Наявність негативних наслідків циклічних коливань економіки, таких як
інфляція, безробіття, зниження доходів економічних суб'єктів і інших, разом з
нездатністю ринкового механізму швидко і безболісно їх долати обумовлюють
необхідність здійснення державою антициклічних заходів.
Антициклічна політика – комплекс заходів, що проводяться державою,
направлених на згладжування коливань в економіці, тобто на зниження
глибини економічних криз, подовження фаз пожвавлення і підйому і
скорочення фаз кризи і депресії.
Частіше всього виділяють два типи антициклічної політики: політика
стримування (коли економіка знаходиться у фазі підйому) і політика експансії
(коли економіка знаходиться у фазі спаду).
Сутність і структура господарського механізму
Господарський механізм — це система основних форм, методів і
важелів використання законів, розв'язання суперечностей суспільного
способу виробництва, реалізації власності, а також всебічного розвитку
людини, формування її потреб, створення системи стимулів і узгодження
економічних інтересів основних класів, соціальних груп.
Господарський механізм є найважливішим елементом економічної системи.
Якщо уявити сучасну економічну систему як змішану, то вона включає в себе такі
самостійні підсистеми господарювання:
- державну підсистему;
- ринок як самостійну підсистему господарювання;
- традиційне (натуральне) господарство.
Кожній з окремих підсистем відповідає адекватний господарський механізм:
державний регулюючий механізм; ринковий механізм саморегулювання;
господарський механізм, що відповідає традиційному натуральному господарству.
Залежно від того, яка підсистема з відповідним господарським механізмом має
найбільш питому вагу, характеризується й вся економічна система: якщо
переважає ринок, то й система — ринкова, виникає ринкова економіка; якщо
переважає держава, то й система — планова (адміністративно-командна); якщо
переважає натуральне господарство, то такою є система в цілому. Більш чи менш
рівне співвідношення ринку й держави характеризує систему змішаної економіки,
де відбувається взаємодія відповідних господарських механізмів і, як результат,
становлення цілісного господарського механізму змішаної економіки.
Сутність господарського механізму проявляється через його функції. До
основних з них у політико-економічній системі належать такі:
- реалізація відносин пануючого типу власності;
- сполучення і взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин в економічній
структурі суспільства;
- узгодження і забезпечення руху економічних інтересів;
- розв'язання суперечностей;
- формування «поля» взаємодії між механізмом дії і механізмом
використання економічних законів.
Реалізація цих функцій в економічній практиці відбувається на основі
таких основних принципів формування і функціонування господарського
механізму, як ефективність, збалансованість, системність, соціальна
спрямованість.
Механізм господарювання як система організаційно-економічних форм
включає: планування, стимулювання, організація, регулювання. Кожна з цих
форм, у свою чергу, виступає у безлічі інших форм, що виконують свої
функції і в своїх взаємозв'язках створюють відповідні підсистеми механізму
господарювання. Підсистема планування включає прогнозування,
довгострокове, середньострокове і поточне планування, директивне й
індикативне планування тощо; підсистема стимулювання — економічні важелі і
стимули економічної діяльності, прискорення науково-технічного прогресу,
кредитно-фінансову систему; підсистема організації — форми організації й
управління виробництвом з відповідною регламентацією прав і обов'язків
економічних суб'єктів.
Суть і структура світового господарства
Термін «світове господарство» спирається на загальні й специфічні
економічні категорії. До загальних належать сім’я та її домашнє господарство;
держава та її економічна політика; товарно-грошові відносини; власність;
виробництво у широкому значенні. Специфічними є інтернаціоналізація,
інтеграція, транснаціоналізація, глобалізація та інші категорії.
Світове господарство пройшло у розвитку три основні етапи:
1) з кінця ХІХ до початку 20-х років ХХ ст., коли завершився
територіальний поділ світу на метрополії, колонії та інші держави, а також
почалося формування двох світових соціально-економічних систем – ринкової
та командно-адміністративно;
2) з початку 20-х до початку 90-х років ХХ ст., коли змагання двох
світових систем закінчилося поразкою командно-адміністративної системи, а
також була зруйнована колоніальна система, зросла ринкова цілісність країн і
одночасно поширилася прірва між багатими й бідними державами;
3) з початку 90-х років ХХ ст. до нашого часу, коли провідну роль грають
транснаціоналізація і глобалізація на підставі нового етапу НТР, розвиток
інтернаціоналізації та економічної інтеграції.
