колективна, приватно-колективна, спільна із залученням іноземного капіталу,
інтелектуальна та ін.
Економічний розвиток людства постійно пов’язаний з процесами зміни
типів і форм власності. Принциповими є такі категорії:
- роздержавлення як комплекс заходів, які спрямовані на подолання
державного монополізму;
- приватизація як форма роздержавлення з відчуженням колишнього об’єкта
державної власності на користь недержавної особи;
- націоналізація як процес, протилежний приватизації;
- денаціоналізація (реприватизація) як процес переходу до приватних володарів
об’єктів, що були раніше націоналізовані.
Слід відзначити історичний аспект існування відносин власності. Кожній
цивілізації відповідав пануючий об’єкт привласнення.
Аграрна цивілізація спиралася на земельну власність і сільське
господарство як головну галузь. Але в межах зазначеної системи виділяють
географічно-локальні форми: античну, азійську і германську цивілізації.
Індустріальна цивілізація відрізняється домінуванням як головного
об’єкта власності засобів і умов праці.
Постіндустріальна форма цивілізації характеризується перевагою
власника інформації.
1.5. Товарна організація суспільного виробництва. Товар і гроші
1. Характеристика натурального і товарного виробництва
Існує два основних типи організації економіки: натуральне
господарство і товарне господарство. Їм відповідають дві основні форми
господарювання: натуральна і товарна.
Форма суспільного виробництва – це певний спосіб організації
господарської діяльності.
Натуральне господарство – найпростіша форма організації виробництва,
що домінує в докапіталістичних формаціях, при якій виробник виготовляє
продукцію для свого власного споживання, а не для обміну. Його основні риси:
- замкнутість, відособленість і самодостатність господарських одиниць,
які за рахунок власних ресурсів забезпечують себе всім необхідним;
- низькопродуктивна ручна праця при використанні примітивних
засобів виробництва, нерозвиненість суспільного поділу праці;
- зроблена продукція призначається для внутрішнього споживання, а не
для обміну; продукт праці не набуває товарної форми;
Товарне господарство – форма організації суспільного виробництва, при
якій продукти виробництва призначені для подальшого обміну на ринку. Його
основні риси:
- відкритість і взаємозв'язок господарюючих одиниць;
- господарські зв'язки між виробниками здійснюються через обмін
ресурсами й результатами виробництва;
- використання грошей, тобто платність відносин;
- дія економічних законів товарного виробництва: закону вартості,
закону попиту та пропозиції, закону конкуренції, законів грошового
обігу та ін.
Розрізняють просте й розвинуте товарне виробництво.
Просте товарне виробництво – засноване на особистій праці
самостійних ремісників і селян, орієнтованих на ринок, без використання
найманої праці.
Розвинуте товарне виробництво (підприємницьке) – засноване на
використанні найманої праці й розвинених засобів виробництва, для нього
характерний глибокий поділ праці.
Товарне виробництво можна класифікувати за певними критеріями:
1. За фактом використання грошей:
- бартерне, тобто з прямим обміном товарів без посередництва грошового
еквіваленту;
- грошове, тобто за обов’язковою участю грошей.
2. За номенклатурою продукції:
- із стабільною номенклатурою при слабкому технологічному розвитку;
- із змінною номенклатурою при постійному оновлюванні технологій.
Товарне виробництво постійно розвивається. Внутрішнім механізмом
розвитку є процес існування і розв’язання суперечностей між елементами
системи товарного господарства, починаючи з вихідної суперечності товару –
між конкретною і абстрактною працею, відповідно між споживчою вартістю і
вартістю. Розв’язання суперечностей спирається на пошук найефективніших
форм взаємозв’язків, що знаходить вираження в законах.
Проаналізуємо ключові закони товарного виробництва.
Закон вартості визначає необхідність обміну лише товарів-еквівалентів,
тобто товарів з однаковою вартістю. У грошовій економіці ця еквівалентність
ускладнюється відхиленням цін від вартостей, що стимулює скорочення витрат,
впровадження нових технологій, ризик, збільшення розриву в доходах.
Закон попиту наголошує зворотний зв’язок між ціною і величиною
попиту на товар при інших рівних умовах.
Закон пропозиції підкреслює прямий зв’язок ціни й величини пропозиції
при інших рівних умовах.
Закон грошового обігу визначає кількість грошей, що необхідні для
обслуговування обігу товарів, як частка від ділення суми цін усіх товарів на
число оборотів однієї грошової одиниці.
