Роль Ф. Прокоповича та інших українських діячів у становленні розгалуженої системи зв’язків з громадськістю в Російській імперії

Феофан Прокопович (1681-1736) - церковний і державний діяч першої третини ХVІІІ ст., Соратник Петра І в справі перетворення системи управління церквою і одночасно ідеолог його реформ.

Народився майбутній ідеолог петровських реформ в 1681 р. (за дру гим даними - в 1677 р.) в Києві в купецькій родині. При рожде нии був наречений Елеазаром (або Єлисеєм). Навчався в Києво-Моги-лянской академії, ректором якої був його дядько (по матері) Фео фан Прокопович. Петро I, дізнавшись образ думок Феофана і переконавшись у його видатних здібностях, в 1716 році викликав його в Петербург для здійснення реформи церкви.

Тут спочатку виступив як проповідника-публіциста, роз'яснюючи дії уряду і доводячи необхідність перетворень, а також осміюючи і сатирично викриваючи її противників. З цих проповідей особливо чудові слово про царську подорожі за кордон і «Слово про владу і честі царської» (1718), присвячене доказу необхідності для Росії необмеженого самодержавства, причому проповідник особливо озброювався на «богословів», які вважали, що влада духовна вище світської.

Ставши єпископом Псковським і Нарвського, фактично перебуваючи в Петербурзі, і з того часу стає головним помічником Петра Великого в справах духовного управління. Через його руки проходять, їм складаються або, принаймні, редагуються всі найважливіші законодавчі акти у справах церкви; за дорученням царя він пише передмови і тлумачення до перекладів іноземних книг, підручники, богословські та політичні трактати тощо. Їм складено «Духовний регламент» (1721), «Слово похвальне про флот російському», «Слово про владу і честі царської» (1718), написані передмова до Морського статуту (1719), інструкція для проповідників, «Оголошення» про чернецтво (1724), трактат про патріаршества, «Перше вчення отроком», міркування про шлюби з іновірцями, про хрещення, про розкол, детальний коментар до «Статуту про престолонаслідування» під заголовком: «Правда волі монаршої під визначенні спадкоємця держави своєї» (1722) і мн. ін

Одним з відомих тоді письменників, філософів Феофан Прокопович (1681-1736 pp.) пропагував перетворюючу діяльність Петра 1,виступав прихильником прогресу та науки, учення Коперники і Галілея. Значне місце в творчості Феофана Прокоповича належить проблемам держави, абсолютної монархії, співвідносин світської та церковної влади. В реформаційній діяльності Петра І вбачав прогресивність. Суть розробленої теорії просвітницького абсолютизму полягала в обґрунтуванні пріоритету світської влади, підпорядкуванні церкви державі, секуляризації, тобто перетворення церковних і монастирських маєтностей у світські. Модифікуючи теорію природного права і суспільного договору, пристосовуючи її до умов України, Росії, Феофан Прокопович орієнтується на інтереси купців, мануфактурників, дворянства, а інтереси народу інтерпретує. За теорією просвітницького абсолютизму монарх - це верховний носій державної влади, ставиться над усіма громадянами, а його дії спрямовані на загальну користь. Зрозуміло, що теорії просвітницького абсолютизму визнавала верховним носієм державної влади лише освіченого, мудрого властителя. Освіта і розвиток наук розглядалися як основа історичного процесу, сили держави і добробуту народу.

Феофан Прокопович пише, що з красномовства походить багато благ як громадських, гак і приватних, божественних і вигід людського життя, тому ті, хто приступить до вивчення цього мистецтва, «хай найперше на­вчаться бути чесними і корисними для людського життя». На думку Прокоповича, вміти люб'язно вітати гостей і складати сердечні нобажання є «маловажні теми для виступу», основне призначення риторики — патріотичне, формування суспільної думки. Найперше — виголошувати похвали визначним громадянам і керівникам, які добре і розумно керують державою, хоробро ведуть війни, «щоб їхня хоробрість не впала в забуття і щоб інших спонукала до подіб­них вчинків». Наступне — «промовою запалити інших до діяльного виконання завдань» у військовій справі. Далі — безкровно, словом перемагати бунти і повстання. «А чи вузеньке поле розкривається перед нами при писанні листів?» — запитує автор. Він вважає, що посольська служба потребує допомоги красномовців, щоб за­хистити державу, зберегти її авторитет і не вдаватися до зброї. «Наша Батьківщина мовчки благає допомоги красномовства», щоб закріпити преславні подвиги в історичних пам'ятках і передати нащадкам. Церква також «домагається допомоги красномовних мужів».