Транснаціоналізація – процес подолання національних кордонів
економічними суб’єктами зі створенням транснаціональних і
багатонаціональних компаній та банків (відповідно ТНК, МНК, ТНБ і МНБ) з
великою кількістю іноземних філій.
Глобалізація – це сучасний процес бурхливого поєднання усіх сторін
суспільного життя, насамперед, економічного з домінуванням загальносвітових
закономірностей над національними.
Інтернаціоналізація – постійний процес підвищення ролі
світогосподарських показників розвитку порівняно з національними.
Міжнародна економічна інтеграція – це процес тісного зближення
господарських механізмів країн впритул до створення міждержавних об’єднань
з наднаціональними органами.
Світове господарство є складною системою з трьома головними
підсистемами:
- соціально-економічною;
- організаційно-економічною (інституціональною);
- функціональною.
Соціально-економічна підсистема являє собою співіснування наступних
груп країн:
- з розвинутою ринковою економікою;
- що розвиваються;
- перехідних до ринкової економіки.
Критеріями визначення елементів вказаної підсистеми є:
- розвиток продуктивних сил і ринкових форм;
- особливості єдності різних укладів;
- специфіка державного регулювання економіки.
Організаційно-економічна, або інституціональна підсистема включає:
1. Економічні організації системи ООН, зокрема:
1) ЕКОСОР (економічна і соціальна рада) як координатор соціально-
економічної діяльності ООН та її спеціалізованих органів;
2) територіальні установи (ЄЕК – Європейська економічна комісія, ЕСКАТО –
економічна і соціальна комісія для Азії та Тихого океану та ін.);
3) спеціалізовані й галузеві установи (ЮНІДО –ООН з промислового розвитку;
ЮНКТАД – конференція ООН з торгівлі й розвитку; ЮНЕСКО – ООН з питань
освіти, науки та культури; Статистична комісія ООН, МТП (Міжнародна
торгова палата), МОП (Міжнародна організація праці), МОС (Міжнародна
організація з питань стандартизації) та ін.);
4) міжнародні фінансово-кредитні установи – МВФ, Світовий Банк.
2. Регіональні інтеграційні угрупування, зокрема:
- Європейський Союз (ЄС) у складі 27 членів: Німеччина, Франція, Італія,
Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Великобританія, Данія, Ірландія, Греція,
Іспанія, Португалія, Швеція, Фінляндія, Австрія, Польща, Чехія, Словаччина,
Угорщина, Словенія, Мальта, Кіпр, Естонія, Латвія, Литва; Румунія і Болгарія;
- Європейська Асоціація Вільної Торгівлі (ЄАСТ) у складі Швейцарії, Норвегії,
Ісландії, Ліхтенштейну;
- Північноамериканська Асоціація Вільної Торгівлі (НАФТА) у складі Канади,
США і Мексики;
- організація азійсько-тихоокеанського економічного співробітництва АТЕС;
- Економічний Союз країн Співдружності Незалежних Держав (СНД) у складі
України, Росії, Білорусії, Молдавії, Грузії, Азербайджану, Вірменії, Туркменії,
Казахстану, Киргизії, Таджикистану, Узбекистану;
- ГУАМ – Грузія, Україна, Азербайджан, Молдавія.
3. Міжнародні галузеві організації, наприклад, СОТ, Міжнародна
торговельна плата (МТП) та ін.
4. Координаційні організації – G– 8 (група 8 провідних країн світу),
ОЕСР (Організація економічного співробітництва і розвитку).
Функціональна підсистема світового господарства представлена формами
міжнародних економічних відносин (МЕВ).
Форми міжнародних економічних відносин
МЕВ – сукупність виробничих відносин на міжнародному рівні, яка
формується за трьома головними чинниками:
1. розвиток продуктивних сил і світової інфраструктури;
2. національні виробничі відносини кожної країни;
3. неекономічні особливості, насамперед, політичні моменти.
Розвиток МЕВ спирається на розв’язання суперечностей, зокрема, таких
головних:
- між національними й міжнародними інтересами;
- між інтеграцією країн і нерівномірністю їх розвитку, наприклад,
курс України на вступ до ЄС обмежений суттєвою невідповідністю так званим
Копенгагенським критеріям, тоді як Польща з 1 травня 2004 року стала повним
членом організації;
- між зростанням потреб і забезпеченістю країн власними
виробничими ресурсами, наприклад, висока залежність української
промисловості від імпорту енергоносіїв з Росії;
- між позитивними й негативними чинниками світового ринку,
наприклад, світові ціни, з одного боку, є орієнтиром для національних, з іншого
боку, коливання світових цін можуть дестабілізувати стан рівноваги в країні;
- між посиленням різноманіття відносин і поглибленням прірви в
соціально-економічному розвитку країн «Півночі» і «Півдня».
