Другий напрям соціального прогресу пов'язаний з умовами задоволення потреб людини в матеріальних та духовних благах, тобто з рівнем життя, або добробутом. Це рівень матеріального та соціального стану індивіда або домогосподарства. Він характеризує забезпеченість населення необхідними для життя матеріальними та духовними благами, ступінь задоволення потреб людей у таких благах та умови в суспільстві для розвитку та задоволення цих потреб, включаючи реальні економічні джерела та соціальне-правові гарантії забезпечення життєдіяльності людей. Набір необхідних для життєдіяльності благ зумовлюється такими потребами, як умови праці, освіта, охорона здоров'я, якість харчування та житла, обсяг політичних умов тощо.
Слід зазначити, що рівень життя є динамічним процесом, що залежить від багатьох чинників. З одного боку, на нього впливають потреби, величина і структура яких постійно змінюються під дією закону зростаючих потреб. З іншого боку, на рівень життя безпосередньо впливають чинники, пов'язані із можливостями суспільства щодо вироблення благ та їх розподілу, що, у свою чергу, залежить від стану розвитку економіки, культурно-освітнього рівня населення, національних особливостей тощо.
Рівень життя характеризується як кількісною, так і якісною визначеністю. У розвинутих країнах його регулювання здійснюється на основі концепції якості життя. Вона виступає як основоположна ідея поліпшення життя населення, що базується на відповідній системі принципів та понять і передбачає стратегію і тактику їх реалізації. Концепція якості життя характеризується трудовою установкою, тобто рівень життя, в першу чергу, пов'язується з працею, економічними можливостями людини. Вона включає і політичні можливості, і взаємозв'язки людини з навколишнім середовищем. Тобто, визначається весь комплекс умов і чинників, що характеризують як рівень задоволення потреб людини, так і відповідність реальних можливостей очікуванням. Серед показників цієї концепції важливе місце займає індекс якості життя, що характеризує рівень освіти і медичного обслуговування, ступінь зайнятості населення, його платоспроможність та доступ до політичного життя.
Центральне місце серед чинників, що визначають рівень життя, належить доходам, їх величині і диференціації. Саме доходи членів суспільства, домогосподарств є головним показником їх добробуту. Доход визначає матеріальне і духовне життя людей, можливість відпочинку, освіти, підтримання здоров'я, задоволення духовних потреб. Доход — це кількість грошових коштів, благ чи послуг, отриманих індивідом, юридичною особою або економікою в цілому за певний період часу. Це ті матеріальні блага, які знаходяться у розпорядженні осіб і використовуються ними для задоволення своїх потреб.
Найзагальнішим показником рівня життя є ВВП на душу населення. Саме цей показник означає загальну кількість товарів та послуг, що, з одного боку, придбані для Кінцевого споживання, а з іншого — складають суму доходів усіх суб'єктів національної економіки. Тому обсяг ВВП на душу населення є найзагальнішим показником обсягу товарів та послуг, що виготовляються і споживаються в країні. Що він вищий, то можливості задоволення потреб ширші, а, отже, вищий рівень життя. Статистика свідчить, що у 1997 р. середньосвітовий рівень ВВП на душу населення становив 5130 дол., тоді як у 25 найбагатших країнах — 25700 дол., а у решті — 1250 дол.
Показник ВВП на душу населення є надто загальним. Його можна з певними застереженнями використовувати для співставлення рівня життя різних країн. Для аналізу динаміки рівня життя всередині країни використовується особистий доход, або доход у розрахунку на душу населення. Це потік доходу, одержаного особою або домогосподарством. Він може бути результатом продажу своєї праці, одержання доходу від власності (дивіденди, відсотки), виручкою від продажу благ, створених власною працею, різного роду трансфертних платежів держави і бізнесу. Залежно від джерела розрізняють трудові і нетрудові доходи. До трудових належать доходи від продажу робочої сили або іншого її використання. Нетрудовим вважається доход, що утворюється поза ринком праці за рахунок інвестицій або трансфертних платежів, тобто доходів, що не залежать від відпрацьованого часу, а пов'язаних з нормами соціального забезпечення. Особисті доходи населення поділяються на грошові та натуральні.