Розгляд суперечностей та їх розв’язання спирається на систему вартісних
категорій: собівартість, прибуток, ціна, зарплата, рента та ін.
2. Товар і його властивості. Теорії вартості
Товар – це продукт праці, створений для обміну, який має дві властивості:
- може задовольняти потреби – має споживчу вартість;
- може обмінюватися на інші товари – має вартість, що на поверхні
явищ здобуває форму мінової вартості.
Поряд з категорією «споживча вартість» використовується категорія
«цінність», що підкреслює суб'єктивно-об'єктивний характер корисності для
споживача.
Мінова вартість - пропорція обміну одного товару на іншій. Мінова
вартість товару може бути неоднакова для різних часу й місця. Однак вона
коливається біля вартості товару.
Варто розрізняти працю індивідуальну і суспільно необхідну:
- індивідуальна праця – витрати праці окремого виробника;
- суспільно необхідна праця – середні, типові витрати праці в суспільстві
(суспільно необхідний робочий час) на виробництво певного товару.
Вартість товару визначається не індивідуальною, а витратами суспільно
необхідної праці.
Дві якості товару випливають з двоїстого характеру праці: абстрактна
праця (створює вартість) і конкретна праця (створює споживчу вартість).
Конкретна праця – це сукупність конкретних професійних дій і операцій
за допомогою конкретних засобів виробництва, спрямованих на виробництво
товару, що володіє певними споживчими властивостями, які дозволяють
задовольняти конкретні потреби.
Абстрактна праця – це сукупність зусиль людини по створенню товару
(витрати фізичної, інтелектуальної, психічної енергії), безвідносно конкретних
форм реалізації цих зусиль. Абстрактна п раця - праця взагалі - виміряється
суспільно необхідним робочим часом.
Єдиний процес праці аналізується з позиції складності.
Проста праця не потребує кваліфікації та під силу кожному
працездатному.
Складна праця – це кваліфікована діяльність з обов’язковою попередньою
підготовкою.
На величину вартості впливають продуктивна сила та інтенсивність
праці. Продуктивна сила описує конкретні особливості трудового процесу,
зменшує вартість одиниці продукції, але не змінює загальної вартості усієї
товарної маси. Інтенсивність описує загальні витрати зусиль, тому впливає на
сумарну вартість без зміни вартості одиниці продукції.
Конкретна праця є приватною у зв’язку з відображенням індивідуального
трудового внеску окремого виробника. Абстрактна праця є суспільною у
зв’язку з вирівнюванням витрат трудових зусиль робітника. Таким чином,
суперечність між конкретною і абстрактною працею виявляється в
протистоянні приватного й суспільного труда при ринковому визнанні
корисності товару.
Історично в політичній економії визначали дві групи поглядів на вартість:
- теорії об’єктивної вартості – з акцентом на витрати виробництва;
- теорії суб’єктивної корисності – з акцентом на здатність товарів
задовольняти потреби.
Перша група включає такі основні напрямки:
1. Теорія трудової вартості представників англійської класичної
політекономії А. Сміта і Д. Рікардо. Вони не завжди послідовно визначали
витрати праці як джерело суспільного багатства.
2. Політекономія марксизму вважала працю найманих робітників
виключним джерелом вартості й багатства впритул до права революційного
подолання несправедливості в розподілу доходів.
3. Теорія витрат виробництва в роботах Дж. Мілля, Дж. Мак-Куллоха,
Р. Торренса поширила категорію “праця” на продукти минулих періодів у
вигляді засобів виробництва, які в поточному періоді мали форму капіталу.
Таким чином, логічним був висновок про створення вартості усіма елементами
витрат.
4. Теорія трьох факторів виробництва французького економіста Ж.-Б.
Сея полягала в рівноправній участі в утворенні вартості найманої праці,
капіталу і землі. Це дозволяло власнику кожного з факторів отримувати доход
відповідно внеску в загальну суму витрат. У контексті зазначеної концепції
своєрідно виглядали так звані теорії “останньої години” Н. Сеніора і
“стримування” Ф. Бастіа, які підкреслювали право капіталіста на прибуток
фактором ризику при інвестуванні.
Друга група поглядів зробила акцент на суб’єктивне почуття споживача і
в центр уваги поставила категорію “корисність”, або “цінність”. Насамперед
йдеться про маржиналізм з теоріями граничної корисності й граничної
продуктивності.