Відзначимо основні форми МЕВ:
- традиційні, пов’язані з міжнародною торгівлею кінцевими
товарами;
- перехідні до стратегічних як обмін чинниками виробництва,
зокрема, міграція робочої сили та капіталу, науково-технічне співробітництво;
- стратегічні як комплекс постійних спеціалізованих і коопераційних
заходів у внурішньофірмових відносинах ТНК;
- синтезовані як особливості регіональної інтеграції країн;
- специфічні, які поєднують економічні й неекономічні моменти,
наприклад, міжнародний туризм, спортивні, культурні та рекреаційні контакти.
Проаналізуємо зазначені форми окремо.
Зовнішня торгівля спирається на такі ключові категорії:
- експорт як вивіз товарів за межі митного кордону країни;
- імпорт як ввіз товарів за межі митного кордону;
- торговельний баланс або його сальдо, тобто різниця між експортом і
імпортом, причому кажуть про позитивне і негативне сальдо;
- зовнішньоторговельний оборот як сума цифр ввозу і вивозу;
- експортна та імпортна квота як окремі відношення відповідно експорту та
імпорту до обсягу ВВП;
- експортний потенціал як різниця між ВВП і сумою внутрішніх потреб країни;
- протекціонізм – державна політика стимулювання національного експорту і
стримування імпорту;
- вільна торгівля (фритредерство) – політика держави з її мінімальним
втручанням в МЕВ;
- лібералізація торгівлі як сукупність заходів щодо послаблення державного
регулювання;
- тарифні обмеження в торгівлі як використання мита, тобто прямих надбавок
до ціни товару;
- нетарифні обмеження, тобто непрямі форми впливу на обсяг і ціну товару,
який перетинає державний кордон (квоти, ліцензії, технічні обмеження, тобто
стандарти, норми, інші обов’язкові вимоги та ін.).
Важливими теоретичними моделями зовнішньої торгівлі були такі:
- меркантилізм (16-18 ст.) з обґрунтуванням протекціонізму і завжди
позитивного платіжного балансу;
- теорія абсолютних переваг А. Сміта;
- теорія порівняльних переваг Д. Рікардо та ін.
Міграція капіталів, або їх імпорт і експорт має такі головні форми:
- прямі інвестиції з отриманням контролю над об’єктом інвестування;
- портфельні інвестиції, як правило, у вигляді цінних паперів без права
контролю;
- підприємницький капітал з вкладенням безпосередньо у виробничі об’єкти;
- позичковий капітал з кредитною формою експорту або імпорту коштів.
Іноземне інвестування стимулюється наступними головними передумовами:
- політична і економічна стабільність;
- достатній науково-технічний рівень;
- стала і приваблива законодавча, податкова та організаційна база;
- використання пільгових режимів, зокрема:
1) спеціальні (вільні) економічні зони та території пріоритетного розвитку;
2) офшорні зони, тобто території з пільговим режимом реєстрації, сплати
податків та інших моментів.
Міжнародна міграція робочої сили – це переміщення працездатного
населення через державні кордони в таких основних формах:
- еміграція, тобто виїзд з країни на інше місце мешкання;
- імміграція, тобто в’їзд у країну для постійного мешкання;
- рееміграція як повернення в країну колишніх емігрантів;
- маятникова і сезонна міграція;
- відплив умів, або відплив мозків, тобто виїзд інтелектуальної еліти країни;
- вимушена міграція, пов’язана з біженцями та особами, які переслідуються
на батьківщині за політичними мотивами та шукають політичного притулку.
Регіональна економічна інтеграція проходить наступні основні етапи:
- зона вільної торгівлі з ліквідацією тарифних і нетарифних обмежень між
країнами;
- митний союз, коли встановлюються єдині обмеження в торгівлі з третіми
країнами;
- спільний ринок товарів, капіталів і робочої сили з відсутністю
національних бар’єрів на шляху товарів і чинників виробництва;
- економічна спільнота з широким узгодженням економічної політики країн-
членів і створення наднаціональних органів, наприклад, Європейського
парламенту в ЄС;
- економічний союз при впровадженні єдиної валюти, загальних правил
митного і прикордонного режимів, поширенням пріоритетних прав
наднаціональних органів;
- політичний союз з утворенням нового державного об’єднання у вигляді
федерації або конфедерації.