Грошові доходи складають усі види надходжень у грошовій формі, тобто загальний обсяг грошей, одержаних особою у вигляді доходу. Натуральні доходи включають продукцію, створену домашнім господарством для власного споживання. Грошові доходи частіше називають номінальними, бо вони включають податки та обов'язкові платежі й не відображають рівня цін на товари та послуги.
Номінальні доходи населення, за вирахуванням податків, обов'язкових платежів та добровільних внесків населення у громадські організації, називаються використовуваними доходами. Останні є тією грошовою сумою, яка залишається після сплати податків та обов'язкових і добровільних платежів і яку домогосподарства використовують на власний розсуд. Це, по суті, сума коштів на споживання і заощадження домогосподарств. Але в цьому показнику не відображається динаміка рівня доходів. Тому визначається реальний використовуваний доход, що скоригований на зміну споживчих цін і показує обсяг благ та послуг, які можна придбати на грошовий доход при даному рівні цін.
Основними компонентами грошових доходів населення є оплата праці, доходи від підприємницької діяльності і власності, надходження виручки від продажу продуктів сільського господарства та різного роду трансферти —пенсії, стипендії, допомоги тощо.
Динаміка особистих доходів характеризує зміни у рівні життя: за інших рівних умов останній вище тоді, коли більший розмір особистих доходів. Однак рівень доходів не відображає нерівномірності їх розподілу між різними групами населення. Будь-якій економічній системі притаманна диференціація населення за рівнем доходів. Не є винятком і ринкова економіка. Рівень доходів залежить від рівня освіти, професійної майстерності, галузі трудової діяльності, стану кон'юнктури у різних галузях економіки. Істотно впливає і кількісний стан домогосподарств: кількість дітей та непрацездатних. Для аналізу диференціації доходів різних груп населення використовуються споживчі бюджети.
Існують різні бюджети: для середньої сім'ї, бюджет високого достатку, бюджет мінімальної матеріальної забезпеченості. Останній виступає як поріг бідності, або прожитковий мінімум, бо забезпечує лише фізичне відтворення людини. В Україні поняття прожиткового мінімуму визначено у Законі «Про прожитковий мінімум», прийнятому у 1999 р. Це вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини і збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості. Він визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу, а також; окремо для тих, хто належить до основних соціальних і демографічних груп населення. Прожитковий мінімум щорічно затверджується Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів до початку розгляду Державного бюджету України. У 2001 р. прожитковий мінімум становив 311 грн..
Прожитковий мінімум є по суті порогом бідності, при якій неможливо унаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству у конкретний період часу.
Межею бідності є рівень доходу, нижче якого неможливе задоволення основних потреб людини. Вона встановлюється як частка прожиткового мінімуму на одну особу в розрахунку на місяць. Виділяється і крайня форма бідності, що, за стандартами цивілізації, порівнюється з межею виживання. У 2000 р. рівень межі бідності в Україні становив 56,6 % прожиткового мінімуму. Виходячи з установленого критерію, до категорії бідних належали 26,7 % населення, а вкрай бідних — 14,7 %. У різних соціальних групах ці цифри неоднакові. Так, серед пенсіонерів бідних — 44,5 %.