Теорія граничної корисності спирається на праці У. Джевонса,
К. Менгера, Ф. Візера, Є. Бем-Баверка, Л. Вальраса та ін. Розмежування
загальної та граничної корисності (корисності останньої одиниці блага, що
споживається) дозволило вимірювати зниження інтенсивності потреби з
подальшим визначенням оптимального споживання.
Теорія граничної продуктивності американського вченого Дж. Б. Кларка
підкреслювала участь кожного чинника виробництва у формуванні вартості на
підставі показника продуктивності останньої одиниці, що дозволяло шукати
оптимальне співвідношення чинників.
Неокласична теорія починаючи з робот А. Маршалла поєднала обидва
підходи, зняла протиставлення витрат виробника і корисності споживача,
наголосила істинною проблему ціни як певної комбінації попиту і пропозиції.
Кейнсіанська теорія в середині 20 століття поширила аналіз цін на
макроекономічний рівень, включаючи ринки недосконалої (обмеженої)
конкуренції.
Інституціональні теорії (постіндустріального, інформаційного
суспільства) вважають саме інформацію на підставі інтелекту людини
основним джерелом будь-якої вартості (цінності), а не витрати фізичних або
психічних зусиль.
Треба відзначити оригінальний внесок у теорію вартості відомого
українського вченого М. Туган-Барановського, який на межі 19-20 ст.
запропонував теорію економічної цінності, згідно з якою можливий синтез
витратного і маржинального підходів.
3. Суть, еволюція, функції і типи грошей
Товарне виробництво спирається на обмін, насамперед, за допомогою
грошей. Але гроші є продуктом історичного розвитку обмінних операцій,
зокрема форм вартості.
Гроші є найважливішим елементом ринкової економіки і однією із
основних економічних категорій. Вони виступають загальним еквівалентом при
обміні товарів і послуг. Існують раціоналістична і еволюційна концепції
виникнення грошей.
Відповідно до еволюційної теорії, гроші виникли в результаті еволюції
форм вартості товарів:
1. Проста (випадкова) – характерна для періоду, коли обмінні операції носили
одиничний, випадковий характер, при цьому один товар безпосередньо
обмінювався на іншій:
х товару А = у товару В.
Вартість товару А виражена в товарі В, отже товар А знаходиться у відносній
формі вартості, а товар В – в еквівалентній.
2. Повна (розгорнена) – характерна для періоду, коли обмін набув
систематичного характеру. При повній формі вартість певного товару
виражається не в одному товарі випадково, а у ряді товарів постійно і
систематично. Це можна записати у вигляді формули:
у товару В
х товару А = z товару С
тощо
3. Загальна – вартість всіх товарів виражається в одному товарі, що виконує
роль еквівалента. В різні періоди і у різних народів такими товарами-
еквівалентами були: худоба, зерно, хутро, чай, сіль тощо. Загальна форма
вартості може бути представлена:
у товару В
z товару С = х товару А
тощо
4. Грошова – з'являється тоді, коли вартість всіх товарів починають вимірювати
в золоті або сріблі, які стають всезагальним еквівалентом. Це можна
представити формулою:
у товару В
z товару С = х грамів золота
тощо
Гроші – все те, що виконує функції грошей. Функціями грошей є:
1) міра вартості;
2) засіб обігу, зокрема:
- купівельний засіб;
- засіб платежу;
- світові гроші;
3) засіб нагромадження.
Функцію міри вартості гроші виконують ідеально за допомогою ціни, яка
вказується на ціннику і виключає необхідність постійної присутності грошових
одиниць поруч з товаром.
Ціна – це грошове вираження вартості товару. Масштаб цін – це певна
маса певного дорогоцінного металу, насамперед, золота, яка приймається за
грошову одиницю. Так, англійський фунт стерлінгів отримав назву,
спираючись на фунт срібла. Під час золотого стандарту масштаб цін
встановлювався рішенням державних органів. За сучасних умов першу
функцію грошей виконує споживчий кошик, який має реальну вартість.
Функцію засобу обігу гроші виконують реально як посередник між
продавцем і покупцем. Виконання даної функції забезпечується за допомогою
готівкових (металевих і паперових) і безготівкових грошей (з використанням
розрахункових і поточних рахунків). Функцію засобу платежу гроші
виконують реально при розриві в часу купівлі й продажу товару. Йдеться про
кредитування, авансування, попередню оплату, сплату податків та ін. Саме з
даною функцією виникла потреба в існуванні кредитних грошей як боргових
зобов’язань у вигляді облігацій, боргових розписок, векселів, банкнот і деяких
інших цінних паперів.