Статистичним звітом усієї сукупності МЕВ країни виступає платіжний
баланс. Він порівнює річні фактичні платежі, які отримує держава з-за кордону,
і платежі, що сплачує дана держава своїм іноземним партнерам. Різниця між
надходженнями і переказами за кордон має назву сальдо платіжного балансу.
Сальдо платіжного балансу може мати три види стану:
- нульове (збалансоване) при збігу надходжень і платежів за кордон;
- позитивне при перевазі зовнішніх надходжень до держави;
- негативне (від’ємне) при перевищенні зовнішніх платежів.
Стандартний платіжний баланс має два розділи:
1) рахунки поточних операцій, зокрема:
а) торговельний баланс, тобто різниця між експортом та імпортом товарів, що
дозволяє відрізняти нульове, позитивне і від’ємне сальдо зазначеного балансу;
б) баланс послуг;
в) баланс доходів;
г) баланс поточних трансфертів.
Пункти б), в), г) об’єднує термін «невидимі операції»;
2) рахунки операцій з капіталом і фінансові операції, зокрема, стаття
«помилки й пропуски».
Якщо платіжний баланс спирається на щорічні дані, то розрахунковий баланс
додає до платіжного цифри вимог і зобов’язань країни за попередні роки.
Для подолання дефіциту платіжного балансу використовують іноземні
запозичення, золотовалютні резерви, заходи валютно-фінансової політики. Але
найбільш надійним кроком є збалансований розвиток національної економіки.
Сутність і класифікація глобальних проблем
Розвиток світового господарства зіштовхнувся зі загостренням так званих
глобальних проблем, які мають і економічне вимірювання.
Глобалістика – це особлива галузь науки про загальні, планетарні
проблеми розвитку людства.
Зазначені проблеми підрозділяються на три групи:
1) проблеми взаємодій людини й природи, зокрема:
- екологічна;
- продовольча;
- обмеженості ресурсів і оволодіння ресурсами космічного простору і
світового океану;
2) проблеми суспільних взаємодій, зокрема:
- збереження миру, заборона зброї масового знищення і скорочення гонки
озброєнь;
- подолання зростаючої прірви в рівні життя між розвинутими країнами так
званого «золотого мільярду» і країнами, що розвиваються;
- боротьба з міжнародним тероризмом і організованою злочинністю «без
кордонів»;
3) проблеми розвитку людини та її майбутнього, зокрема:
- боротьба з епідеміями та небезпечними захворюваннями (СНІД,
туберкульоз та ін.);
- боротьба з наркоманією, палінням, алкоголізмом, торгівлею людьми та ін.
Усі глобальні проблеми породжують нестачу коштів для прогресу
людства, ведуть до деградації довкілля і самої людини.
Глобалізація та її сучасні проблеми
Категорія «глобалізація» похідна від латинського слова «globus» – куля.
Найближчим синонімом глобального є планетарний, тому йдеться про
складний системний процес, який охоплює всі сторони суспільного життя
планети.
Економічна глобалізація є ключовою складовою суспільної глобалізації
та одночасно останнім, сучасним етапом розвитку процесу інтернаціоналізації
господарського життя.
Визначимо головні риси економічної глобалізації:
1) зростання відкритості економіки країн;
2) регіоналізація і поширення міжнародної економічної інтеграції;
3) випереджаючий розвиток світового фінансового ринку і фінансових
операцій;
4) зростання ролі міжнародних організацій;
5) значне розширення ролі ТНК і БНК з диверсифікацією їх діяльності;
одночасно типовими стали процеси злиття, тобто укрупнення раніше окремих
компаній;
6) використання глобальних ресурсних джерел, що дозволяє підвищити
ефективність виробництва, зокрема, із здійсненням ресурсозбереження;
7) значне підвищення міжнародної мобільності робочої сили та ін.
Існують декілька підходів до визначення етапів розвитку економічної
глобалізації. Перший підхід підкреслює постійність і поступовість розвитку
глобалізації економічного життя з визначенням таких етапів:
1) із стародавніх часів до великих географічних відкриттів з обмеженими,
локальними міждержавними відносинами;
2) з початку великих географічних відкриттів до середини ХІХ століття при
повільному прогресуванні й формуванні світового ринку; саме на даному етапі
виникли та успішно діяли прообрази сучасних ТНК – Вест-Індська та Ост-
Індська компанії;
3) із середини ХІХ ст. до 80-х років ХХ ст. при структурній глобалізації, що
пов’язувалася з економічним і територіальним переділом світу та боротьбою
протилежних соціально-економічних систем;
4) з кінця 80-х років ХХ ст. до нашого часу.
