Однією з найдавніших і найважливіших форм реалізації міжнародного поділу праці і світо господарських процесів є міжнародна торгівля. Міжнародний поділ праці зумовлює регулярний обмін товарами та послугами між різними країнами, який здійснюється через специфічну форму міжнародних економічних відносин, якою є міжнародна торгівля. Це сфера міжнародних товарно-грошових відносин, що є сукупністю зовнішньої торгівлі усіх країн світового господарства.
Міжнародна торгівля є найважливішою формою реалізації принципу порівняних переваг, виступає зворотним боком міжнародної спеціалізації. Вона дозволяє усім країнам розширювати можливості виробництва і споживання, посилювати конкуренцію і таким чином впливати на економічне зростання.
Міжнародна торгівля складається із експорту та імпорту товарів і послуг. Експорт означає, що товари та послуги, вироблені в одній країні, реалізуються поза її межами. Як правило, вивозяться товари, внутрішні ціни на які нижчі, ніж на світовому ринку. Розрізняють видимий і невидимий експорт. До видимого належить вивіз товарів, а невидимим називається надання послуг, створених у даній країні, споживачам із інших країн. Імпорт — це товари та послуги, вироблені поза межами даної країни, але ввезені й спожиті у ній. Імпортують, як правило, товари, ціни на які на світовому ринку нижчі за ціни на внутрішньому ринку.
Основними кількісними показниками міжнародної торгівлі є обсяг світового експорту, обсяг світового імпорту та обсяг світового товарообороту. Зародившись у стародавні часи, міжнародна торгівля на кожному етапі розвитку людства мала свої особливості. Після Другої світової війни у міжнародній торгівлі з'явились певні особливості. По-перше, значно розширився її обсяг. Протягом другої половини XX ст. він у порівняльних цінах збільшився у 17 разів (у 1948 р. — 58 млрд. дол., у 1997 p. — 5,3 трлн дол. США). Характерним є те, що міжнародна торгівля зростала швидше, ніж збільшувався обсяг світового виробництва. Якщо середньорічні темпи зростання обсягу світового виробництва товарів протягом 1948—1997 pp. склали {у порівняльних цінах) 4 %, то світовий експорт товарів та послуг протягом цього періоду в середньому щорічно збільшувався на 6 %.
По-друге, міжнародна торгівля характеризується сталою тенденцією до підвищення цін на світовому ринку. Якщо протягом 1948—1997 pp. обсяг світового експорту в поточних цінах збільшився у 95,4 рази, то у незмінних цінах (або фізичний обсяг) — у 17,2 рази. А це означає, що протягом другої половини XX ст. ціни на світовому ринку товарів підвищилися більше, ніжу 5,5 рази. Важливу роль відіграли інфляційні процеси, що відбувалися у цей період в усьому світі, а також: структурні зміни в самому експорті на користь якісніших і дорожчих товарів.
По-третє, характерною рисою міжнародної торгівлі є зростання ролі розвинутих країн, їх частка у світовому експорті перевищує 2/3. При цьому 4/5 світового товарообороту припадає на торгівлю між цими країнами, а частка країн, що розвиваються, складає лише 20 % загального обсягу товарообороту розвинутих країн.
По-четверте, міжнародна торгівля характеризується поглибленням так званого нееквівалентного обміну, особливо у відносинах «Північ-Південь». Його суть пов'язана з «ножицями цін». На світовому ринку склалася стійка тенденція до розриву в темпах підвищення цін на готові вироби, з одного боку, і сировину та сільськогосподарські товари, з іншого. Ціни на першу групу товарів зростають швидше, ніж на сировину і сільськогосподарську продукцію. Тому країни, що експортують переважно сировину і сільськогосподарські товари, витрачають частину своїх доходів, оскільки за імпорт готових товарів вимушені платити більше у зв'язку з підвищенням цін на них, ніж одержують від експорту своїх товарів. За підрахунками спеціалістів, у результаті нееквівалентного обміну країни, що розвиваються, лише у 80-ті роки XX ст. щорічно втрачали 50 млрд. дол. Потерпає від нееквівалентного обміну й Україна: протягом 90-х років минулого століття ціни на продукцію, яку Україна імпортує, зросли у 5,9 рази, тоді як експортні ціни — в 4,5 рази. Це експорт, що збіднює державу.