Функція світових грошей виконується реально за присутністю в
міжнародних розрахунках і державних запасах золота й іноземних валют.
Третя функція засобу нагромадження виконується грошима реально у
вигляді запасів золота та інших дорогоцінних металів. При металевому обігу
вказані запаси стихійно регулювали обіг через коливання розмірів запасів, які
збільшувалися або зменшувалися в залежності від потреб обслуговування
товарних потоків. За сучасних умов поруч зі золотом функцію нагромадження
виконують срібло, метали платинової групи (іридій, паладій, платина),
дорогоцінні каміння, інші матеріальні й нематеріальні активи, насамперед,
вільно конвертована валюта.
Грошова маса – сукупність всіх готівкових і безготівкових грошових
коштів в державі.
В цілому всі форми грошей можна звести до таких складових (агрегатів):
М0 = готівка за межами банківських установ.
М1 = М0 + кошти на поточних рахунках і депозитах.
М2 = М1 + термінові депозити і валютні заощадження.
М3 = М2 + кошти клієнтів по трастовим операціям банків.
М1 – активні гроші. Пасивні гроші – різниця М3 і М1.
Грошова система – форма організації грошового обігу в країні, що
склалася історично і закріплена законодавчо. В кожній країні вона має свої
особливості.
Визначимо основні теорії грошей:
4. Еволюційна, що вважає принциповим товарну природу грошей і
виникнення їх на підставі розвитку форм вартості.
5. Раціоналістична, що визначає гроші як результат певної домовленості
людей. Різновидами її є такі теорії:
- металістична (Н. Орем – французький вчений XIV ст., меркантиліст), яка
вважала дорогоцінні метали грошима від природи;
- номіналістична (Дж. Стюарт, Н. Барбон – англійські вчені XVIII ст.), яка
зазначала існування грошей як символів, умовних позначень;
- державна як форма номіналістичної (німецький економіст межі XIX і XX ст.
Г. Кнапп) з визначенням грошей як продукту державної влади.
3. Функціональна, що пояснює сутність грошей через їх функції, зокрема:
- кількісна (Ш. Л. Монтеск’є, Д. Юм, деякі їх сучасні послідовники), що
обмежує значення грошей статистичним впливом на ціни та інші економічні
параметри;
- власне функціональна (Л. Харріс), яка вважає об’єктом аналізу лише функції
грошей.
4. Закони грошового обігу. Інфляція
Рух грошей у процесі розширеного суспільного відтворення утворює
грошовий обіг.
Грошовий обіг – рух грошей, який обслуговує купівлю-продаж товарів і
нетоварні платежі. Виділяють готівковий і безготівковий грошовий обіг. До
готівки відносяться монети, банкноти і казначейські білети. Безготівковими
грошима є чеки, векселі, платіжні доручення, банківські кредитні картки,
державні цінні папери та інше.
Форми організації грошового обігу утворюють грошову систему. При
цьому тільки держава в особі Національного банку України (НБУ) визначає
грошову одиницю, масштаб цін, порядок грошової емісії, характер
забезпечення грошей, форми безготівкового обігу та ін.
Грошовий обіг поділяється на готівковий і безготівковий. Готівка
об’єднує монети, банкноти (великі купюри) й казначейські білети (дрібні
купюри). Складовими безготівкового обігу є такі основні платіжні
інструменти:
- документи на переказ, тобто платіжне доручення, чек, акредитив, платіжна
вимога та ін.;
- спеціальні платіжні засоби, тобто векселі, банківські платіжні картки,
розрахункові чеки та ін.
Окремо слід відзначити поширення системи електронних грошей як у
міжнародних, наприклад, Visa, American Exspress, так і внутрішніх
(Національна система масових електронних платежів - НСМЕП) платіжних
системах.
Закони грошового обігу визначають кількість грошей, які є в обігу.
За умов нерозвиненості кредитних відносин використовується така загальна
формула:
Ш
Т Ц
М
•
=,
де Мгр – маса грошей; Т – кількість товарів; Ц – ціни товарів,
Ш – швидкість обігу грошової одиниці.