Другий підхід вважає початком економічної глобалізації останню чверть
ХХ ст. на підставі початку нового етапу НТР і переходу до постіндустріальних
засад розвитку.
Розвиток процесу глобалізації супроводжується суперечливими
наслідками. З одного боку, розширюються можливості окремих країн щодо
використання оптимального співвідношення різноманітних ресурсів. З іншого -
загострюється конкурентна боротьба і поширюється прірва в рівні розвитку
країн і регіонів.
Визначимо ключові суперечності глобального процесу:
1. Галузеві диспропорції, коли перевагу отримують обробна
промисловість і сфера послуг з одночасною деградацією сільського
господарства, вугільної промисловості та ін.
2. Територіальні диспропорції з поширенням розриву в економічному і
соціальному розвитку країн і цілих регіонів.
3. Так звана «деіндустріалізація», коли, з позитивного боку, зростає
питома вага сфери послуг, енергозбереження та екологічності
виробництва, а з негативного - спостерігається повернення до
патріархальних, доіндустріальних форм виробництва внаслідок
неконкурентоспроможності суб’єктів окремих країн.
4. Відрив фінансових потоків від реальних потреб розвитку виробництва,
що веде до зростання кризи заборгованості, насамперед, країн, що
розвиваються, при одночасному дефіциті необхідних інвестицій.
5. Зростання організованої злочинності, зокрема, світового тероризму,
який спирається на транснаціональні ресурсні потоки. Крім того,
виникають рухи протесту проти проявів глобалізації (заходи
антиглобалістів).
6. Розвиток масової культури, що сприяє взаємозбагаченню культур, але
одночасно здійснює шкоду національним мовам і культурним цінностям
окремих країн і регіонів.
7. Традиційні євроатлантичні цінності не завжди відповідають
уподобанням представників окремих країн, конфесій та етнічних груп,
що провокує прояви націоналізму, ксенофобії, релігійного
фундаменталізму.
Україна є учасником сучасних глобалізаційних процесів. Це полягає в
наступному:
- наявність дипломатичних і відповідно економічних відносин більш ніж з
190 країнами світу;
- членство в багатьох міжнародних організаціях, насамперед, системи ООН,
намір вступити до ЄС;
- зростання відкритості економіки, наприклад, цифра експортної квоти
перевищила 50%;
- високі місця в міжнародній торгівлі озброєннями, аерокосмічною технікою,
продукцією чорної металургії;
- як транзитна держава Україна забезпечує значні потоки товарів і послуг
через власну територію; одночасно здійснюються заходи щодо диверсифікації,
насамперед, енергетичних постачань (нафтогон «Одеса-Броди»);
- підвищується використання національними господарськими суб’єктами
міжнародних телекомунікаційних мереж;
- поширюється участь у русі міжнародних інвестицій, на світових ринках
цінних паперів;
- участь у багатьох міжнародних політичних, культурних, спортивних,
гуманітарних подіях, що забезпечує прямий економічний ефект (надходження
до бюджету, розширення бази оподаткування, залучення інвестицій у
виробничі й соціальні проекти та ін.).
Головними ризиками економічної глобалізації для нашої держави є:
- суперечлива залежність від коливань світової ринкової кон’юнктури;
- небезпека неефективності підприємств, які не здатні конкурувати з
іноземними постачальниками;
- економічні втрати від виконання статутних вимог деяких міжнародних
організацій;
- небезпека міжнародного тероризму, нелегальної міграції, контрабанди
заборонених товарів та інших наслідків лібералізації прикордонного і митного
режимів;
- негативний вплив масової культури на національні культурні цінності;
- додаткові проблеми, пов’язані з глобальними проблемами людства
МИКРОЭКОНОМИКА 2. Предмет і функції мікроекономіки
Мікроекономіка має довгу й складну історію, що бере початок від
класичної політекономії (вчення А. Сміта про «незриму руку ринку»).
Однак становлення мікроекономіки як самостійної науки припадає на
останню третину ХІХ ст.
Створення мікроекономіки як науки пов’язують з іменами А. Вальраса
(1834-1910), К. Менгера (1840-1921), А. Маршалла (1842-1924). Ці вчені-
економісти незалежно один від одного й різними шляхами прийшли до
створення теорії ринкової рівноваги, яка в подальшому була розвинута
видатними економістами Ф. Візером у Австрії, Ф. Еджуортом і У. Джевонсом в
Англії, В. Парето в Італії, Д. Кларком і І. Фішером у США.