По-п'яте, в міжнародній торгівлі відбуваються структурні зміни., що полягають у зниженні питомої ваги сировинних товарів і сільськогосподарської продукції при одночасному підвищенні частки готових виробів. Якщо в 1960 р. у структурі міжнародної торгівлі питома вага сировинних товарів і сільськогосподарської продукції становила 44 %, а готові товари та напівфабрикати — 56 %, то в 1997 р. ці цифри відповідно склали 20 і 80 %.
По-шосте, характерною рисою розвитку міжнародної торгівлі за сучасних умов є зростання експорту та імпорту послуг— (так званого невидимого експорту). Сюди належать усі види міжнародного і транзитного транспорту, іноземний туризм, послуги банків та страхових компаній, платежі за патенти, авторські гонорари і права, доходи від рекламних і художніх робіт, послуги охорони здоров'я, навчання, програмне забезпечення обчислювальної техніки, торгово-технічна діяльність. Світовий експорт послуг характеризується такими даними. У 1990 р. його обсяг становив 0,1 трлн дол., а в 1997 р. — 1,3 трлн дол. Він досяг 20 % загального обсягу світового експорту товарів і послуг. Починаючи з 1990 p., експорт послуг подвоївся за вісім років, тоді як подвоєння експорту товарів потребувало 15 років. Відбуваються і структурні зміни в експорті послуг. Зростає частка міжнародних туристичних послуг. Якщо в 1975 р. вона становила 24 % у загальному обсязі експорту послуг, то в 1997 р. — 32 %. Одночасно знижується частка міжнародних транспортних послуг. Характерно і те, що 70 % світового експорту та імпорту послуг припадає на розвинуті країни. Особливо виділяються США, питома вага яких близько 18 % усього світового експорту послуг.
Розвиток міжнародної торгівлі носить суперечливий характер. Йому притаманні дві взаємопов'язані тенденції:
1) прагнення до лібералізації торгівлі, зниження торгових бар'єрів і 2) посилення протекціонізму, спроби обмежити доступ товарів «чужаків» на свої ринки. На цих тенденціях базується і міжнародна торгова політика. Розрізняють два види: ліберальна, або політика вільної торгівлі, і протекціонізм.
Вільна торгівля, означає вільне пересування товарів на світовому ринку. Вона дає можливість використовувати переваги міжнародного поділу праці. Вигоди від вільної торгівлі і в тому, що вона стимулює конкуренцію і обмежує монополію. Конкуренція іноземних фірм примушує місцеві фірми переходити до технологій з найнижчими витратами і високою якістю товарів. А споживачам вона дає можливість вибору з найширшого асортименту продукції. Однак ці переваги виявляються тоді, коли країни близькі за рівнем економічного розвитку. Якщо розрив великий, тоді представники розвинутіших країн можуть витіснити з ринків національних виробників.
Другим типом міжнародної торгової політики є протекціонізм. Це система заходів держави, спрямованих на захист вітчизняної економіки від іноземної конкуренції та на завоювання зовнішніх ринків. Серед заходів протекціонізму основними є мито, імпортні квоти, нетарифні бар'єри, демпінг.
Мито є акцизним податком на імпортні товари, воно вводиться з метою одержання державою доходів та захисту внутрішнього ринку. Фіскальне мито стягується з товарів, що не виробляються у країні, до якої вони ввозяться. Протекціоністське мито призначене для захисту національних виробників від іноземної конкуренції. Збільшуючи ціну товару, мито ставить іноземного виробника в невигідне становище порівняно з вітчизняним. Імпортні квоти — це максимальні обсяги товарів, що можуть бути ввезеш у країну протягом певного періоду часу. Цим обмежується доступ іноземних виробників до національного ринку. Нетарифні бар'єри є системою ліцензування, створення високих стандартів якості або бюрократичних заборон у митних процедурах. Демпінг — продаж товарів за заниженими («викидними») цінами на зовнішніх ринках. Вони нерідко бувають нижчими за витрати виробництва. Існують дві причини демпінгу. По-перше, фірми використовують його для пригнічення конкурентів, захоплення монопольного становища на ринку, а потім — підвищення цін. По-друге, демпінг може бути формою цінової дискримінації, тобто призначення різних цін різним покупцям. На внутрішньому ринку ціна може бути високою, а на зовнішньому — низькою.
