Стабілізаційна політика держави: кейнсіанський та монетаристський підходи

Сучасна практика функціонування ринкової економіки переконливо підтвердила потребу у макроекономічному регулюванні з боку держави. Держава у розвинутих країнах — це не тільки політичний Інститут, а й суб'єкт підприємницької діяльності, який виступає величезним перерозподілювачем грошових доходів та багатства. Тому вона впливає на економіку через економічну політику. Однією із її складових за сучасних умов є використання державою широкого кола засобів та важелів з метою стабілізації економічної кон'юнктури, згладжування циклічних коливань, забезпечення макроекономічних умов, сприятливих для підтримання високих темпів економічного розвитку та можливо повнішої зайнятості. Ці заходи та важелі і складають зміст політики, що називається стабілізаційною. Головною її метою є підтримання високого та стабільного рівня економічної активності у країні, зменшення руйнівного впливу циклічних коливань на соціально-економічний стан суспільства. Найбільш відомідва напрями такої політики — кейнсіанський та монетаристський.

В основі кейнсіанського напряму стабілізаційної політики лежать положення кейнсіанства про ефективний попит. Прибічники такої макроекономічної політики вважали, що управління податками, державними витратами, обсягом бюджетного дефіциту та пропозиції грошей дає можливість управляти динамікою сукупного попиту, а через нього і динамікою реального обсягу виробництва. Першорядного значення у стабілізаційній макроекономічній політиці представники кейнсіанства надавали податково-бюджетним методам впливу на макроекономічну рівновагу. Це випливало з їхніх уявлень про механізм функціонування ринкової економіки, згідно з яким економіка реагує на зміну грошового попиту зміною реального обсягу виробництва за відносної стабільності цін. Тому головним засобом впливу на підтримання обсягів виробництва, а отже, і забезпечення макроекономічної рівноваги, є сукупний попит, у регулюванні якого першорядне значення має податково-бюджетний інструментарій, особливо дефіцитне фінансування економіки за рахунок державних витрат.

Бюджетний дефіцит породжує два економічні ефекти — розширення грошового попиту, що може спричинити збільшення реального обсягу виробництва, або підвищення цін. Другий — ефект заміщення, коли державний попит на фінансові ресурси, породжений бюджетним дефіцитом, просто замішує приватний і ніякого розширення обсягу виробництва не відбувається. Прибічники кейнсіанської моделі стабілізаційної політики вважали, що для досягнення першого ефекту необхідна така кредитно-грошова політика, при якій потрібні заходи з регулювання відсоткових ставок, стримуючі їх зростання під впливом фінансування державних витрат. Для цього повинні використовуватися такі важелі, як управління обліковою ставкою, банківськими резервами та операціями на відкритому ринку. Ще однією умовою ефективності політики регулювання попиту є наявність недовантажених виробничих потужностей.

Стабілізаційна політика, що базувалася на таких принципах, була характерна для післявоєнного розвитку країн ринкової економіки до середини 70-х років. У другій половині 70-х років умови економічного розвитку різко погіршилися: зменшилися темпи економічного зростання, зросли темпи інфляції, збільшилося безробіття. Виникла ситуація стагфляції, коли одночасно із зростанням безробіття зросли й ціни. Стабілізаційна політика, що базувалася на теоретичних положеннях кейнсіанства, усунути такі негативні явища не змогла. Виникла потреба переорієнтації стабілізаційної політики на створення умов, що обмежують споживання, заохочують заощадження та нагромадження капіталу, зміцнюють приватновласницькі стимули виробництва і сприяють зростанню прибутку. Почався відхід від політики стабілізації економічного циклу і повної зайнятості, що базувалася на кейнсіанській теорії, до довгострокової стратегії зростання, що передбачає орієнтацію у грошовій сфері на антиінфляційну політику. Лише орієнтація на грошові параметри, стримування зростання цін, стабільність грошового обігу, на думку прихильників цього напряму політики макроекономічного регулювання, може забезпечити досягнення високих темпів реального зростання і відповідного їм рівня зайнятості і збільшення реальних доходів. Теорії, на яких базується цей напрям стабілізаційної політики, одержали назву монетаризму.

Прибічники монетаризму вважають, що головною причиною нестабільності економіки є розлади у функціонуванні грошового обігу. Приватна економіка стабільна за своєю природою, і необхідне встановлення постійних правил, які б позбавляли її хворобливих і несвоєчасних дій держави, які і є головним джерелом нестабільності. Заходи держави щодо регулювання сукупного попиту, такі як витрати державного бюджету, регулювання відсоткової ставки, не тільки не стабілізують економіку, а навпаки, спричинюють її дестабілізацію. Тому головний вплив на економіку з метою стабілізації цін та зайнятості і забезпечення економічного зростання потрібно здійснювати з допомогою контролю грошової системи через такі її складові, як грошова маса, рівень та структура відсоткових ставок тощо, які впливають на доступність кредиту. Змінюється і роль бюджетного регулювання. Визначається за необхідне істотне обмеження бюджетних витрат і зміна їх структури. Скороченню підлягають, у першу чергу, витрати на соціальні та господарські цілі: охорону здоров'я, соціальну допомогу, державні інвестиції. Одночасно відбуваються зміни у податковій системі, спрямовані на зменшення масштабів оподаткування фірм і корпорацій та перерозподіл доходів фізичних осіб через систему прогресивного оподаткування.

Отже, на противагу кейнсіанській політиці, що ґрунтується на стимулюванні ефективного попиту, насамперед податково-бюджетними засобами при допоміжній ролі кредитно-грошової системи, монетариста пропонують, у першу чергу, різні заходи щодо регулювання грошової маси в обігу як головної форми державного регулювання економіки з метою її стабілізації. Як зазначають спеціалісти, по суті, основна функція монетаризму зводиться до підпорядкування економічної теорії практичним завданням держави, щоб політика у сфері грошового обігу більшою мірою відповідала потребам держави і господарюючим суб'єктам у забезпеченні стабільного економічного зростання.

Макроекономічна політика, що почала впроваджуватися з кінця 70-х років минулого століття, стала жорсткішою з точки зору підтримання динаміки у сфері грошового обігу і здійснення режиму економії на цивільних витратах держави. Але практика розвинутих країн останньої третини XX ст. показала, що однозначного позитивного впливу на економічне зростання вона на зробила: темпи економічного зростання уповільнились, збільшилося безробіття, скоротились обсяги соціального захисту населення. Консервативна перебудова стабілізаційної політики не розв'язала основної її дилеми: як забезпечити одночасну стабільність цін та зайнятості. А посилення процесів інтернаціоналізації та глобалізації сучасної економіки поставило перед макроекономічною політикою нові проблеми.