У межах даної теорії була створена струнка система формул, графіків та
схем, що описують поведінку споживача, розвиток та співвідношення попиту і
пропозиції, ринкову рівновагу та інші економічні процеси.
У центрі уваги мікроекономіки знаходиться окремий економічний суб’єкт
з його потребами, уподобаннями, пріоритетами. Термін «суб’єкт» походить від
латинського «subjectum» і означає в перекладі «той, що лежить знизу, що
знаходиться в основі». Суб’єктом може бути як окремий індивід, так і група
людей. Економічний суб’єкт здійснює власне економічну діяльність. Він
робить той вибір, який є предметом вивчення науки «мікроекономіка».
Окремий економічний суб’єкт – це первинний елемент господарської системи,
який самостійно здійснює економічні функції. Це може бути фірма, домашнє
господарство, виробник, споживач, власник землі, капіталу, робочої сили.
Домогосподарство – об’єднання свідомо організованих осіб на основі
спільного формування і використання ресурсного потенціалу й бюджету на
принципах взаємодопомоги, що має визначену внутрішню функціональну
структуру й економічну поведінку, є ланкою суспільного відтворення і
реалізації економічних відносин приватної власності на фактори виробництва з
метою задоволення власних потреб і інтересів домогосподарства, індивідів та
суспільства. Воно може бути одноосібним і багато осібним. До основних
функцій домогосподарства як суб’єкта мікроекономіки належать: постачання
факторів виробництва; отримання та розподіл сукупного доходу; споживання;
включення домогосподарства в суспільні відносини, виробництво людського
капіталу; створення умов для відтворення життєвих сил, здатності до праці.
Фірма (підприємство) – це будь-які суб’єкти господарювання, які
виробляють економічні блага (товари-речі й товари-послуги) з метою 10
отримання прибутку, використовуючи обмежені економічні ресурси. Виходячи
з даного визначення зазначимо, що в мікроекономічному аналізі фірма
визначається не зовсім так, як у Господарському кодексі України.
Мікроекономіка використовує поняття фірма (підприємство) в більш широкому
розумінні, ніж законодавство.
Держава як суб’єкт мікроекономіки здійснює урядовий вплив на
економічне життя окремих господарських одиниць (домогосподарств, фірм),
регулюючи відносини між домогосподарствами й фірмами, між самими
фірмами, взаємовідносини фірм і домогосподарств з державою. При цьому
мікроекономічний аналіз залишає поза увагою той факт, що держава є
власником значної частини природних ресурсів, підприємств, які виробляють
суспільні блага.
Зауважимо, що означені економічні суб’єкти різноякісні. Так, фірма
одночасно є і виробником, і споживачем, і інвестором, і власником. Тому
мікроекономіка розглядає фірму в кожному з її станів окремо.
Об’єктом дослідження мікроекономіки як науки, з огляду на зазначене
вище, є мікрорівень господарської системи, який складається з окремих
господарських одиниць.
Предметом мікроекономіки є вивчення економічної поведінки окремого
економічного суб’єкта, тобто процесу випрацювання, прийняття та реалізації
рішення про те, як діяти в певній економічній ситуації за обмежених
економічних ресурсів.
Мікроекономіка виконує позитивну й нормативну функції. Позитивна –
мікроекономіка вивчає факти, пов’язані з економічною поведінкою окремих
економічних суб’єктів, залежності між ними – це описова, пояснювальна
функція. В той же час, аналізуючи поведінку економічних суб’єктів, вивчаючи,
якими правилами економічний суб’єкт керується при прийнятті рішень, можна
передбачити величину попиту, сформувати прогноз на майбутнє. При цьому
мікроекономіка виконує нормативну функцію.
Завданням мікроекономіки є формування економічного мислення для
ринкових умов.
Отже, мікроекономіка вивчає індивідуальну поведінку економічних
суб’єктів і знання цієї науки може позитивно впливати на прийняття ними
економічних рішень, але незважаючи на це головне призначення
мікроекономічної теорії – суспільне. Саме тому вона посідає чільне місце серед
фундаментальних академічних наук.
3. Методологічні засади мікроекономіки
Засвоєння курсу мікроекономіки багато в чому залежить від розуміння
методологічних посилань цієї теорії, її основних понять і принципів,
характеристиці яких присвячене дане питання.
Виділяють два рівня наукового пізнання – емпіричний і теоретичний.