Регулювання міжнародної торгівлі здійснюється як на національному, так і на міжнародному рівнях. Нараховується близько 300 міжнародних торгово-економічних організацій, що впливають на міжнародну торгівлю. Провідною серед них є Світова організація торгівлі (COT), попередницею якої була Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ). Остання діє з 1947 р. і базується на трьох кардинальних принципах: 1) рівний недискримінаційний режим торгівлі для усіх країн-учасниць; 2) зниження мита шляхом проведення багатосторонніх переговорів; 3) усунення імпортних квот. По суті ГАТТ — це форма ведення переговорів з тарифних бар'єрів на багатосторонній основі. Головне у її діяльності — узгодження позицій різних країн, спрямованих на усунення митних бар'єрів у міжнародній торгівлі, розробка і застосування правил, що виключають дискримінацію, введення режимів найбільшого сприяння.
З 1 січня 1995 р. на базі ГАТТ було створено СОТ. Головна мета її — подальша лібералізація міжнародної торгівлі товарами та послугами шляхом удосконалення торгових правил. Участь у СОТ дає країнам певні переваги у зовнішній торгівлі. Тому й Україна здійснює систему заходів, щоб забезпечити у 2003 р. вступ до СОТ.
Здійснення міжнародної торгівлі викликає рух товарів і капіталів з країни в країну. Він обов'язково обліковується, і результат виражається у платіжному балансі країни. В ньому фіксуються усі міжнародні торгові та фінансові операції між країною та іншим світом. Платіжний баланс — співвідношення фактичних платежів, що здійснюються країною іншим державам, та надходжень, одержаних нею з-за кордону. Він є систематичним звітом про усі економічні операції даної країни з іншими, всебічно вимірює потоки товарів, послуг та капіталів між країною і рештою світу. У нього включаються дані про експорт та імпорт товарів, позики іншим країнам і позику за кордоном, видатки туристам, сплачені або одержані відсотки та дивіденди. Крім платіжного балансу використовується і розрахунковий баланс, який є співвідношенням вимог і зобов'язань даної країни щодо іноземних держав. У нього включаються усі вимоги і зобов'язання до закордону, тоді як у платіжний баланс входять лише фактично здійснені надходження і платежі.
Обидва баланси складаються за певний період часу, а також на певну дату. Розраховані за першим методом баланси дають змогу аналізувати рух платежів та надходжень, вимог і зобов'язань протягом певного періоду часу і на цій основі визначати структуру та тенденції розвитку зовнішньоекономічних зв'язків країни і стан національної економіки. Баланс на певну дату відображає співвідношення платежів і надходжень або вимог і зобов'язань, що склалося на певну дату. При цьому розрізняють пасивний і активний баланси. Якщо надходження перевищують платежі, а вимоги — зобов'язання, то баланс активний, а при зворотному відношенні — пасивний.
За методикою МВФ, основними розділами платіжного балансу є баланс поточних операцій і баланс руху капіталів. Перший включає статті, пов'язані з рухом товарів, послуг і доходами від інвестицій. Баланс руху капіталів відображає співвідношення ввозу і вивозу державних і приватних капіталів. Крім цих основних розділів включаються і балансуючі статті, що характеризують регулювання сальдо платіжного балансу.
Міжнародний рух капіталів
Важливою формою міжнародних економічних відносин С переміщення капіталу між країнами, або його вивіз. Це процес вилучення частини капіталу з національного обороту даної країни і застосування його у економічній діяльності інших країн. Як форма світо господарських зв'язків вивіз капіталу сформувався на початку XX століття. Він зумовлений рядом причин. Це, в першу чергу, відносний надлишок капіталу в даній країні, його перенакопичення. За таких умов застосування частини капіталу в національній економіці призводить до зниження його Прибутковості. Тому в пошуках вигіднішого застосування капітал виходить за межі національної економіки і застосовується в тих країнах, де його прибутковість набагато вища.