Зазначена формула іншим чином концентрується в основному
монетарному рівнянні – формулі Фішера:
M●V = P●Q,
де М – грошова маса.;
V – швидкість обігу однієї грошової одиниці;
Р – середня ціна товару;
Q – фізичний обсяг товарів.
При незмінності V і зменшенні або сталості Q, зростання М веде до
зростання цін Р, тобто до інфляції.
Розвиток кредиту ускладнює вихідну формулу:
Ш
Т Ц К П ВП М
• − + −
=,
де в чисельнику додаються К – сума товарів, проданих у кредит цього року,
П – сума повернених кредитів, ВП – взаємопогашені платежі (взаємозалік).
Під купівельною спроможністю грошової одиниці розуміють масу
товарів, яку можна придбати за зазначену одиницю. Іншим чином це
проявляється у нестійкості цін з такими основними формами:
1) інфляція, тобто зростання цін, з такими основними видами:
- повзуча, або інертна, з темпами зростання до 10% на рік;
- галопуюча з темпами до 200% на рік;
- гіперінфляція при перевищенні 200% протягом року;
- інфляція попиту;
- інфляція пропозиції;
- внутрішня і зовнішня (імпортована);
- збалансована й незбалансована;
- відкрита й подавлена;
- очікувана й неочікувана;
- регульована й нерегульована;
2) дефляція із зниженням цінового рівня;
3) дезінфляція як процес штучного зменшення темпів зростання цін;
4) рефляція як штучне провокування інфляції;
5) стагфляція як поєднання інфляції та стагнації виробництва.
На межі XX і XXI ст. виникли суттєві зміни в грошовому обігу:
1. Золото не використовується як грошовий матеріал, ціна на нього
складається як звичайна комбінація попиту і пропозиції, що було закріплено в
принципах діючої ямайської валютної системи.
2. Валютні курси є вільними, плаваючими на відміну від колишніх
валютних систем з фіксованими курсовими показниками. Взагалі валютний
курс – вираження одиниці однієї країни в грошових одиницях іншої.
3. Значне збільшення питомої ваги електронних розрахунків з
одночасним скороченням частки готівкових сплат (5 – 10 % від суми грошових
потоків).
4. Значне зростання авторитету колективних валют, насамперед, євро і
спеціальних прав запозичення (СПЗ, або SDR), що пропонуються
Європейським Союзом і Міжнародним валютним фондом.
1. Капітал як економічна категорія. Кругообіг і оборот капіталу
Капітал – це авансована вартість, яка в процесі свого руху приносить
більшу вартість, тобто здатна до самозростання.
Відзначають три основні аспекти капіталу:
1) техніко-економічний з підкреслюванням матеріально-речових запасів;
2) організаційно-економічний, який пов’язаний з різноманіттям організації
виробничого процесу, наприклад, при залученні зовнішніх активів;
3) соціально-економічний з підґрунтям таких моментів:
- високорозвинене товарне виробництво;
- наявність мотивації до збагачення;
- певний ступінь концентрації виробництва і капіталу;
- відсутність власних засобів виробництва у частини населення, яка здатна до
найманої праці;
- юридична свобода суб’єктів.
Капітальні витрати можливо підрозділити на дві великі частини: засоби
виробництва і робочу силу. Як ми визначали в попередній темі, існують різні
підходи до походження вартості в цілому та її складових.
Визначимо два основних підходи до впливу складових капіталу на
створення вартості й додаткової вартості:
- марксистський;
- неокласичний.
Марксистський підхід спирається на такі положення:
- умовою виробництва є повне відчуження найманого виробника від засобів
виробництва, який не має відношення до подальшої долі створеного товару;
готовий товар належить власнику засобів виробництва;
- останній факт дає можливість власнику після реалізації товару сплачувати
робітнику лише частину створеної вартості, а іншу частину привласнювати у
вигляді додаткової вартості.
Таким чином,
W = C+V+M,
де W – вартість; С – постійний капітал, пов’язаний з придбанням засобів
виробництва; V – змінний капітал на придбання робочої сили; М – додаткова
вартість.
Найманий робітник за допомогою конкретної праці переносить вартість С
на продукт, а за допомогою абстрактної – створює нову вартість V+M. Товар
реалізується за величиною W, робітнику сплачують еквівалент V, компенсують
витрати С і привласнюють М, тобто частина нової вартості безкоштовно
надходить до кишені капіталіста.
Таким чином, робочий день розподіляється на необхідний і додатковий
час з відповідним створенням еквіваленту V, тобто зарплати, і М.