Другим типом споживчого бюджету є бюджет середньої сім'ї, або середній доход. Це доход так званого середнього класу. За стандартами розвинутих країн споживчий кошик цієї групи включає будинок, автомобіль, дачу, сучасну обстановку житла, можливість надання освіти дітям, відпочинку (в т. ч. мандрівок), наявність заощаджень у вигляді цінних паперів та дорогоцінностей. У розвинутих країнах ринкової економіки середній клас вважається основою суспільного життя, забезпечує політичну стабільність і відіграє важливу роль у економічному зростанні. Його доходи пов'язані як з працею, так і з власністю (нерухомість, цінні папери). Тому соціальна політика спрямована на всебічну підтримку цього класу, зростання його частки серед населення. В Україні, на жаль, середній клас практично відсутній. Причому диференціація доходів між; багатими та бідними не знижується, а зростає. Посилюється тенденція зміщення населення до низькодоходних груп. Про це свідчать такі дані. У першій половині 2001 р. рівень життя 83 % населення був нижчим за прожитковий мінімум. Співвідношення між. сукупними витратами найбільш і найменш забезпечених груп населення склало 7,6, тоді як рік тому воно дорівнювало 7,1. Найзаможніша п'ята частина населення України здійснює майже 40 % сукупних витрат. Про низький рівень доходів населення України свідчить і структура сукупних витрат домогосподарств. Частка витрат на продовольчі товари складає майже 2/3 доходів, тоді як середнє домогосподарство США на це витрачає близько 17 % свого доходу (і це при значно більшому обсязі продуктового копійка у фізичному виразі й вищій його якості).
Ринкова економіка передбачає існування і прошарку багатого населення, яке має те, що недоступне для переважної більшості. Головною ознакою цієї категорії населення є наявність власності і, відповідно, можливості впливати на соціально-політичний розвиток суспільства. В Україні до такого прошарку належать так звані олігархи.
Отже, ринкова економіка характеризується диференціацією доходів, причини якої, як уже зазначалося, як у різних здібностях людей, так і їх соціально-економічному становищі. Важливим її чинником, особливо у слаборозвинутих країнах, є різниця у рівні оплати праці міського і сільського населення. Для визначення міри нерівності доходів у світовій практиці використовується так звана крива Лоренца, що показує, наскільки фактичний розподіл доходів між; різними групами населення відрізняється від рівномірного розподілу доходів
Якби доходи між сім'ями розподілялися рівномірно, то залежність між частками сімей і їх частками у загальному доході була б виражена бісектрисою. Це був би варіант абсолютної рівності, бо 20 % сімей отримували б 20 % загального доходу, а 40 % — 40 % загального доходу. Однак на практиці існує нерівність. Частка сімей з низькими доходами у загальному доході значно нижча за їх частку в населенні. Тому крива, що виражає цю залежність, буде відхилятися від бісектриси вниз. Що більше відхилення кривої Лоренца від лінії абсолютної рівності, то вища міра нерівності.
З кривою Лоренца пов'язаний ще один показник нерівності доходів. Це коефіцієнт ДжІІші, або індекс концентрації доходів населення. Він є відношенням площі сегмента, утвореного лінією абсолютної рівності і кривою Лоренца (на рис. 14 сегмент заштриховано), до загальної площі трикутника, що знаходиться під лінією абсолютної рівності. Якщо у розподілі доходів встановлюється абсолютна рівність, то площа трикутника буде дорівнювати О, а отже, коефіцієнт Джині буде дорівнювати О. У випадку абсолютної нерівності, коли усі доходи концентруються у розпорядженні однієї особи, коефіцієнт буде рівним 1. Він є відносним показником і його реальне значення знаходиться між; Oil. Що більший коефіцієнт Джині, то більша ступінь нерівності доходів. В Україні у 1996 р. коефіцієнт Джині дорівнював 0,413, тоді як у 1989 р. — 0,249, що є свідченням поглиблення диференціації доходів між різними групами населення.
Показником диференціації доходів є і так званий децільний коефіцієнт. Він виражає співвідношення між середніми доходами 10 % високооплачуваних категорій працівників і 10 % низькооплачуваних працівників. В Україні у 1990 р. це співвідношення становило 6: 1, а в 1999 р. — 14: 1, що також засвідчує посилення диференціації доходів різних груп населення. Ще вищий цей розрив у окремих категорій працюючих. Так, заробітна плата працівників вищої ланки акціонерних товариств у 25— ЗО разів перевищує зарплату рядових працівників.
Отже, рівень життя — це сукупність умов життя населення країни, відповідних досягнутому нею рівню соціально-економічного розвитку. Він визначається багатьма показниками, першорядне значення серед яких належить обсягу доходів і рівню їх диференціації.