Важливою причиною міжнародного руху капіталів є загострення проблеми збуту товарів на зовнішніх ринках. Нерідко країни застосовують заходи протекціонізму для обмеження ввозу товарів на національний ринок. Щоб їх подолати, і використовується ввезення капіталу в таку країну, що дає змогу організувати виробництво товарів на території країни, що застосовує протекціоністські заходи, і реалізувати їх на її ринках без обмежень.
Рух капіталів між країнами зумовлюється і прагненням розвинутих країн забезпечити сталі джерела сировини. З цією метою на території країн, багатих на сировинні ресурси, створюються іноземні підприємства з їх видобутку. Причиною міграції капіталів є і незбіг попиту та пропозиції капіталу в різних регіонах світової економіки. Як правило, пропозиція капіталів здійснюється розвинутими країнами, де відчувається його відносний надлишок. У той же час країни, що розвиваються, відчувають гостру нестачу капіталів і пред'являють на них високий попит, що й викликає їх переміщення у такі країни, бо перевищення попиту над пропозицією робить ціну капіталу високою (в даному випадку це прибуток, що його приносить ввезений капітал).
Переміщення капіталу між країнами зумовлюється і різницею в цінах на сировину і робочу силу в різних регіонах світової економіки. Це істотно впливає на рівень витрат виробництва у країнах, де ціни на ці чинники виробництва низькі. Тут продукція виробляється з меншими витратами і є конкурентоспроможною. Це і стимулює застосування іноземного капіталу в таких країнах.
Міжнародному руху капіталів за сучасних умов сприяє ряд чинників. Серед них: 1) зростаючий взаємозв'язок національних економік на основі поглиблення міжнародного поділу праці, що полегшує міграцію капіталу; 2) економічна політика економічно розвинутих країн, спрямована на залучення значних обсягів капіталів для підтримки темпів економічного розвитку; 3) економічна політика країн, що розвиваються, спрямована на створення сприятливих умов для залучення іноземних капіталів; 4) загострення екологічних проблем, що спонукає розвинуті країни переводити екологічно брудні виробництва у слаборозвинуті країни; 5) відмивання «тіньових», або «брудних», капіталів, обсяг яких у зв'язку з розширенням тіньової економіки зростає.
Міжнародний рух капіталу здійснюється в трьох формах: підприємницького (продуктивного) та позикового капіталу та економічної допомоги. Вивіз підприємницького капіталу відбувається за умови інвестування у промислові, сільсько-господарські, транспортні, торгові та інші підприємства за кордоном шляхом нового будівництва або придбання діючих підприємств чи прав власності на них. Такі капіталовкладення поділяються на прямі та портфельні інвестиції. Прямі інвестиції дозволяють експортеру капіталу встановлювати контроль над об'єктом, у який здійснюється інвестування. Портфельні інвестиції такого контролю не забезпечують, і, як правило, вкладаються у цінні папери з метою спекулятивного прибутку. Доход від вивезеного капіталу у цій формі одержують у вигляді позикового відсотка або дивідендів на акції.
Другою формою є рух позикового капіталу. Це надання кредитів урядам або приватним особам інших країн, вкладання коштів на банківські або інші рахунки фінансових організацій за кордоном. Нерідко надання позик зумовлюється придбанням певної продукції, технологій тощо. Такі кредити називають «пов'язаними». Доход виступає у вигляді позикового відсотка.
Формою міжнародного руху капіталу є також; іноземна економічна допомога. Це будь-який капітал, що надається країні, яка не в змозі одержати кошти шляхом звичайних ринкових механізмів. Сюди відносять довгострокові позики під невисокі відсотки, а інколи й безвідсоткові пільгові позики, що можуть бути виплачені у місцевій валюті, причому ці кошти знову надаються у позику. До такої форми міжнародного руху капіталу належить і продаж надлишку продукції розвинутими країнами слаборозвинутим країнам за їх власну валюту. Іноземна допомога виступає й у формі науково-технічної допомоги. Вона здійснюється шляхом надання грантів і субсидій для одержання консультацій та інженерної допомоги, розробки різного роду програм стажування і навчання за кордоном. Ця допомога має на меті створення сприятливих умов для розміщення іноземних інвестицій. Особливого поширення вона набула у другій половині XX століття.