Ефективність вказаного підходу вимірюється показником норми
додаткової вартості М'= M: V ● 100.
Інші підходи спираються на теорію факторів виробництва усіх чинників.
Так, виробнича функція Кобба-Дугласа має вигляд
α −α
=
Y A* K * L,
де Y – обсяг продукції; А – коефіцієнт спільного (синергетичного) впливу
факторів; К – капітал; L – праця; α - частка К у сумі витрат; 1-α - відповідна
частка L.
Теорія граничної продуктивності наголошує, що збільшення обсягу
фактора здійснюється доти, доки величина граничного продукту не зрівняється
з ціною даного фактора. Більш докладно цей момент ви вивчатиме в курсі
мікроекономіки.
За функціональними формами визначають грошовий, виробничий та
товарний капітал. Процес послідовного проходження усіх трьох форм має назву
кругообороту капітала. Кругооборот нефінансових галузей має вигляд:
Робоча сила
Гроші - Товар< -...Виробництво...- Товар'- Гроші'
Засоби виробництва
Кругообіг позичкового капіталу має вигляд: Гроші – Гроші'.
Кругообіг так званого фіктивного капіталу (цінні папери) описується
таким чином: Гроші – Цінні папери – Гроші'.
Кругооборот капіталу як безперервний процес – оборот капіталу.
Кількість оборотів за рік n = 360: О, де 360 – кількість днів в господарському
році, О – тривалість одного обороту.
Різні частини капіталу обертаються з різною швидкістю. За зазначеним
критерієм визначають основний та оборотний капітал.
Основний капітал – це знаряддя праці (будівлі, споруди, обладнання
та ін.), які не втрачають натурального вигляду протягом експлуатації,
переносять вартість на продукт частинами за мірою зносу.
Розрізняють фізичний і моральний знос. Фізичний знос пов’язаний з
втратою первісних властивостей у результаті природного впливу (наприклад,
іржи) або експлуатації. Моральний знос пов’язаний з появою більш дешевих або
більш ефективних засобів праці.
Процес втрати частини вартості при створенні товару і поверненні її після
товарної реалізації має назву амортизації. Амортизаційний фонд – це
грошовий фонд підприємства, на якому накопичуються кошти для подальшої
заміни зношених знарядь праці або їх ремонту.
Норма амортизації На
розраховується за формулою
На
= А: Вп х 100,
де А – річна сума амортизації, Вп – первісна вартість знаряддя праці.
На практиці державні органи задають норми амортизації, а за їх
допомогою підприємства розраховують абсолютні розміри амортизації.
Оборотний капітал – це предмети праці, зарплата, нарахування на
зарплату, відрядження та інші витрати, які втрачають первісний вигляд,
переносять і повертають вартість за один оборот.
Капітал підрозділяється також на власний і позичковий. Надання капіталу
на позичковій основі здійснюється через систему кредитних відносин.
Розрізняють види кредитів: комерційний (між підприємствами), банківський
(надання кредитних кошт комерційним банком), іпотечний (кредит надається
під заставу нерухомого майна), споживчий (для купівлі коштовних предметів
споживання), державний (для покриття витрат державного бюджету).
Капітал в аграрній сфері має свої особливості, які пов’язані з
використанням невідтворюваного фактору – земля, сезонністю, використанням
такого елементу витрат як земельна рента (частина чистого доходу власника).
2. Суть, форми й системи заробітної плати
Наймана праця – договір між власником підприємства або його
представником з працездатною особою про використання робочої сили
суб’єкта, що працевлаштується, у виробничому процесі за відповідну
винагороду.
Зарплата як дохід найманого робітника досліджується з різних
методологічних позицій:
- як ціна робочої сили в марксизмі;
- як ціна праці на підставі граничної продуктивності в неокласичних теоріях;
- як плата за договірну (контрактну) послугу праці в інституціональному
погляді.
Якщо зарплата є ціною робочої сили, то її величина менше за цифру
нової вартості, яка створена робітником, на показник додаткової вартості, що
безоплатно привласнюється підприємцем і за рахунок якої отримують
прибуток, рента і відсоток. Висновок: розподіл доходів не є справедливим, він
віддзеркалює процес експлуатації найманих працівників.
Якщо зарплата є ціною праці й віддзеркалює граничну продуктивність
труда, то це має вираження у пропорційній участі робітника в розподілі
сумарного доходу, що відповідає принципу рівності й справедливості.
