поділу праці за сучасних умов.
Вихід технологічного поділу праці за межі фірм, галузей і національних економік втілюється у появі велетенських міжнародних науково-виробничо-збутових комплексів, довгих і розгалужених ланцюгів з ланками у різних країнах і на різних континентах. Організаційною формою таких міжнародних систем спеціалізації і кооперації виступають транснаціональні корпорації (ТНК). У результаті формується безпосередньо міжнародне виробництво за адекватними організаційними принципами, інститутами та системами життєдіяльності, з інтернаціональним за характером продуктом, на якому лише умовно можна поставити: «Зроблено в такій-то країні». Окремі ланки таких ланцюгів створюються в колись позбавлених промисловості країнах, їм, як правило, дістаються «низові ланки» технологічних систем — видобуток і первинна переробка сировини, які характеризуються високою капіталомісткістю, відносною дешевизною продукції та великомасштабною екологічною шкодою. Часто в них розмішують також завершальні, збиральні виробництва з високою питомою трудомісткістю продукції, але низьким вмістом складної або наукової праці.
Це і є найхарактернішою особливістю міжнародного поділу праці на сучасному етапі. Вона не усуває того, що називають експлуатацією розвинутими країнами слаборозвинутих, але створює умови для індустріального розвитку останніх. Це підтверджує досвід так званих нових індустріальних країн, що досягли істотних успіхів у економічному розвитку саме завдяки участі у такому міжнародному поділі праці.
Перетворення безпосередньо інтернаціонального виробництва на типову форму промислового бізнесу зумовлює і глибокі зміни у сфері обігу — міжнародній торгівлі і валютно-фінансових відносинах. Стереотип міжнародного поділу праці з переважанням предметної спеціалізації, що реалізувався в основному через світову комерційну торгівлю, відходить у минуле. Йому на зміну приходить поділ праці, що забезпечує інтернаціоналізацію виробництва і капіталу, тобто поділ переважно технологічного типу. Його становлення активно сприяє міграції чинників виробництва — капіталу і робочої сили. Відповідно всередині міжнародної торгівлі зростає частка, що утворюється за заздалегідь передбачуваними технологічно обумовленими і чітко організованими товарними потоками між ланками одних і тих же ТНК (за оцінками, цей оборот складає 1/3 міжнародного торгового обороту).
У своєму класичному варіанті спеціалізація і кооперація були генетично пов'язані з процесами вертикальної інтеграції, бо обслуговували функціональну ув'язку послідовних стадій технологічного процесу. Все це, як правило, відбувалося «під дахом» одного капіталу. За сучасних умов такі процеси характеризуються двома особливостями:
1) широким залученням до коопераційних систем незалежних фірм дрібного і середнього бізнесу;
2) переростанням вертикальної інтеграції у диверсифікацію, що передбачає виникнення набагато складніших виробничих структур, зростаючу різноманітність випуску продукції і роботу на найскладніші ринки. Диверсифікація усуває жорстку централізацію структур, посилює тенденції децентралізацій, що породжує тенденцію до комерціалізації обороту всередині багатогалузевих концернів.
Отже, у розвитку економічних відносин у міжнародному обороті існують і взаємодіють дві протилежні тенденції, пов'язані з поглибленням міжнародного технологічного поділу праці на основі спеціалізації і кооперації. Це, з одного боку, зростання масштабів стійких довгострокових відносин, які обслуговують кооперацію і привносять у товарообмін дедалі більше елементів організованості, функціональної регламентації, що вносить у ринкові відносини більшу стрункість і упорядкованість. А з іншого боку, відбувається комерціалізація коопераційного обороту навіть у межах структур, підпорядкованих одному капіталу. Відповідно сфера прямих зв'язків, розподільних відносин звужується, обсяг безкоштовної передачі ресурсів скорочується, а масштаби еквівалентних зв'язків збільшуються.
Отже, активний розвиток міжнародного поділу праці спричинює перебудову усього відтворювального процесу, примушує раціонально господарювати, досягати більшої конкурентоспроможності. Під тиском іноземної конкуренції у кожній країні відбувається структурна перебудова, активізується впровадження досягнень науково-технічного прогресу, удосконалюються методи господарювання.