У світовій практиці розрізняють переміщення капіталу і іноземні інвестиції. Переміщення капіталу — це платежі по операціях із зарубіжними партнерами, надання позик на строк не більше як 5 років та придбання іноземних цінних паперів із спекулятивною метою. Іноземні інвестиції— це переміщення капіталу за межі країни, що має на меті встановлювати контроль і участь в управлінні об'єктами у країні, що приймає капітал.
Масштаби міжнародного руху капіталу зростають. Так, на середину 90-х років минулого століття лише прямі зарубіжні інвестиції досягли 2,6 трлн дол. Водночас у русі капіталу відбуваються і суттєві зміни. По-перше, відбувся відхід від однонаправленості переміщення капіталу з розвинутих країн у слаборозвинуті. Якщо у першій половині минулого століття переважна частина вивозу капіталу спрямовувалася із розвинутих країн у слаборозвинуті, то після Другої світової війни зросли обсяги міграції капіталів між розвинутими країнами. Так, у другій половині 90-х років 80 % прямих іноземних інвестицій було спрямовано у ці країни. Та й з тих іноземних інвестицій, що здійснюються у країни, що розвиваються, значна частина направляється у «нові індустріальні країни». З розпадом СРСР і появою так званих постсоціалістичних країн з перехідною економікою частина іноземних інвестицій із розвинутих країн спрямовується туди. Певна частина їх припадає й на Україну. Загальна сума іноземних інвестицій у нашу країну на початок 2002 р. складала 4,4 млрд. дол. США, які надійшли з 110 країн. Найбільшим інвестором були США, інвестиції яких становили 231 млн. дол. Сприятливі можливості для зростання іноземних інвестицій створює нова редакція Закону «Про режим іноземного інвестування», прийнятого у 1996 р. Певні умови для цього створюються і з прийняттям у 1995 р. Закону «Про промислово-фінансові групи».
По-друге, особливістю міжнародного руху капіталів є зміна співвідношення його форм. З одного боку, значно розширився обсяг переміщення капіталів у позиковій формі. Кредити значною мірою надаються або урядом, або під його поручення. Так, наприклад, іноземні кредити Україні у кілька разів перевищують прямі іноземні інвестиції. З іншого боку, відбулися зміни у співвідношенні переміщеного капіталу за формою власності. Якщо у 60-і роки вивіз капіталу у країни, що розвиваються, здійснювався переважно у державній формі, то вже у 70-і роки між ними встановилася рівновага, а в подальшому почав переважати вивіз приватного капіталу.
По-третє, міжнародний рух капіталів після Другої світової війни прискорив процес інтернаціоналізації господарського життя за рахунок взаємопроникнення капіталів різних країн. На основі вивозу підприємницького капіталу склалася розгалужена мережа ТНК, що включає підприємства багатьох країн. Саме ТНК за сучасних умов виступають основним суб'єктом руху капіталів у підприємницькій формі. Це знайшло і своє теоретичне обґрунтування у комплексній моделі експорту капіталу, що називається «електричною парадигмою», одним з основних авторів якої є Дж. Даннінг. Згідно з цією моделлю фірми здійснюють прямі інвестиції за кордоном за наявності певних передумов. По-перше, коли фірма має переваги перед іншими підприємцями у певній зарубіжній країні. По-друге, коли їй вигідніше реалізувати їх саме в тій країні шляхом організації свого виробництва, а не через експорт товарів чи надання певних відомостей. По-третє, виробничі ресурси в іншій країні будуть використані ефективніше, ніж у своїй.
Використовуючи такі умови, ТНК, по суті, запровадили міжнародне виробництво товарів і послуг, яке є випуском продукції материнськими компаніями ТНК та їх зарубіжними філіалами. На початок XXI ст. його обсяг оцінювався у 70 % світового ВВП. По суті, на основі міжнародного руху капіталів утворилася так звана «друга економіка», тобто виробництво товарів та послуг закордонними філіями ТНК. При цьому останні зараз широко використовуються для контролю над своїми зарубіжними філіалами, надання їм довгострокових кредитів і новітніх технологій.
Особливістю міжнародного руху капіталів на сучасному етапі є і посилення його політичної і воєнної спрямованості. Особливо це стосується надання кредитів розвинутими країнами та міжнародними фінансовими організаціями. Нерідко ці акції зумовлюються як політичними, так і воєнними вимогами до позичальника, відмова від яких робить одержання позики неможливим.
